Документ Microsoft Office Word (5)

етодичні матеріали до державного іспиту для студентів стаціонару і заочної форми навчання частина 1. Античність, Середньовіччя, Відродження, XVII-XVIII ст.

Антична література (від VIII ст. до н.е. по V ст. нової ери)    4 Давньогрецька література    4 Аттічний (класичний) період – VI-IV ст. до н.е.    7 Давньоримська література (ІІІ ст. до н.е. – V ст. н.е.)    17 Спадок античності і Україна    20 Рекомендована література    20 Середні віки (III-IV ст. н.е.-XIV ст.)    21 Література раннього Середньовіччя (ІІІ-Х ст.)    21 Література зрілого Середньовіччя (ХІ-ХІV ст.)    22 Героїчний епос ХІ-ХІІ ст.    22 Західноєвропейський епос в українській рецепції    24 Лицарська куртуазна література (ХІІ-ХІІІ ст.)    25 Лицарська середньовічна література й Україна    28 Образ Київської Русі в середньовічних західних джерелах    29 Доба Відродження (XIV-XVI ст.)    29 Відродження в Італії (XIV-XVI)    30 Італійський проторенесанс. Творчість Данте (1265-1321)    31 Італійська література раннього Відродження (XIV ст.).    33 Італійська література епохи Відродження і Україна    36 Відродження у Франції (XVI ст.)    38 Відродження в Англії (XV- поч. XVII ст.)    40 Відродження в Іспанії (XV-XVII ст.)    46 Європейське Відродження і українська культура    49 Рекомендована література    50 Історія зарубіжної літератури XVII-XVIII ст.    51 Бароко і класицизм в українській літературі    53 Іспанська література XVII ст.    54 Французька література XVII ст.    57 Німецька література XVII ст.    65 Англійська література XVII ст.    67 Рекомендована лiтература:    69 Зарубіжна література XVIII ст.    70 Просвітництво в Україні    73 Англійська література XVIII ст.    74 Французька література XVIII ст.    85 Німецька література XVIII ст.    94 Рекомендована література    104

 

 

Антична література  (приблизно від VIII ст. до н.е. по V ст. нової ери) Основні риси античної культури і літератури: космологічність, раціональність, антропоцентризм, виховний потенціал, святковість, калокагатія (поєднання естетичного і етичного начал, передбачає досконалість і тілесної будови, і духовно-морального складу, тобто поряд з красою і силою наголошується справедливість, мужність, мудрість, і т. ін.). Головні етапи історії давньогрецької літератури: 1)    архаїчний (докласичний), в якому розрізняємо долітературний і гомерівський періоди; 2)    аттічний (класичний); 3)    елліністичний;  4)    римський.  Розвиток римської літератури мав такі етапи: 1)    література періоду республіки; 2)    література періоду імперії. Античність (від лат. – стародавній) – історія та культурні надбання Стародавніх Греції і Риму, основа, на якій пізніше розвинулася культура європейських народів. Час, до якого належать пам’ятки античних літератур, обіймає період приблизно у 1200 років. Давньогрецька література Архаїчний (докласичний) період – до кінця VII ст. до н.е. Найстародавнішими писемними пам’ятками грецької літератури є поеми “Іліада” й “Одіссея”, які приписуються Гомеру. Ці великі поеми з розвиненим мистецтвом розповіді, з усталеними вже прийомами епічного стилю необхідно розглядати як результат тривалого розвитку, попередні етапи якого не залишили писаних слідів і, ймовірно, взагалі ще не мали писемного закріплення. Точно невідомо, коли жив Гомер, більшість вважає ймовірною датою – VIII ст. до н.е. Розповідаючи про Гомера і його епос, не можна проминути існування так званого “гомерівського питання”, яке виникло ще в давніх греків. Поява сумнівів щодо Гомера зумовлена відсутністю точних відомостей про рапсода, хоча до нас дійшло 8 його біографій. Початок “гомерівському питанню” як науковій проблемі було покладено у ХVIII ст. дисертацією французького вченого Д‘ Обіньяка про “Іліаду” (1715) і дослідженнями німецького філолога Х.А. Вольфа “Пролегомени до Гомера” (1795) “Іліада” – типовий зразок епічної поеми. Гомер розповідає про події, не висловлюючи відкрито своїх уподобань. Однак з розгорнутих описів, характеротворчих засобів ми сприймаємо оцінку давньогрецького рапсода. Цілком зрозумілим є уславлення Гомером своїх співвітчизників – ахейців, зокрема звитяжного Ахілла. Однак поет захоплюється мужністю, добротою, людяністю і троянців. Він славить подвиг троянського вождя Гектора, сина Пріама і Гекуби. Через всю поему проходить мотив засудження ворожнечі між людьми:  Хай же згине навік між богів і людей ворожнеча, Й гнів, що й розумних не раз до лихої призводить нестями. І хоча у поемі трагедія війни пояснюється космічними першопричинами, Гомер не знімає відповідальності і зі смертної людини. Слушно зауважує А.Содомора: “Уже не тільки боги і всемогутня Доля винні в трагедії війни, а й людина, бо смертоносний спис – витвір її рук”1. Епічна поема (від грецького – творіння) – великий віршований твір, в якому розповідається про значні події далекого і близького минулого. Вона виросла з народних героїчних пісень та сказань про певні історичні події і переважно мала міфологічне забарвлення. Такими поемами були “Іліада” та “Одіссея” Гомера, “Енеїда” Вергілія, “Пісня про Роланда”, “Слово о полку Ігоревім”, “Витязь у тигровій шкурі” Шота Руставелі. “Одіссея” описує мандри Одіссея і його повернення на батьківщину – в Ітаку, до вірної дружини Пенелопи і сина Телемаха. Основний сюжет поеми належить до типу сказань про “повернення чоловіка”. Твір охоплює лише 40 днів – це останні епізоди десятилітньої подорожі Одіссея й розповідь про пережите і побачене в далеких краях. За композицією “Одіссея” значно складніша від “Іліади”. Якщо події “Іліади” розгортаються в лінійній послідовності, то в “Одіссеї” така послідовність порушена: оповідання починається з середини дії, а про попередні події можна довідатися пізніше, з розповіді самого Одіссея про його мандри. Характеризуючи образ Одіссея, необхідно особливу увагу звернути на такі його риси, як воля, мужність, енергійність, впевненість у своїх силах, жага пізнання, потяг до незвіданого. “Одіссей – образ людини того періоду в історії стародавньої Греції, коли греки воювали, відкривали нові землі, колонізували їх. За тих умов, безперечно, людина мусила не тільки майстерно володіти зброєю, але й бути обачною та розважливою. Одіссей втілює також ідею одвічного суму за батьківщиною, що підносить гомерівський епос на рівень високого гуманізму”.1 Гекзаметр (“шестимірник”) – найдревніший античний вірш (виник у другому тисячолітті до н.е., художньо оформлений вже у Гомера), в його основі – чергування довгих і коротких складів. Гомер в Україні В Україні Гомер відомий ще з часів Київської Русі. Освічені люди, наприклад, донька чернігівського князя Михайла Всеволодовича (перша половина XIII ст.) була “сведуща в книгах Омирових” (тобто Гомерових)”2. У XVII- XVIII ст. поеми вивчалися в навчальних закладах на уроках давньогрецької мови. У XІХ ст. поеми можна було прочитати уже в перекладах українською. Саме тоді в умовах гонінь та переслідувань українського слова, в задушливій атмосфері Валуєвського циркуляра та Емського указу справжнім подвигом були переклади, зроблені Олександром Навроцьким, Степаном Руданським, Петром Ніщинським, Пантелеймоном Кулішем, Олександром Потебнею, Лесею Українкою, Іваном Франком, Володимиром Cамійленком. Вони стверджували повноцінність української мови, її придатність для відтворення архітворів античної літератури. У XХ ст. фрагменти обох поем переклали А.Білецький, Ф.Самоненко; М.Аркас повністю переклав “Іліаду”. Найточніше відтворив особливості давньогрецького епосу, виявивши глибокі знання всіх реалій тексту обох поем, Борис Тен. За еталонну працю перекладач був удостоєний премії ім. М. Рильського. Для дітей переказала “Одіссею” та “Іліаду” К. Гловацька. До аналізу “Іліади” –    поясніть назву твору (Іліон – друга назва Трої); –    з’ясуйте різницю між поемою Гомера і Троянським циклом міфів (Гомер змальовує лише десятий рік війни); –    у яких рядках заявлена тема поеми (“Гнів оспівай, о богине, Ахілла, нащадка Пелея...”)? –    у яких епізодах розкривається приреченість Трої (процесія жінок-троянок до Храму Афіни-Паллади; прощання Гектора з Андромахою)? –    коли гнів Ахілла змінюється жагою помсти (загибель Патрокла)? –    пригадайте опис щита Ахілла (18-а пісня). Чи можна вважати, що Гомер вибудовує тут свою систему світу? –    на чиєму боці Гомер – троянців чи греків (поет співчутливо описує поведінку Гектора, засуджує знущання Ахілла над тілом Гектора). До аналізу “Одіссеї” –    в чому головна різниця між тематичним наповненням “Іліади” і “Одіссеї” (“Іліада” відображає долю цілого народу, “Одіссея” – долю окремої людини і її найближчого оточення)? –    який зв’язок між двома поемами (“Одіссея” композиційно продовжує “Іліаду”; наявність спільних героїв)? –    згадайте епізоди, які сталися між подіями, викладеними в “Іліаді” й “Одіссеї” (загибель Ахілла, спорудження троянського коня, падіння Трої); –    схарактеризуйте засоби творення образу головного героя. Чи завжди Одіссей поводиться бездоганно? Чи є в нього негативні риси (марнославність, надмірна жорстокість до ворогів, підступність , нерозсудливість)? –    простежте особливості побудови поеми (мандри головного героя змальовуються розкидано, спогади героя чергуються з подіями основної лінії розповіді); –    в якому образі втілено самовіддане жіноче кохання (Пенелопа)? Теорія літератури: епічна поема, рапсод, гекзаметр. Міжпредметні зв’язки: героїчне сказання в українському фольклорі і літературі; сюжети, мотиви, образи “Іліади” й “Одіссеї” в українській літературі (наприклад, ідилія “Орися” П.Куліша, “Мотиви “Одіссеї” М.Зерова, гекзаметр у П. Тичини). Вивчення у школі: Програма 9 класу (Див.: Куцевол О. “Золоті зерна мудрості, невгасимий вогонь духовності”: система уроків з вивчення поем Гомера “Іліада” й “Одіссея” //Зарубіжна література в навчальних закладах. – 2000. – №8. – С.6-20). Аттічний (класичний) період – VI-IV ст. до н.е. Перехід від архаїки до класики обумовлений складними соціально-політичними подіями: боротьбою рабовласницької демократії проти тиранії, жорстокою війною грецьких полісів з персами. У світосприйнятті греків VI-IV ст. накреслився перехід до якісно нового осмислення світу і нових форм його художнього відображення. Центром культури стають Афіни (Аттіка), вільні греки можуть всебічно розвиватися і вдосконалюватися. Час найбільшої могутності афінської держави і разом з тим завершення демократизації державного ладу Афін припадає на 50-30-і рр. V ст. Це так званий “золотий вік Перікла”. Менше як за 20 років у місті створюються чудові храми, серед яких знаменитий ансамбль афінського Акрополя. Найвидатніші досягнення в скульптурі створюють такі майстри як Фідій, Поліклет, Мірон. V ст. до н.е. стало періодом розквіту театру, основними жанрами якого були трагедія і комедія. Це час діяльності Есхіла, Софокла, Еврипіда, Арістофана. На межі V-IV ст. до н.е. зрушення у суспільному житті Афін, породжені війнами й епідеміями, призводять до поступового зниження значущості ідей колективізму і полісного устрою. Народжується нове ставлення до навколишнього світу, який уже не видається простим і ясним, ідеалом стає не громадянин-колективіст, а людина індивідуальна і неповторна. Змінюється відтак і художнє бачення митців. У цьому плані показовим є зіставлення трагедії Есхіла і Еврипіда. Демократичні Афіни виробляють художній ідеал, що ґрунтується на принципах міри і гармонії. Саме на мірі, гармонії і красі базується одна з найважливіших рис давньогрецької культури – космологічність. “Прекрасне, – писав Демокріт, – є належна міра у всьому” Есхіл (525-456 рр. до н.е.) Три етапи творчості Есхіла відбивають не лише еволюцію самого драматурга, але й процес становлення жанру грецької трагедії. На першому етапі діяльності “батька трагедії” його творчість (“Благальниці”, “Перси”) ще дуже близька до хорової лірики. Партії хору займають ⅔ всього тексту, отож, це не драма, а ораторія. “Перси” (472 р. до н.е.) – єдина з уцілілих трагедій, що ґрунтувалась не на міфологічних, а на історичних подіях. Історичну основу драми складають греко-перські війни, зокрема та жахлива поразка персів, яка сталася при Сала міні. У трагедії делікатно, але послідовно висловлене почуття гордості з приводу перемоги. Значне місце тут відводиться філософії історії. Есхіл стверджує, що Персії належить Азія, а грекам – Європа і море. Перси переступили межі Європи, а греки захищали в цій війні свою незалежність. Політична концепція Есхіла – це звеличення вільної Греції і протиставлення її південній деспотичні монархії – Персії. Релігійно-моральна концепція зводиться до того, що перси показані як нечестивці, котрі руйнують храми, глумляться над чужими богами. А їхній цар Ксеркс (син Дарія) поставив себе над людьми і навіть наважився рівнятися з богами. Есхіл висловлює переконання греків, що у світі існує певний порядок, міра, а руйначі порядку мають нести покарання. За жанром “Перси” – ораторія, причому ораторія трен етична (тренос – поховальний плач). Діючих осіб у творі дуже мало, вони ще нерухомі, монолітні, основну роль відіграє хор. Гнітюче передчуття, про яке співає хор перських старійшин, поступово наростаючи (сон Атосси, повідомлення Вісника), завершується кульмінацією трагізму: віщуванням, яке дає персам Тінь Дарія. Ця градація почуття, цей рух душі, власне, і є трагічним дійством. Другий етап творчості (“Прометей прикутий”, “Семеро проти Фів”) знаменує собою еволюцію Есхіла як драматурга. Есхіл прагне відродити мистецтво творення сильного людського характеру, притаманне Гомерівському епосу, однак втрачене в ліричній поезії VІI-VІ ст. до н.е. Важливою проблемою, яку ставить Есхіл у цей час, є проблема права людини на вільну лінію поведінки у світі, а водночас персональної відповідальності за свій вибір. “Грецькі оповідання про Прометея, особливо такі, як Есхілове, посували поступ людський, і через те вони й милі всім просвіченим людям. Давно вже ті люди перестали вірити, що був колись особисто такий бог чи чоловік, на ім’я Прометей, що дійсно приніс людям з неба вогонь і навчив їх різних умільств та наук. Ім’я Прометея стало для просвічених людей іменем всього поступового: сміливої думки, доброго серця, твердості духу та безстрашності. Ось чому й досі писателі всіх просвіічених народів залюбки розказують по-своєму оповідання про Прометея”. /М. Драгоманов ”Заздрі боги”/ У “Прометеї закутому” Есхіл виходить за рамки міфу, поглиблює конфлікт. Прометей у нього не лише дарувальник вогню, але й винахідник багатьох наук і ремесел. Тому образ цей неоднозначний, у ньому втілено декілька ідей, а саме: –    ідея людинолюбства; –    ідея цивілізації; –    ідея духовної свободи; –    ідея гордого страждання. Дія трагедії відбувається біля підніжжя скелі (у Скіфії), до якої прикуто титана. Біля нього – виразники волі Зевса: жорстока Влада, брутальна Сила і підступний Гермес, а також жертви бездушності верховного Бога: нещасна Іо, лякливі Океаніди. Третій період творчості Есхіла представлений “Орестеєю” (458 р. до н.е.), єдиною трагедією, що дійшла до нас повністю у вигляді трилогії (“Агамемнон”, “Хоефори”, “Евменіди”). Історичну основу “Орестеї” складає: 1)     перемога державності над родовим ладом і його звичаями; 2)     зміцнення політичної гегемонії Афін, укладення союзу з Аргосом (Мікени). Міфологічна основа – міфи про долю роду Атрея. Перша частина трагедії названа ім’ям аргоського царя. Але не Агамемнон, а його дружина Клітемнестра – центральна фігура твору. Лише одна подія – вбивство аргоського царя, який з перемогою тільки що повернувся з-під Трої – відбувається у першій частині трилогії. Месником за батька стає Орест. І проблема справедливої відплати за злочин та проблема шляхів відплати стає центральною у “Хоефорах”. Трагізм образу Ореста полягає в усвідомленні того, що він повинен убити, а відтак понести покарання. Персонажі Есхіла діють не як сліпі знаряддя долі, фатуму, кожен з них – людина вільна. Але Есхіл наполегливо нагадує людям про відповідальність за содіяне. Необхідно звернути увагу на архаїчність “Хоефор”: тут мало дії, головна увага приділена роздумам героя. Завершується трагедія загибеллю Клітемнестри і запитанням хору:  Озирнувши міф про Ат рідів, де вбивство чергується з убивством, злочин множиться злочином, а провина переходить із покоління в покоління, Есхіл помітив у ньому три вузлові моменти, три зіткнення: Агамемнона – з Клітемнестрою (вбивство) Клітемнестри з Орестом (помста), Ореста й Аполлона – з Ерінніями (примирення). Так визріла трилогія. Де ж то стихне, засне, Вгомонившися, роду прокляття? “Евменіди” завершуються сценою примирення. Еріннії після суду над Орестом, який відбувається в Афінах, перестають жадати крові.  Трилогія “Орестея” утверджувала політичний лад Афін, нову демократичну державність і нову етику. До аналізу “Персів” –    де відбувається дія трагедії (біля могили царя Дарія І)? –    передайте зміст сну цариці Атосси. У якому творі вітчизняної літратури сон має подібне ідейне і композиційне значення (сон князя Святослава)? –    простежте різницю у характеристиці Ксеркса на початку трагедії (“роду золотого пагін богорівний”) і наприкінці (“Ксеркс нерозважний”, “нещасний!... горем горе множиш ти!”). До аналізу “Прометея закутого” –    схарактеризуйте історичну (розвиток цивілізації) і міфологічну (міфи про Прометея) основу трагедії; –    назвіть найвидатніші пам’ятки інтересу до образу Прометея у світовій літературі (Гете “Прометей”, Байрон “Прометей”, Шеллі “Звільнений Прометей”, Т.Шевченко “Кавказ”, Л.Мештергазі “Загадка Прометея”). До аналізу “Орестеї” –    яка різниця між гомерівською, дельфійською і афінською редакціями міфа (у першій редакції Орест не показаний як убивця матері; у другій – від злочину його очищує бог Аполлон; у третій – Аполлон безсилий)? –    який зміст вкладає Кассандра у свою характеристику Клітемнестри: Левиця та двонога – та, що, знюхавшись Із вовком, поки лев на полюванні був,  Зведе мене зі світу! –    які риси наголошує Есхіл в образі Ореста: праведного месника чи страшного злочинця? Софокл (495-405 рр. до н.е.) Трагедії Есхіла – це породження епохи становлення і розквіту полісів. А молодший сучасник “батька трагедії” – Софокл – живе в іншу епоху, в епоху найпишнішого розквіту давньогрецької культури, а відтак він переживає і початок занепаду міст-держав, зокрема й афінської демократії. Різниця епох – різниця творів, їх проблематики. Художні особливості трагедій Софокла: 1)    в центрі трагедії – людина, а не бог і не титан; 2)    трагедії відзначає ретельна розробка людських характерів. Софокл зображає особистість цільну, глибоку, підкреслюючи не лише позитивні, а й негативні риси (наприклад, в образі Едіпа – нерозважливість, нестримність у гніві); 3)    драматург вводить у дію третього актора, посилюється драматизм; 4)    відбувається скорочення партій хору, а кількість учасників хору збільшується з 12 до 15; 5)    Софокл урізноманітнив композицію і техніку трагедії. Обов’язковим елементом його трагедії є пролог, в якому викладається передісторія подій. Вводить прийом ретардації. Прагне до ідеальної завершеності трагедії;) 6)    Софокл першим вводить в театральне дійство живописні декорації; 7)    найбільшим нововведенням було те, що він виділив свої драми зі складу трилогії. Софокловим відкриттям у трагедії було послідовне ствердження думки про те, що людина, попри всю трагічність невблаганної долі, вільна у своєму виборі, у виборі своєї лінії поведінки. “Антігона” (близько 442 р. до н.е.) У центрі трагедії – проблема вільного прийняття людиною героїчного і трагічного для неї морального рішення. Дія трагедії розгортається після того, як Едіпові сини Етеокл і Полінік посварилися між собою за владу у Фівах (це сюжет трагедії Есхіла “Семеро проти Фів”) і у фатальному двобої брати вбивають один одного. Володар Фів Креонт наказує віддати належну шану захисникові Фів Етеоклові, але забороняє поховати Полініка, наказуючи викинути його тіло на розтерзання диким птахам і звірам. Здається, воля Креонта є справедливою, але це не так. Адже існує споконвічний закон: тіло покійника має бути віддане землі. Труп ворога можна поховати за межами поліса. Антігона, сестра Етеокла і Полініка, порушує наказ Креонта і намагається виконати похоронний обряд над тілом Полініка. Вона виступає на захист загальнолюдського закону шанобливого ставлення до покійника. Закон людяності настільки древній, що люди вважають його встановленим богами. Вустами Антігони Софокл утверджує гуманність на землі: “Волі людини я на землі боятись не повинна”. За непослух Антігона буде покарана, однак її смерть стає її перемогою. Міф про безсилля людини перед долею Софокл перевів у площину розмови про силу людини, про її безмежні можливості.  Софокл не лякає людину роковими пророцтвами, він навіює думку про відповідальність за свій свідомий чи несвідомий вчинок. У трагедії “Цар Едіп” (біля 429 р. до н.е.) Софокл скористався художнім прийомом трагічної іронії, суть якого зводиться до того, що глядач знає про хід подій, а дійові особи не знають. Це допомагає глядачеві глибше проникнути у суть конфлікту. Необхідно звернути увагу на те, що “Цар Едіп” – твір, який будується виключно за принципом єдності дії. Уся дія сконцентрована навколо пошуків убивці Лаія. Порушено світовий порядок: Лаій загинув, але смерть його не відімщена. Пошуки, до яких залучено чимало людей (Креонт, сліпий Тіресій, гонець з Коринфа), нарешті, розкривають Едіпові жахливу істину: він убивця свого батька Лаія і чоловік своєї матері Іокасти. Відкриття істини позбавило Едіпа всього: честі, родини, душевного спокою. Едіп гидкий сам собі. Він розуміє, що не винен, але вчинки його настільки жахливі, що він осліплює себе і прирікає на вигнання. У коммосі хор ставить перед Едіпом запитання: а, може, “краще не родитись, як сліпому жить?”. Чому Епід не позбавив себе життя? Адже нещастя і страждання Епіда настільки великі, що вони складають межу можливостей людських. Однак специфіка творчості Софокла полягає у тому, що його герой не пересічний, не звичайний, а такий, яким повинен бути – це взірець людини. У Едіпа своє чуття моралі, своє уявлення про добро і зло. Убити себе – простіше всього, це значить втекти від відповідальності за содіяне. І Едіп знаходить у собі сили для більшого: він прирікає себе на темряву, на скитання, щоб спокутувати провину, стати чистим. Едіп сам покарав себе, сам виконав вирок, а, значить, він переміг долю. Так повинна вести себе у житті справжня людина. Тема трагедії – не мимовільні вчинки Едіпа, а їх викриття, їх упізнавання самим Едіпом. Передсмертна трагедія “Едіп у Колоні” написана з використанням іншого варіанта міфа про вигнання Едіпа з Фів. У цій трагедії Едіпа виганяють з Фів його сини. Едіп тут вже не злочинець. Він повністю спокутував свій гріх, міра його страждань перевищила міру злочину. Тому боги – боржники Едіпа. Героєві судилася свята смерть у гаю, його прах принесе благословення краю, де він залишиться. Дія трагедії відбувається у Колоні (містечку, де народився сам Софокл). Едіп просить у афінського володаря Тесея дозволу бути похованим у цьому місті. Діставши такий дозвіл,і він зникає і перетворюється на покровителя Колона. Особиста вина спокутувана, але рід Едіпа має загинути, він і загине. Взяти на себе страждання і долю дітей батько не може. Драматургія Софокла – це пишний гімн людині, людській душі в найкращих її виявах. До аналізу “Антігони” –    які риси характеру Антігони слід вважати найбільш виявленими? –    ваше розуміння самохарактеристики Антігони: Любить я народилась, не ненавидіть. –    порівняйте Антігону й Ісмену; чим вони відрізняються у характерах і поведінці? –    визначіть кульмінаційний момент трагедії (прощання Антігони з життям); До аналізу “Царя Едіпа” –    які історичні передумови появи трагедії (Пелопоннеська війна, поразка Афін, падіння Перікла)? –    чим розпочинається трагедія (описом пошесті у Фівах і з’ясуванням причини лиха)? –    які три удари зносить Едіп, наближаючись до істини (повідомлення Тіресія, слова Іокасти, розповідь пастуха Лаія)? –    поясніть зміст фінальних рядків трагедії: О фіванські громадяни! Подивіться – он Едіп,  Мудру загадку вгадав він і могутнім став царем. На його щасливу долю всяк завидував із нас,  А в яку тепер безодню горя лютого він впав! Дожидай же, кожен смертний, дня останнього в житті,  За щасливого у світі ти нікого не вважай,  Поки він у пристань вічну без біди не допливе. Еврипід (бл. 480 або 484-406 рр. до н.е.) Еврипід – поет епохи яскраво вираженої кризи полісів і Пелопоннеської війни. Ознаки драматургії Еврипіда: 1)    публіцистичність; 2)    приземлення богів і героїв, боги з його драм постають холодними егоїстами, байдужими до мук і проблем людини; 3)    нове джерело трагічного – людське серце, проникнення вглиб людини, показ боротьби пристрастей; 4)    звернення до побутових сюжетів, до приватного побуту людей, до сімейних конфліктів. Еврипід стає творцем сімейної драми, у якій сполучає високе й низьке, трагічне й комічне; 5)    показ художнього образу у розвитку; 6)    відтворення людини такою, якою вона є, а не такою, якою повинна бути. Еврипід увійшов в історію західноєвропейської культури як родоначальник і майстер психологічного аналізу і психологічної драми. “Медея” (431 р. до н.е.) Еврипід ставить у трагедії проблему кризи сім’ї і намагається знайти причини цього явища. Головна дійова особа трагедії – Ясон. В міфах це відважний, прекрасний, великодушний герой. А в Еврипіда – пересічний, здрібнілий афінянин. Таким він був і в Колхіді, під час походу за золотим руном, але тоді майстерно приховував своє єство, використавши любов Медеї до себе заради здобуття коштовності. А пізніше, задумавши одружитися з дочкою царя Креонта, він цинічно відштовхує Медею такими поясненнями: ...оце побрався шлюбом з владарівною, щоб допомогти тобі,  твоїх дітей зрівнявши з можновладними братами їх, опору дати домові. Еврипід таким чином руйнує традиційне розуміння зла в трагедії. Ясон не злочинець, а звичайна людина. Однак Медея розцінює поведінку Ясона як злочин, і злочин має бути покараний. Щоб “у саме серце вразити мужа”, Медея убиває не лише суперницю і її батька, але й дітей, яких вона народила від Ясона. З усього видно, що Еврипід співчуває своїй героїні, але її помста зображена як кривавий злочин, як непрощенний гріх. “Якщо темою “Медеї” є патологічна жага помсти за зраджену любов, то трагедія “Гіпполіт” (428 р. до н.е.) змальовує на сцені патологію недозволеного кохання1”. В центрі трагедії – образ юної Федри, дружини володаря Тесея. Її гріховна любов до пасинка Гіпполіта стала причиною її загибелі. Почуття і поведінка Федри відрізняються від почуттів і поведінки героїв Софокла. Федра розуміє, що її любов гріховна, але вона боїться не морального злочину (як, наприклад, Едіп), а плями на своїй репутації. Зневажена цнотливим Гіпполітом, Федра накладає на себе руки, але попередньо вона пише листа чоловікові, у якому звинувачує пасинка в посяганні на її честь. Отже, турбота про репутацію, а не про суть справи й людину, свідчать про кризу моралі. Після смерті Еврипіда була поставлена його “Іфігенія в Авліді”, трагедія, навіяна враженнями від Пелопоннеської війни. Дія трагедії відбувається під Авлідою, де стояло затримане Артемідою військо ахейців, яке мало намір доплисти до Трої. Дія розпочинається в той момент, коли Агамемнон відправляє лист в Аргос до Клітемнестри, щоб вона привезла Іфігенію ніби для шлюбу з Ахіллом, а насправді на заклання богині Артеміді. Найчистіший в трагедії образ Іфігенії. Спочатку це юна дівчина, яка живе передчуттям любові і сімейного щастя. І природна її реакція на слово “смерть”, почуте з уст батька, – відчай. Вона благає батька не занапащати її, адже Для смертних наймиліше – сонце бачити; ...Безум – смерті прагнути: Життя погане – краще смерті славної. Однак з уст Агамемнона Іфігенія чує високі слова про Елладу, вона бачить військо, що йде під Трою, бачить воїнів, які готові пожертвувати собою заради Еллади. І зрештою дівчина оголошує, що вона готова “за батьківщину заступитися”. Клітемнестра – мати Іфігенії – зовсім інакше розв’язує питання про обов’язок та особисте щастя. Для неї найголовніше – життя і щастя дочки. Водночас “у розробці образу Клітемнестри помітне прагнення відшукати психологічний грунт для мужовбивства, яке відбудеться пізніше, вже за межами сюжету даної трагедії”1 (Есхіл “Орестея”). З ім’ям Еврипіда пов’язаний процес розкладу трагедії, який завершується в епоху еллінізму, коли класична література починає трансформуватися під впливом нових умов. Другим популярним жанром була грецька комедія. До аналізу “Медеї” –    назвіть дійових осіб трагедії (Медея, Ясон, хор коринфських жінок, Креонт, Егей, няня, хлопчики - сини Медеї і Ясона); –    які ключові поняття лежать в основі такого зізнання Медеї: Все лихо бачу, на яке я зважилась, та гнів сильніший від усіх бажань моїх, -  Він горя людям завдає найгіршого. Доведіть, що саме цей драматичний конфлікт (між розумом і пристрастями) є визначальним для усієї творчості Еврипіда; –    для чого у трагедії введена сцена з Егеєм? –    поясніть зміст фіналу трагедії. До аналізу “Гіпполіта” –    в чому полягає новаторство Еврипіда в цій трагедії (знання жіночої душі, змалювання страждань, спричинених любовною пристрастю)? –    які риси характеру Федри виконують системотворчу функцію? –    поміркуйте, чи ідеалізує Еврипід Гіпполіта (зверніть увагу, що драматург наділяє героя рисами власної вдачі, разом з тим його герой надто гордий, навіть самозакоханий, дуже вимогливий у ставленні до близьких людей); –    доведіть, що Еврипід зображував людей не ідеальними, а такими, якими вони є у житті. До аналізу “Іфігенії в Авліді” –    яка міфологічна основа трагедії (троянський цикл)? –    прокоментуйте вступну сцену з трагедії, чи можна твердити, що тут наявний перегук макро- і мікросвітів (Агамемнон і космос)? –    що найбільше вражає у сцені зустрічі Агамемнона з донькою (радість доньки, яка у невіданні, і біль серця батька, який заманив у пастку власну дитину)? –    Аристотель назвав Еврипіда “найтрагічнішим серед трагіків”. Чи справді це так? Грецька трагедія в українських перекладах, дослідженнях, ремінісценціях Знайомство з сюжетами драм Есхіла, Софокла, Еврипіда в Україні пов’язується з візантійським хроністом Іоанном Малалою (VI ст.), чиї твори перекладаються і поширюються в Київській Русі ще з ХІІ ст. За нових часів грецьку трагедію перекладали і досліджували І.Франко, Борис Тен, А.Білецький, О.Роздольський, А.Содомора. Трагедію “Медея” Еврипіда І.Франко назвав геніальним твором (стаття “Макбет”). Леся Українка написала драматичну сцену “Іфігенія в Тавриді”. Грецька класична драма віддавна йшла на українській сцені. Театр “Березіль” 1918 року ставив “Царя Едіпа” Софокла (роль Едіпа виконував Лесь Курбас). Образи грецької трагедії використовували композитори М.Лисенко, М.Стеценко. Впливом грецької трагедії позначена творчість І.Драча (“Соловейко-Сольвей”, “Дума про вчителя”, “Зоря і смерть Пабло Неруди”). Теорія літератури: тренетична трагедія, корифей хору, епісодій, стасим, коммос, катарсис, трагічна іронія  Міжпредметні зв’язки: елементи драми в грецькій (ігри на честь Діоніса) і слов’янській (купальські ігри, “Маланка”, водіння кози) обрядовості; традиції класичної грецької трагедії і розвиток української літератури (М.Смотрицький “Тренос”, Леся Українка “Іфігенія в Тавриді”, драми І.Драча, Ліни Костенко); праукраїнські землі (Скіфія, Таврія) в описах Есхіла, Еврипіда (дія “Прометея закутого” відбувається у Скіфії, “Іфігенії в Тавриді” – на території тогочасного Криму). Вивчення у школі: Програма 8 класу (Див.: Жукова А.Г. “Змішаймо брость і цвіт з вогнем промінь”... Вивчення історії давньогрецького театру і творчості Есхіла з використанням опорних сигнальних схем //Зарубіжна література в навчальних закладах. – 1996. - №5. – 6. – С. 15-19; Васильківська К.В. “Волі людини я на землі боятись не повинна...” Або право серця. Експерс-інформація до вивчення трагедії Софокла “Антігона”. 8 клас //Там само. – 1998. - №10. – С. 3-6); Шулик І.М. Трагедії Есхіла “Закутий прометей” і Софокла “Едіп-цар”: Конспект уроку, проведений за допомогою учнів-асистентів. 8 клас //Там само. – 1999. - №9. – С. 41-44). Давньоримська література (ІІІ ст. до н.е. – V ст. н.е.) Ключем до розуміння особливостей римської культури і літератури (у порівнянні з грецькою) можуть бути слова дослідника Ю.Микитенка: “Ієрархії естетичних цінностей були неоднакові в Греції і у Римі. Верховна влада, що належала народним зборам демосу в Афінах, визначала й вільне самовиявлення митця (трагіки Есхіл, Софокл, Еврипід, комедіограф Аристофан, філософи Платон і Аристотель розкуті у своїх поглядах, котрі часто розходяться з офіційними постулатами на світовий порядок). А вже в імператорському Римі “соціальне”, а не свобода творчого волевиявлення детермінувало епічну “Енеїду” Вергілія. Хоча принципат Августа передбачав збереження республіканських інституцій, божественне походження Октавіана Августа та його імперії мусило бути підтверджене “незалежною стороною” – Поезією”1. Періоди римської літератури: 1)    епоха республіки (ІІІ ст. до н.е. – І ст. до н.е.) 2)    епоха імперії (І ст. до н.е. – V ст. н.е.) Найвеличнішим досягненням римської імперії небезпідставно вважається творчість Горація, Овідія і Вергілія. Вергілій (70-19 рр. до н.е.) Спадщина найславетнішого поета імператорського Риму Публія Вергілія Марона – це збірка поетичних творів “Буколіки” (“Пастуші пісні”), поема “Георгіки” (“Землеробські пісні”), героїчна поема “Енеїда”. Саме ці твори мав на увазі М. Зеров, говорячи в сонеті “Вергілій” про світову славу поета: Звеличив кий і плуг, і мідяний шолом,  І знявся до вершин нечуваної слави. Слово “Буколіки” означає “пісні волопасів”, “пастуші пісні” (саме “кий” і був знаряддям праці пастухів) – те, що в європейській літературі пізніше отримує назву “пасторалі”. “Георгіки” – землеробські пісні. За тематикою і жанром поема близька до епосу “Роботи і дні” Гесіода. Твором усього життя Вергілія стала його “Енеїда” – зразок національного епосу. Головний герой поеми – міфологічний Еней, син троянського царя Анхіза і богині Венери. Звідси і назва твору. Ще до написання “Енеїди” історія пригод та війн Енея, в результаті яких була знайдена “нова Троя”, стала офіційною версією заснування Римської держави. Крім того, імператор Август, офіційним співцем якого і був Вергілій, походив із роду Юліїв, легендарним засновником його вважався Асканій Юл – син Енея. В такий спосіб стверджувалась ідея божественного походження Октавіана Августа і законності імператорської влади. Авторська концепція “Енеїди” полягає у прагненні об’єднати в межах одного твору тематику гомерівських поем “Іліада” й “Одіссея”. Це явно звучить уже у вступі, де йдеться про блукання Енея і про бої з супротивниками. Маршрут мандрівки Енея багато в чому нагадує той, яким у свій час пройшов Одіссей. Але Вергілій по-своєму тлумачить міфологічні перекази і постійно переплітає їх із сучасністю (порівн., наприклад, 6-у книгу “Енеїди” і 11-у книгу “Одіссеї” – герой у царстві мертвих). Друга половина поеми присвячена війнам троянців з місцевими племенами в Італії. Численні двобої, опис щита Енея, втручання богів у хід боїв – все це нагадує Іліаду”. Але й тут Вергілій залишається вірним творчому задуму: він поєднує міфічну і реальну історії. До аналізу “Енеїди” –    схарактеризуйте історичну (зміцнення Римської держави, діяння Юлія Цезаря, Октавіана Августа) й міфологічну (міфи про Енея) основу поеми; –    “Енеїда” і гомерівський епос: спільне і відмінне (Гомерівський епос повністю відходить у минуле, а епос Вергілія переплітається з сучасністю); –    у формі яких передбачень, пророцтв, описів подаються згадки про сучасні Вергілію події (слова Юпітера – кн. І, Анхіза – кн. 6, опис щита Енея, віщування Тіберіна – кн. 8); –    поясніть, звернувшись до тексту поеми, такі слова І.М.Тронського: “Дійові особи Вергілія найчастіше виступають у стані емоціональної збудженості, і одним із засобів розкриття цього емоціонального світу, що відображає моральне обличчя героїв, служать сильні і стислі промовні і монологи”; –    назвіть образи, котрі втілюють воїнську доблесть і вірність у поемі (Низ, Евріал, Пал лант); –    окресліть композиційну роль жіночих образів у поемі (Дідона, Лавінія); –    характер розв’язки твору, який він? Чи логічним видається саме таке закінчення (загибель Турна)? Рецепція Вергілія в Україні Історія нової української літератури прочинається “Енеїдою” (1798) І.Котляревського, травестією поеми Вергілія. “З латинської дзвінкої міді він наше срібло виливав”, – так образно схарактеризував працю українського поета М.Рильський. І.Франко переклав один з віршів Вергілія, який назвав “Грамотика, або Мужицька приправа”. І.Франку також належить дослідження “Про життя і твори Вергілія”. Українські переклади еклог і поем римського поета здійснювали в різні часи С. Руданський, М.Зеров, М.Білик. Про травестіювання “Енеїди” в Україні М.Зеров писав у дослідженнях “Нове українське письменство”, “Енеїда”, її літературний жанр“. Образ Вергілія постає з однойменного сонета М.Зерова (“Мужик із Мантуї, повільний і смаглявий...”). Теорія літератури: буколіки, еклога, неотерики  Міжпредметні зв’язки: синтез вітчизняної та античної літературних традицій (“Енеїда” І. Котляревського, “Гараськові оди” П.Гулака-Артемовського, “Горпинида, чи Вхопленая Прозерпина” М.Білецького-Носенка, “Жабомишодраківка” К.Думитрашка); творчість Вергілія в осмисленні українських поетів-неокласиків. Вивчення у школі: Програма 9 класу (Див.: Гальчук О.В. “Мужик із Мантуї...”: Матеріали до вивчення творчості Вергілія// Зарубіжна література в навчальних закладах. – 1996. – №8. – С.13-19; Градовський В. “Безсмертна лише чистота серця”: “Енеїда” Вергілія й однойменна поема І. Котляревського в запитаннях і відповідях //Там само. – 1997. – №8. – С.21-27; Тарасова Н. Вергілій – найвидатніший римський поет. “Буколіки” //Там само. – 2000. –№8. – С.41-44). Спадок античності і Україна Українська культура, зокрема і література, як і вся світова спільнота, успадкувала величезний набуток античної цивілізації – духовної колиски людства, який охоплює найрізноманітніші сфери соціокультурного буття. Самі історичні умови розвитку української літератури визначили її неперервний зв’язок з культурою греко-римської античності. Під впливом філософії формувалася староукраїнська традиція релігійного письменства, зокрема творчість І.Вишенського, М.Смотрицького, Г.Сковороди. До давньогрецьких і давньоримських сюжетів зверталися І.Котляревський, Т.Шевченко, І.Франко, Леся Українка, М.Рильський, М.Зеров та інші. Відомий український вчений Дмитро Чижевський підкреслював, що вивчення філософської думки давньогрецьких та римських мудреців “допомагає зрозуміти нашу власну духовну історію”1: В античній спадщині шукали відповіді й на актуальні питання початку ХХ ст. Видатний історик України М.Грушевський, висвітлюючи події античної доби, порівнював останні з метаморфозами історичного розвитку України 1918 р.: “...Все те, за що боремося тепер: правда, свобода, рівність, за все те боролися уже греки; вся дорога розвитку, котру ми проходимо тепер, лежить тут перед нами ціла й закінчена, – бачимо, як виникає грецька культура, як цвіте й дає плід, і, нарешті, вмирає”1. Антична класика відіграла помітну роль у формуванні однієї з провідних ідей української філософської лірики (від Т.Шевченка і П.Куліша до В.Стуса і Ліни Костенко) – ідеї культури як найвищої гуманістичної цінності. “Однак поряд з універсальними цінностями античної культури, опанованими світовою цивілізацією, українська суспільно-політична думка отримала й вельми своєрідний спадок, пов’язаний з понтійськими містами-колоніями, - проблему ролі Чорного моря в національній історії, з етнічним, географічним, етнокультурним, геополітичним та іншими аспектами”2. З цього погляду вивчення античності для українців має ще й суто етнографічний сенс. Рекомендована література: 1.    Білецький А.О. Невмирущі Софоклові твори //Софокл. Трагедії. – К., 1989. 2.    Греки на українських теренах: Нариси з етнічної історії. Документи, матеріали, карти (М. Дмитрієнко, В. Литвин, В. Томазов, Л. Яковлева, О. Ясь. Вступна стаття В. Смолія. – К., 2000. 3.    Зеров М. “Енеїда”, її літературний жанр //Зеров М. Твори: В 2 т. – К., 1990. – Т. 2. 4.    Кун М.А. Легенди і міфи Стародавньої Греції. – К., 1957, Тернопіль, 1993. 5.    Мифологический словарь. – М., 1990. 6.    Підлісна Г. Світ античної літератури. – К., 1981. 7.    Словарь античности. – М., 1989. 8.    Словник античної міфології. – К., 1989. 9.    Содомора А. Жива античність. – К., 1983. 10.    Содомора А. До глибин людської душі //Еврипід. Трагедії. – К., 1993 11.    Содомора А. Драматургічна майстерність Есхіла //Есхіл. Трагедії. – К., 1990. 12.    Тен Б. Гомер на Україні //Всесвіт. – 1982. - №12. 13.    Тронський І.М. Історія античної літератури. – К., 1959. 14.    Федорук О. Народжені в Елладі. – К., 1984. 15.    Франко І. Про життя і твори Вергілія //Франко І. Зібр. творів: У 50 т. – К., 1980. – Т.26. Середні віки ( III – IV ст. н.е. – XIV ст.) Історико-культурне значення середньовіччя визначається такими обставинами: 1)    саме в період середніх віків виникають національні держави, які існують по сьогодні; 2)    в цих молодих державах виникає народна словесність, народно-поетична творчість, від якої бере початок писемна література –в основі своїй виразник національного духу; 3)    з початку ХІ ст. налагоджуються тісні культурні зв’язки Західної Європи зі Сходом, ці зв’язки відіграли значну роль у формуванні західної культури. В межах Середньовіччя розрізняють два історичних періоди: 1)    Раннє Середньовіччя; 2)    Зріле Середньовіччя. Література раннього Середньовіччя (ІІІ-Х ст.) Формування літератури відбувається в умовах розкладу елліністично-римської культурної традиції. Словесність в період Раннього середньовіччя по-своєму відбиває крах античної державності і поступовий перехід до феодального суспільства. Створюється література латинською мовою і мовами місцевих народностей. Латинська література за змістом поділяється на церковну (легенди, житія святих, видіння, притчі) і світську (передусім латинські хроніки). З літературних зразків народними мовами особливе місце займає кельтський епос. Основну увагу слід приділити ірландським сагам ,які були створені протягом ІІІ- VІІ ст., а записані у VIII-IX ст. Саги – це невеликі прозові твори з віршованими вставками у драматичних епізодах. Основні цикли ірландського епосу: міфологічний; –    уладський, або героїчний (головний герой якого – напівміфічний воїн Кухулін з Уладу – саги” Бій Кухуліна з Фердіадом” “Викрадення бика з Куалнге”); –    феніанський (про феніїв – воїнів – дружинників і Фінна); –    пригодницько-фантастичний (повісті-подорожі). Необхідно звернути увагу на різножанрову творчість філідів (поетів-знавців давнини, носіїв звичаєвої самобутності), друїдів(жерців-заклиначів),бардів (співців-поетів, музикантів). Характерні ознаки ірландського епосу – гіперболізм, багата фантастика, мальовничі описи природи, поетизація вольових жінок.  Література зрілого Середньовіччя (ХІ-ХІV ст.) Літературна продукція цього періоду, порівняно з ранньосередньовічною, більш різноманітна у жанрово – тематичному відношенні. Народні пам’ятки і власне літературні твори значно глибше відтворюють побут, звичаї, ідеї, проблеми, мораль свого часу. Найвидатніші пам’ятки цього періоду можна згрупувати так: героїчний епос, лицарська література, міська література. Героїчний епос ХІ-ХІІ ст. Французький героїчний епос “Пісня про Роланда” (1100 р.) його особливості: 1)    піднесений тон розповіді, який нагадує Гомера; 2)    велика кількість батальних сцен, вони складають ⅔ усього тексту поеми; 3)    наявність християнської фантастики, яка присутня у вигляді фантастичних образів і чудес; 4)    наявність образів воїнів у рясі, які однаково добре володіють і “божим словом”, і мечем (образ єпископа Турпіна); 5)    відсутність народних мас в поемі; 6)    уславлення жіночих образів (образ Альди – нареченої Роланда); 7)    сюжетна різноманітність: від сімейно-побутових зарисовок до фіксації важливих історичних подій і політичних проблем; 8)    у пісні декілька разів згадується Київська Русь. Однією з найважливіших рис ідейно-естетичної своєрідності епосу є історична основа, поетично переосмислена з точки зору народної ідеології. Іспанський героїчний епос “Пісня про мого Сіда“ (між 1140-1160 рр.), його особливості: 1)    героїчне не відокремлене від повсякденного, тут наявний різноманітний життєвий фон і переважає оптимістичне світосприйняття; 2)    майже всі дійові особи “Пісні...” – історичні постаті; 3)    анти аристократичне спрямування; 4)    важливе місце займає сімейно-побутова тематика – Сід не лише доблесний воїн і вірний васал, але й ніжний чоловік і батько; 5) у поемі відсутня ідея релігійної нетерпимості; 6)    наявність у поемі широких описів мирного життя (не лише походів і битв); 7)    фантастичний елемент у поемі слабший у порівнянні з “піснею про Роланда”. До аналізу “Пісні про Роланда” –    яка історична подія покладена в основу поеми (похід короля Карла Великого в Іспанію 778 року і поразка його війська у бою з басками)? –    зіставте свідчення давньої хроніки і “Пісні...”, про стежте різницю (завойовницький похід Карла в епосі тлумачиться як визвольна війна, організована ніби-то з метою підтримати християнську церкву в Іспанії; –    християнське плем’я басків замінюється армією маврів; похід насправді тривав кілька тижнів, у поемі – 7 років; битва в Ронсельванському міжгір’ї – незначний історичний епізод – стає центральною подією поеми). Що можна сказати про співвідношення історичної і художньої правди? –    чи зганьбила франків поразка при Ронсевалі? Які риси франків виявила битва? –    чому Роланд вчасно не покликав імператора Карла на допомогу? Яка риса лицаря стала причиною загибелі багатьох людей (обмеженість кодексу лицарської честі; вірність васальному обов’язку)? –    як характеризують Роланда його передсмертні дії:  Роланд почув себе в обіймах смерті –  Смертельний холод в голові і серці Лягає під ялину ниць Роланд. Притис до серця меч і Оліфант. Він ліг обличчям до країни маврів... Особливості середньовічного епосу:  –    зображення важливих суспільних подій, видатних історичних осіб; –    певне дотримання правдивості життєвих фактів; –    докладність розповіді; –    героїзація подій; –    образи головних героїв як втілення державної ідеї; –    наскрізний народно-патріотичний пафос; –    висока поетичність мови; –    великий обсяг До аналізу “Пісні про мого Сіда” –    історична основа “Пісні...” (боротьба Іспанії з мавро-арабським пануванням – Реконкіста); –    чим відрізняються особливості змалювання головного героя поеми (Сіда) від змалювання Роланда (Сід змальований у сімейних колізіях, на побутовому тлі)? –    чим можна пояснити шанобливе, побожне ставлення Сіда до короля Альфонса, який вигнав його зі своїх володінь (у середні віки для лицаря головним було поняття чеcті та васального обов’язку)? –    з яких частин складається поема (“Вигнання”, “Заміжжя доньок Сіда”, “Безчестя в дубовому лісі Корпес)? Передайте їх зміст. –    в чому протиставляється Сід своїм зятям інфантам де Каріон? –    визначте роль образу-символу меча у поемі. Західноєвропейський епос в українській рецепції З творами європейського народного епосу Україна вперше ознайомилась у кінці ХІХ- на початку ХХ ст. “Пісню про Роланда” переклав у 80-і роки минулого століття Василь Шурат (це єдиний повний переклад твору українською мовою. Організатор першого його видання був І.Франко), “Пісню про Нібелунгів” – Юрій Клен (Освальд Бургардт), але цей переклад, очевидно, втрачений. “Пісня про мого Сіда” є в перекладі М.Фещенка. Відомі вільні перекази поем М.Настеки (німецький героїчний епос), З. Веселої (іспанський героїчний епос). В останні десятиліття над “Піснею про Нібелунгів” працював М.Лукаш, однак, як зазначає І.Качуровський, цей переклад ще чекає на свого видавця.Українські дослідники західноєвропейського епосу О.Романишин, В.Смирнів, І.Качуровський, Д.Наливайко вказують на близькість народної епічної творчості Київської Русі й усього слов’янського світу до народної епічної творчості Західної Європи, на спорідненість цих народнопоетичних структур. І серед головних чинників, які зближували ці спільності, називають християнство, античну культурну та літературну спадщину. Теорія літератури: правда історична і художня, прототип, професійні творці і виконавці епосу (жонглери у Франції, шпільмани в Німеччині, хуглари в Іспанії), тирада-строфа, нібелунгова строфа, авентюра. Між предметні зв’язки: типологічна близькість українського та західноєвропейського фольклору (подібні ситуації у “Пісні про Роланда” і українській думі “Три брати самарські”); “Слово о полку Ігоревім” і народний героїчний епос у Європі ХІ-ХІІ ст. (Загроза іноземного поневолення – головна тема; - скомпоновані твори з військової точки зору, схожість у висловах лицарського завзяття у Роланда й Ігоря, яким у битві однаково краща від ганьби смерть, патріотичний пафос усіх поем, наголошування невідомими авторами, що вони співають про давнину згідно з переказаними фактами та ін.) Вивчення у школі: Програма 7 класу (див.:Глазова О., Подолинна Т. Епос народів світу //Диво слово. – 1994. – №8. – с. 56-63; Кругла Л.В. “Ідуть до нас сказання давнини...”: Два уроки з вивчення “Пісні про Роланда” //Зарубіжна література в навчальних закладах. – 2000. – №7. – с. 51-53). Лицарська куртуазна література (ХІІ-ХІІІ ст.) Розквіт лицарської літератури зумовлюється рядом причин, серед яких: 1)    піднесення європейських міст; 2)    пожвавлення інтересу до античної спадщини; 3)    хрестові походи. Лицарський “кодекс честі” збагачується заповідями, які можна визначити поняттям “куртуазія”. Основоположними засадами лицарського кодексу стають доблесть , радість, гармонія. Обов’язок рицаря служити сюзерену трансформується в обов’язок васальної відданості дамі серця. Основу лицарської літератури складають два елементи: народна поезія (зокрема кельтський епос) і антична поезія (Овідій). Вивчаючи лицарську літературу, слід зосередити увагу насамперед на провансальській поезії, на її різновидах (альба, серена, канцона, пасторела, сирвента, балада) і творцях (Бернарт де Вентадорн, Бертран де Борн, Джауфре Рюдель, Маркабрюн). Провансальські поети називались трубадурами (від прованс. trobar – винаходити, віршувати). Їх творчість вплинула на лірику труверів у Франції та мінезингерів у Німеччині, відкрила шлях поезії “нового солодкого стилю”, вплинула на зародження нової європейської лірики. Куртуазна література (у перекладі з французької “чемний”, “ввічливий”) – світська, лицарська література з мотивами культу дами (в ліриці) або пригод рицарів (епічні твори), почасти з елементами фантастичності. Другий важливий жанр лицарської літератури – лицарський роман – зародився на півночі Франції в Анжу. Тут при феодальних дворах і замках у ХІІ ст. вже панувала витончена куртуазна культура, створювались літературні центри. Слід починати вивчення лицарського роману з античного циклу. “Роман про Фіви”, “Роман про Енея”, “Олександрія” відзначаються поза історичним світосприйняттям. Герої і події, відомі з античних творів, змальовуються в античному циклі відповідно до ідеології побуту нового часу. Особливу увагу варто приділити романам бретонського циклу, зокрема романам про Трістана та Ізольду і Артурівським романам (романам круглого стола”). Група в романі про Трістана та Ізольду заснована на мотиві кельтських народних переказів про любовний напій. “Виняткова популярність роману протягом кількох століть зумовлена зображенням надзвичайної глибини і відданості в коханні. Це не любов-поклоніння, яку оспівували трубадури, а могутнє земне почуття, позбавлене будь-якого платонізму”1. Тема всеперемагаючого кохання поєднується в романі з авантюрним сюжетом , реальні картини буття середньовічного суспільства доповнюються фольклорно-казковими мотивами і уявленнями.  Двоїстість ставлення автора до ”незаконного” кохання Трістана та Ізольди виявляється у мотиві “любовного зілля”, який має виправдати їх пристрасть. Роман також дає уявлення про феодальну дійсність, про слабкість королівської влади (образ короля Марка). Артурівський цикл романів виник як поєднання різноманітних джерел. Пов’язані ці романи передусім з ім’ям легендарного героя кельтських переказів. Французькі поети середньовіччя оновили версії артурівських легенд мотивами благородства, шляхетної допомоги скривдженим, відданості і гідності. Виникає образ Круглого столу, як втілення ідеї рівності між лицарями. Твори про короля Артура складались в епоху хрестових походів. Ідея відвоювання Гробу Господнього від невірних оволоділа десятками тисяч учасників походів. Найвидатнішим творцем артурівського циклу романів, його зачинателем у Франції був Кретьєн де Труа, який створив аж п’ять романів на артурівські теми (“Ерек та Еніда”, “Кліжес”, “Ланселот, або лицар Воза”, “Івейн, або лицар Лева”, “Персеваль, або Повість про Грааль”). “Так само, як реальні європейські лицарі мріяли побачити в далекій та напівказковій Палестині Гроб Господень, уявні персонажі артурівських поем прагнули віднайти і побачити чарівний келих Грааль...”  (Коптілов В. Легенди сивої давнини) До аналізу лірики трубадурів –    схарактеризуйте передумови, які забезпечили виникнення лицарської лірики саме у Провансі (розташування на перехресті морських шляхів між Європою і Сходом, збереження античних культурних традицій, багатство феодальної аристократії, її потяг до освіти, мистецтва, меценатства тощо); –    проблематика провансальської поезії (філософська, політична, любовна); –    дайте характеристику творчості поетів-трубадурів, відштовхуючись від таких рядків сонетів Юрія Клена: Бертран де Борн Не ніжність і любов, не гаю чари Він оспівав, а труб ревучий звук,  Крицевий серця дух і мужність рук,  Сполох, неспокій, сутички і чвари... Жоффруа Рюдель – Мелісанді Лежить між нами простір океану,  Та день і ніч у честь твою дзвенить І плеще в береги твої щомить  Моїх канцон урочиста осанна. Ще не являлась ти моїм очам,  А вже високим горам і лісам Твоя хвала гула в моїм хоралі... Бернар де Вентадур ... Біля квітчастих загород,  Не вимагавши тайних нагород,  Нормандії прекрасній герцогині Завжди покірний, вірний трубадур В Провансі сонячнім під небом синім Вславляв любов Бернар де Вентадур. –    які причини занепаду провансальської поезії (виникнення “темного”, ускладненого стилю, Альбігойські війни, інтенсивний ріст міст)? До аналізу лицарського роману –    на які цикли поділяється куртуазний роман за тематикою (античний, бретонський, східний)? –    пригадайте зміст роману про Трістана та Ізольду, з’ясуйте, чим відрізняються французькі обробки сюжету від кельтських джерел (глибина духовного світу героїв, розкриття психології кохання, переважання мотиву “кохання – смерть”, а не мотиву “полювання за людиною”); –    прочитайте уривок із поеми Лесі Українки “Ізольда Білорука”, поясніть зміст прочитаного, опираючись на роман про Трістана та Ізольду: І мовчки йде Ізольда Білорука на берег моря, на високий шпиль... Ох, щось біліє здалека на морі! Вітрила то чи тільки піна хвиль!..  Вернулася Ізольда Білорука. Трістан питає: “Що? Яка Яса?” –  “Щось мріє, там далеко у просторі”. “Щось біле?!” – “Чорне, як моя коса”. –    охарактеризуйте стильові особливості романів Кретьєна де Труа (увага до душевних переживань героїв, поєднання психологічного аналізу з динамікою дій, відтворення реальних картин життя, наявність гнучкого діалогу, поєднання авантюрності і дидактизму); –    що лежить в основі східно-візантійського циклу(греко-арабо-перські сказання типу 1001 ночі)? –    у яких творах епохи Відродження наявне пародіювання лицарських романів (Ф. Рабле “Героїчні діяння і промови благородного Пантагрюеля” – сюжет пошуків Божественної Пляшки як натяк на святий Грааль; Сервантес “Дон Кіхот” – пародіювання застарілої форми творів). Лицарська середньовічна література й Україна В українській літературі єдиним твором, навіяним лицарськими романами, була поема Лесі Українки “Ізольда Білорука” (1912). До образів поетів-трубадурів звертався Юрій Клен у циклі “Провалля” (зб. “Каравели”). Чимало українських поетів згадували у своїх віршах лицарів Круглого столу і святий Грааль. Це зокрема П.Тичина (“Замість сонетів і октав”), Юрій Клен (“Провесна”, “Мандрівка до сонця”), Михайло Орест (“Грааль”, “Льоенгрін”). Важливо підкреслити, що українські поети з метою особливої акцентації подій досить часто образи лицарської поезії ставили у невідповідний контекст, як це зробив, наприклад, Ю.Клен у “Мандрівці до сонця”. Поет малює тут нелюдський голодомор 33-го, пише про те, як вивозили на Колиму українських селян, і згадує “поїзд хрипкий і хиткий”: хай він, гойдаючи, людям навіє  соняшну мрію, ніби то лебідь ясний Льоенгріна вже їх везе у щасливу країну... Лірику провансальських трубадурів перекладали М.Терещенко, Т.Цибко, лицарський роман – М.Рильський (“Трістан та Ізольда”), В.Коптілов (“Пригоди лицарів круглого столу”). Теорія літератури: трубадур, трувер, мінезингер, канцона, сирвента, альба, серена. Між предметні зв’язки: сюжети й образи лицарської літератури у творчості українських письменників. Вивчення у школі: Програма 7 класу (для додаткового читання). Образ Київської Русі в середньовічних західних джерелах Вже в ХІ-ХІІ ст. західні літературні пам’ятки, а саме скандинавські саги, німецькі епічні поеми, французький героїчний епос, лицарський роман позначені “руським відгомоном”. Історичні саги відбивають реальні контакти Скандинавії та Київської Русі часів Володимира і Ярослава, саги легендарно-романтичні подають узагальнене сприймання і потрактування Київської Русі. Русичі згадуються серед воїнів Етцеля у славнозвісній німецькій поемі “Пісня про Нібелунгів”, згадується тут і “Київська земля”. У французькому героїчному епосі Київська Русь постає в образі несхитного богатиря велетенського зросту. Д. Наливайко у праці “Очима Заходу” відзначає, що в “Пісні про Роланда” тіла полеглих воїнів Роланда, Олів’єра і Турпіна за наказом короля Карла Великого покривають “галицьким плащем”, тобто парадним корзном, яким, за свідченням літопису, укривали полеглих руських князів і богатирів. В західних літературних творах прославляється військова сила Київської Русі, згадується її протистояння печенігам, описуються прекрасні товари: “руські плащі”, “добрі кольчуги”, “найкраще руське золото, срібло”, хутра, коні. Зрозуміло, що в описах Русі наявний також фантастичний елемент, що зумовлюється художньою природою середньовічних творів, які через поєднання історії і міфології відтворювали і свою, національну, дійсність. В цілому ж “Русь сприймалася західними ерудитами й поетами не як туманно-фантастичний край чудес на зразок “Індії” середньовічних романів, а на реалістичний кшталт, як добре знана географічна реальність, як сильна держава з безпосереднім впливом на політичне життя Європи”.1 Доба Відродження (XIV-XVI ст.) Відродження постало на ґрунті розкладу феодального ладу і формування нових, буржуазних відносин, що супроводились утворенням централізованих національних держав, переходом від ремесла до мануфактури, зростанням торгівельних стосунків у зв’язку з великими географічними відкриттями. Слід мати на увазі, що в різних країнах Західної Європи цей процес розпочався неодночасно і йшов нерівномірно. В авангарді європейського Відродження йшла Італія. Дещо пізніше ідеї гуманізму поширюються в Німеччині, Франції, Англії, Іспанії. Однак спільним для усіх західноєвропейських країн є те, що вони, на відміну від Східної Європи, яка зазнала жорстокого монголо-татарського руйнування, не мали перерви у поступальному русі культури. І тому, з’ясовуючи питання про географію Відродження, студенти повинні добре усвідомити, що до цієї “культурної області” відносились країни Західної і Центральної Європи, включаючи і Польщу. Країни східнослов’янські, зважаючи на середньовічний характер їх духовної культури у XV-XVI ст., в цю область не входили. Свого розмаху і завершеності гуманістичні тенденції досягли у країнах Східної Європи, в тому числі й Україні, у XVII-XVIII ст. При всій своєрідності, якою позначена ренесансна література у кожній країні, загальні етапи розвитку гуманізму можна подати таким чином: 1.    Перед відродження (проторенесанс). Виникають перші паростки гуманістичного світогляду, відбувається перехід від феодального середньовіччя до Відродження. Література розвивається переважно на латині. 2.    Раннє Відродження. Починається розквіт літератур, творених національними мовами. 3.    Високе Відродження. Створюється велика гуманістична література, яка засвоювала все найкраще з культури попередніх епох. 4.    Криза Відродження, що відбувається під впливом рефеодалізації і контрреформації. Ці етапи в різних країнах зумовлені особливостями розвитку кожної нації. Ознаки ренесансного реалізму: –    увага до матеріальної, чуттєвої сутності людини; –    багатогранність художнього образу; –    титанізм художнього образу; –    уміння відображати природу у її чіткості, пластичності, виразності, у її співіднесені з почуттями людини; –    великий позитивний пафос твору; –    образотворча роль мови; –    генетичний зв’язок з фольклором. Відродження в Італії (XIV-XVI) Саме Відродження в Італії охоплює період у три століття, а біля витоків італійського гуманізму (ХІІІ ст. – проторенесанс) стояв Данте. Італійський проторенесанс. Творчість Данте (1265-1321) Життя і творчість Данте Аліг’єрі тісно пов’язані з політичним буттям Флоренції ХІІІ ст., головним виявом якого була боротьба партій гвельфів і гібелінів за об’єднання країни. Особливості італійського Відродження: –    поліцентризм; –    сильний вплив національної античної традиції; –    близькість до візантійської культури Літературну творчість він розпочав у 80-і роки ХІІІ ст. ліричними поезіями в дусі тогочасної лірики “солодкого нового стилю”, для якого характерною була інтелектуальність, вишуканість форми, розвинута символіка образів. У 90-і роки Данте склав збірку “Vita nova” (“Нове життя”), яка являє собою прозово-віршовану автобіографічну оповідь про історію кохання поета до Беатріче. “Данте являється найвищим виразом, поетичним вінцем та увічненням того, що називаємо середніми віками. Вся культура, всі вірування, всі муки та надії тих часів знайшли вираз у його поемі. Та рівночасно як людина геніальна, він усім своїм єством належить до новіших часів, хоча думками й поглядами коріниться в минувщиині” (І.Франко. Данте Аліґ’єрі). Вивчаючи творчість Данте, студент повинен особливу увагу звернути на дві риси його творчої манери: благоговійна любов до античності і невтомна праця над створенням загальнолітературної італійської мови, яку в першому європейському трактаті з мовознавства “Про народну мову” поет порівнює з “житнім хлібом, яким наситяться тисячі”. Найвеличніше творіння Данте – “Божественна комедія”, яку він писав в останній період життя (1313-1321). Це своєрідний підсумок розвитку художньої, філософсько-релігійної і морально-етичної думки Середньовіччя, а водночас перший крок до епохи Відродження. Літературними джерелами поеми були твори античності і Середньовіччя. Форма твору – своєрідна подорож у потойбічний світ, здійснена поетом у художній уяві, видінні. Три частини поеми (“Пекло”, “Чистилище”, “Рай”) – це три світи, де водночас жив поет: пекло реального життя, чистилище внутрішньої боротьби, рай віри і надії, яких ніколи не втрачав Данте. Композиція “Комедії” зумовлена середньовічними уявленнями людини. Магічний смисл пов’язувався з числами 3, 7, 9, 10, саме ці числа є головними одиницями виміру в поемі (три кантики, тридцять три пісні, дев’ять кіл пекла, сім уступів чистилища, десять небесних сфер, терцина, сім смертних гріхів і т.ін.). Зважаючи на складність поеми, велику кількість алегорій і символів у ній, необхідно передусім розібратися у змісті вступної пісні, яка є своєрідним ключем до розуміння усього твору. Прочитавши першу кантику, студент побачить, що шлях, яким поет пройшов через пекло, відкрив для нього світ людської провини і покарання. Важливо звернути увагу на те, що чим матеріальні ший гріх (пов’язаний з потребами плоті), тим легше покарання за нього, але чим глибше проникає він в душу людини, тим страшніша кара. Данте по-своєму розподілив пекельні муки, відступивши від офіційних уявлень. Він співчутливо поставився до живих людських пристрастей (образи Франчески і Паоло), прославив людську активність , здатність до великих звершень (образ Одіссея), засудив зраду як найбільший злочин (образи Уголіно і Руджієрі). Свою поему поет вважав святою справою, яку він здійснив з волі Творця, а головну мету людства ввбачав у тому, щоб люди з полону егоїзму і буденності піднялись у світ універсального смислу. За змістом “Божественної комедії” можна зрозуміти стан духовного життя зрілого середньовіччя, а за багатствомі переживань поета відчутні думки й почуття людини епохи. До аналізу “Божественної комедії” –    чому Данте назвав свій твір “комедією” (сумний початок і щасливе завершення)? –    що покладено в основу композиції твору (містичне і символічне значення чисел)? –    поясніть алегоричний зміст першої пісні. Як розуміти думку, що Данте є втіленням людської душі, Вергілій – розуму, Беатріче – найвищої мудрості? –    як ви розумієте смисл напису на дверях пекла: Лиш після мене світ став брами зводить. Ніщо не вічне, я ж на всі віки. Лишайте сподівання всі, хто входить. –    чому пасивних і байдужих відкинуло небо і не прийняло пекло? –    яких великих діячів культури людства згадує Данте, змальовуючи пекло? Чому вони не зазнають мук, як інші? –    що розповідає Данте про устрій пекла (див. пісню ХІ)? –    в чому суть Дантівської концепції людини? –    завдяки чому поема Данте наближається до творів доби Відродження? –    до кого звертається Одіссей: То ж пригадайте , ви чиї сини,  Бо ви народжені не животіти, А знання й честь нести у світ ясний... Чи співзвучні ці слова з переконаннями самого поета? –    у чому полягає загальнолюдське значення поеми? Італійська література раннього Відродження (XIV ст.). Творчість Франческо Петрарки (1304-1374) і Джованні Боккаччо (1313-1375) Художні ідеї Відродження не обмежувались лише античними традиціями або зверненням до християнських ідей. Ренесансний світогляд проявлявся і в духовних протистояннях між вірою і любов’ю в сонетах Петрарки, і в народних оповідних образах і сюжетах в новелах Боккаччо. “Петрарка, що лишився в пам’яті нащадків яко ніжний співець Лаури, був свого часу найбільш тенденційним поетом, більшим навіть за Данте щодо різкості тону в саркастичних, викривальних сонетах” (Леся Українка. Про напрямки в італійській літературі). Франческо Петрарка – перший видатний італійський гуманіст. В історію світової літератури він увійшов завдяки творам, що склали збірку “Канцоньєре” (“Книга пісень”). Остання редакція цієї книги (1373-1374) нараховує 365 творів (відповідно до кількості днів у році) різних жанрів, переважно це сонети (усього 317). Як і всі діячі Ренесансу, Петрарка був багатогранним митцем. У своїй творчості він об’єднав мотиви суспільні, загальнолюдські, загальнонаціональні з мотивами суто індивідуальними, з внутрішніми переживаннями особистості, з тонким дослідженням психології ліричного героя. Головна тема збірки “Канцоньєре” – кохання поета до Лаури. Вірші циклів “На життя мадонни Лаури” і “На смерть мадонни Лаури” – це своєрідний щоденник одухотвореного кохання поета. В цих віршах саме Петрарка є головним персонажем, оскільки пише про свої почуття до прекрасної жінки, про свій внутрішній світ, про свої найпотаємніші переживання, тобто більше говорить про своє почуття, аніж розповідає про Лауру чи описує її зовнішність. Студенти мають звернути увагу зокрема на такі сонети: “Благословенні місяць, день і рік...”, “Як не любов, то що ж це бути може...”, “Щасливі квіти й благовісні трави”, “Ні зоряних небес мандрівні хори...”, “Де погляд ніжний, де чарівний вид...”. Треба мати також загальне уявлення про вірші Петрарки на теми політичні, філософські, громадянські, як, наприклад, сонети “Ти – горя джерело, шаленства дім...”, “Хай спопелить тебе господній гнів...”, канцона “Італія моя”. До аналізу збірки “Канцоньєре” –    чий досвід використав Петрарка при написанні віршів на честь Лаури (поезії трубадурів, представників школи “солодкого нового стилю”)? –    в чому виявляється новаторський характер любовних поезій (у змалюванні Лаури як жінки з реальними рисами, у відтворенні складного світу суперечливих почуттів ліричного героя)? –    поясніть внутрішній конфлікт, який переживає ліричний герой сонета 132-го: Як не любов, то що ж це бути може? А як любов, то що ж таке вона? Добро? – Та ж в ній скорбота нищівна. Зло? – Але ж муки ці солодкі, Боже! –    Охарактеризуйте головні, на вашу думку, виражальні прийоми, застосовані поетом у таких рядках: Я вами дихаю, для вас палаю, Я народивсь для вашого єства, Без вас мені нема й не треба раю... –    розкрийте “історію кохання”, яка сконденсовано виражена в тексті сонета “Благословенні будьте день і рік, і мить...” –    чим зумовлена психологічна достовірність образу Лаури (для поета вона не абстракція і не алегорія Істини чи Віри, а цілком реальна постать)? –    які інвективи проголошує Петрарка в своїх політичних сонетах (проти папської і феодальної реакції)? –    поясніть своє розуміння початкових рядків сонета 138-го: Ти – горя джерело, шаленства дім,  Храм єресі, колишній гордий Риме, Що, нині впавши у безчестя зриме, Несеш неволю і страждання всім... –    схарактеризуйте патріотичний пафос канцони “Італія моя”; –    хто з українських поетів удостоєний премії ім. Петрарки (Ліна Костенко у 1994 році, зверніть увагу , - в дипломі премії акцентується: “(спеціальна премія світовій поетесі Ліні Костенко). Другим видатним гуманістом Італії був Джованні Боккаччо, молодий сучасник і друг Петрарки. Вершиною його творчості є “Декамерон” (1350-1353), своєрідна збірка, якою закладено основи жанру художньої реалістичної новели в Європі. “Декамерон” (від гр. “десятиденник”) – це цілісний твір, сюжетно і композиційно завершений. До нього входить 100 новел, які з’єднані вступним оповіданням – обрамленням. Це обрамлення – органічна частина єдиної художньої структури, що дозволила автору не просто зібрати по-новому переосмислені античні та середньовічні фабули, але й показати процес їхнього суспільного переосмислення. Особливість змісту “Декамерона” – це його енциклопедичність. У творі широко змальовується повсякденне життя з усією розмаїтістю подій і людських вчинків, багатством людських типів. Народна традиція міської літератури була основою стилістики і сюжетики “Декамерона”. Органічне поєднання “низької “ традиції середньовічного фольклору і міської літератури з “високою” традицією лицарської і придворно-світської літератури визначило новаторство твору. Зрозуміло, що не всі 100 новел є абсолютно рівнозначними з погляду ідейно-естетичних критеріїв. Для аналізу варто відібрати ті твори, які належать до вершинних зразків таланту Боккаччо. При цьому за визначальний критерій має служити не гострота критики феодального суспільства і католицького духовенства, а глибина й масштабність змісту творів. Екзистенційні проблеми й колізії людського буття, загальнолюдські цінності у довершеній художній формі виражають зокрема такі оповіді: 3-я новела І дня, 9-а новела ІІІ-го дня, 1-ша новела IV-го дня, 1-ша новела V-го дня, 6-а новела Х-го дня та ін. Необхідно звернути увагу на образи оповідачів, на той зв’язок, який існує між оповідачами і авторським “я”. Історико-літературне значення “Декамерона”: –    “Декамерон” відкриває собою історію художньої літератури і ренесансного реалізму в Італії; –    являє собою найбільш яскраве і повне утвердження ідейних і художніх принципів Ренесансу; –    це широке полотно соціального життя нації середини ХІV ст., це людська комедія, рівновелика “Божественній комедії” Данте. До аналізу “Декамерона”. –    який засіб, відомий з арабських казок 1001-ї ночі, використано в книзі (обрамлення)? –    передайте зміст вступу (опис чуми у Флоренції). Як співвідноситься реальна катастрофічна епідемія 1348 року з проблемою морального занепаду суспільства? –    Як у збірці виявляється гуманістичне світосприйняття автора? –    з яких джерел взято сюжет для новел (античних, східних, фольклорних, середньовічних)? –    ваше розуміння такої оцінки збірки: “Особливість змісту “Декамерона” – це його енциклопедичність”; –    передати зміст декількох новел, з’ясувати їх ідейно-тематичне наповнення (наприклад, ідея віротерпимості у 3-й новелі І-го дня, гуманістичне засудження станових упереджень у 1-й новелі VI-го дня, заперечення аскетичної моралі і святенництва у 4-й новелі ІІІ-го дня, змалювання почуття любові як облагороджуючої сили у 1-й новелі V-го дня, 6-й новелі Х-го дня); –    кому в Україні належить найкращий переклад “Декамерона” (М.Лукашу)? Італійська література епохи Відродження і Україна Італійська ренесансна література, безпосередньо причетна до літератури і культури української, назавжди ввійшла в код духовної спадщини української нації. Данте і Україна. Фактом української культури творчість Данте стала вже у XVIII ст., коли гетьман Пилип Орлик у своєму щоденнику, який він писав на чужині, занотував, що гіркоту вигнання полегшує читання віршів Данте. Як символічним кодом рядками Данте послуговувався Т. Шевченко у своїй поезії і листуванні (“Дант Алигиери был только изгнан из отечества, но ему не запрещали писать свой «Ад» и свою Беатриче… А я… Я был несчастнее флорентийского изгнанника»). Ремінісценції і парафрази із Данте розсіяні в творах І. Франка, який його вивчав і перекладав (терцини Данте Франко перекладав білим віршем). Початком вітчизняного дантознавства можна вважати монографію І. Франка “Данте Аліг’єрі. Характеристика середніх віків, житє поета і вибір із його поезії (Львів, 1913). На дантівську тему написана “Забута тінь”, один з поетичних шедеврів Лесі Українки. У різні часи “Божствену комедію” українською переклали М.Драй-Хмара, П.Карманський, М.Рильський, Є.Дроб’язко, М.Стріха. Вперше повний український текст “Комедії” з’явився друком 1976 року. Переклад здійснив Є. Дроб’язко, невдовзі удостоєний премії ім.М.Рильського. Збірка “Нове життя” побачила світ 1965 року, це колективний переклад, зредагований Г. Кочуром. Наукові розвідки про творчість Данте здійснили Василь Барка (“Божественна комедія” Данте), О.Білецький (“Поема Данте”), Г.Кочур (“Данте в українській літературі”), М.Новикова (“Українська “Божественна комедія»), С.Білокінь (“Данте й Україна”). Цикл ілюстрацій до “Комедії” створила київська художниця Ольга Петрова. Петрарка і Україна. Перші згадки про Петрарку з’являються в давньоукраїнській літературі наприкінці XVI ст. Під час загострення полемічної боротьби до Петрарки, зокрема його антиримських творів, зверталися М.Смотрицький, Клірик Острозький, Захарій Копистенський. У своєму “Треносі” (1610 рік) М.Смотрицький, згадуючи багатьох філософів і письменників попередніх століть, аргументуючи свою антиуніатську позицію, посилається зокрема і на Петрарку: ”Подібним способом і Франциск Петрарка, італієць, так про це все в своїх італійських віршах сказав “І далі у “Треносі” український письменник наводить переклад 138-го “антиримського сонета”. Петрарку, як першого гуманіста в історії людства, вивчали в Київській академії, в інших школах на Україні. Українська поезія поч. ХІХ ст. була під впливом романтичних настроїв “Канцоньєре”. Один з перших перекладів сонетів Петрарки (“Петраркінна пісня”, 1841) належить поетесі Марині Писаревській. В новітні часи до перекладів і досліджень Петрарки звертались І.Стешенко, І.Франко, В.Cамійленко, Леся Українка ,М.Зеров, Д.Паламарчук, Д.Павличко. Леся Українка, яка сама жила в Італії, знала італійську мову, писала про італійську літературу, привернула увагу української інтелігенції до громадянських мотивів у поезії Петрарки. Ідеї її статті про напрямки в італійській літературі (1899) розвинув у дослідженні “Петрарка у східнослов’янському світі” М.Бажан. Надихають сонети великого італійця сьогоднішніх українських митців. Образи його лірики органічно вплітаються в рядки Ліни Костенко, І.Качуровського, О.Пахльовської. Боккаччо і Україна. Перший український віршовий переказ новели дев’ятої четвертого дня, здійснений з віршованої переробки польською мовою, з’явився на Україні в кінці XVII- на початку XVIII ст. Ім’я Боккаччо серед інших італійських поетів Відродження згадує герой повісті Т.Шевченка “Варнак”. 1879 року львівська газета “Правда” опублікувала переклад фрагменту твору. Повністю “Декамерон” вийшов 1928 року у перекладі Л.Пахаревського і П.Майорського, 1964 року – у перекладі М.Лукаша. Переклад М.Лукаша за майже сорокалітнє функціонування витримав уже чотири видання. Останнє здійснене у Дніпропетровську 2000 року. Видання твору Д.Боккаччо в перекладі М.Лукаша виходили з графічними ілюстраціями художників Ісака Хотінка (К., 1964), Олександра Данченка (К., 1969), Георгія Малакова (К., 1985, Дн-ськ, 2000). Дослідження про Боккаччо здійснили М.Лукаш (“Про життя Джованні Боккаччо, про його творчість та про те, як зроблений “Декамерон”), Д.Наливайко (“Декамерон” Боккаччо на Україні”). Теорія літератури: Ренесанс, гуманізм, сонет, терцина, новела. Міжпредметні зв’язки: – сонет у версифікаційній практиці українських поетів (І.Франко, М.Зеров, М.Рильський, Д.Павличко); “Декамерон” і розвиток українського новелістичного роману (Ю.Яновський, О.Гончар); Вивчення у школі: Програма 8 класу (Див.: Герцик О. Пекельний шлях людини до духовності: Система уроків коментованого читання за поемою Данте “Божественна комедія” //Всесвітня література. – 1997. – №9. – С. 25-28; Даньшина Л.І. “Благословенні будьте серця рани...”: Урок-бесіда з елементами дослідження по вивченню лірики Франческо Петрарки. //Заруб. літ. в навч. закл. – 1996. – №3. – С.8-11) Відродження у Франції (XVI ст.) Розвиток гуманістичної літератури у Франції припадає на XVI ст., але передумови для цього процесу склалися у попередньому столітті, в надрах культури пізнього Середньовіччя. Французьке Відродження має свого предтечу, попередника. Це поет Франсуа Війон. Його творчість – видатне явище французької літератури XV ст. Вершину французької літератури доби Відродження становить творчість Франсуа Рабле (1494-1553), людини діяльної, допитливої, всебічно розвиненої. Діяльність його багатогранна і різнопланова (був доктором медицини, займався юриспруденцією, перекладами, зоологією, ботанікою, багато подорожував, двічі побував в Італії). Світову славу здобув завдяки роману “Гаргантюа і Пантагрюель”, над яким працював з 1532 року до кінця життя. Форма твору – казка-сатира – запозичена письменником із народної літератури. 1532 року у Франції вийшла анонімна книга про подвиги велетня Гаргантюа, вона і підказала Рабле форму роману. Особливості французького Ренесансу: –    вплив італійської культури;  –    органічне поєднання реформізму і гуманізму; –    глибоке народне коріння і сильний демократичний струмінь гуманістичних тенденцій. Розповідь у романі починається високим стилем хронік та життєписів, що створювались у той час, але відразу збивається на пародійний. Однак висміювання пережитків минулого для Рабле не було головним. Для письменника значимим стало утвердження нового, гуманістичного світогляду. Це утвердження здійснюється двояким шляхом – запереченням рис старого світу (схоластичної псевдовченості, релігійної нетерпимості), а також відстоюванням гуманістичних принципів. Найсерйозніший епізод книги, сповненої нестримних веселощів, – лист батька синові, який оволодівав науками у Парижі. Гаргантюа закликає свого сина “удосконалюватись безупинно”. Кульмінацією стверджувального, серйозного аспекту книги став знаменитий лист Гаргантюа Пантагрюелю, що здобув славу маніфесту французького гуманізму і став своєрідною програмою основ гуманістичної освіти. Читаючи роман про Гаргантюа, студент повинен звернути увагу на те, що тут на перший план висувається проблема виховання не ренесансної людини взагалі, а, в першу чергу, освіченого (в ренесансному дусі) монарха (розділи, присвячені вихованню Гаргантюа); гуманістична програма, якої, на думку Рабле, повинен притримуватись монарх (розділи, зв’язані з війною між королем Пікрохолем і Грангузьє), нарешті, паростки нового суспільства, які можуть зійти на грунті цієї мудрої державної політики (Телемське абатство). Дослідники припускають, що прообразом Гаргантюа для Рабле послужив Франциск І. Особливості реалізму Рабле полягають у тому, що письменник широко використовує умовність і фантастику, послуговується засобами сміхової культури, переосмислює фольклорні, античні, середньовічні джерела. Художній метод Рабле дослідники визначають як гротескний реалізм – тобто таке фантастичне загострення, яке доводить до абсурду зображуване явище і тим самим виявляє його суть. До аналізу роману “Гаргантюа і Пантагрюель” –    історія написання роману; –    який смисл закладено в авторську передмову до роману (звертаючись до читача, автор застерігає від сприйняття його книги як лише розважальної)? –    акцентуйте проблематику романів “Гаргантюа” (заперечення схоластичного методу в педагогіці, утвердження ідеалу гармонійно розвиненої людини, викриття феодальних воєн, ідея людяного і мудрого монарха тощо) і ) “Пантагрюель” (звеличення знань, духовної повноцінності людини, критика середньовічної ідеології); –    схарактеризуйте образи державних правителів у романі (Грангузьє, Гаргантюа, Пантагрюель), як реалізується у змалюванні цих героїв думка Платона про те, що “держави тільки тоді будуть щасливі, коли царі стануть філософами, а філософи – царями”? –    образи представників народу (брат Жан як уособлення фізичних, моральних і життєвих сил французького народу; міський вільнодумець Пан ург – хитрун, спритник, сміливець і боягуз водночас); –    яке місце у романі займає тема подорожей, чим вона зумовлена (тогочасні кругосвітні морські мандрівки)? –    в чому полягає своєрідність художнього методу Рабле (поєднання фантастичного і реального планів, широке використання сміхових прийомів, зображення несумісності поведінки персонажа і обставин, в яких він діє)? –    опираючись на зміст роману, дайте своє пояснення такого визначення гротеску: “Гротеск – мистецтво переходу життя з одного стану в інший... Зближаючи далеке, сполучаючи взаємовиключне, порушуючи звичні уявлення, гротеск в мистецтві споріднений з парадоксом у логіці”. Теорія літератури: гротеск, комічне, сміхова культура Між предметні зв’язки: елементи гротеску в сатиричних творах Т.Шевченка (“Сон”, “Кавказ”), І.Франка (“Ботокуди”), М.Бажана (“Гофманова ніч”), Ю.Андруховича “Московіада”); сміхова основа роману Рабле і український “химерний” роман (О.Ільченко, В.Земляк, В.Яворівський, В.Дрозд). Вивчення у школі: Програма 9 класу (Див.: Назарець В. “Підсолоджена” досконалість Пантагрюеля і “гіркувата” буфонада Пан урга. Франсуа Рабле: епоха, роман, образи // Зарубіжна література в навчальних закладах. – 2000. – №6. – С.52-57). Відродження в Англії (XV- поч. XVII ст.) Хронологічні межі англійського Відродження – XV- поч. XVII ст. Але підготовка грунту для виникнення гуманістичної культури розпочалася раніше, у XIV ст.. Піднесенню художньої творчості сприяло створення єдиної англійської національної мови (середина XІV ст.). Головним твором англійського перед відродження є “Кентерберійські оповідання” Джефрі Чосера (1340-1400). В багатьох віршових новелах цієї книги реалістично зображено англійське життя XІV ст., відчутний вплив гуманістичного світогляду. Чосер був родоначальником англійського реалізму, творцем англійської системи віршування, він стояв біля витоків сучасної англійської літературної мови. Феодальні війни XV ст. (Столітня – 1337-1453; Червоної і Білої Троянд – 1455-1485) загальмували розвиток літератури, проте в цей час досягають розквіту англійські і шотландські народні балади (цикл “Діяння Робін Гуда”). В останній чверті XV ст. спостерігається помітне пожвавлення культурного життя в країні і посилення впливу нових європейських віянь. Особливо значною була культурна роль Оксфордського університету, який наприкінці XV ст. став центром передової гуманістичної думки. Тут діяла група вчених, які здобули освіту в Італії, де сприйняли нові ідеї і захоплене ставлення до античності. Видатним мислителем раннього періоду англійського Відродження був Томас Мор (1478-1535). Його “Утопія” (латинською мовою опубліковано 1516, англійською – 1551) найповніше передає сутність суспільних ідеалів гуманістів. В останній чверті XVI ст. провідним і найбільш розвинутим жанром англійської літератури стає драма. Англійське Відродження досягло своїх вершинних результатів саме в галузі драматургії. В момент розквіту англійської культури відбувається засвоєння і взаємо-переплетення двох начал драми: народного і античного. У 80-і роки виникає плеяда драматургів, які в історію літератури ввійшли від назвою “університетські уми”. Це Томас Кід, Роберт Грін, Крістофер Марло. Образи трагедій К.Марло “Тамерлан Великий”, “Трагічна історія доктора Фауста” передували трагічним характерам В. Шекспіра. Найвищим досягненням англійської ренесансної культури справедливо вважається творчість Вільяма Шекспіра (1564-1616). Насамперед необхідно з’ясувати в загальних рисах суть “шекспірівського питання”, а також простежити еволюцію творчості драматурга. Понад двадцятирічний творчий шлях цього митця слушно поділяють на кілька періодів: частіше на три, рідше – на чотири. До першого (1590-1601) відносять усі, крім пізнього “Генріха VIII”, історичні хроніки, “Тіта Андроніка” та “Ромео і Джульєтту”, а також більшість комедій, починаючи з досить ще учнівської “Комедії помилок” і кінчаючи такими шедеврами, як “Венеціанський купець” і “Віндзорські жартівниці”. Другий період (1602-1608) – це час розквіту Шекспірівського генія. Саме тоді він створив найвідоміші свої трагедії: “Гамлет”, “Отелло”, “Король Лір”, “Макбет”, “Антоній і Клеопатра” та ін. Третій же період (1609-1612) кількісно не дуже плідний, але досить своєрідний. На відміну від “оптимістичного” першого і “трагічного” другого, його називають “романтичним”. У п’єсах “Цимбелін”, “Зимова казка”, “Буря” Шекспір звертається до фантастики, алегоричності, вирішуючи життєві конфлікти химерно-казковими засобами. Зусиллями поколінь дослідників встановлено так званий “Шекспірівський канон”, тобто ті п’єси, які безумовно написав сам Шекспір. Усього їх нараховується 37. Крім драматургічних творів, Шекспір написав поеми “Венера та Адоніс”, “Зганьблена Лукреція” і 154 сонети – лірико-філософські твори найвищого ґатунку. Свою діяльність письменника-драматурга Шекспір розпочав хроніками. Хроніки переважно були присвячені так званій війні Білої і Червоної троянд, тобто міжусобицям XV ст., що винищили мало не всю старовинну знать королівства (і йорків, і ланкастерів). Загальний замисел історичних хронік полягає у змалюванні того історичного шляху, йдучи яким, Англія досягла своєї величі, стала “володаркою морів”, а її острівний народ відчув себе великою нацією. Драматург змалював різні типи королів, то жорстоких (Річад ІІІ, певною мірою король Джон), то слабких (Річард ІІ, Генріх VI). Шекспір вважав, що жорстокість і слабкість – риси, немислимі для правителя. Він мріє про справедливого, мудрого і сильного володаря, який дбає про своїх підданих. Цей ідеал втілений в образі Генріха V, який діє в двох хроніках (“Генріх IV” і “Генріх V”). Опрацьовуючи ці хроніки, необхідно взяти до уваги, як поряд із основним державно-політичним сюжетом у них розгортаються картини національно-народного життя, вводиться надзвичайно строката плебейська суспільна сфера. Уособленням людського фону, на якому розгортаються події хронік, виступає сер Джон Фальстаф. В його жартах, дотепних витівках втілюється ренесансна життєрадісність. Образ Фальстафа ніби перекидає місток від хронік до комедій: він з’являється і в комедії “Віндзорські жартівниці”. Проблематика історичних хронік Шекспіра: –    проблема особи монарха (“Генріх VІ”, “Річард ІІ”); –    проблема шляхів, характеру отримання влади (“Річард ІІІ”, “Генріх IV”); –    проблема відповідальності правителя за стан країни (“Генріх VI”, “Річард ІІ”, “Генріх V”); –    проблема правомірності повстання проти монарха (майже у кожній хроніці). Першою спробою Шекспіра в жанрі трагедії була хроніка “Річард ІІІ”. Важливою є провідна ідея твору. Змальовуючи кривавого тирана, драматург наголошує, що його влада недовговічна, що державна влада не повинна будуватись на злочинах. Центральний образ – король Річард ІІІ – вражає своєю демонічною силою. Жадоба влади – його єдина пристрасть. Без сумніву і вагань він порушує закони, вбиває немічних і невинних, розчищаючи собі шлях до трону. У кінці трагедії цього горбатого лиходія убиває світлий лицар Річмонд, родоначальник династії Тюдорів. В образі Річарда ІІІ Шекспір, розвиваючи тлумачення цього образу Т. Мором (“Історія Річарда ІІІ”), ще більше підкреслив його зловісні риси і рішуче засудив тиранію. Справжня вершина творчості Шекспіра – п’ять трагедій: “Ромео і Джульєтта”, “Гамлет”, “Отелло”, “Король Лір”, “Макбет”. Першою була створена трагедія “Ромео і Джульєтта” (1596). Вона співзвучна всьому першому періоду творчості драматурга своїм оптимізмом і антифеодальним спрямуванням. Головна перешкода для вірного кохання Ромео і Джульєтти – родова ворожнеча їх сімей. Феодальний розбрат знищує цвіт знатної веронської молоді: Ромео і Джульєтту, дотепного Меркуціо, красеня Паріса, завзятого Тібальта. Але любов перемагає, хоча й ціною смерті закоханих. Над тілами Ромео і Джульєтти їх батьки, глави родин Монтеккі і Капулетті подають один одному руки; юне подружжя ховають в одній гробниці, з ворожнечею у Вероні покінчено, змордоване нею місто може відпочити. В трагедіях другого періоду поглиблюється аналіз трагічних суперечностей у людському житті. Цей період не лише відкриває, але й найкраще репрезентує трагедія “Гамлет” (1601).  “Трагедія ця має таку безліч вимірів, що, коли тлумачі про неї сперечаються, може здатися, ніби вони говорять про зовсім різні твори” –    (Затонський В. “Вічна загадка Вільяма Шекспіра”) Дослідники доводять, що на початку XVII ст. Шекспір переживає злам у своєму світогляді, зумовлений поглибленням соціально-політичних суперечностей у країні. З’ясовуючи проблематику трагедії, студент має особливу увагу звернути на постановку проблеми цінності людського життя. Гамлет, в уста якого вкладені роздуми драматурга, говорить про людину не просто мовою гуманістів XVI ст.: людина – це “окраса Всесвіту”, “вінець всього сущого”, “шляхетна розумом”, “безмежна хистом”, “дією подібна до янгола, а тямою – до Божества”; він сам мимоволі мусить розв’язати для себе цю суперечку і дати недвозначну відповідь, що ж таке людина: та – ідеальна істота, як про неї говорили Платон і Аристотель, прекрасна фізично і морально, чи ця - реальна, яка поряд, підступна і зрадлива? Сам Гамлет – передова людина свого часу. Він – студент Віттенберзького університету, який в епоху Шекспіра був визначним вогнищем культури. Зовсім зненацька на долю цього юнака, сентиментального і мрійливого, випадають горе і випробування: смерть батька, негідний і квапливий шлюб матері, переміни у ставленні до нього небайдужих йому людей. За подіями, що відбуваються в датському королівстві, Гамлет починає бачити ознаки загального краху ідеалів, загибелі понять честі, любові, дружби. Загибель Гамлета була неминучою, як історично неминучим було і згасання ренесансного гуманізму наприкінці доби Відродження. “Отелло” (1604) – це трагедія ревнощів, а водночас і трагедія зрадженого довір’я. Сюжетні колізії твору, поведінка персонажів зумовлені складністю історичної дійсності. Те, що було у цій дійсності героїчного і шляхетного, втілилось в образах Отелло і Дездемони, а її темні, потворні сили – в образі Яго. Скориставшись безмежним довір’ям благородного мавра, інтриган і кар’єрист Яго розпалив у його душі ревнощі, що й стало причиною трагедії. “Отелло” – чи не найжахливіша з усіх трагедій Шекспіра, оскільки злочинцем, убивцею, руйначем власної долі тут виступає людина чиста серцем. Але й у цьому творі головне – віра в людину. Дездемона дійсно “чиста, мов небо”, і Отелло переконується у тім, а відтак іде з життя з відновленою вірою в чистоту і благородство людей. Трагедію “Король Лір” (1605) І.Франко назвав “найвеличнішою” з творів Шекспіра, наголошуючи, що тут зображено “не фамільну трагедію в королівських костюмах, а трагедію самого королівства на фамільному тлі”1. Отже, звертаємо увагу на те, що трагедія має і політичний, і соціальний характер. На першому плані твору – складні взаємини батьків і дітей, морально-філософська проблема вдячності дочок і синів. Ця проблема вирішується на прикладі двох родин: короля Ліра з його доньками Гонерільєю, Реганою, Корделією і герцога Глостера з його синами Едгаром і Едмундом. Таке подвоєння чи навіть потроєння основних сюжетних ліній є характерним для Шекспіра (згадаймо, наприклад, трояке розв’язання проблеми помсти у “Гамлеті”). Трагедії Шекспіра постали на ґрунті історичної дійсності Відродження, але усі вони вийшли далеко за межі означеної доби, набули загальнолюдського сенсу і зберегли свою життєвість до сьогодні. Зміст трагедії відбиває стан сучасного Шекспірові суспільства. Король Лір, сам того не розуміючи, стає заложником ренесансних ілюзій. Надто покладався він на самоцінність людини, культивуючи в собі переконання, що королівська гідність невід’ємна від його особи. Віддаючи королівство, вирішивши “з рамен своїх старечих струснути всі турботи”, король Лір не сумнівається, що і без того залишиться володарем. Але досить швидко він опиняється в ролі безсилого жебрака. Простежуючи еволюцію образу Ліра, необхідно взяти до уваги символічну картину бурі, що захопила нещасного короля серед нічного степу. Саме в цей момент настає прозріння. Д.Затонський справедливо зазначає, що від трагедії “Король Лір” до романтичних драм останнього періоду перекинуто своєрідний місток. У п’єсах “Цимбелін”, “Зимова казка”, “Буря”, “Перікл” Шекспір звернувся до жанру утопії, до фантастики, алегоричності. Життєві конфлікти вирішуються тепер поспіль казковими засобами. До аналізу трагедій Шекспіра “Ромео і Джульєтта”  –    які історії великого кохання, відомі вам з попередніх курсів, можна поставити поруч з історією Ромео і Джульєтти (античні міфи про Филимона і Бавкіду, Пірама і Фісбу, середньовічний роман про Трістана та Ізольду, історію Паоло і Франчески)? –    хто сказав про трагедію: “Головна принада її – той чар молодості і свіжості, те поетичне сяйво, та простота і сила чуття, яка надає любовній історії вищу силу” (І.Франко)? –    що лежить в основі конфлікту твору (протистояння моралі гуманістичної і феодальної)? –    схарактеризуйте такі риси драми, як поетичність, музикальність (любовні дуети Ромео і Джульєтти, нарікання Джульєтти на ранкову пісню жайворонка тощо). “Гамлет” –    які джерела сюжету трагедії (хроніки літописця ХІІ ст. Саксона Граматика, зокрема легенди про принца Амлета)? –    у чому трагізм Гамлета (у грандіозності розриву між тим, що він усвідомлює як мислитель і тим, що він може здійснити в реальному житті)? –    звідки у Гамлета сумніви і вагання (герой бачить зло, прагне його подолати, але за законами справедливості, а не сліпої помсти)? –    чому саме з Клавдієм Гамлет вступає в конфлікт, адже король – розумна, обережна, прониклива людина (він ще й порушник присяги, підступний вбивця, інтриган)? –    чи міг Гамлет власноруч помститися Клавдією (не міг з огляду на власні гуманістичні принципи)? –    поясніть своє розуміння слів Гамлета:  Звихнувся час наш. Мій талане клятий,  Що я той вивих мушу направляти. “Отелло” –    що послужило джерелом сюжету трагедії (Джеральді Чінтіо “Венеціанський мавр”)? –    схарактеризуйте образи Отелло і Дездемони як втілення шляхетності і героїзму доби Відродження; –    ваше розуміння слів Отелло:  Вона мене так щиро покохала За те, що стільки звідав небезпек,  А я її – за співчуття до мене. –    образ Яго як зразок бездушності й егоїзму. “Король Лір” –    на матеріалі твору визначіть жанрові ознаки трагедії, особливості конфлікту, інтриги; –    якої еволюції зазнає образ Короля Ліра на протязі дії драми (на початку – це розпещений деспот, який вимагає казенної любові, а наприкінці – просвітлений страдник)? –    Ваше розуміння самохарактеристики Ліра: Я – та людина, що зазнала більше Від інших лиха, ніж сама вчинила. –    як досягається у творі гранична емоційність у зображенні страждань Ліра (Шекспір змальовує ці страждання на тлі бурхливих стихій; буря – як головний поетичний образ трагедії)? Шекспір і Україна В Україні про Шекспіра знали вже на початку XIX ст. з російських перекладів його творів і постановок п’єс. Т.Г.Шевченко захоплювався “божественним Шекспіром, а велике враження на нього справили “Отелло”, “Король Лір” за участю американського актора Айри Олдріджа. У найтяжчих життєвих умовах Т.Шевченко звертався до творів Шекспіра, про що свідчать листи, “Щоденник”, повісті російською мовою, де згадуються драми “Гамлет”, “Отелло”, “Сон літньої ночі”. До трагедії “Король Лір” Кобзар створив дві ілюстрації.  Твори Шекспіра в Україні перекладалися з 1865 року: П.Свєнцинський, тоді ще студент Київського університету, переклав першу дію драми “Гамлет”. З кінця 60-х років ХІХ ст. Шекспіром захопився П.Куліш, йому належать переклади тринадцяти п’єс англійського драматурга. Перекладачами Шекспіра були також М.Старицький, Ю.Федькович, М.Кропивницький, М.Рильський, І.Кочерга, М.Бажан, Б.Тен, В.Мисик, Д.Павличко та інші. Особлива сторінка української шекспіріани пов’язана з Іваном Франком і Лесею Українкою. І. Франко заклав основи вітчизняного шекспірознавства, написавши одинадцять наукових розвідок про Шекспіра і його час. Про видання Шекспірових п’єс, про переклади його комедій, трагедій, сонетів дбала і Леся Українка. Вона висловлювала жаль з того приводу, що ці переклади не доходять до пересічного читача чи глядача, що “чудовий переклад “Гамлета», здійснений М. Старицьким, “марнується, загнічений дикими умовами нашого театру і ще дикішим глузуванням чужих і своїх невігласів”1. У новітні часи вистави, здійснені за перекладами М.Рильського, Б.Тена, В.Мисика, М.Бажана, увійшли до золотого фонду української культури. Зокрема, серед постановок 20-х років ХХ ст. варто відзначити постановку “Макбета” у театрі “Березіль”, яку здійснив 1924 року Лесь Курбас. Чудову реалістичну інтерпретацію “Отелло” зробив П.Сакса ганський у театрі ім. Заньковецької (1925-26 рр.). Подією в житті киян була також постановка комедії “Сон літньої ночі” в театрі ім.Франка (1928). До Шекспірових тем, сюжетів, образів, крилатих фраз зверталися і звертаються українські поети Л. Первомайський, Д. Павличко, І. Драч, Ліна Костенко та багато інших. У 1984-1986 роках видавництво “Дніпро” здійснило повне видання творів Шекспіра у шести томах. Теорія літератури: хроніка, конфлікт, інтрига, перипетія, “вічний образ”. Міжпредметні зв’язки: Шекспірівські мотиви й образи в українській літературі (Леся Українка “To be or not to be”, “Сон літньої ночі”, М.Бажан “Смерть Гамлета”, М.Рильський “Всім пахощам Аравії” та інші). Вивчення у школі: Програма 9 класу (Див.: Кирилюк З.В. Драматургія Шекспіра // Зарубіжна література в навчальних закладах. – 2000. – №2. – С. 47-53; Банарик Н.Будувати життя за законами гармонії: Урок – діалог з елементами інтеграції (зарубіжна література /театр /культура мовлення) за сонетами та трагедією “Гамлет” Уїльяма Шекспіра //Всесвітня література в навчальних закладах. – 1997. - №9. – С. 33-35 Відродження в Іспанії (XV-XVII ст.) В період Відродження іспанська література вступила наприкінці XV ст. Опираючись на досвід античного світу і на гуманістичні традиції європейських країн (передусім Італії), а також на національну спадщину, ця література розвивалась двома напрямками: 1)    з переважанням народно-фольклорних традицій; 2)    з активним використанням античності. Помітним явищем раннього періоду (кінець XV – перша половина XVI ст.) є національний роман “Амадис Галльський”, написаний Гарсі Ордоньєсом де Монтальбо (1508). Період зрілого (друга половина XVI ст.) і пізнього (початок XVII ст.) Відродження припадає на часи контрреформації, посилення гніту з боку святої інквізиції, політичної та економічної кризи іспанського абсолютизму. Провідне місце в літературі цього часу належить епічній і ліричній поезії, крутійському роману і драмі. Характерні риси іспанської літератури: –    демократизм; –    гострокритичне зображення дійсності; –    увага до авантюрних пригод; –    органічне засвоєння народних поетичних форм; –    поєднання трагічного і комічного. Вершина іспанського Відродження – творчість Мігеля де Сервантеса Сааведра (1547-1616). Своїм твором “Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський (ч.1, 1605; ч.2, 1615) він започаткував новий тип роману, що дав поштовх розвиткові реалістичної романістики в європейській літературі. Роман був задуманий як пародія на лицарські романи, які письменник вважав отрутою для своїх співвітчизників. Відповідно до задуму у творі простежується сумна і повчальна історія бідного ідальго з Ламанчі, який збожеволів через надмірне захоплення лицарськими романами. “Фігура Рицаря Сумного образу не була б такою великою і “останньою” правдою про благородство і жалюгідність людини в світі, коли б не та психологічна істинність і непреложна відкриттєвість, яка не боїться многовимірності. Сервантес занадто добре знає людську натуру, щоб його Дон Кіхот не був у своїй крайній чесності водночас і простодушно хитруватий і не залишив для себе дитячих лазівок від своєї ж тиранічної принциповості” –    (І.Дзюба. Більший за самого себе). Аналізуючи образ Дон Кіхота, студент повинен порівняти його з іншим “вічним образом” ренесансної літератури – Гамлетом. При всій несхожості Дон Кіхот і Гамлет мають чимало спільних рис і обидва страждають від світового зла, обидва вважають, що вони мусять “випрямляти кривду”, за висловом Дон Кіхота. В обидвох випадках ідейні переконання героїв є системою гуманістичних думок. Новаторські риси “вічного образу”: 1)    образ Дон Кіхота зазнає еволюції: якщо у першій частині це переважно “книжний лицар”, то у другій – мислитель гуманіст з високим інтелектом і розумінням життя; 2)    в образі органічно поєдналися героїзм і слабкість, мудрість і безумство, трагічність і комізм; 3)    у творі відкидаються не ідеали Дон Кіхота, а лише неспроможність тих засобів, за допомогою яких він намагається втілити свій ідеал; 4)    письменник надав величезного узагальнення образу Дон Кіхота і наповнив його загальнолюдським змістом. Дон Кіхоту протиставляється його зброєносець Санчо Панса – хитрий товстун, практик, обиватель, який діє за матеріальним розрахунком. Але уважне прочитання твору підводить до висновку, що герої Сервантеса не такі вже полярно різні. Образ Санчо Панси теж зазнає еволюції. Якщо свою мандрівку він починав смішним селянином-неотесою, то з часом його слова і дії засвідчують його інтелектуальний ріст. Досить згадати, як блискуче Санчо виконує посольську місію, розмовляє з герцогинею як мудрий, досвідчений та вихований кавалер. Санчо не соромиться свого простого походження, не пнеться в дони, засуджує манкуртів та пристосуванців. Показовим є і той факт, що Санчо Панса у романі виступає ще й носієм народної мовної традиції. Невіддільна риса його образу – багатюща національна мовна стихія. До аналізу роману “Дон Кіхот” –    як у романі висміюються лицарські книги (авторська передмова, авторські відступи – міркування, суди над лицарськими романами, цитування окремих фрагментів тощо); –    прокоментуйте слова І. Франка про твір: “У “Дон Кіхоті” мусимо бачити перший роман новішого покрою, суспільно-психологічний твір”; –    з якими різновидами роману генетично пов’язаний “Дон Кіхот” (лицарський, крутійський , пасторальний)? –    Дон Кіхота автор називає хитромудрим, славним, доблесним і добрим лицарем. Чи справді це так? У чому причина довговічності цього образу? –    антиподами чи двійниками є образи Дон Кіхота і Санчо Панси? –    схарактеризуйте композиційні особливості твору (чергування різноманітних сюжетних планів, мотив подорожі, вставні новели, монологи та ін.) –    які афоризми беруть початок від роману “Дон Кіхот”? Сервантес і Україна 1891 року І.Франко здійснив віршований переказ окремих епізодів славетного роману Сервантеса “Дон Кіхот”, озаглавивши його “Пригоди “Дон Кіхота”. Леся Українка, накреслюючи план найнеобхідніших перекладів європейських літератур для гуртка “Плеяда”, особливо наголошувала: “Конечне Сервантес мусить бути у нас, а то що ж то за європейська бібліотека буде без “Дон Кіхота”!”  У XX ст.. над перекладом роману працювали В. Cамійленко, Б.Козаченко, Є.Кротевич. У 60-і роки XX ст.. повний переклад (щоправда, незавершений) був здійснений М.Лукашем. Переклад вражає унікальним багатством і розмаїттям лексики, інтонацій у відтворенні індивідуальної авторської манери. Еталонну працю М.Лукаша продовжив його учень – А.Перепадя. До образу Дон Кіхота у своїй творчості зверталися письменники Б.Грінченко, М.Зеров, Л.Первомайський, О.Гончар, Ю.Мушкетик, Б.Олійник, художники Б.Крюков, О.Петрова, композитор В.Кирейко. В український слововжиток міцно ввійшли такі “конденсатори” змісту сервантівського шедевру як Дон Кіхот, Санчо Панса, Дульцінея Тобоська, Росінант, битися з вітряками та інше. Теорія літератури: реалістичний роман, вставна новела, пародія, образи-антиподи. Вивчення у школі: Програма 8 класу (див.: Куце вол О. М. З дивакуватим лицарем через віки: Система уроків за романом Сервантеса “Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі”// Зарубіжна література в навчальних закладах. – 2000. - №2. – С. 32 – 42) Європейське Відродження і українська культура Україна належала до тих східно – і південнослов’янських країн, які, перебуваючи на пограниччі з “латинською Європою”, найраніше вступили у взаємини з європейським Відродженням. Важливим фактором у поширенні ренесансних тенденцій в Україні XVI – XVII ст. стає навчання української молоді в університетах Європи. Протягом XV-XVII ст. “латинську вічність” опановували в університетах Італії, Німеччини, Франції такі відомі діячі української культури, як Мартін Іоанн з Перемишля, Юрій Котермак з Дрогобича, Павло Русин з Кросна, Мелетій Смотрицький з Поділля та інші. Водночас у міста України з Європи, насамперед з Італії, прибували купці, зодчі, юристи, теологи, які були носіями ренесансної культури. Як писав М. Бажан, “з Ломбардії, з Феррари, з Болоньїі , з якогось невеличкого Кампйоне вже в XIV ст. рушали через Карпати й переправи Дунаю майстри, щоб ставити на українській землі церкви й монастирі, шляхетські палаци й купецькі хороми, навчаючи будівників Львова й Луцька, а згодом і Києва, і Переяслава, – суворої стриманості пропорцій Ренесансу...”1. Щодо української літератури, то впродовж XV-XVI ст. вона все ще зберігала середньовічні характер і структуру, хоча і тут відбувалися важливі зрушення, які знаменували початок поступового повороту в бік нової культури, переходу на нові шляхи культурного розвитку. Особливо помітні ці зміни в латиномовній поезії і прозі XVI ст. в Галичині, зокрема у творчості Павла Русина і Станіслава Оріховського. Павла Русина називаємо першим гуманістичним поетом України, родоначальником школи латиномовних поетів, яка в XVI ст. витворила цікаву і своєрідну культуру. До цієї школи належали Григорій Чуй, Георгій Тичинський, Іван Туробіній-Рутенець, Станіслав Оріховський, Себастіан Кленович. Усі вони, пізнавши на собі вплив європейського Відродження, “не могли не прийти до цілком очевидного резону, що й на їхній землі була колись культура так само велика, що її теж треба пізнати й вивчити, що треба відродитися не тільки з Європою, а й у собі”2. Проте в Україні ренесансні тенденції чи не найповніше проявилися в “центрально-європейському варіанті”, для якого характерна взаємодія з Реформацією. Боротьба з католицькою експансією, яка невпинно посилювалася в XVI-XVII ст., покликала до життя полемічні твори Христофора Філалета, Стефана Зизанія, Івана Вишенського, Герасима і Мелетія Смотрицьких. Відстоюючи незалежність української церкви, ці письменники часто опиралися на гуманістичний досвід Е.Роттердамського, Т.Мора, М.Монтеня, Я.Гуса, Я.Кохановського. Загальний зміст спадщини письменників-полемістів – оборона прав українського народу, його культури, майбутньої долі. В апологіях, посланнях, трактатах українські мислителі пристрасно закликали своїх співвітчизників будувати школи, поширювати освіту як засіб збереження нації, як зброю в боротьбі ропти намагань її поневолити. А це вже була цілком сформована гуманістична програма, яка органічно входила в контекст передової європейської думки. Рекомендована література 1.    Бажан М. Петрарка у східнослов’янському світі //Бажан М. Думи і спогади. – К., 1982. 2.    Буяльський Б. Таємниця Шекспірових сонетів // Шекспір В. Сонети. – К., 1966. 3.    Дзюба І. Більший за самого себе // Сучасність. – 1995. – №7-8. 4.    Драч І. Дантове безмежжя // Данте Аліґ’єрі. Viva nova. – К., 1965. 5.    Качуровський І. “Пісня про Роланда” в українському перекладі Василя Щурата // Всесвіт. – 1994. - №9. 6.    Кононенко П. Епоха Відродження і сучасність // КононенкоП. В пошуках суті. – К., 1981. 7.    Коптілов В. Легенди сивої давнини // Всесвіт. – 1997. - №11-12. 8.    Лукаш М. Про життя Джованні Боккаччо, про його творчість та про те, як зроблений “Декамерон” // БоккаччоД. Декамерон. – К., 1969 9.    Наливайко Д. Очима Заходу: Рецепція України в Західній Європі XI – XVIII ст. – К., 1998 10.    Наливайко Д. Спільність і своєрідність: Українська література в контексті європейського літературного процесу. – К., 1988. 11.    Нудьга Г. Українські студенти в університетах Європи в XIV – XVIII століттях // Нудьга Г. На літературних шляхах. – К., 1990. 12.    Одарченко П. Леся Українка і Шекспір //УМЛШ. – 1992. - №1. 13.    Франко І. Данте Алігієрі. – К., 1965. 14.    Шаповалова М., Рубанова Г., Моторний В. Історія зарубіжної літератури: Середні віки та Відродження. – Львів, 1993. 15.    Шаповалова М. Шекспір в українській літературі. – К., 1976 16.    Шевчук В. “Я прагну бути корисним рутенам”. Еразм Роттердамський і давня українська література //Шевчук В. Дорога в тисячу років. – К., 1990. Історія зарубіжної літератури XVII-XVIII ст. Особливості літературного процесу XVIIст. Література країн Західної Європи XVII ст. тісно пов’язана з історичними подіями та соціальними явищами цієї доби (контрреформація, Тридцятилітня війна, англійська буржуазна революція, утвердження і крах абсолютизму, формування буржуазії). На літературному процесі позначається криза гуманізму доби Відродження, відбувається “переоцінка” культурних цінностей, зміна світоглядів. У західноєвропейській літературі XVII ст. виникають нові художні напрями і стилі: бароко, класицизм, ренесансний реалізм. Маньєризм – (італ. manierisimo, від maniera – прийом, манера) – стиль європейського мистецтва XVI-XVII ст., якому притаманні гострі зображально-виражальні дисонанси, ускладненість композиції, деформація пропорцій тощо, породжені кризою Відродження з його тяжінням до універсальності, досконалої завершеності світоглядних систем та художніх форм, перебільшеного антропоцентризму та раціоналізму. Натомість завдяки потужним віянням Реформації поширювалась ідея фатуму, панування ірраціональних стихій, зумовлюючи настрої скептицизму, несталості, розпорошення, покинутості в холодному, байдужому космосі. Бароко (П.Кальдерон, Дж.Маріно, Дж.Донн, Л. де Гонгора): –    синтез ідеалів та естетики Середньовіччя і Ренесансу; –    маньєризм – перехідна доба між епохами Ренесансу та Бароко і літературний стиль; –    філософська основа бароко, концепція людини і світу в мистецтві цієї епохи (песимізм і містика філософії бароко, втрата віри в можливість пізнання світу і в людські сили); –    національні форми бароко в літературі західноєвропейських країн (консептизм, гонгоризм (культеранізм), маринізм, преціозна література, “метафізична (каролінська) школа”, “друга сілезька школа”. Бароко – (італ. barocco – дивний, химерний) – напрям у мистецтві XVII-XVIII ст. Бароко прийшло на зміну Відродженню, але не було його запереченням. Художня система бароко надзвичайно складна, їй властиві мінливість, поліфонічність, ускладнена форма. Література бароко характеризується поєднанням релігійних і світських мотивів, образів, тяжінням до різних контрастів, складної метафоричності, алегоризму і емблематичності, прагненням вразити читача пишним, барвистим, риторичним оздобленням твору. Класицизм (“високий”) (П.Корнель, Ж.Расін, Ж.-Б.Мольєр, Ж.Лафонтен): –    орієнтація на античне мистецтво; –    раціоналізм – філософська основа класицизму; –    вічність, абсолютність ідеалу краси; –    вибірковість зображення дійсності у класицистичних творах, їх дидактичний характер; –    аристократизм і громадянський пафос класицизму; –    нормативність класицистичної естетики (ієрархія жанрів і стилів; триєдиність місця, часу і дії в драматичних творах; логічність, стрункість композиції; універсальність, абстрактність, схематичність характерів; чіткість, ясність, чистота, афористичність мови); –    два періоди історичного розвитку класицизму; –    основні теоретичні праці з естетики класицизму (“Поетика” Ж.П.Шаплена, “Мистецтво поетичне” Н.Буало). Класицизм – (від лат. – classicus – зразковий) – напрям у європейському мистецтві XVI-XIXст. Для класицизму характерні орієнтація на античну літературу, яка проголошувалася ідеальною, класичною, гідною наслідування, раціоналізм і нормативність. Ренесансний реалізм (Ф.Лопе де Вега, A.Фюретьєр, Г.Я.К.Гріммельсгаузен): –    правдиве, об’єктивне відтворення характеру епохи, узагальнення, типізація явищ дійсності; –    увага до соціальних суперечностей і конфліктів; відображення інтересів демократичних верств суспільства; –    заперечення класицистичної нормативності; –    підкреслено приземлений характер ренесансного реалізму, зображення життя звичайних людей без титулів і регалій, неприйняття громадянської патетики класицизму і космічної масштабності, глобальної проблематичності бароко; –    продовження традицій гуманізму епохи Ренесансу, оптимістичність, життєствердність світогляду представників ренесансного реалізму. Ренесансний реалізм – (від лат. realis – речовий, дійсний) художній напрям в мистецтві XVII ст., який характеризується втратою властивих реалізму доби Ренесансу загальнолюдських масштабів узагальнення зображуваного. Життя здебільшого змальовується в конкретному тісному зв’язку з соціально-історичним розвитком окремої країни і конкретного народу, воно забарвлене національним історичним колоритом. Людські характери теж до деякої міри вже не є типами, вони стають людьми свого часу, конкретними німцями, англійцями чи французами. Бароко і класицизм в українській літературі Українську словесність кінця XVI-XVII ст. охопили важливі процеси переходу її від середньовіччя до нового часу і входження в загальноєвропейський літературний процес. Характерною особливістю тогочасної української літератури було те, що вона входила в епоху Бароко, минаючи попередню стадію розвитку – Ренесанс, тому основні ідеї Відродження засвоювались в ній разом з бароковою культурою. Головним тут було ренесансне усвідомлення самоцінності людської особистості, відкриття її необмежених інтелектуальних і чуттєвих здібностей. Великий вплив на це мали визвольна боротьба українського народу, пробудження національної свідомості, процес формування української нації, її менталітету, мови. Вчені вказують на давньоруські витоки українського бароко, що формувалось під впливом західноєвропейського на основі давньоруського риторичного стилю. На українському грунті воно не було явищем повністю запозиченим, бо вступало у взаємозв’язки з місцевими національними традиціями. Значним був вплив на його поетику українського фольклору. Існує думка про те, що в Україні елементи Бароко з’явилися наприкінці XVI ст. в творах М.Смотрицького та А.Римші1. Важливу роль у його утвердженні мала Києво-Могилянська академія, професори якої були визначними представниками літературного бароко. В Україні Бароко трималося майже до кінця XVIІІ ст. Барокова культура розвивалася в Україні в різних жанрах. У поезії вона пов’язана з іменами Лазаря Барановича, Івана Величковського, Григорія Сковороди та інших, в ораторській прозі – з іменами Іоаникія Галятовського, Антонія Радивиловського, Лазаря Барановича. В козацьких літописах Самовидця, Григорія Граб’янки та Самійла Величка теж відчувається вплив Бароко. Що стосується класицизму, то в силу несприятливих історичних обставин цей напрям в Україні не зміг розвинутись як цілісна структурована система. Він переважно орієнтувався на низькі жанри (очевидно під впливом “низового” бароко). Деякі тенденції класицизму знайшли свій вияв у трагікомедії Феофана Прокоповича “Володимир” (1722), поемі І. Котляревського “Енеїда” (1798), травестійних одах П.Гулака-Артемовського, оповіданнях Г.Квітки-Основ’яненка та ін. Теорія літератури: ренесансний реалізм, бароко, класицизм. Міжпредметні зв’язки: теорія літератури (особливості художніх напрямів XVII ст.); зразки барокового і класицистичного стилю в українській літературі; антична література, як еталон для класицистів; історія світової культури (бароко і класицизм в архітектурі та живописі); всесвітня історія (особливості історичного процесу XVII ст. в країнах Європи). Вивчення в школі: Програма 9 кл. (Див.: Рада І.М. Західноєвропейське та українське бароко //Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. – 1998. – №2. – С. 43-45;  Борецький М.І. Бароко та його різновиди //Там же. – 1999. – №2. – С. 48-49; Мацапура В. І. Це загадкове, примхливе бароко... //Зарубіжна література в навчальних закладах. – 1999. - №2. – С. 7-11; Ніколенко О.М., Хоменко М.В. Гармонія класицизму //Там же. – С. 12-15.) Іспанська література XVII ст. XVII ст. – “золотий вік” іспанського мистецтва, період його найбільшого розквіту. Літературне протистояння ренесансного реалізму, бароко і класицизму. Традиції Ренесансу в іспанській літературі XVII ст. Лопе де Вега – найвизначніший представник ренесансного реалізму, творець іспанської національної драми. Трактат Лопе де Вега “Нове мистецтво створення комедії у наш час” – естетична програма ренесансного реалізму. Драматурги школи Лопе де Веги (Гільєн де Кастро, Хуан Руїс де Аларкон, Тірсо де Моліна), розвиток принципів іспанської національної драми. Тірсо де Моліна – творець “вічного образу” світової літератури – Дон Жуана (драма “Севільський ошуканець, або Кам’яний гість”). Проникнення в іспанську національну драму релігійних мотивів, принципів мистецтва бароко. Творчість П.Кальдерона – вершина літератури бароко. Поезія бароко (Луїс де Гонгора). Авантюрно-сатиричний роман в іспанській прозі (Ф. де Кеведо, Л.-В. де Гевара, Б.Грасіан). Гонгоризм і консептизм – національні форми бароко в іспанській літературі. Лопе де Вега (1562-1635). Реалістична спрямованість драматургії Лопе де Вега, її оптимістичне звучання та гуманізм. Майстерність сценічної інтриги. Героїзм і високодуховність героїв іспанського драматурга. Типи драматичних творів Лопе де Веги: історичні, або народно-героїчні драми (на теми взаємин народу, феодалів та монарха) – “Фуенте Овехуна”(1613); “драми честі” (заперечення правил неписаного “кодексу” дворянської честі) – “Зірка Севільї”; комедії “плаща та шпаги” (на теми шлюбу і кохання) – “Собака на сіні”. Інтрига (фр. intrigue, від лат. іntrico – заплутую) – спосіб організації подій у драматичному, рідше – епічному, іноді – ліричному творах за допомогою складних, напружених перипетій, гострої боротьби мотивів, часто прихованих намірів. Драматургія Лопе де Веги в Україні. Українською мовою п’єси Лопе де Веги перекладали М.Лукаш К.Кошевський (“Фуенте Овехуна”), Є.Дроб’язко (“Собака на сіні”), Д.Білоус та О.Підсуха (“Учитель танців”). На кону українського театру п’єса “Фуенте Овехуна” вперше була поставлена 1923 р. у Вінниці Г.П.Юрою у театрі ім. І.Франка. До аналізу драми “Фуенте Овехуна”: –    особливості назви твору (назва іспанського містечка, в перекладі – Овеча Криниця); –    історична основа драми (художня інтерпретація подій повстання жителів містечка Овеча Криниця проти свавілля феодала – 1476 р.); –    характер конфлікту (соціальний і морально-психологічний); –    героїзм представників народних мас (згуртованість, мужність, впевненість у своїй правоті і перемозі); –    роль образу Лауренсії (саме ця дівчина обурюється покірністю і безпорадністю жителів містечка Овеча Криниця перед деспотизмом командора і закликає їх до повстання); –    масові сцени в драмі (втілення ідеї всезагальності, масовості повстання, сцена “суду”); –    мотив жертовності в драматичному творі (образ Менго – народного філософа, прибічника теорії “природного егоїзму”, його глибоко гуманістична життєва позиція, альтруїзм). Теорія літератури: ренесансний реалізм, драма, героїчна драма, “драма честі”, комедія “плаща та шпаги”, інтрига. Між предметні зв’язки: теорія літератури (принципи ренесансного реалізму, особливості драматичного твору); всесвітня історія (антифеодальні повстання в Іспанії, міжнародна політика іспанського абсолютизму); типологічна подібність мотивів і образів драми “Фуенте Овехуна” Лопе де Веги та драматичної поеми українського письменника І.Кочерги “Свіччине весілля”. Педро Кальдерон (1600-1681) Творчість П.Кальдерона: продовження традицій реалістичного театру Лопе де Веги (рання драматургія) та бароковий характер драматургії Кальдерона пізнього періоду. Типи драматичних творів П.Кальдерона: комедії “плаща та шпаги” – “Дама-невидимка”; “драми честі” (звеличення “кодексу” дворянської честі, демократизм авторської позиції) – “Саламейський алькальд”; священні дійства (“аутос сакраменталес”) – “Бенкет Валтасара”; релігійні п’єси – “Чистилище св. Патрика”, “Поклоніння хресту”; філософсько-алегоричні драми – “Життя – це сон”(1634),. Майстерність драматурга і філософа. Концепція людини в драматургії П.Кальдерона. Особливості побудови його драматичних творів: три хорнади (денних етапи); наявність блазня, глибокий філософізм та психологізм.  Ауто (ісп. та порт. auto) – одноактна драматична вистава релігійно-алегоричного змісту, поширена в Іспанії та Португалії (XIII-XVIII ст.). У XVII ст. набула видовищних ознак, близьких до містерії. До цього жанру звертались Лопе де Вега, Тірсо де Моліна, особливо П.Кальдерон де ла Барка. П.Кальдерон українською мовою. До перекладу творів П.Кальдерона звертався свого часу ще І.Франко. Майстерний переклад монологу Сехизмундо з драми “Життя – це сон” українською мовою зроблений М.Лукашем. Повний переклад драми П.Кальдерона належить М.Литвинцю. До аналізу драми “Життя – це сон”: –    ідейно-філософський зміст драми, особливості його художнього втілення (філософська ідея твору винесена у його назву, підкреслення марноти, суєтності людського життя на землі); –    ускладненість конфлікту драми, його характер (філософсько-психологічний конфлікт, політичне протиборство народу Полонії і короля Басиліо, протистояння батька і сина, змагання людини з долею); –    образ принца Сехизмундо як втілення ідейного задуму автора (глибокий психологізм, боротьба доброго і злого первнів у душі героя, еволюція характеру, ідея “очищення” душі, торжество духовного над матеріальним, марнотним); –    символічний пафос драми (прагнення автора допомогти людям очиститись, віднайти свою справжню суть і суть свого життя, знайти істинний шлях та справжні цінності, що не є ефемерним сном); –    художні особливості драми П.Кальдерона (вершина літератури іспанського бароко; ускладненість композиції, філософськие начало; неординарність характерів, трагічність життєвих ситуацій та світобачення героїв, поєднання відчаю і песимізму бароко з ренесансною ідеєю гуманізму, життєвої активності, оптимізму). Теорія літератури: бароко, “ауто”, філософсько-алегорична драма. Міжпредметні зв’язки: подібність філософських мотивів зречення світу в поезії українського бароко, зокрема Г.Сковороди; філософія екзистенціалізму, фаталізму, філософська концепція Г.Сковороди. Вивчення в школі: Програма 9 класу.  (Див.: Рогозинський В.В. “Нам долю не перемогти несправедливістю й помстою...”: Матеріали до проведення системи уроків з вивчення драми П.Кальдерона “Життя – це сон” //Зарубіжна література в навчальних закладах. – 1999. - - №2. – С. 39-45. Назарець В.М.Блукання людини в гріховному світі: До вивчення творчості Педро Кальдерона де ля Барка, зокрема його п’єси “Життя – це сон” // Там же. — №11. – С.27-31). Французька література XVII ст. Утвердження абсолютизму у Франції. Політика кардинала кардинала Рішельє і Людовіка XІV у сфері мистецтва. Основні літературні напрями. “Преціозна” література як французька форма бароко. Преціозні аристократичні салони. Жанри пасторального і галантно-героїчного роману (Оноре д’Юрфе, Мадлен де Скюдері). Преціозна галантна поезія. (Венесан Вуатюр). “Лібертинаж” – вільнодумство XVIІ ст. Література французького вільнодумства. Письменники-“лібертини” (Теофіль де Віо, Поль Скаррон, Шарль Сорель, Антуан Фюретьєр, Сірано де Бержерак) – представники ренесансного реалізму; демократична вільнодумна спрямованість їх творчості. Жанри комічного побутового роману і бурлескної поезії. Класицизм як офіційний художній метод у Франції. Відбиття ним змісту і норм французького абсолютизму. Роль Французької Академії, заснованої кардиналом Рішельє (1635 р.), в становленні норм класицизму. Розвиток нормативної естетики класицизму від Франсуа Малерба до Нікола Буало. Трактат Нікола Буало “Мистецтво поетичне”. Жанри класицистичної прози: епістолярна, етична, афористична, психологічна (Марі де Севіньє, Блез Паскаль, Франсуа де Ларошфуко, Жан де Лабрюйєр, Марі-Мадлен де Лафайєт). Жанр байки в творчості Жана Лафонтена. Розвиток французької класицистичної драматургії (П’єр Корнель, Жан Расін, Жан-Батіст Мольєр).  Преціозність (фр. precieux – дорогоцінний, вишуканий) – особливе, суто французьке культурно-побутове явище, яке виражало особливе світосприйняття і виявлялось як в соціальних відносинах, так і в своєрідному підході до літератури і мови. Поняття “граціозність”, по суті, розумілось як мистецтво поводитись у товаристві і вживалось як синонім вишуканості, галантності, граціозності, доброчесності, шляхетності. П’єр Корнель (1606-1684) П’єр Корнель – основоположник класицистичної комедії характерів і високої героїчної політичної трагедії. Новаторство комедій драматурга (“Меліта”, “Вдова”, “Компаньйонка”, “Брехун”, “Королівський майдан”): психологічна тонкість, вишуканість поетичної форми, моральна проблематика. Трагікомедія П. Корнеля “Сід” (1636) – перший визначний твір французького класицизму. Оцінка трагедії Французькою Академією (іспанський герой, образ короля, що прислухається до “голосу” свого народу; порушення норм класицизму). Популярність “Сіда” серед сучасників, здобута актуальністю порушених проблем (патріотизм, влада, громадянський обов’язок).  “Римські трагедії” П. Корнеля (“Горацій”, “Цинна, або Милосердя Августа”, “Полієвкт”). Відмінність ранніх трагедій драматурга від пізніх: втрата демократизму, трагічна домінанта державних інтересів над особистісними, дотримання норм класицистичного мистецтва, античні сюжети. До аналізу драми П.Корнеля “Сід”: –    джерела трагікомедії Корнеля “Сід” (творче використання автором драми іспанського драматурга Гільєна де Кастор “Юнацькі роки Сіда” про відомого діяча іспанської Реконкісти Родріго Діаса, прозваного в народі Сідом); –    актуальність і новаторство трагедії (критика феодальних уявлень про “честь” та “обов’язок”, протиставлення приписам “кодексу честі” нового розуміння “честі” і “обов’язку”, що ґрунтується на принципах служіння високим державним цілям; конфлікт між обов’язком і почуттям); –    своєрідність інтерпретації королівської влади (монарх дбає про цілісність держави, прислухається до “голосу” народу міцніть і неподільність королівської влади; ); –    протистояння образів, засоби творення характерів (правдивість і трагічність конфліктів, суперечливість ситуації, протиріччя розуму і серця, героїзм, патріотизм, жертовність характерів); –    роль образу інфанти (підсилення доблесті Родріго, привабливості, величності образу героя; ліризація оповіді, надання їй меланхолічного звучання); –    особливості жанру (трагікомедія – початкове авторське визначення жанру твору, зумовлене величністю і трагічністю конфлікту та оптимістичністю фіналу, “щасливою” кінцівкою). Теорія літератури: комедія характерів; висока класицистична політична трагедія. Міжпредметні зв’язки: всесвітня історія (події та герої Реконкісти, формування давньоримської держави, утвердження французького абсолютизму); теорія літератури (принципи класицистичної драматургії, комедія і трагедія як драматичні жанри); естетика (поняття трагічного, величного, героїчного, комічного). Жан Расін (1639-1699) Розвиток Ж.Расіном традицій П.Корнеля в умовах нового періоду в історії французького абсолютизму, його переродження в тиранію. Трагедія Ж.Расіна “Андромаха”(1667) – початок нового етапу в розвитку французької класицистичної трагедії. Морально-психологічна проблематика твору. Своєрідність трактування античного міфу в трагедії Ж.Расіна “Федра” (1677). Конфлікт між обов’язком і пристрастю. Глибоко психологічне розкриття трагедії героїні. Майстерність Ж.Расіна у зображенні жіночих характерів.  Відмінності між трагедіями П.Корнеля і Ж.Расіна. Французи чітко визначили відмінності в поетичних системах П.Корнеля і Ж.Расіна. Лабрюйєр, їх сучасник, писав: “Корнель нас підпорядковує своїм характерам, своїм ідеям. Расін зріднює їх з нашими. Той малює людей такими, якими вони повинні бути, цей такими, які вони є. Один звеличує, дивує, домінує, повчає, інший подобається, хвилює, зворушує. Все, що є в розумі найпрекраснішого, найшляхетнішого, найвеличнішого, – це царина одного, все, що в пристрасті найніжнішого, найтоншого, – царина іншого. У того – афоризми, привила, настанови; у цього – почуття. Корнель найбільше заполонений думкою, п’єси Расіна хвилюють. Корнель повчальний, Расін людяний , один наслідував Софокла, інший більше зобов’язаний Еврипіду. До аналізу трагедії Ж.Расіна “Андромаха”: –    джерела трагедії (давньогрецькій міф про Гектора і Андромаху, легенда про їх сина Астіанакса – засновника французької монархії); –    морально-етична проблематика твору (зіткнення моральних принципів, розуму і згубних пристрастей, нове бачення конфлікту між обов’язком і почуттям); –    своєрідність розстановки і трактування образів (глибокий психологізм; пристрасність, суперечливість і слабкість характерів, трагізм обставин, ускладненість конфлікту); –    майстерність Ж.Расіна у розкритті жіночої психології (образи Андромахи і Герміони); –    роль трагедії “Андромаха” у розвитку французької драматургії (новий етап розвитку жанру високої класицистичної трагедії, глибокий психологізм, наближення героїв до глядача). Теорія літератури: класицистична психологічна трагедія, образ-характер. Міжпредметні зв’язки: давньогрецька історія і міфологія, психологія (природа почуттів, особливості людської психології). Жан-Батіст Мольєр (Поклен) (1622-1673) Ж.-Б.Мольєр – великий реформатор комедії. Погляди драматурга на завдання комедії. Основні принципи естетичної програми Мольєра (художній метод драматурга, підхід до створення характерів, засвоєння досвіду народного французького та італійського театру). Два типи комедії Мольєра: “висока” (“Тартюф”, “Дон Жуан”, “Мізантроп”) та побутова (“Смішні манірниці”, “Шлюб мимоволі”, “Витівки Скапена”). Розквіт таланту драматурга (паризький період творчості). Комедія Мольєра “Тартюф” (1664). Сценічна історія та ідейно-художній зміст п’єси. Своєрідність мольєрівського трактування “вічного образу” в комедії “Дон Жуан” (1665). “Мізантроп” (1666) – зразок “високої” класицистичної комедії. Образ Альцеста, трагічний гуманізм героя. Засудження Мольєром влади грошей у комедії “Скупий” (1668). Образ Гарпагона – втілення ідеї скупості. Комедія-балет “Міщанин-шляхтич” (1670). Характер конфлікту, засоби творення образів. Майстерність Мольєра-комедіографа. “Завдання комедії, – писав Мольєр у передумові до свого твору “Тартюф”, – полягає у тавруванні людських вад... Найблискучіші трактати на теми моралі часто справляють куди менший вплив, ніж сатира, бо ніщо не бере так людей за живе, як зображення їхніх недоліків. Піддаючи вади загальному висміюванню, ми завдаємо їм нищівного удару. Легко витерпіти осуд, але глузування нестерпне. Декого не лякає, коли його вважатимуть злочинцем, але ніхто не хоче бути смішним... обов’язок комедії полягає у тому, щоб виправляти людей, розважаючи їх”. Ж.-Б. Мольєр в Україні. Перші постановки п’єс Мольєра на українській сцені відбулися наприкінці XVIII ст. Вони здійснювались у приватних театрах Д.І.Ширая, Г.С.Тарновського, І.О.Хорвата, а також в аматорських гуртках. У цих спектаклях брали участь В.В.Капніст, Н.В.Кукольник, В.А.Гоголь – батько письменника М.В.Гоголя Перші переклади п’єс французького драматурга (“Тартюф”, “Скупець”, “Шлюб із примусу”) українською мовою належать перу визначного письменника і перекладача В. Cамійленка. Мольєрівського “Мізантропа” переклав М.Рильський. Майстерний переклад “Міщанина-шляхтича” здійснила українська письменниця Ірина Стешенко, що працювала в знаменитому “Березолі”, де сам Лесь Курбас спонукав її взятися до перекладів Мольєра, в чиїх п’єсах вона грала головні ролі1. Типологічні збіги простежуються у п’єсі Мольєра “Тартюф” і творах Г.Квітки-Основ’яненка “Ясновидящая” та “Маргарита Прокофьевна”, а також у комедії французького драматурга “Міщанин-шляхтич” та п’єсах І.Карпенка-Карого “Мартин Боруля” і М.Куліша “Мина Мазайло”. Леся Українка у драмі “Камінний господар” подає своєрідну інтерпретацію “вічного“ образу Дон Жуана, до осмислення якого свого часу звертався і Ж.-Б.Мольєр (“Дон Жуан”). “Висока” комедія – п’ятиактна віршована п’єса, яка створюється на грунті інтелектуального комізму, комізму характерів. Побутова комедія – одно-  або триактна прозова п’єса з фарсовим сюжетом, в основі якої закладено комізм ситуацій. До аналізу комедії Мольєра “Тартюф”: –    сценічна історія п’єси (різні редакції комедії, перевтілення центрального героя, в результаті – розширення соціальної сатири, посилення гостроти п’єси; заборона постановки комедії); –    моральна та соціально-політична проблематика твору (викриття діяльності шпигунсько-терористичних організацій, що мали місце у Франції, засудження аморальності, облудності, святенництва); –    образ Тартюфа (карикатурність характеру, узагальнено-типовий образ, називне ім’я, що стало синонімом “лицемірства”); –    засоби творення характерів комедії (принцип “здорового глузду”, демократизму; привабливість і життєва мудрість героїв з народу); –    інтерпретація образу Тартюфа Г.Квіткою-Основ’яненком (комедія “Ясновидящая”, згодом перероблена автором на повість “Маргарита Прокофьевна”). Аналіз ідейно-художніх особливостей комедії “Дон Жуан” Мольєра: –    витоки сюжету комедії (старовинні іспанські легенди про любовні пригоди севільського дворянина дона Хуана; комедія іспанського драматурга Тірсо де Моліна “Севільський ошуканець”); –    своєрідність інтерпретації “вічного образу” у п’єсі Мольєра (автор перетворив севільського гульвісу на французького аристократа XVII ст. і зобразив його “злим вельможею”, людиною нахабною і цинічною); –    засоби творення характеру Дон Жуана (реалістичність образу, складність і суперечливість натури героя, поєднання у вдачі Дон Жуана огидних, порочних рис з неабиякими чеснотами – розумом, відвагою та здатністю до критичної оцінки навколишнього життя. І, врешті, – переродження “щирого і відвертого” героя в лицеміра, святенника); –    викривальна спрямованість комедії (засудження порочного вельможного товариства через дії та монологи героїв твору; протиставлення гідності й доброчесності простолюду розбещеності, байдужості, лицемірства аристократії); –    відступ від класицистичних норм у п’єсі (еволюція характеру героя, порушення єдності часу і місця дії, прозова форма); –    розвиток традицій Тірсо де Моліна та Мольєра в осмисленні образу Дон Жуана в світовій літературі (Байрон, Гофман, Пушкін, Леся Українка); –    оригінальність трактування “вічного образу” в драмі Лесі Українки “Камінний господар” (Дон Жуан, підкорений і переможений жінкою, спокушений владою, позбавлений романтичності і незалежності вдачі). До аналізу комедії-балету Ж.-Б. Мольєра “Міщанин-шляхтич”: –    історія створення п’єси (співпраця з композитором Люллі; комедія з музикою і балетом та обов’язковою блюзнірською турецькою сценою “на замовлення”); –    ідейний зміст комедії (госторосатиричне викриття паразитизму і розрахованого шахрайства аристократії, комедійне висміювання марнославства, наївності буржуа, що прагнуть наслідувати людей менш достойних, ніж вони самі); конфлікт (соціально-етнічний); проблематика (мистецтво, наука і суспільство, самоцінність людини і т. і.); –    засоби творення характерів (принцип “здорового глузду”, прийом “засліплення героя”; карикатурно-сатиричне викриття пороків дворян і добродушно гумористичне висміювання вад засліпленого зовнішньою мішурою аристократичного товариства буржуа; контрастність характерів); –    звеличення здорового, прогресивного елементу в характерах представників молодого покоління буржуа і простолюду (почуття гідності, життєва стійкість і незалежність Клеонта, усвідомлення ним власної самоцінності; життєва мудрість, зоровий глузд Ніколь і Ков’єля); –    особливості жанру “Міщанина-шляхтича” (комедія-балет, комедія нравів і характерів, що розкриває звичаї буржуазії і дворянства XVII ст., комедія ситуацій); риси реалізму і класицизму в комедії (розгалуженість сюжетних ліній, соціально-конкретна характеристика персонажів, актуальність проблематики; дотримання принципу “трьох єдностей”, провідна, домінуюча риса в характері центрального героя); –    продовження та розвиток традицій Мольєра в українській літературі (“Мартин Боруля” І.Карпенка-Карого та “Мина Мазайло” М.Куліша). Комедія ситуацій – жанровий різновид комедії, розбудованої на несподіваному повороті сюжетної лінії, інтризі чи “непередбачуваному” збігові обставин. Теорія літератури: класицизм, поняття про комедію, “висока комедія”, комедія-балет, побутова комедія, комедія ситуацій, комедія характерів; засоби творення комічного; поняття про “вічний образ”. Між предметні зв’язки: сюжети, мотиви, образи “Тартюфа” і “Міщанина-шляхтича” Ж.-Б.Мольєра в українській літературі (Г.Квітка-Основ’яненко “Ясновидящая”, “Маргарита Прокофьевна”; І.Карпенко-Карий “Мартин Боруля”, М.Куліш “Мина Мазайло”); еволюція “вічного образу” Дон Жуана у світовому літературному процесі (Тірсо де Моліна, Мольєр, Гофман, Байрон, Пушкін, Леся Українка); естетика (поняття про комічне). Вивчення у школі: Програма 9 класу (Див.: Лімборський І. В. Сміх, що робить людей серйозними: Класицизм XVII ст. і комедія Мольєра “Міщанин-шляхтич” // Зарубіжна література в навчальних закладах. – 1996. – №3. – С.11– 15;  Жукова А.Г. “В комедії є свої чари...”: Конспект уроку по вивченню п’єси Мольєра “Міщанин-шляхтич” з використанням опорних сигнальних систем (ОСС) // Там же. – 1996. – №7. – С.16-22;  Козленко Р.О. “Дзеркало звичаїв і живий образ істини”: Матеріали до вивчення комедії Мольєра “Тартюф, або Облудник” // Там же. – 1996. – №8. – С.28-32;  Мірошниченко Л.Ф. Чотири уроки у Мольєра // Там же. – 1998. – №2. – С.10-15; №3. – С.11-14;  Градовський А.В. “Стара моя думка на тім огні згоріла...”: Комедії Мольєра “Міщанин-шляхтич” та І. Карпенка-Карого “Мартин Боруля” // Там же. – 1998. – №3. – С.15-16;  Козуб Г. Мова – характер – ідея: Порівняльний аналіз п’єс Ж.-Б.Мольєра “Міщанин-шляхтич” та “Мина Мазайло” М. Куліша // Всесвітня література та культура в навчальних закладах України. – 2000. – №5. – С.38-41.). Жан Лафонтен (1621-1695) Жанрова розмаїтість творчості Лафонтена (байки, трагедії, комедії, оди, послання, романи, епіграми, пісні, віршовані новели). Байкарська спадщина письменника (238 байок – 12 збірок). Традиції і новаторство Лафонтена у жанрі байки, поєднання езопівсько-федрівської байки з легким французьким віршем, наповнення традиційного сюжету новим актуальним реально-побутовим змістом. Художні особливості байок Лафонтена, їх морально-політична спрямованість. Засудження політики уряду і негативних рис короля (“Лев, Вовк та Лис”, “Лев та Муха”, “Лев та Мисливець”, “Пастух і Король”), несправедливості судейства (“Маленький Кролик”, “Лисиця і Кіт”); моральних та побутових вад людини (“Дуб і Тростина”, “Лев і Осел на ловах”, “Лелека і дві Лисиці”, “Мірошник і його Осел” та інші). Байка “Звірі під час чуми”. Політичний характер твору, показ широкої картини суспільного життя. Засудження жорстокості і несправедливості, звірячих законів у суспільстві. Художні особливості байки. Байка – коротке, переважно віршоване алегоричне оповідання, в якому закладений дидактичний зміст; один з різновидів лірико-епічного жанру. Складається з оповідної частини (фабули) та висновку – повчання (моралі). У вчинках персонажів – звірів, птахів, рослин, предметів – вбачаються і висміюються людські вади. Байки Ж. Лафонтена в Україні. З байками Лафонтена у прозовій формі українські читачі ознайомилися в 1914 р., коли Любомир Селянський “свободно переклав на руську мову” тридцять найпопулярніших байок1. Лише в 1935 р. у Львові вийшов перший український віршований переспів Лафонтена, здійснений Ярославом Вільшенком. У цьому переспіві окремим байкам надано українського колориту. Із сучасних перекладачів Лафонтена слід назвати Микиту Годованця та Миколу Терещенка. Езопівська мова (за ім’ям давньогрецького байкаря Езопа, VI-V ст. до н.е.) – замаскований спосіб думок з натяками, недомовками, задля уникнення цензурних чи будь-яких інших заборон, переслідувань. Теорія літератури: поняття про байку, її мораль, алегорію та “езопову мову”. Міжпредметні зв’язки: продовження традицій Ж. Лафонтена та еволюція жанру байки в українській літературі (Г.Сковорода, П.Гулак-Артемовський, Є.Гребінка, Л.Боровиковський, Л.Глібов); антична байка (Езоп, Федр); теорія літератури (поняття про байку). Вивчення у школі: Програма 6 класу (Див.: Тарасова Н.І. “Він такий справжній...”: Матеріали до вивчення байок Лафонтена // Зарубіжна література в навчальних закладах. – 1998. – №12. – С.27-29). Німецька література XVII ст. Особливості історичного розвитку Німеччини у XVII ст. (феодальна роздробленість, Тридцятилітня війна). Вплив політичного становища країни на розвиток німецької культури. Періодизація німецького літературного процесу (література часу війни і повоєнна література). Роль письменників у формуванні єдиної літературної німецької мови та створенні національної німецької літератури. Поетична реформа Мартіна Опіца. Запровадження силабо-тонічної системи віршування в німецькій поезії. Оптимістична спрямованість поезії Пауля Флемінга. Література німецького бароко (Фрідріх Шпеег, Симон Дах). Жанрово-тематична своєрідність поезії Андреаса Гріфіуса. Сонет “Сльози батьківщини” (1636) – один з кращих творів поета. Творчість поетів “другої сілезької школи” (Х-Г.Гофмансвальдау). Загострення сатиричного елемента в німецькій поезії, розвиток жанру епіграми (Фрідріх Логау). Виникнення професійного театру, стильовий синкретизм німецької драматургії (поєднання класицистичної естетики і художніх принципів бароко). Проблематика і жанрова розмаїтість творчості німецьких драматургів (А.Гріфіус, Д.-К.Лоенштейн, Х.Вейзе, Х.Рейтер). Розвиток німецької прози. Утвердження та еволюція романного жанру. Придворно-історичний (“високий”) роман (Д.-К.Лоенштейн) та демократичний сатирично-дидактичний (“низький”) роман (Й.-М.Мошерош, Г.Я.Х.Гріммельсгаузен). Ганс-Якоб-Христоф Гріммельсгаузен (бл. 1622-1676) Гріммельсгаузен – найвидатніший представник німецької прози XVII ст. Тридцятилітня війна в житті письменника. Роман Гріммельсгаузена “Сімпліціссімус” (1668) як результат осмислення автором трагічних подій воєнного лихоліття. Жанр “сімпліціанського” роману у творчості Гріммельсгаузена (“Сімпліцію наперекір, або Життєпис обманщиці і бродяжки Кураж”, “Чарівне пташине гніздо”, “Сімпліціанський вічний календар”). Зразки пасторального та “історичного” роману у творчій спадщині письменника (“Доброчесний Йосип”, “Дітвальд і Амелінда”). Художні особливості романів Гріммельсгаузена. Стильовий синкретизм прози письменника. До аналізу роману Гріммельсгзаузена “Сімпгліціссімус”: –    характер відображення історичної епохи в романі (реалістичний показ трагічних подій Тридцятилітньої війни; гротескне висвітлення і гостро сатиричне викриття суперечностей дійсності (“зі сміхом правду говорити”); демократичний характер роману, глибина відтворення народного світосприйняття, утвердження принципів народної моралі); –    антивоєнний пафос твору (перший у світовій літературі антивоєнний роман, відвертий показ деморалізуючого, згубного впливу мілітаризму на людську особистість, жорстокості знущань людини над людиною, жаху кровопролиття і ницості морального падіння); –    просвітницькі ідеї роману (проблема виховання, образ “природної людини”, філософічність роздумів про людське життя, гротескно-похмуре сприйняття світу, гостро-сатиричне викриття суспільних і загальнолюдських вад, думка про нежиттєвість усяких “утопічних” проектів влаштування ідеального суспільства); –    образ Сімпліція Сімпліціссімуса (символічність імені героя – “найпростіший з простих”, відносна автобіографічність образу, узагальнений тип простолюдина – “іграшки долі”, зображення героя у зв’язках із суспільним оточенням, еволюція характеру Сімпліція, показ життя героя протягом великого проміжку часу – від дитинства до глибокої старості, мінливість вдачі і непорушність, цільність внутрішнього єства героя, його “моральний стоїцизм”, багатоплановість характеристики персонажа, життя Сімпліція як “шлях випробування” людини та її моральних цінностей);  –    жанрово-стильові особливості роману (синкретичний жанр з елементами автобіографічного роману-хроніки, соціально-сатиричного роману - “антиутопії”, філософського роману-притчі, авантюрно-пригодницького, крутійського роману, роману мандрів, перша у світовій літературі “робінзонада”, написана задовго до “Робінзона Крузо” Д.Дефо; поєднання в романі художніх засобів реалістичного мистецтва і бароко, елементи фантастики, гротескно-сатиричне зображення дійсності; своєрідний образ героя-оповідача, сповідальна манера оповіді). Антиутопія – заперечення утопічних прожектів, а також зображення в художній літературі небезпечних наслідків, пов’язаних з експериментуванням над людством задля його “поліпшення”, певних, часто принадних соціальних ідеалів. Теорія літератури: жанрові різновиди роману, “робінзонада”, “сімпліціада”, “антиутопія”; гротеск, сатира; реалізм, бароко. Міжпредметні зв’язки: всесвітня історія (Тридцятилітня війна в Німеччині), теорія літератури (різновиди жанру роману), світова література (жанри “робінзонади”, “сімпліціади” та “анти утопії”, антивоєнний роман у світовій, зокрема й українській літературі). Англійська література XVII ст. XVII ст. – епоха англійської революції. Вплив революції на духовне життя країни. Пуритани на чолі революційних сил. Використання християнської релігії та Біблії як політичного інструменту і пропагандного документа англійської революції.Тісний зв’язок революції з літературним процесом. Періодизація літератури: передреволюційні десятиліття (20-30-і роки), час революції і республіки (40-50-і роки), період Реставрації (60-80-ті роки). Синкретизм художніх напрямів і стилів у творчості англійських письменників. Криза ідеології та естетики Ренесансу в англійській літературі початку XVII ст. Утвердження естетичних принципів класицизму в драматургії Бена Джонсона. Заборона театральних видовищ. Мотиви бароко в поезії представника “метафізичної школи” Джона Донна та його послідовників (Дж.Герберт, Р.Крешо, Г.Воен). Бурхливий розквіт публіцистики в період революції і республіки (Дж.Лільберн, Дж.Уїнстенлі, Дж.Мільтон). Відображення в літературі політичної боротьби. Розвиток жанру утопії (Дж.Гаррінгтон). Осмислення наслідків революції в англійській літературі періоду Реставрації. Пуританські і антипуританські тенденції у творах Дж.Беньяна і С.Батлера. Творчість Дж.Мільтона періоду реставрації. Відродження англійської драматургії і театру (Дж.Драйден, Н.Лі, Т.Отвей, Дж.Етерідж, В.Уїчерлі, В.Конгрів). Проникнення в англійську літературу просвітницьких ідей. Просвітницькі тенденції та аболіціоністські мотиви в романі Афри Бен “Оруноко, або Царственний раб”. Аболіціонізм (лат. abolitio –усунення, відміна) – суспільно-політичний рух за визволення від рабства. Джон Мільтон (1608-1674) Рання творчість Дж.Мільтона (поезія і драматургія). Поєднання життєрадісної поезії Ренесансу з пуританською серйозністю і дидактизмом. Філософсько-ліричний диптих “Веселий” і “Задумливий”. Тема добра і зла в п’єсі “Комус”. Тенденції класицизму в ранній творчості Мільтона. Діяльність Дж.Мільтона в роки революції і республіки. Публіцистична творчість письменника (“Захист англійського народу”, “Іконоборець”, “Про виховання”, “Ареопагітика”). Основні теми і проблеми публіцистики Мільтона, її просвітницьке спрямування. Ставлення Дж.Мільтона до вождя англійської революції Олівера Кромвеля (сонет “Лорду-генералу Кромвелю”). Доля Мільтона в роки Реставрації. Осмислення трагічних подій революції в поемі “Втрачений рай”. Інтерпретація біблійних сюжетів у поемі “Повернений рай” і драмі “Самсон-борець”. Мотив жертовності і морального стоїцизму, тираноборчі ідеї у творах письменника. Роль автобіографічного елемента. Просвітницько-виховний пафос творів англійського митця. Особливості творчого методу Дж.Мільтона, поєднання рис “громадського” класицизму і бароко.  Українські письменники про Дж. Мільтона Політична і літературна діяльність Мільтона викликала великий інтерес у видатних українських письменників Лесі Українки та І.Франка, які приділили багато уваги популяризації творчості англійського поета серед українських читацьких кіл. Лесю Українку та І.Франка приваблює титанічний революційний дух творів Мільтона, його справжній патріотизм і самовіддана громадська діяльність на благо свого народу.  У 1895 році Леся Українка розпочала роботу над статтею про творчість і громадянську діяльність англійського письменника. А І.Франко в 1912 році переклав українською мовою героїчну драму Мільтона “Самсон-борець”, супроводивши її публікацію передмовою, в якій розповідається про життя і творчість письменника і винятково глибоко і тонко аналізується драма “Самсон-борець”. І. Франко називає Мільтона “надзвичайним талантом”, “геніальним англійським поетом” і відводить його драмі “визначне місце у всесвітній літературі і пам’яті освіченого людства”1. “Мільтон був не тілько великим поетом, але й завзятим борцем за вільність віри, думки і слова у своїй країні... він усе своє життя служив тому, що сам уважав за правду... життя його народу було його життям” (Леся Українка. “Джон Мільтон”). До аналізу поеми “Втрачений рай”: –    своєрідність інтерпретації біблійного сюжету (політичний характер поеми, революційні маси у образі бунтівних ангелів, філософські роздуми про наслідки англійської революції, про змагання добра і зла, про суть справжньої свободи); –    майстерність композиції поеми (прийом звуження об’єкту зображення; монументальність картин світобудови, батальних сцен, драматизм ситуацій, гостра непримиренність конфлікту, глибина психологічних характеристик, стрункість, динамічність композиції; величність, урочистість тону оповіді); –    просвітницький характер поеми, її гуманістичний пафос (людина як вінець світобудови, моральна перевага людини над Сатаною, звеличення загальнолюдських ідеалів, заклик до стійкого опру злу, віра в моральне відродження людини, відстоювання етичних позицій у політиці); –    образ Сатани (романтизований титанічний образ вождя революційного повстання, різнобічність, контрастність характеристики героя, суперечливість вдачі Сатани, глибоко психологічне мотивування вчинків героя, двоїсте ставлення Сатани до людей); –    жанрово-стильові особливості поеми (“епос нового часу”, поєднання жанрових ознак епосу, лірики і драми, синтез естетичних тенденцій класицизму і бароко). Теорія літератури: епос, лірика, драма, памфлет, трактат, вічні образи і теми, бароко, класицизм, просвітницький класицизм. Міжпредметні зв’язки: всесвітня історія (події англійської революції); теорія літератури (героїчний епос, епопея); інтерпретація біблійних сюжетів в українській літературі, зокрема в поемі “Самсон” Лесі Українки. Рекомендована література: 1.    Артамонов С.Д. История зарубежной литературы XVII-XVIII вв. – М., 1988. 2.    История зарубежной литературы XVII века /Под ред. З.И. Плавскина. – М., 1987. 3.    XVII век в мировом литературном развитии: Сб. ст. – М., 1969. 4.    Штейн А.Л. Литература испанского барокко. – М., 1983. 5.    Обломиевский Д.Д. Французский классицизм. – М., 1968. 6.    Ренессанс. – Барокко. – Классицизм: Проблема стилей в западноевропейском искусстве XV-XVII веков: Сб. ст. – М., 1966. 7.    Плавскин З.И. Лопе де Вега. – М., 1960. 8.    Сигал Н.А. Пьер Корнель. – М., 1957. 9.    Жирмунская Н.А. Трагедии Расина // Расин Ж. Трагедии. – Л., 1977. 10.    Мокульский С.С. Расин. – Л., 1940. 11.    Бордонов Ж. Мольер. – М., 1983. 12.    Морозов А.А. «Симплициссимус» и его автор. – Л., 1984. 13.    Матузова Н.М. Джон Мільтон. – К., 1959. 14.    Самарин Р.М. Творчество Джона Мильтона. – М., 1964. 15.    Мацапура В.І. Це загадкове, примхливе бароко...//Зарубіжна література в навчальних закладах. – 1999. – №2. – С.7-11. 16.    Ніколенко О.М. Гармонія класицизму //Там же. – С.12-15. 17.    Назарець В.М. Блукання людини в гріховному світі: До вивчення творчості П. Кальдерона //Там же. – 1999. – №11. – С.27-29. 18.    Тарасова Н.І. “Він такий справжній...”: Матеріали до вивчення байок Лафонтена //Там же. – 1998. – №12. – С.27-29. 19.    Мірошниченко Л.Ф. Чотири уроки у Мольєра //Там же. – 1998. – №2. – С.10-15; №3. – С.11-14. 20.    Коломієць Л.В. Український художній переклад: від давнини до сучасності //Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. – 1999. – №2. – С.50-54. 21.    Українка Леся. [Джон Мільтон] //Леся Українка. Публікації. Статті. Дослідження. – К., 1954. 22.    Тураев С.В. От Просвещения к романтизму. – М., 1983. 23.    Елистратова А.А. Английский роман эпохи Просвещения. – М. 1966. 24.    Скомский М. Западноевропейский роман эпохи Просвещения. – К., 1983. 25.    Урнов Д.М. Дефо. – М., 1978. 26.    Дубашинский И.А. «Путешествия Гулливера Дж. Свифта». – М., 1969. 27.    Соколянский М.Г. Творчество Г. Филдинга. – К., 1975. 28.    Райт – Ковалева Г.Я. роберт бернс. – М., 1965. 29.    Симоненко 30.    Акимова А. Вольтер. – М., 1970. 31.    Длугач Т. Д. Дидро. – М., 1975. 32.    Кузнецов В. Вольтер. – М., 1978. 33.    Лещинская Г. П.-О. Бомарше. – М., 1980. 34.    Верцман И.Е. Ж.-Ж. Руссо, - М., 1976. 35.    Спадков Г.В. Лессинг: Литературная критика и художественное творчество. – Л., 1987. 36.    Аникст А.А. Творческий путь Гете. – М., 1986. 37.    Лозинская Л. Ф. Шиллер. – М., 1960. Зарубіжна література XVIII ст. Виникнення і поширення ідейного руху Просвітництва. Антифеодальний характер Просвітництва та його провідні концепції: віра в творчу силу ідей та освіти, у можливість побудови “царства розуму” шляхом виховання та переконання, у гармонійне єднання Розуму і Природи. Концепція “природної людини” та “громадянина світу”. Розмаїття філософських релігійних, соціологічних, естетичних доктрин просвітників. Періодизація епохи Просвітництва. Література як основний засіб пропаганди просвітницький ідей. Утвердження виховної ролі літератури, її тенденційності й демократичності. Основні художні напрями просвітницької літератури: просвітницький класицизм, просвітницький реалізм, сентименталізм. Літературні течії XVIII ст. – рококо і преромантизм. У широкому значенні термін Просвітництво розуміється як просвіта народу, прилучення народних мас до культури, науки, мистецтва. У вужчому розумінні – це ідейний рух, спрямований на скасування кріпацтва, на ліквідацію феодалізму, його соціально-економічних порядків, політичних інституцій, його ідеології і культури. Просвітницький класицизм. Розвиток традицій “високого” класицизму. Оновлення жанрів. Заміна психологічного конфлікту соціально-філософським. Джерело трагедії – сутичка людини з несправедливим суспільством. Відмова від розмежування жанрів за становою ознакою, від принципу дистанціювання сценічної дії. Актуалізація проблематики творів. Національні форми просвітницького класицизму: революцій класицизм (Франція), “веймарський класицизм” (Німеччина). Основні представники просвітницького класицизму – О.Поуп, Ф. – М.Вольтер, Й.- Х.Готшед, Й. – В.Гете, І.Ф. Шиллер (веймарський період творчості). Класицизм веймарський (м.Веймар – культурний центр Німеччини у 80-90 х рр. XVIII ст.) – напрям у німецькій класичній літературі просвітницької спрямованості 80-90-х років XVIII ст., що прийшов на зміну періоду “Бурі і натиску“ і орієнтувався на антику як ідеал духовної та фізичної досконалості. На відміну від французького класицизму, тяжів до жанрового розмаїття, масштабності образів. Представлений творчістю Й.-В.Гете, Ф.Шиллера. Просвітницький реалізм. Прагнення об’єктивно відтворювати явища дійсності. Неприйняття ієрархії жанрів. Поява нових драматичних жанрів, що суперечать класицистичним канонам (міщанська трагедія і драма, “слізна комедія”). Жанрова еволюція роману. Універсальний, всеохоплюючий характер соціальної критики в просвітницькому романі. Демократизм у виборі героя, розкриття його найкращих моральних якостей. Показ характеру героя у розвитку і у взаємодії з навколишнім середовищем. Зображення типових, соціальнозумовлених характерів. Тенденційність і оптимізм творчості реалістів-просвітників. Основні представники просвітницького реалізму – Д.Дефо, Дж.Свіфт, Г.Філдінг, Ф.-М.Вольтер, Д.Дідро, Г.-Е.Лессінг. Роман (фр. roman – романський) –  найбільш поширений у XVIII ст. епічний різновид, місткий за обсягом, складний за будовою прозовий епічний твір, у якому широко охоплені життєві події, глибоко розкривається історія формування характерів багатьох персонажів. Сентименталізм. Особливості пізнього Просвітництва. Розчарування в просвітницьких ідеалах. Переосмислення просвітницьких ідей, зокрема проблеми виховання, його ролі і завдання. Три основних елементи у світогляді сентименталістів: культ почуття, культ природи, культ людської особистості. Зміщення акценту із зображення соціальної дійсності на дослідження внутрішнього світу героя, його переживань. Поглиблення психологічного аналізу, посилення ролі одухотвореного, персоніфікоівного пейзажу, що стає дзеркалом людських почуттів. Глибокий демократизм у виборі героя (простолюдин, селянин). Звеличення образу “природної людини”. Спроби створення індивідуалізованих характерів. Сентименталізм (фр. sentimenlisme, від sentiment – почуття, чуттєвість, чутливість) – напрям у європейській літературі другої половини XVIII- початку ХІХ ст., що розвивався як утвердження чуттєвої, ірраціональної стихії в художній творчості на противагу жорстким, раціоналістичним нормативам класицизму та властивому добі Просвітництва культу абсолютизованого розуму. Відродження інтересу до народної творчості та здобутків Ренесансу (творчості Ф.Рабле і В. Шекспіра). Посилення мотивів суму, втечі від суспільних бур, меланхолійного споглядання, ідилічного сприйняття природи, патріархального життя або ж, навпаки, гострої критики суспільних і людських пороків, мотивів протесту, боротьби, незадоволення. Рококо (фр. rocailte – схожий на мушлю) – художній стиль гедоністичного гатунку, що обстоював культ грації, шляхетності, вишуканого естетизму. Сформувався у Франції і поширився в мистецтві європейських країн (Вольтер “Орлеанська діва”, Д.Дідро “Нескромні скарби”, О. Поуп “Викрадення локона”, Х.-М.Віланд “Оберон”). Національні вияви сентименталізму: руссоїзм (Франція), рух “Бурі і натиску” (Німеччина). Представники сентименталізму – Л.Стерн, С.Річардсон, Ж.-Ж.Руссо; Й.-В.Гете і Ф.Шиллер (ранній період творчості).  Гедонізм (грецьк.: hedone – задоволення, насолода) – філософсько-етичне вчення, за яким насолода є найвищим благом, сенсом життя; прагнення замкнути художню творчість лише в чуттєвій стихії, намагання сприймати життя тільки як задоволення. Рококо і преромантизм. XVIII ст. – доба суспільно-політичних протиріч, яку характеризує розквіт філософського матеріалізму та ідеалізму, науки, скептичного раціоналізму та гедонізму. Виникнення художньої течії рококо внаслідок трансформації бароко. Естетичне завдання мистецтва рококо – тішити і пестити око та прикрашати життя, демонструючи його приємні, “гарні” сторони та заперечуючи його буденність. Тяжіння рококо до інтимізації мистецтва, до використання мініатюрних форм, уникання контрастів. Анакреонтична поезія – жанр лірики, в якому панує життєрадісне, світле світосприйняття, перейняте мотивами земного щастя, гедонізму, любові. Започаткований еллінським поетом Анакреонтом (VI-V ст. до н.е.). Пожвавлення інтересу до анакреонтичних та пасторальних мотивів. Література рококо – галантна лірика, легка поезія, епіграма, еротичний роман. Оспівування у формах т.зв. галантного жанру (еклога, мадригал, рондо, сонет, балада, поема, роман, драма) побуту та щирих почуттів бідних поселян, пастухів та пастушок, ідеалізація життя на лоні природи, протиставлення цих цнотливо-ніжних і шляхетних героїв розбещеному паразитичному життю міста й особливо “вищого” світу.  Пастораль (лат. pastoralis – пастуший) – невеликий за обсягом художній твір, де мовиться про цноти сільського життя на лоні природи, підкреслюється стилізація простоти. Ілюзорність, нетривкість, ефемерність створюваного митцями рококо світу, що розкриває затаєний трагізм їх світосприйняття. Література рококо – це усвідомлена естетична утопія, що виникла як результат скептичної оцінки просвітницької думки. Преромантизм (фр. preromantisme – передромантизм) – сукупність ідейно-стильових тенденцій у європейській літературі другої половини XVIII- початку ХІХ ст., які, не пориваючи із сентименталізмом, передбачали появу романтизму, поривали із культом розуму, притаманним класицизму та Просвітництву. Найповніше преромантизм проявився в Англії та Шотландії (Т.Чаттертон, Дж.Макферсон, Г.Уолпол), зумовивши т. зв. “осіанізм” і “готичний” роман. Поява у літературі, внаслідок тенденцій до все більш послідовного заперечення просвітницької моделі світу, художньої течії преромантизму. Характерні риси цієї течії: підкреслений ірраціоналізм; зверненість до середньовіччя, що засуджувалось послідовними просвітниками; фантастика і своєрідна естетика жахливого, розраховані на пробудження у людини не почуття краси, а почуття піднесеного (т. зв. “готичний” роман); особливий фольклоризм, що потрактовував народну творчість як свідчення національно-самобутнього шляху різних народів і як противагу просвітницькому космополітизму. Готичний роман, або роман жахів – роман, в якому зображено незвичні ситуації, жахи пекла, страхітливі жорстокості, великі таємниці, що перетворюють людину на іграшку надприродних сил. Сформувався в Англії наприкінці XVIII ст. (Г.Уолпол, А.Радкліф, М.Льюїс) Просвітництво в Україні Великий вплив на формування просвітницької свідомості в Україні мала українська філософська думка (професори Києво – Могилянської академії, зокрема С.Прокопович), а також видатний український письменник і філософ Г.Скоровода.  Своєрідність Просвітництва в Україні визначається чинниками історичного, філософського і культурологічного планів. У другій половині XVIII ст.- на початку XIX ст. нові художні явища складаються в українській літературі у порівняно короткі терміни, що рахуються тепер не століттями, як це було в попередню добу, а десятиліттями. Однак наявність соціального і національного пригноблення з боку Росії, уповільнений розвиток буржуазних відносин і “відплив” інтелектуальної “еліти” призвели до того, що художні напрями доби Просвітництва – просвітницький реалізм, класицизм і сентименталізм, які в літературах Західної Європи досягають своїх вершинних зразків у XVIII ст., розвиваються в українському письменстві в першій половині XIX ст1. Таким чином, література українського Просвітництва протягом кількох десятиліть активно взаємодіяла з романтизмом і реалізмом середини і другої половини XIX ст. Це призвело до поєднання різних художніх напрямів і стилів у творчості одного автора і навіть у межах одного твору (стильовий синкретизм). Просвітницький класицизм в Україні в силу несприятливих історичних обставин не зміг розвинутись як цілісна структурована система і проіснував недовго. Поширення набули переважно “низькі” жанри – травестійна поема, бурлескне оповідання, комедія, байка (І.Котляревський, Г.Квітка-Основ’яненко, П.Гулак-Артемовський). Твори “високих” жанрів українські класицисти писали переважно по-російськи (“Ода Сафо” І.Котляревського). Сентименталізм, навпаки, віднайшов в українській літературі сприятливий грунт. Започаткований І. Котляревським (“Наталка Полтавка”), він одразу став панівним явищем, що найяскравіше розкрилося у творчості Г. Квітки-Основ’яненка (“Маруся”, “Сердешна Оксана”, “Козир-дівка”, “Щира любов” та ін.). Течія рококо в Україні, зважаючи на несприятливі історичні умови, не набула особливого поширення, розкрилася лише деякими гранями у поетичному доробку Г.Сковороди. А преромантизм на початку XIX ст. користується особливою популярністю серед читацького залу, зароджується інтерес до жанру “готичного” роману. В українській поезії розробляються сюжети, генетично пов’язані з готичною традицією. Передусім це стосується сюжету про одруження дівчини з мерцем (М.Костомаров “Наталя”, Л.Боровиковський “Маруся”). У першій половині ХІХ ст. разом з поглибленням преромантичних тенденцій в українській літературі зростає інтерес письменників до недалекої козацької минувшини, що іноді змальовується в готичному ключі. В поезії з’являється образ козака-привида, що встає з могили, щоб захистити рідну землю від чужинців. (А.Метлинський, М.Костомаров).  Теорія літератури: просвітницький класицизм, веймарський класицизм, просвітницький реалізм, сентименталізм, рококо, преромантизм, анакреонтична поезія, пастораль, роман, “готичний” роман.  Міжпредметні зв’язки: всесвітня історія (країни Європи доби Просвітництва); філософські, соціологічні, естетичні доктрини просвітників; просвітницькі ідеали та художні напрями і течії просвітницької літератури в Україні.  Вивчення у школі: Програма 8-9 кл. (Див.: Лімборський І.В. Західноукраїнське просвітництво XVIII ст. і українська література //Зарубіжна література... – 1996. – №12. – С.34-40; Пахаренко В. Класицизм XVIII – поч.. XIX ст. //Українська мова та література. – 2001. – Ч.29-32. – С.29-31; Борецький М.І. Реалізм: Матеріали до вивчення теоретичних тем //Всесвітня література... – 1998. – №11. – С.52,55; Борецький М.І. Сентименталізм. Романтизм: Матеріали до вивчення теоретичних тем //Там же. – 1999. – №10. – С.55-56. Лімборський І. Преромантичний роман: рецепція в українській літературі //Слово і час. – 2000. – №3. – С.59-63. Англійська література XVIII ст. Історичні умови розвитку англійського Просвітництва, його помірний характер. Неоднорідність ідейних течій англійського Просвітництва: радикальне (Дж.Свіфт, Г.Філдінг, Т.Смоллетт, Р. Б.Шерідан) і помірковане крило (Дж.Аддісон, Р.Стіл, С.Річардсон, Д.Дефо). Вчення Дж.Локка – філософська основа Просвітництва. Бурхливий розвиток англійської журналістики, поширення публіцистичних жанрів (нарис, памфлет, есе). Раннє Просвітництво. Просвітницький класицизм в англійській поезії і драматургії (О.Поуп, Дж.Аддісон, Р.Стіл). Поділ ранньопросвітницької літератури на елітарну і демократичну (Дж.Лілло). Синтез класицизму з рококо і реалізмом. Демократизація жанрів класицистичної драматургії (“міщанська драма”, “слізна комедія”). Англійський ранньопросвітницький роман (Д.Дефо, Дж.Свіфт). Просвітницький реалізм доби зрілого Просвітництва. Еволюція та жанрове збагачення роману. Епістолярний роман С.Річардсона, що започатковує жанр сімейно-побутового психологічного роману, “комічна епопея” Г. Філдінга, соціально-побутовий роман Т.Смоллетта. Література пізнього Просвітництва. Утвердження сентименталізму (Дж.Томсон, Л.Стерн). Суб’єктивний реалізм Дж.Берклі і Д.Юма – філософська основа сентименталізму. Мотиви ранньосентиментальної (Е.Юнг, Т.Грей, Д.Харві, Р.Блейр) і пізньосентиментальної поезії (О.Голдсміт, В.Купер, Д.Кребб). Кладовищенська поезія  – течія в англійській ліриці середини XVIII ст. (Т. Грей, Р. Блейр, Е. Юнг), що розвивалась у річищі сентиментального романтизму, зосереджувалася на осмисленні ірраціональних проблем буття, його нетривкості і почасти марності у видимих формах. Розвиток преромантизму в англійській літературі. Органічний зв’язок преромантизму з народною творчістю. Літературні містифікації (Дж.Макферсон “Пісні Оссіана”, Т.Чаттертон “Поеми Роулі”). Втілення преромантичних тенденцій в “готичному романі” (Г.Уолпол, К.Рів, М. Г.Льюїс, А.Радкліф та ін.). Синтез найкращих рис сентименталізму, преромантизму і просвітницького реалізму в поезії Роберта Бернса. Даніель Дефо (1660-1731) Даніель Дефо – талановитий публіцист, журналіст, письменник, зачинатель роману нового часу. Життєвість і демократизм творчості Д.Дефо. Просвітницька проблематика публіцистики письменника (“Дослід про проекти”, “Просьба бідняка”, “Меморіал Легіону”, “Чистокровний англієць”, “Найкоротший засіб розправи з дисидентами”). Войовничо-демократичний дух памфлетів Д.Дефо. Відстоювання позицій англійської буржуазії і пуритан. Памфлет (англ. pamphlet від грецьк. pan  – усе,  phlego  – палю)  – невеликий за обсягом літературний твір публіцистичного жанру на злободенну тему. Героїзація людської енергійності, заповзятливості у романі “Робінзон Крузо” (1719). Пафос мандрів і підкорення незвіданих земель. Ранньопросвітницькі ідеали в романі Д.Дефо. Авторське продовження сюжету “Робінзон Крузо”. “Робінзонада” – художній твір, в якому розповідається про пригоди на безлюдній землі, частіше – острові, де людина сам на сам з природою виявляє силу духу й розуму у боротьбі за виживання. Жанрове розмаїття романів Дефо “Моль Флендерс”, “Полковник Джек”, “Роксана”, “Капітан Сінглтон”, “Щоденник чумного року”, “Мемуари кавалера” (авантюрний роман, мемуарний роман). Зображення життя представників соціального “дна”. Дефо – майстер “епосу приватного життя”. Ілюзія достовірності, документальності розповіді. Просвітницький характер романів (конфлікт людини і суспільства, показ впливу соціального середовища на характер персонажів). У присвяті до першого видання повісті “Син України” В.Злотополець писав: “Друже і брате! В образі Миколи Наливайка стоїш ти мені перед очима. Я не письменник. Я хтів лише втілити часточку Твого невмирущого Духу – ось походження ідеї усього твору”. Традиції Д.Дефо в Україні. В європейській літературі з’явилось чимало наслідувань “Робінзона Крузо” Д.Дефо. серед них – повість “Новий Робінзон” німецького письменника Й.Кампе. Саме її 1919р. вирішили перекласти і видати українською мовою київські книгарі. Перекласти книгу запропонували Ігореві Федіву, січовому стрільцеві родом із Коломиї, якого вихор війни заніс до української столиці. Відчуваючи, що переклад вийшов блідим і сухим на тлі драматичних подій перших років української революції, І.Федів задумує створення “українського Робінзона”. Цей задум згодом був втілений в історичній повісті часів українського лицарства “Син України”, написаній у співпраці з Валентином Злотопольцем, вояком Студентського Куреня, який 1918 р. майже увесь поліг у бою під Крутами. Серед загиблих був товариш дитинства В.Злотопольця, студент з Волині Микола Лизогуб, якому присвячено повість “Син України” і який став “духовним” прототипом центрального героя твору – Миколи Наливайка, мужнього і витривалого лицаря, відданого патріота знедоленої України, запорозького козака-робінзона.  Книга проповідує любов до України, шану до Бога, життя в гармонії з природою, наполегливість і вміння вистояти у складних ситуаціях, допомогу слабим і покривдженим1. Притча – повчальна алегорична оповідь, в якій фабула підпорядкована моралізаційній частині твору. Притча не зображує, а повідомляє про певну ідею, беручи за основу принцип параболи: оповідь немовби віддаляється від даного часопростору і, рухаючись по кривій, повертається назад, висвітлюючи явище художнього осмислення у філософсько-естетичному аспекті. До аналізу роману Д. Дефо “Робінзон Крузо”: –    історія створення роману (поштовхом до створення роману стала історія моряка Олександра Селькірка, прообразу Робінзона); –    задум та ідейний зміст твору (показ невичерпних можливостей людини, яка опинилася сам на сам з природою, в екстремальних умовах; уславлення людського розуму і праці; поетизація заповзятливості, цивілізаторської експансії буржуа); –    роль і значення “безлюдного острова” у романі (це своєрідна модель екстремальних умов, школа виживання, символ труднощів, які людина мусить подолати самотужки); –    характеристика образу Робінзона (еволюція характеру героя від “блудного сина”, шукача пригод, авантюриста-работорговця до заповзятливого, працьовитого господаря, мужнього і впевненого у власних силах; єдність з природою, господарське використання її дарів; діловитість і практицизм, енергія і оптимізм героя, сила духу і віра в Бога, цілеспрямованість, наполегливість і витривалість, здатність залишатися цивілізованою людиною навіть в екстремальних умовах довготривалої самотності і відтворювати здобутки цивілізації); –    Робінзон і П’ятниця (утвердження можливості мирного співіснування людей різних цивілізацій, заклик до істинно цивілізаторської місії колоністів серед тубільного населення; панівне становище Робінзона, його недовірливість, обачність, зверхність у стосунках з П’ятницею і в той же час – гуманність, доброта, шляхетність, поблажливість; наївність П’ятниці, його щиросердність, довірливість, походження імені П’ятниці); –    просвітницькі ідеї роману (виховний пафос роману, своєрідний гімн людині та її творчі праці, прославлення сили людської думки, віра в те, що саме праця і творча діяльність розуму є основою перетворення світу і духовного піднесення людини; втілення типово просвітницької концепції історії людського суспільства – умовний шлях героя на острові від варварства до заснування острівної колонії, влаштованої у дусі локківського “суспільного договору”, ідея злиття людини з природою, звеличення моральних чеснот “природної людини” і в той же час – утвердження науково-технічних досягнень цивілізації; життєвий оптимізм, активність героя – представника буржуазії, його космополітизм, віротерпимість); –    жанрово-художні особливості твору (виняткова правдоподібність твору, ведення щоденника, властиве фінансовому документу перелічення прибутків і витрат на тлі романтики морських пригод, екзотичних країн, точність і лаконічність описів, простота мови, ефект автобіографічності, логічність роздумів, монологічність оповіді; органічне поєднання в романі авантюрного начала з надуманою документальністю, традицій мемуарного жанру з рисами філософської притчі та утопії); –    особливості сприйняття роману (юнацтво захоплює у творі романтика мандрів і пригод, відкриття нових земель, мотив випробування людини в екстремальних умовах, утвердження геройства, мужності і витривалості людини; проникнення в соціально-політичні і філософські глибини роману досвідченого, зрілого читача). Утопія (від грецьк. u – ні і topus – місце) – твір, в якому йдеться про вигадку, нездійсненну мрію. Назва походить від твору Т.Мора (1516), де мовилося про химерний острів, на якому ніби існував справедливий лад. Теорія літератури: памфлет, “робінзонада”, “утопія”, роман мандрів і пригод, роман-притча, авантюрний роман, роман-щоденник, мемуарний роман. Міжпредметні зв’язки; всесвітня історія (розвиток буржуазних відносин, період первісного нагромадження капіталу, колонізаторська політика європейських держав), географія (дослідники та першовідкривачі нових земель, географічна карта острова Робінзона); жанр “робінзонади” у світовій літературі, зокрема й українській. Вивчення у школі: Програма 6 кл. (Див.: Стрілецький О.Р. “З особливої ласки провидіння”: Система уроків по вивченню творчості Д.Дефо //Зарубіжна література в навчальних закладах. – 1996. – №11. – С.7-9. Ярчук О.Д. Будь сином України!: Урок-зіставлення за романом “Робінзон Крузо” та повістю “Син України” //Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. – 1998. – №2. – С.32-33. Підставна Л.І. Екскурсія на острів Відчаю: Урок-узагальнення знань у формі ділової гри за романом Д.Дефо “Життя й дивовижні пригоди “Робінзона Крузо” //Там же. – 2000. – №4. – С.15-17. Традиції Д. Дефо у жанрі “робінзонади”  розвивали Ж.Верн (“Таємничий острів”), Р.Кіплінг (“Мауглі”), Е.-Р.Берроуз (“Тарзан”), В.Голдінг (“Володар мух” ) та ін. Джонатан Свіфт (1667-1745) Дж.Свіфт – активний учасник боротьби ірландського народу проти колоніального режиму. Актуальність памфлетів письменника, розкриття трагедії народних мас, засудження соціальної несправедливості, релігійного протистояння (“Листи сукнаря”, “Скромна пропозиція”, “Казка бочки” та ін.) Роман “Мандри Гуллівера” (1726) – аналітична сатира на пороки людського суспільства, державного устрою. Пародія на “Робінзона Крузо” Д.Дефо. Літота, гіпербола і гротеск як засоби сатиричного аналізу дійсності. Своєрідність авторської позиції в романі. До аналізу роману Дж. Свіфта “Мандри Гуллівера”: Пародія (грецьк. parodia – пісня навиворіть, переробка на смішний лад) – один із жанрів художньої літератури, власне гумористичний чи сатиричний твір, в якому імітується творча манера письменника задля осміяння її як не відповідної новим мистецьким запитам.У пародії посилюється функція гіперболи, шаржування деяких особливостей літературного твору (тематики, композиції, персонажів), доведення їхніх рис до абсурду задля досягнення сподіваного сатирично-комічного ефекту. –    історія створення, джерела роману (роман Ф.Рабле “Гаргантюа і Пантагрюель” як зразок реалістичної сатиричної фантастики – одне з головних джерел “Гуллівера”; ідейне протистояння Д.Дефо і Дж.Свіфта, полеміка з Дефо на сторінках роману, “Робінзон Крузо” – остаточний поштовх до створення “Мандрів Гуллівера” . запозичення форми зовні правдивого звіту про вигадану подорож з метою пародіювання роману Д. Дефо та його ідейних позицій); –    ідейний зміст та проблематика твору (просвітницьке прагнення “виправити світ”; критика суспільно-політичного устрою Англії XVIII ст., засудження воєнщини, колоніальної політики уряду, міжпартійної ворожнечі, придворних інтриг та деспотизму монархів, прагматичності буржуа, лженауки і шарлатанства, викриття загальнолюдських моральних вад); –    особливості композиції роману (чотири структурних частини роману, об’єднаних образом центрального героя – Гуллівера, мотивом подорожі – шукання найвідповідповідальнішого для людини суспільного устрою; широка панорама соціальної дійсності за фантастикою, символічно-алегоричними картинами); –    образ Гуллівера (пародія на Робінзона: постійно потрапляє під владу обставин, випадковостей, пристосовується до них; збереження окремих Робінзонових рис: доброзичливість, винахідливість, спостережливість, моральна стійкість, неприйняття агресивності, войовничості; переваги образу Гуллівера: більш складна система філософських і політичних поглядів, більша схильність до узагальнень, позбавленість духу комерції; втілення в образі Гуллівера теорії Локка про відносність людських якостей і уявлень); –    символічно-алегоричні, фантастичні образи роману (втілення у образах мізерних, але войовничих ліліпутів пороків англійського суспільства; уявна спроба створення ідеалу людського суспільства: патріархальна країна велетнів, суспільство розумних коней-гуїгнгнмів, прозорий натяк на неспроможність, нежиттєвість цих утопій, їх непридатність для людського суспільства; “йєху” – образ-застереження перед небезпекою морального виродження людства); –    жанрово-художні особливості роману (соціально-філософський, фантастичний роман-пародія, “антиутопія”, роман-застереження; гостросатиричне, гротескно-карикатурне зображення дійсності, прозорість фантастики і символіки; глибокий, похмурий сарказм, песимізм авторського світобачення; –    сприйняття роману різновіковою читацькою аудиторією (двоякий характер книги – поєднання глибокого філософського і соціального змісту із захоплюючою формою фантастичного роману, роману-мандрів). Антиутопія – це критичне зображення державної системи, що не відповідає принципам гуманізму. Літературний жанр антиутопії став своєрідним літописом трагедії, попередженням суспільству про небезпеку духовної деградації і насильства.Першими антиутопіями були “Левіафан” Т.Гоббса, “Байка про бджіл” Б.Мандевіля, “Мандри Гуллівера”і Дж.Свіфта1. Леся Українка про роман Дж. Свіфта У статті “Утопія в белетристиці”, вперше надрукованій 1906 р. в журналі “Нова громада”, Леся Українка, виділивши “Мандри Гуллівера” на тлі цілого ряду утопій, говорить, що лише Свіфт зміг оригінально покористуватися формою, наслідуваною з “Утопії” Т.Мора. З’ясовуючи новаторство Свіфта, дослідниця зазначає: “Його “Подоріжжя Гуллівера” можна б назвати “Перелицьованою Утопією”, – там Свіфт довів до абсурду звички, погляди, громадський устрій та ідеали сучасної йому доби. З властивою йому безпощадністю Свіфт розвинув у своєму творі мотив, покладений в основу першої частини “Утопії”, – власне, критику існуючого ладу, – але мотив другої частини “Утопії” – ідеал можливої прийдешності – Свіфт навмисне спотворив: він намалював образ щасливого життя не для людей, а – для коней”. Великий сатирик ніколи не казав людям, що любить їх. Його щиросердним освідченням у любові до людини й людства був сміх – гіркий і знущальний. Свіфт говорив про себе: “Я ніколи не міг дозволити людям спокійно божеволіти”1.  За твердженням Лесі Українки, “Свіфт, може й несвідомо, остеріг людей від небезпечного консерватизму: він показав усю гидоту й жах застою, рабської культури, дрібного, позбавленого ідеалів, повного безглуздого егоїзму життя. Він правда, не показав ніякого виходу з цього для людей, але хто не хотів затхнутись у важкому чаду, той мусив сам шукати виходу, надто коли вірив правдивості Свіфтової страшної картини“2.  Гротеск (фр. grotesque – химерний, незвичайний, від італ. grotta – грот, печера) – вид художньої образності, який відкрито і свідомо створює особливий – неприродний, химерний, дивний світ: саме таким показує його читачеві автор. Теорія літератури: пародія, сатира, сарказм, гротеск, символ, алегорія, утопія, антиутопія, роман мандрів, фантастичний роман, памфлет.  Міжпредметні зв’язки: всесвітня історія (соціально-політичний устрій в Англії XVIII ст., війни за переділ колоній); жанри утопії і антиутопії у світовій літературі, зокрема й українській (В.Винниченко “Сонячна машина”). Вивчення у школі: Програма 6 кл. (Див.: Стрілецький О.Р. “Жадання бачити чужі країни”: Система уроків по вивченню творчості Дж.Свіфта // Зарубіжна література в навчальних закладах. – 1996. –– №10. – С.14-19; Бондаренко Г.Ф. “Не розважати читача, а будити в ньому злість”: Матеріали до уроків по вивченню роману Дж.Світа “Мандри Гуллівера” //Там же. – 1997. – №10. – С.15-17; Куцевол О.М. Подорож до країни, яку вигадав Свіфт: Система уроків з вивчення “Мандрів Гуллівера” Дж.Свіфта // Там же. – 1999. – №6. – С.9-14; Тарасова Н. Граємо разом із Гуллівером: Літературний вечір-турнір, присвячений творчості Дж.Світа //Всесвітня література та культура в навчальних закладах України. – 2000. – №10. – С.49-55. Генрі Філдінг (1707-1754) Г. Філдінг – видатний англійський письменник періоду зрілого Просвітництва, продовжувач традицій Дж.Свіфта. Політичні комедії Філдінга (“Політик з кав’ярні, або Суддя у власній пастці”, “Дон Кіхот в Англії”, “ Пасквін”, “Історичний календар за 1736 р.”). Викриття соціального зла, аморальності суспільства, продажності і беззаконня суду, обмеженості і бундючності політиків. Г. Філдінг – творець англійського реалістичного роману нового типу, головне завдання якого –зображувати реальні характери в реальних обставинах. Жанрове багатство романістики письменника: роман-памфлет (“Історія Джонатана Уайльда”), роман-пародія (“Історія пригод Джозефа Ендрюса”), сімейно-побутовий і любовно-психологічний роман з окремими рисами соціально-психологічного роману (“Історія Тома Джонса, знайди”, “Амелія”). Демократичний, антифеодальний характер творчості Філдінга, таврування лицемірства і жорстокості англійського буржуазно-аристократичного суспільства XVIII ст. Роман “Історія Тома Джонса, знайди” (1749) – вершина творчості Г. Філдінга. Порушення проблеми добра і зла в романі. Викриття лицемірства і цинізму, що панують у жорстокому світі насильства і соціальної нерівності.  До аналізу роману “Історія Тома Джонса, знайди”: –    проблематика і характер роману (демократичне спрямування твору, реалістичний соціально-побутовий характер відображення соціальної дійсності; порушення проблеми добра і зла, протиставлення щирості, безкорисливості, гуманності, простоті і довірливості Тома і Софії світуі насильства і грубості, нахабства і лицемірства; торжество доброго начала, утвердження найзаповітніших ідеалів людства – свободи, справедливості і чистоти взаємин між людьми); –    протистояння образів (антитеза образів безкорисливого, благородного, щирого і довірливого, проте легковажного Тома Джонса і його зовні доброчесного, бездоганного брата Блайфіла, що втілює у собі світ цинізму, лицемірства і жорстокості); –    жанрова специфіка роману (“комічна епопея”, реалістичний, соціально-побутовий, любовно-психологічний роман); –    художні особливості оповіді (наявність звернених до читача теоретичних глав у канві художнього твору, свідоме порушення ілюзії реальності, коментування сюжету, підкреслення його залежності від авторської волі; прийом контрастного зображення, емоційність розповіді, іронія, сарказм і веселий сміх, іскрометна дотепність; захоплюючий, бурхливий розвиток сюжету). Теорія літератури: роман-пародія, роман-памфлет, соціально-побутовий та любовно-психологічний роман, іронія, сарказм, гумор. Міжпредметні зв’язки:еволюція жанру роману в західноєвропейській та українській літературі.  Вивчення у школі: Програма 9 кл. (Див.: Білик М.Д. Замість світу лицарів, принцес і чудовиськ – реальне життя: До вивчення роману Г.Філдінга “Історія Тома Джонса, знайди” //Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. – 1999. – №7). Роберт Бернс (1759-1796) Драматизм життєвої долі великого народного поета Шотландії. Гуманізм, демократизм, оптимізм Бернса зв’язок лірики поета з народнопісенною творчістю. Глибокий психологізм як елемент сентименталізму в реалістичній поезії Р.Бернса. Вплив просвітницьких ідей на творчість шотландського поета, палкий відгук на події Французької революції. “Богові відомо, що я не святий, ... але якби я міг, а – коли можу, то я це й роблю, – я б витер сльози з усіх очей... Навіть людям підлим, тим, хто образив мене, я б усе пробачив...” (Р.Бернс. 3 листа) Громадсько-політична поезія Бернса. Патріотична балада “Джон Ячмінь”. Втілення в образі фольклорного героя кращих народних рис: стійкість, безстрашність, непохитність. Утвердження віри у справедливість багатовікової боротьби шотландського народу за свободу й незалежність і в неминучу його перемогу. Заклик до боротьби за незалежність у вірші “Брюс – шотландцям”, який шотландський народ вважає своїм патріотичним гімном. Марсельєза - революційна пісня, написана 1792 р. Руже де Лілем, що стала гімном Франції. Відгук на події Французької революції в поезії “Дерево свободи”. Дерево свободи як символ незалежності, рівності, братерства. Заклик виростити в Англії славетне “дерево свободи”. Звеличення чесності і благородства простого народу в поезії “Чесна бідність”, протистояння народних чеснот панській самозакоханості, пихатості, самодурству. “Чесна бідність” – “англійська марсельєза” – поетичний маніфест знедолених, але чесних людей, віра в неминучість торжества справедливості і братерства між народами всього світу. Кантата (італ cantata від лат. canto – співаю) – великий вокально-інструментальний твір для солістів, хору та оркестру; віршовано-музичний твір, що виконується переважно з урочистої нагоди. В античній поезії – ліричний вірш, близький до оди, в якому звеличувались герої та прославлялись видатні події. Велика викривальна сила і соціальна глибина кантати “Веселі жебраки”, що звучить як гнівний обвинувальний акт проти суспільного ладу, який прирікає тисячі людей на безробіття, голод, жебрацтво, і одночасно як величний гімн простому трудящому люду, що в найтяжчих умовах життя більше за все шанує свободу і незалежність, зберігає життєрадісність, душевне благородство, почуття власної гідності, любов до рідної країни1. Своєрідність композиції твору (пісні, об’єднані речитативом, що зображує місце дії, дійових осіб, їх вчинки). Гумор і оптимізм автора. Патріотичні мотиви та філософські роздуми в пейзажній ліриці шотландського поета (“Прощавайте, сині гори, білії сніги...”, “До ромашки, підрізаної плугом у квітні 1786р.”). Оспівування світлого і чистого почуття кохання в інтимній поезії Р. Бернса (“Моя любов – рожевий квіт”, “Пригода”( “в оригіналі – “Дівчина, яка послала мені постіль”), “Рвала Дженні золотунці...”, “Уже і вечір звечорів”, “Подруга вугляра”). Розуміння кохання як земного, але високого, благородного жертовного почуття (“У нас любов – ціна любові”). Витонченість форми, прозорість малюнка і глибинний психологізм любовної лірики поета. Романтизація людських почуттів. Поезія Р. Бернса в Україні Творчість шотландського поета викликала глибокий інтерес класиків української літератури. Т. Шевченко згадує Бернса в передмові до “Кобзаря” (1847р.), називаючи його поетом народним і великим. Високу оцінку творчості Бернса дав І.Франко, порівнюючи його з Шевченком. Франку належить і перший український переклад “Чесної бідності”. Поряд з Шевченком і Кольцовим відводила місце Р.Бернсу і Леся Українка, відносячи його до справді народних поетів. Народність і демократичність поезії Бернса також привертала увагу П.Грабовського, який переклав поему “Тем О’Шентер”, кантату “Веселі жебраки” і чимало пісень шотландського поета. На сучасному етапі поезію Р. Бернса перекладав В. Мисик. З неперевершеними зразками перекладів поезії Бернса, зокрема перлин його любовної лірики, виступив М. Лукаш. Теорія літератури: пісня, кантата, балада. Міжпредметні зв’язки: всесвітня історія (колоніальна політика Англії, змагання шотландського народу за незалежність); типологічні збіги в поезії Р.Бернса і Т.Шевченка, шотландські мотиви у творчості Лесі Українки (“Роберт Брюс-король шотландський”). Балада (фр. ballade, від прованс. ballar – танцювання) –жанр ліро-епічної поезії фантастичного, історико-героїчного або соціаль-побутового характеру з драматичним сюжетом. Вивчення у школі: Програма 5 і 7 кл. (Див.: Скрипник Т.М. “Хай бідні ми...”: Урок-порівняння по вивченню поезії Роберта Бернса //Зарубіжна література в навчальних закладах. – 1997. – №2. – С.19-21. Півнюк Н.О. Поетичний маніфест знедолених: Матеріали до уроку-бесіди за поезією “Чесна бідність” Р. Бернса //Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. – 1999. – №2. – С.7-8. Москалюк О.Б. Роберт Бернс. “Джон Ячмінь”: Літературна балада: З досвіду вивчення //Там же. – 1999. – №10. – С.28. Хроменко І. Роберт Бернс – великий пісняр Шотландії //Всесвітня література та культура в навчальних закладах України. – 2000. – №8. – С.23-28. Французька література XVIII ст. Зв’язок французької літератури з ідейним рухом Просвітництва, спільність їх основного завдання: ліквідація феодально-абсолютистського устрою. Періодизація французького Просвітництва і літературного процесу: ранній період (1714 р.), зрілий (1751 р.), пізній (60-70 рр.XVIII ст.), період революції (1789 р.). Утвердження просвітницького класицизму в літературі раннього періоду (трагедії Вольтера). Зародження течії рококо в поезії і драматургії (Вольтер “Орлеанська діва”, комедії Маріво “Несподіванки кохання”, “Подвійна непостійність”). Оновлення жанру комедії, поява “серйозної комедії” (Ф.-М. Вольтер “Блудний син”). Ранньопросвітницький роман (Лесаж, Монтескьє, Маріво, Прево), його жанрові різновиди (роман навів, роман-трактат, філософський, реально-психологічний, епістолярний, роман-мемуари).Поглиблення соціально-філософської проблематики в літературі, утвердження рис просвітницького реалізму (філософські повісті Вольтера). Діяльність “партії філософів” (Гельвецій, Гольбах, Дідро). Видання “Енциклопедії” (т.1. – 1751р.), виклад знань і досягнень людства у різних сферах життєдіяльності. Взаємопроникнення науки і художньої літератури (“наукова поезія”). Драматична реформа Д.Дідро. Утвердження просвітницького реалізму в драматургії, оновлення жанрів (“буржуазна драма”). Відродження веселої і разом з тим соціально-загостреної комедії (П. О.Бомарше). Розвиток реалістичної прози, зокрема соціально-психологічного і філософського роману та діалогу (Д.Дідро). Гостре викриття соціальних пороків. Зневіра в просвітницьких ідеалах. Зародження сентименталізму у французькій літературі. Творчість Ж.-Ж. Руссо. Жанрове збагачення прози (сповідальний жанр, автобіографічний роман, епістолярно-філософський, роман виховання).Руссоїзм (Ш. де Лакло, Б. де Сен-П’єр, Л.-С.Мерсьє, Н.-Р. де Ла Бретон та інші). Посилення ролі драматургії і публіцистики на заключному (“революційному”) етапі французької літератури. Риси “революційного класицизму” (актуальна політична проблематика, тираноборчий пафос) у трагедіях М. Ж Шеньє і комедіях Ф. д’Еглантина. Драма-застереження С. Марешаля “Суд над королями”. Публіцистичні виступи Мірабо, Шамфора, Сійєса; памфлети Марата, Робесп’єра, Сен-Жюста. Поява жанру революційної пісні (“Марсельєза” Руже де Ліля”). Вольтер (Франсуа-Марі Аруе) (1694-1778) Ф.-М.Вольтер – філософ, історик, письменник, громадський діяч, ім’я якого стало символом епохи і дало назву ідейному та інтелектуальному рухові європейського масштабу – “вольтер’янству”.Сприйняття “вольтер’янства” як синоніма “вільнодумства”. Людей, які відкидали усталені звичаї та всіма шановані забобони, які прагнули оцінювати навколишню дійсність з позицій здорового глузду, стали іменувати вольтер’янцями1. Багатогранність літературно-філософської діяльності Вольтера. Критика французької соціальної дійсності у “Філософських (або Англійських) листах”. Історичні праці Вольтера “Історія Карла XII”, “Історія Росії під час царювання Петра”, “Вік Людовіка XIV”. Крах віри філософа в ідеал “просвіщеної монархії” (перебування при дворі Фрідріха II у Прусії). Національно-героїчна поема Вольтера “Генріада”. Викриття пороків французького суспільства в бурлесно-пародійній поемі “Орлеанська діва”. Дотепність і зухвалість поезії Вольтера. Естетична програма в одному рядку: “Всі жанри гарні, крім нудного”. Вольтер Драматургія Вольтера – творця французької просвітницької класицистичної трагедії (“Едіп”, “Заїра”, “Магомет”, “Брут”, “Смерть Цезаря”, “Агофокл”, “Китайський сирота”). Викриття релігійної нетерпимості, фанатизму, політичної сваволі, деспотії, порушення республіканської і східної тем. Комедійний жанр у творчості Вольтера (“серйозна” повчальна комедія) – “Блудний син”. Роздуми над зв’язками релігії з мораллю: “Якби Бога не було, його треба було б вигадати”. Вольтер Філософська проза письменника (“Задіг, або Доля”, “Мікромегас”, “Кандід, або Оптимізм”, “Простодушний”). Ілюстрація певної філософської тези у повісті, зокрема й у назві твору. Спростування у повісті “Кандід, або Оптимізм” (1759) ідеї Лейбніца про “наперед встановлену гармонію добра і зла”, висміювання безпідставного оптимізму (“Все йде на краще в цьому найкращому із світів”) і мудра порада – “Треба доглядати свій сад”; звеличення творчої праці людини, заклик звернутися від даремних словесних змагань до реальних, практичних, хай навіть “малих” справ. Вольтер і Україна Україна і українці займають помітне місце у спадщині французького просвітника. Зокрема, в четвертій главі “Історії Карла XII” (1731р.). Вольтер розглядає цікаві сторінки історії України, що бачиться йому багатою і родючою країною, яка стала жертвою зовнішньої експансії, передовсім з боку Речі Посполитої. У просвітницькому дусі тут оцінюється боротьба українського козацтва за своє національне самовизначення і свободу. Однак увесь трагізм цієї боротьби полягає у тому, що на зміну посполитому владарюванню прийшов жорстокий протекторат московського царя. Тож не дивно, що у творі поглядають симпатії до Мазепи до його союзу з Карлом XII, оскільки гетьман, на думку історика, намагався протистояти цілковитому поневоленню та підпорядкуванню України царському урядові. Надзвичайно цікаво Вольтер змальовує запорозьких козаків, які вражають його способом свого життя, мужністю, силою та відвагою. Для нього вони – “найдивовижніший народ” на землі, який живе за демократичними законами і більш за все цінує власну свободу. Проте тут же історик зазначає, що козаки схильні до розбою. “Історія Карла XII” написана із значною долею інтересу та симпатії до України, а Петро I ще не тлумачиться як “освічений монарх”. Щоправда, в подальшому погляд історика дещо змінюється. Так, у більш пізній історичній праці “Історія Росії за Петра Великого” (1763), яка була написана на замовлення російського уряду, Вольтер виправдовує репресійні дії Петра щодо України. Вчинки Мазепи оцінюється необ’єктивно і негативно розглядається козацтво. Водночас Петро I змальовується як ідеал “освіченого монарха”. Безпосереднє ознайомлення з творами Вольтера в Україні припадає на кінець XVIII – поч. XIX ст. В цей час виникають осередки нової просвітницької політичної, філософської та історичної думки, де популяризувалися твори Вольтера та інших французьких просвітників. І хоча поміркований характер українського Просвітництва певною мірою обумовив обережне ставлення до Вольтера (І.Котляревський критикує в “Енеїді” тих, хто “на владику лають”, Білецький-Носенко в “Горпинині” говорить про “недовірків-філозопів”), у творах багатьох українських письменників просвітницької організації висловлювалися близькі до вольтерівських критичні думки щодо існуючих форм суспільного зла, окреслювалися шляхи етичного протистояння моральному та соціальному пороку (І.Котляревський “Наталка Полтавка”, Г.Квітка-Основ’яненко “Козир-дівка”, “Добре роби – добре й буде”, поезія П.Гулака-Артемовського та Є. Гребінки)1. До аналізу повісті Вольтера “Простодушний” (1767): –    особливості жанру (філософська повість, в якій філософській просвітницькій тезі підпорядковуються всі художньо-виражальні та зображальні засоби); –    характер конфлікту (соціальний, морально-етичний, психологічно-особистісний; конфлікт “природної людини” і соціального зла); –    проблематика повісті (полеміка з Руссо; вольтерівська інтерпретація проблеми “природної людини”; суспільний стан є “природнім” для людини; проблема “природної моралі” і “світського етикету”; проблема добра і зла, свободи людської особистості, зокрема й свобода віросповідання, проблема благотворного і згубного впливу цивілізації на людську особистість); –    образ Гурона (“простодушний” – завжди намагається говорити людям лише правду і жити за законами “серця”, чистота, щирість почуттів, природність вчинків, доброта, благородство, сміливість вдачі, незаангажованість, безпосередність суджень, послідовність, прагнення знань, спостережливість, здатність до узагальнень); –    художні особливості твору (прийом зображення явищ дійсності через призму бачення стороннього спостерігача, “чужинця”; контрастність змалювання характерів, ілюстративність твору, обґрунтування і утвердження певної філософської ідеї); –    ідейний зміст повісті (засудження суспільного ладу, що суперечить законам розуму, здорового глузду, християнській моралі і прирікає людину на страждання, духовну, а то й фізичну загибель; звеличення людини, утвердження її природного права на свободу і гідність. Теорія літератури: поема, бурлеск, пародія, філософська повість; “серйозна комедія”; трагедія. Міжпредметні зв’язки: історія (історичні хроніки Вольтера, зокрема із історії України); бурлескні поеми в українській літературі (Котляревський “Енеїда”), типологічна близькість повісті Ф. М.Вольтера “Простодушний” і Г.Квітки-Основ’яненка “Козир-дівка”. Вивчення у школі: Програма 9 кл. (Див. Лімборський І.В. “Природна людина” на рандеву з цивілізованими шахраями: Матеріали для уроку-аналізу повісті Вольтера “Простодушний” //Зарубіжна література в навчальних закладах. – 2000. – №10. – С.32-35). Лімборський І.В. Вольтер і Україна //Там же. – 1999. – №3. – С.48-50. Дені Дідро (1713-1784) Д.Дідро – великий філософ, письменник, ідеолог французького Просвітництва. Філософські і політичні погляди Дідро (“Філософські думки”, “Філософські принципи матерії і руху”). Визнання матеріальності світу і діалектики. Перенесення законів природи на суспільство. Критика філософії ідеалізму. Войовничий атеїзм. Поїздка в Росію з метою перевидання «Енциклопедії» і з вірою в «освічену монархію». Результат подорожі: «Катерина, без сумніву, деспот». Д. Дідро Дідро – організатор видання і один з авторів “Енциклопедії” (В 35т. – Т.1. – 1751р.) – цитаделі французького “вільнодумства”. Енциклопедисти (“партія філософів”): Вольтер, Монтеск’є, Гольбах, їх роль у підготовці Французької буржуазної революції. Спрямованість статей Д. Дідро проти тиранії та дворянських привілеїв.  Естетична програма письменника, орієнтована на реалістичне зображення життя у всій його повноті. Розробка теорії просвітницького реалізму. Створення нової цілісної концепції драматичного мистецтва (“Думки про драматичну поезію”). Вимога реалістичної правдивості та ідейності. Драматургія Д.Дідро: “проповіді в особах” (“Побічний син”, “Батько сімейства”). Нова система драматичних жанрів: весела комедія (зображує елітне і порочне), серйозна комедія (розповідає про доброчесність і обов’язок людини), трагедія (відтворює сімейні нещастя і народні катастрофи) і міщанська драма, (що поєднує риси серйозної комедії і трагедії (зобоажує буржуазну сім’ю як прототип суспільства). Художня проза письменника (роман “Черниця”, “Жак-фаталіст” і філософський діалог “Небіж Рамо”). Роман “Черниця” (1760). Утвердження особистих і громадських прав людини і насамперед – права свободи вибору, права на щастя. Гостра сатира на пороки людського суспільства, яке ґрунтується на поневоленні людини, приниженні її гідності. Образ Сюзанни Сімонен. Різноплановість характеристики героїні; випробування винятковими обставинами, глибокий психологізм. Простеження еволюції душевних переживань дівчини: від сумнівів до відвертого бунту. Розкриття моральної стійкості героїні в світі, де панують насилля і лицемірство. Реалістичний соціально-психологічний роман. Публіцистичність твору. Простота, неускладненість сюжету. До аналізу філософського діалогу “Небіж Рамо”: –    особливості жанру (форма діалогу, що допомагає бачити світ діалектично, передавати спонтанні роздуми героїв); –    життєва основа твору (французька передреволюційна дійсність; прототип центрального героя – історична особа Жан Франсуа Рамо, небіж знаменитого композитора Жана Філіпа Рамо, розумна і обдарована людина, однак зазнав морального падіння, опустився до рівня утриманця в знатних домах французьких вельмож); –    характеристика образу Рамо (збірний, соціально-узагальнений тип, характерний для передреволюційної епохи; “розірваність свідомості”, “роздвоєння особистості” героя; неординарність характеру Рамо, суперечливість натури – зарозумілість, гордовитість і моральна ницість, здоровий глузд, життєва мудрість і блазнювання, нерозсудливість; непостійність героя, зміщення в свідомості Рамо понять “честь” і “безчестя”, нечіткість, розмитість меж цих понять; спостережливість, дотепність; відвертість його суджень; паразитичний спосіб життя); –    “життєва філософія” Рамо (викриття потворності людського існування, породженої нестримним стяжательством: “У природі всі поїдають один одного, а в суспільстві один одного поїдають стани”; зневага до суспільства, де стерлись поняття “чесноти” і “пороку”, а їх суть змінюється відповідно до інтересів “сильних світу цього”, і одночасно – прагнення прилаштуватись до законів цього суспільства, свідоме цинічне прийняття і возвеличення суспільного паразитизму);  –    ідейний зміст діалогу (відкидання філософії “суспільного паразитизму”, утвердження ролі праці в соціально-історичному розвитку людства, показ повної неспроможності “старого укладу”, який згубно впливає на людину і породжує явища паразитизму). Теорія літератури: соціально-психологічний, філософський роман, філософський діалог, міщанська драма, реалізм. Міжпредметні зв’язки: ідеали Просвітництва в Україні, вплив діяльності французьких просвітників – “енциклопедистів” на розвиток української суспільно-філософської, естетичної думки: вплив драматичної реформи Д.Дідро на розвиток українського театру і драматургії XIX ст. Жан-Жак Руссо (1712-1778) Соціально-філософська концепція Руссо і його політичні погляди (“Лист д’Аламберу про видовища”, “Трактат про науки і мистецтва”, “Роздуми про причини і основи нерівності між людьми”, “Суспільний договір”). Висловлення думки про згубність впливу науки і мистецтва, зокрема й театру, на суспільне життя і мораль. Засудження цивілізації з етичної точки зору і трактування її як регресу в процесі суспільного розвитку. Утвердження переваг “природної людини” і “природнього стану”. Забезпечення приватної власності як першопричини соціальної нерівності, проповідь “егалітарного” соціалізму. Теорія “суспільного договору” між урядом і народом як гаранта соціальної рівності, свободи і добробуту усіх громадян; ідея народовладдя, громадського закону і порядку. Егалітаризм (фр. egalitarisme – egalite – рівність) – утопічна ідея щодо усунення соціальних відмінностей і соціальної нерівності шляхом всезагального зрівняння. Втілення соціально-філософських поглядів Руссо і утвердження засад сентименталізму в художній прозі письменника (“Еміль, або Про виховання”, “Юлія, або Нова Елоїза”(1761), “Сповідь”). Роман “Еміль, або Про виховання” (1762) – філософський роман-трактат, присвячений викладу методів і завдань ідеального природного виховання дитини, в результаті якого можна створити тип ідеальної людини, вільної від впливу фальшивої цивілізації. Ідеальна система виховання, за Руссо, передбачає: ізолювання від суспільства, курс фізичного та інтелектуального виховання, оволодіння певним ремеслом, виховання душі, а насамперед – співчутливості, почуття людської гідності і усвідомлення людської самоцінності, виховання релігійності, що вимагає щирих почуттів і добрих справ; виховання високих почуттів громадянськості, вільнолюбства та гуманності. “Сповідь” Руссо – автобіографічна повість, яку визнають найщирішою автобіографією у світовій літературі, де автор відтворив своє життя, сповнене гонінь, нещасть і поневірянь, виклав історію своєї душі і світогляду. Своєрідність структури повісті: і перші шість книг сповнені оптимізму, захопленого ставлення до життя і людей; останні шість пройняті гіркотою, підозріливістю, розчаруванням. Осмислення і підсумування важливих філософських роздумів всього життя письменника, що стосуються таких проблем, як значимість особистості, розуміння складності і суперечливості її розвитку; культ природи, слідування законам якої – запорука доброчесності і чистоти, постійне гостре відчуття соціальної несправедливості і прагнення до громадської перебудови суспільства.  Глибокий самоаналіз, постійний пристрасний діалог автора із самим собою. Поєднання об’єктивної оцінки особистості і обставин та суб’єктивного їх сприйняття. Майстерність “сповідальної манери” Руссо. Розкриття авторської особистості на широкому соціальному тлі. Зародження ідейного руху – руссоїзму. Послідовники Руссо: Ш. де Лакло, Б. де Сен-П’єр, Л.-С.Марсьє, Н.Р. де ля Бретон. Вплив руссоїзму на діячів французької революції і поширення в світі. До аналізу роману “Юлія, або нова Елоїза”: –    джерела роману (історія кохання середньовічного філософа П’єра Абеляра та Елоїзи); –    особливості жанру (філософський, епістолярний роман; найбільш повне і глибоке розкриття поглядів Руссо; надання оповіді, завдяки формі листів, ефекту достовірності і глибокого психологізму); –    проблематика роману (культ доброчесності і природи, культ почуття, патетики кохання, проблема станової нерівності, критика цивілізації, засудження сімейно-побутових пороків, зокрема шлюб-угода, розрахунок; утвердження природного стану людини, що живе на лоні природи); –    композиційна структура твору (у перших трьох книгах – зображення природного почуття героїв, яке руйнує суспільні перешкоди, умовності цивілізації, показ людини і суспільства такими, якими вони є, усвідомлення що в таких умовах – немає щастя, в останніх книгах – прославлення морального обов’язку людини, усуспільнення конфлікту, протиріччя між пафосом почуття і доброчесністю; показ людей і суспільства такими, якими вони повинні бути, змалювання утопії виродження людства); –    еволюція характеру героїні (гріховна пристрасть Юлії до Сен-Пре, духовне відродження, усвідомлення того, що пристрасть руйнує не лише умовності цивілізації, але й закони “божественні і людські”, відчуття “повноти серця” у шлюбі, усвідомлення необхідності жертовного прийняття обов’язку, що лежить в основі доброчесності, задля відчуття душевного заспокоєння, відродження); –    художні особливості роману (глибокий психологізм, почуттєвість, філософізм твору, персоніфікованість, оживленість пейзажів, зображення подій в кількох аспектах: соціальному, моральному і психологічному); –    ідейний зміст твору (розв’язання суперечності між природою і цивілізацією шляхом їх злиття, усі суспільні інституції повинні пройнятися природною моральністю, тоді суспільство стане другою природою для людини). Руссоїзм в Україні Руссоїзм знайшов найбільший відгук у слов’янських народів і, зокрема – українського, що віддзеркалилося в українській літературі. Руссоїзм позначився в першу чергу на просвітницькому розумінні людини, яку українські письменники намагалися представити у безпосередній близькості до природи, яка вже з моменту народження наділяє кожну особистість природною добротою. Це також стосується і культу чутливості, що йде від щирого і відкритого серця головного героя. Міцно утверджується в Україні і демократичний герой, як правило, йому властиві внутрішній стоїцизм та несхитність моральних переконань. Ж.-Ж.Руссо стоїцизм прямо пов’язував із “життям серця” людини: “Героїчні риси зароджуються в серці, а вже в голові відкриваються і набувають там своєї твердості”. В українській літературі внутрішня незламність та бажання перемогти в собі страждання були властиві героям Г.Квітки-Основ’яненка (“Маруся”, Щира любов”, “Сердешна Оксана”), І.Котляревського (“Наталка Полтавка”), Є.Гребінка (“Чайковський”). Принципи стоїцизму розгорнуті в цілу етичну програму у вірші “Справжня Добрість” П.Гулака-Артемовського. Теорія літератури: філософський, епістолярний роман, роман виховання, автобіографічна повість, сповідальний жанр, трактат, пейзаж. Міжпредметні зв’язки: філософія руссоїзму, ідеї руссоїзму в українській літературі. Бомарше (П’єр-Огюстен Карон) (1732-1799) Викриття беззаконня у французькому судочинстві, показ повної неспроможності держаного устрою в “Мемуарах” Бомарше. Тема соціальної нерівності, критика суспільних інститутів у яскравих комедіях драматурга “Севільський цирульник” і “Весілля Фігаро”(1784). Внесення соціальної сатири у комічну стихію п’єси “Весілля Фігаро” перетворювало її на подобу політичного маніфесту, надавало їй ваги державного заколоту (Герцен) .”Напередодні революції”– назвав п’єсу Бомарше один з його біографів. Зображення представника третього стану – людини передреволюційної доби, підкреслення його сміливості і оптимізму .У невибагливому словесному змаганні героїв п’єси – важливі політичні, філософські й естетичні проблеми епохи. “Ця людина насміхається над усім тим, що має вшановуватись у священній державі ”, – бідкався Людовік XVI . “В “Севільському цирульнику” я тільки хитнув підвалини держави, тоді як у своїй новій п’єсі, ще більше їдкій і безкомпромісній, я її опротестовую” (Бомарше. Передмова до п’єси “Весілля Фігаро”). Висміювання у п’єсі “Весілля Фігаро” судочинства абсолютистської Франції, звинувачення всієї суспільної системи, критика якої піднімається до верхів державного апарату. Викриття придворних інтриг, політичного лицемірства. Революційний пафос монологу Фігаро, спрямованого проти “сильних світу цього”, втілення у ньому бунтівної сили народу. Морально-етична проблематика п’єси. Тема кохання, її майстерне втілення у комедії Бомарше. Утвердження моральних переваг представників народу над аристократією. Художні особливості п’єси Бомарше: комічний колорит, дотепна веселість, яскравість, рельєфність характерів, гострота сатири, влучність критики, м’якість гумору, майстерність діалогів і монологів, проблематичність, філософічність, енергійність, виразність мови, оптимістичність настроїв, майстерність сценічної інтриги. Теорія літератури: комедія, мемуари, гумор, сатира, інтрига. Міжпредметні зв’язки: історія (передреволюційна епоха у Франції), теорія літератури (особливості драматичних жанрів, зокрема соціальної комедії); соціальна комедія в українській літературі (творчість М.Старицького,І.Карпенка-Карого). Вивчення у школі: Програма 9 кл. (Див. Назарець В.М. ”Яка все ж таки у мене дивна доля!”: Творчий шлях Бомарше // Зарубіжна література в навчальних закладах. – 1999. – №11. – с.51-54. Німецька література XVIII ст. Своєрідність німецького Просвітництва , його теоретичний характер. Багаточисельність культурних центрів (Лейпциг, Гамбург, Геттінген, Веймар). Ідеалістичний характер німецької філософії(Г.В.Лейбніц, І.Кант). Періодизація німецького Просвітництва і літературного процесу. Перша третина століття – період становлення журналістики, утвердження нормативних тенденцій. Ранньопросвітницький класицизм, його орієнтація на світові зразки. Й.Х.Готшед і його поетична школа. “Буря і натиск” (“Sturm and Drang”) – літературний рух 70 – поч. 80-х рр. XVIII ст. у Німеччині, зумовлений бурхливим неприйняттям канонів класицизму та Просвітництва з їхнім культом розуму. Названий за однойменною драмою Ф.-М.Клінгера. Найвиразніше позначився на творчості Й.-Г.Гердера, Ф. М.Клінкера, Ф. Мюллера, молодого Й.- В.Гете, Г.-А.Боргера та молодого Ф.Шиллера, які вважали себе “буремними геніями”, “штюрмерами”, оновлювачами німецької культури, Боротьба за національну самобутність німецької літератури в період зрілого Просвітництва. Протистояння художніх напрямів: просвітницького реалізму (Г.Е.Лессінг) і сентименталізму (Ф.Г.Клопшток). Криза сентименталізму (60-ті р.XVIII ст.). Творчість Х.М.Віланда. Поетика рококо.  Зародження ідейного руху “Бурі і натиску” (70-ті р.) Культ серця, почуття, пристрасті, непересічної сильної особистості. Й.Г.Гердер – теоретичний вождь “штюрмерів”. Дві групи “штюрмерів”: “рейнські генії” – групування навколо Гете і Гердера, виявилось в драматургії (Клінгер, Вагнер та ін.) і “геттінгенська спілка гаю” – авторитет – Клопшток, представники – поети-лірики (Хельті, Форс, брати Штольберги). Література “веймарського класицизму (80-90 рр.XVII ст.). Творчість Й.В.Гете і Ф.Шиллера. Готгольд – Ефраїм Лессінг (1729-1781) Лессінг – видатний німецький письменник , літературний критик, філософ. Просвітницька програма Лессінга. Літературно-критичні й естетичні праці письменника (“Літературні листи”, “Лаокоон”, “Гамбурзька драматургія”). Утвердження реалістичних принципів мистецтва. Теорія жанрів і видів мистецтва в “Лаокооні”. Закладення реалістичних основ національного театрального мистецтва. Лессінг – реформатор німецької драматургії. “Саме Лессінг, – стверджував І.Франко, – підготував той ґрунт, на якому виростають і Гердер, і Гете, і Шиллер, – виростає ціла правдива література німецька. Найвидатніші художні твори Г.Є.Лессінга – соціально-етичні драми “Мінна фон Барнхельм” та “Емілія Галотті” (1772), що ґрунтуються на конфлікті особистості та ворожого їй суспільства, а також філософська трагедія “Натан Мудрий” (1779), в якій окреслюється просвітницький ідеал Лессінга: гуманізм, віротерпимість, свобода і рівність. Порушення в “Натані Мудрому” важливих питань історичного і культурного розвитку людства. Ідея віротерпимості, закладена у притчі про три персні ідеї, єднання всіх народів світу на засадах людського розуму. Творчість Лессінга в Україні: Висока оцінка літературно-критичної діяльності і творчості Лессінга І.Франком, підтримка його естетичних позицій, переклад українською мовою драматичної поеми німецького письменника “Натан Мудрий”, “Лаокоон”. Інші твори Лессінга відомі українському читачу в перекладі Б. Гавришківа. До аналізу драми “Емілія Галотті”: –    особливості жанру (реалістична просвітницька трагедія соціально-побутового, навіть політичного характеру); –    широта охоплення явищ дійсності (це своєрідна енциклопедія соціального життя, міжстанових взаємин того часу; представники різних соціальних прошарків: аристократія та її прислужники (принц Гонзага, канцлер Марінеллі), представники опозиції феодалізму, деспотизму (граф Аппіані), представники третього стану (родина полковника Одоардо), суспільне “дно” (грабіжники Пірро, Анжело), творча інтелігенція – художник Конті);  –    ідейне спрямування твору (протест проти феодальної деспотії, свавілля; заперечення необмеженої влади, що призводить до тиранії, розкриття згубного впливу абсолютизму на людську особистість); –    образ принца Гонзаго (діалектично суперечливий, складний і типовий характер; позитивні риси характеру героя і слабкості (легковажність, примхливість), які призводять монарха, наділеного необмеженою владою до трагічного злочинства); –    образ “злого генія” Марінеллі (корисливість, лицемірство, підступність, жорстокість і підлість, нещадність, цинізм); –    концепція позитивного героя у творі (образ Емілії змальований контрастними фарбами: чесноти героїні (щирість, доброчесність, доброта) та її слабкості (наївність, невпевненість у своїй моральній силі, стійкості); Емілія гине, лякаючись не самого насилля, а спокуси, не будучи певною у собі, у своїй витривалості і здатності протистояти зазіханням принца; саме таким чином реалізується теорія Лессінга про трагічну вину героя, а не трагічний збіг обставин, що призводить до смерті позитивного героя); –    художні особливості трагедії (гострота соціальних характеристик, реалістичність, динамічність дії, чіткість характерів, майстерність інтриги, глибокий психологізм і соціальна орієнтація образів). Теорія літератури: трагедія, соціально-побутова, політична драма, поняття позитивного героя; реалізм. Міжпредметні зв’язки: історія (особливості політичного розвитку Німеччини у XVIII ст.), теорія літератури (особливості драматичного твору, естетичні та літературно-критичні праці Лессінга та І.Франка). Йоган – Вольфганг Гете (1749-1832) Й.-В.Гете – геніальний німецький письменник (поет, прозаїк, драматург, есеїст). Періодизація творчості Гете: ранній (пов’язаний з настроями та ідеалами руху “Бурі і натиску”) і “вемарський”.  Особливості ранньої лірики Гете. Цикл зазенгеймських пісень: любовна лірика (“Травнева пісня”, “Побачення і розлука”, “Фрідеріці Бріон”). Проникливе розкриття світу людських почуттів. Майстерність пейзажних і психологічних замальовок. Традиції народнопоетичної творчості . Цикл “Великі гімни” (“Пісня подорожнього”, “Прометей”, “Ганімед”). Втілення волелюбних прагнень руху “Бурі і натиску”, культ “геніальності”, сили духу, титанізм, дух заперечення і протесту. Драма Гете “Гец фон Берліхінгем”: реалістичні тенденції, традиції історичної драматургії Шекспіра, зображення подій Селянської війни XVI ст., демократичні симпатії автора. Розкриття драматизму історії. Зображення широкої панорами німецького життя часів Реформації. Прагнення відродити славні традиції вітчизняної історії, які б стимулювали боротьбу народу за свободу. Дослідження ролі непересічної особистості в історії. Епістолярний роман “Страждання молодого Вертера” (1774) – зразок реалістичного соціально-психологічного роману. Джерела твору (особистісні переживання автора і трагічна історія молодого чиновника Єрузалема). Традиції сентименталізму в романі, глибоке дослідження суперечностей людської психології. Гострота соціальної характеристики і моральна оцінка вчинків персонажів. Філософська проблема роману – особа і суспільство, людина і світ. Суспільний резонанс роману Гете. Поезія “веймарського” періоду. Пошуки “гармонії”, “добра” і “краси”. Темпераментність лірики поступається піднесеності, абстрактності. Герой поезії – мандрівник, що шукає забуття і осягнення краси (“Нічна пісня мандрівника”). Жанр балади у творчості Гете (“Рибалка”, “Вільшаний король”). Проблема гармонії людини і природи. Поетичний збірник “Західно-східний диван” (1819). Своєрідність композиції збірника. Поєднання юнацької пристрасності і старечої мудрості, філософічності поезії із сатиричною гостротою. Стримана стилізація під східний зразок органічно зливається з неповторною індивідуальністю поетичного письма. Трагедія “Фауст” (1831). Літературні джерела п’єси. Протистояння Фауста і Мефістофеля як втілення життєвого руху, історії людства. Своєрідність балад Й. В. Гете1: Сюжет – напружений, стрімкий, в основі одна незвичайна подія. Композиція – чітка, лаконічна форма діалогу. Зміст – фатальна подія. Простір – поєднання реального, міфологічного, філософського планів; охоплює всі сфери буття. Автор – приховує свою позицію, змушує читача самого шукати відповідь; однак автор – не споглядач, а людина, що поєднує почуття краси з прагненням пізнати тайну природи (філософсько-естетичний погляд). Образна система – діють реальні і міфологічні істоти, образи протиставлені один одному за різними ознаками. Жанрова природа – балада, за словами Гете, – “змагання епосу, лірики, драми”, тут наявні всі три шари: епічність – система зовнішніх почуттів і думок людини, драматизм – конфлікти. Пафос – трагічний; однак у системі поглядів Гете його трагічні балади приховують можливості подолання трагізму.  Художні прийоми – символіка, фольклорні елементи, міфологізм, музичність, метафоричність, алегоризм. Гете в Україні Серед німецьких просвітителів Й.-В. Гете належить особлива роль у популяризації ідей європейського просвітництва на території України. Листуючись із графом О.С.Потоцьким, попечителем Харківського навчального округу, Гете зацікавлюється ідеєю заснування у Харкові університету. Німецький просвітник розпочинає працю з добору викладачів до цього навчального закладу. Не дивно, що в 1827р. його було обрано почесним членом Ради Харківського університету. Чільне місце в українському літературному процесі XIX ст. посіли переклади, переробки та переспіви творів Гете, зокрема у творчості П.Гулака-Артемовського (“Рибалка”), П.Куліша (“Вільшаний цар”), Б.Грінченка (“Лісовий цар”), Ю.Федьковича (“Міньйона” (“Русь”) і “Кріль Ероль”) та ін. В історії сприйняття Гете українською художньою й естетичною думкою особлива роль належить І. Франкові, який не тільки перекладав видатного німецького письменника (“Фауст”), а й часто звертався до нього у своїх численних статтях (“Слівце критики”, “Літературні письма”, “Перша передмова до перекладу “Фауста” Й.-В.Гете (1882)). У XX ст. твори Гете перекладали Д.Загул, М.Рильський, М.Зеров, М.Орест, М.Бажан, В.Мисик, ГКочур, Ірина Стешенко, І.Вирган, М.Лукаш (зокрема й “Фауст”. – К., 1981),Є.Попович, В. Стус, Д.Павличко та ін.  До аналізу трагедії Гете “Фауст”(1831): –    історія створення і джерела твору (період створення трагедії – 60 років; легенда про доктора Фауста, чорнокнижника; своєрідність інтерпретації давнього сюжету автором “Фауста”; –    особливості композиції трагедії (“Пролог на небі”, “Пролог у театрі”, дві частини трагедії); –    роль “Прологу на небі” (розкриття ідеї твору, зародження конфлікту між Фаустом і Мефістофелем, причина їхнього протистояння; образ Бога і Мефістофеля: символічність і алегоричність характеру); –    проблематика твору (філософський спектр проблем: добро і зло, життя і смерть, людина і світ, суть людського існування, проблема пізнання, пошуку істини; роль науки в житті народу, лженаука, проблема кохання і відповідальності та ін.); –    образ Фауста (прагнення пізнати світ, суперечки з Вагнером, звертання до духів, зокрема і Мефістофеля, жертовність заради пізнання, громадська активність Фауста, прагнення прислужитись народові; творчий первінь); –    образ Мефістофеля, протистояння Фауста і Мефістофеля (дух заперечення, знищення, руйнування: “Я – тої сили часть, Що робить лиш добро, бажаючи лиш злого”; рушійна сила історії; втілення у протистоянні Фауста і Мефістофеля закону єдності і боротьби протилежностей – творчого начала з руйнівним); –    Фауст і Маргарита (щирість почуттів, взаємний потяг і відштовхування, приреченість стосунків закоханих; чистота, поетичність образу Маргарити, втілення “природи”, “природних почуттів”, трагізм характеру і долі Маргарити – Гретхен); –    ідейний зміст “Фауста” (утвердження прагнення людства до пізнання світу і людини, до з’ясування суті людського існування, намагання зоставити “слід” у житті, служити народові, громаді, що, за висловом Фауста, є тією “найвищою”, “найпрекраснішою миттєвістю” життя, яку тільки може осягнути земна людина, звеличення творчої праці на благо людства, вічного неспокою; утвердження просвітницького ідеалу свободи, незалежності);  –    жанрово-стильові особливості “Фауста” (драматична поема, жанрово-стильовий синкретизм, домінування класицизму і готики у стильовому полотні трагедії; символічність і алегоричність картин і образів, змалювання широкої панорами життя, явищ дійсності, прийом контрастного зображення, наявність містичних, міфологічних образів у творі). –    роль і значення трагедії “Фауст” у світовій літературі (опрацювання “вічного образу” Фауста, своєрідність інтерпретації давнього сюжету, значення п’єси у її гуманізмі, просвітницькій спрямованості, громадянськості, утвердженні високих життєвих ідеалів). Теорія літератури: балада, поема, соціально-психологічний, епістолярний роман, трагедія, драма, драматична поема, “веймарський класицизм”, рух “Бурі і натиску”. Мідпредметні зв’язки: історія (події Селянської війни XVI ст.); філософія (закон єдності і боротьби протилежностей); типологічні збіги і паралелі між творчістю Гете і Шевченка (“Катерина”, балади, “Слепая”); традиції сентименталізму у німецького письменника і Г.Сковороди, Г.Квітки-Основ’яненка (“Маруся”, “Сердешна Оксана”, “Щира любов”). Вивчення у школі: Програма 9 кл. (Див.: Ніколенко О.М. “Через любов наближують до неї...”, або У полоні природи: Балада Гете “Вльшаний король” //Зарубіжна література в навчальних закладах. – 1998. – №11. – С.19-25. Писаренко Ю.М. Й.-В.Гете. “Фауст”: Матеріали до варіативного вивчення //Всесвітня література в середніх навч. закладах України. – 1999. – №8. – С.17-33). Логвин Г. Протистояння Фауста і Мефістофеля: Матеріали до уроку з вивчення трагедії Гете “Фауст” //Зарубіжна література... – 1999. – №4. – С.45-49. Мухін В.О. Мефістофель: відшукай в собі дух заперечення: Урок-образ за трагедією Й.-В.Гете “Фауст” //Всесвітня література... – 1999. – №8. – С.34-35. Ніколенко О.М. Що є людина на землі? Урок-роздум за трагедією Й.-В.Гете “Фауст” //Зарубіжна література... – 1999. – №6. – С.27-34. Максимова Л. “Мислити і діяти, діяти і мислити”: Тези до уроків, присвячених вивченню “Фауста” Й.-В.Гете //Вікно в світ. – 1999. – №3. – С.51-54. Маркіна Л.О. Помилка чорнокнижника: Матеріали до уроків по вивченню трагедії Й.-В.Гете “Фауст” //Зарубіжна література... – 1996. – №9. – С.9-13. Ков’ях Т.В. “Я гарною була, і в тім причина смерті...” : Поема Т.Шевченка “Катерина” і трагедія Й.-В. Гете “Фауст”: компаративний аналіз //Там же. – 1998. – №2. – С.2-4. Фрідріх Шиллер (1759-1805) Ф.Шиллер – великий німецький поет і драматург. Несприятливі умови творчості. Захоплення ідеями Просвітництва. Рання поезія Шиллера (“Лихі монархи”). Бунтарські настрої поета, глибока ненависть до деспотизму, думка про неминучу народну помсту тиранам. Драматургія Шиллера. Ранні “штюрмерські” настрої митця. Драма “Розбійники” (1781). В основі драматичного конфлікту – зіткнення вільної особистості із суспільством, яке узаконило нерівноправність. Заклик до активного втручання в життя, таврування злочинів вельмож, проголошення республіканських ідеалів. Епіграф п’єси (“Проти тиранів!”) – виклик існуючому ладу. Бунт особистості проти деспотизму і лицемірства суспільства, відстоювання ідеї гідності людини. Протистояння Карла і Франца Моорів. “Розбійництво” Карла, прагнення знищити тиранію і встановити справедливість героя. Стихійне бунтарство, індивідуалізм, “хибний” шлях досягнення високих ідеалів. Драма “Підступність і кохання” (1783). Соціально-політичні тенденції твору. Зіткнення двох світів: підлого і підступного світу князівської аристократії, з його аморальністю, вбивствами, визискування народу, продажем молоді на вірну загибель у військо, – і світу чесних, хоч і небагатих бюргерів, міщан, з їх щирою вірою в Бога, неприйняттям аморальності. Морально-етична проблематика драми. Образ бунтаря-“штюрмера” Фердінанда, що протестує проти злочинності сильних світу цього. Викриття аморальності та кривавої суті “властьімущих”, ганебного способу життя всієї аристократії: “Вашого щастя рідко коли досягають, не знищивши ближнього. Заздрість, страх, прокляття – ось сумні дзеркала, в яких відбивається велич володаря”. Психологічний конфлікт драми. Суперечність характеру Фердінанда, ідеалізм його життєвої позиції, роздвоєність психології, що призводить до трагічного фіналу. Відхід Шиллера від ідеалів “штюрмерства” у драмі “Дон Карлос” (1787), в основу якої покладено історичні події національно-визвольної боротьби нідерландського народу проти Іспанії. Центральний герой – мрійник-гуманіст, що приходить на зміну бунтівнику – “штюрмеру”. Веймарський період творчості Шиллера. Дружба і співпраця з Гете. Ідейно-естетична еволюція світогляду письменника. Глибоке переконання в тому, що прекрасне здатне переродити людство, вказати шлях до щастя і добробуту, минаючи необхідність кривавих революційних змін; віра в можливість морального вдосконалення людства під впливом високого мистецтва та ідеалів краси. Праці Шиллера з естетики (“Про патетичне”, “Листи про естетичне виховання людини”, “Про наївну і сентиментальну поезію”). Філософська і любовна лірика поета (“Тріумф любові”, “Ідеал і життя”, “Пегас у ярмі”), що оспівує ідеї величі краси, кохання і мистецтва. Балади Шиллера (“Нурець”, “Полікратів перстень”, “Івікові журавлі”, “Рукавичка”, “Лицар Тогенбург”). Запозичення античних і середньовічних сюжетів. Прагнення на прикладі життя окремої людини показати закономірності життя людства, виявити сили, що керують долею суспільства, а також визначити гуманістичні ідеали та їх роль у світі. Викриття вад суспільства, засудження деспотизму, жорстокості, лицемірства.  Високий оптимізм оди “До радості”, ідеї якої розвиває Бетховен у фіналі Дев’ятої симфонії. Віра в перемогу добра і людяності в усьому світі. Ода “До радості” – полум’яний заклик до єднання людей в ім’я миру і дружби, радості й щастя на землі. Драматургія “веймарського” періоду (“Валленштейн”, “Марія Стюарт”, “Орлеанська діва”, “Вільгельм Телль”). Звернення до історичних сюжетів, інтерес до морально-психологічних конфліктів, порушення проблем свободи, вірності батьківщині, народу. Балади Гете і Шиллера1: Гете    Шиллер Схожість напружний сюжет, чітка композиція, в основі незвичайна подія, зіткнення різних начал, аналогії зі світом природи. Відмінність елементи фантастики    майже повна відмова від фантастики  міфологічні образи діють поруч з реальними, створюючи один світ    міф максимально наближується до дійсності перевага ліричного над епічним і драматичним (головне – почуття)    перевага драматичного (головне – подія, конфлікт, що стоїть за ними) велике значення має мелодійність вірша, його музичний малюнок, що є засобом вираження почуттів    велике значення має драматичний (сценічний малюнок балади (розташування образів, жести, слова) оспівування природи, її стосунків з людиною    утвердження особистої свободи, шляхом ідеалів трагічний пафос    оптимізм, віра в перемогу людського Духу, моральне воскресіння людства Ф. Шиллер і Україна Ідеї Шиллера знайшли плідний і закономірний розвиток в українській літературно-критичній і художній свідомості ХІХ ст.. Художня спадщина Шиллера чинила серйозний вплив на розвиток українського письменства, про що зокрема свідчать багаточисленні згадки про нього в критичних статтях, нарисах, оглядах тогочасних українських критиків і письменників. Його оцінюють як майстра художнього слова, який відкривав нові незвідані горизонти для європейської словесності, в тому числі і для української літератури1. М.Костомаров, наприклад, бачив прямий зв’язок між творчістю Шиллера та художнім відкриттям Шевченка. Неодноразово цитував і звертався до Шилера П. Куліш, який ставив його за значенням поряд із Данте, Петраркою, Гете, Пушкіним, Міцкевичем. Куліш чимало сприяв популяризації творчості Шиллера серед широкого читацького загалу, перекладав його ліричні вірші і балади, а також працював над перекладом драми “Вільгельм Телль”, що зберігся у рукописі. Добре ознайомлені з творчістю Шиллера були письменники західної України (діячі “Руської трійці” – М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький; Ю. Федькович).  Згадки про Україну мають місце в останньому драматичному творі Шиллера “Деметріус” (1805). Працюючи над сюжетом з російської історії про Дмитрія Самозванця, автор розглядає принагідно і деякі сторінки з історії України. Йдеться про запорізьких козаків, котрі відіграли відому роль в авантюрі Самозванця. Драматург вражений драматичними засадами устрою козацького війська, його відвагою, спритністю та мужністю. Типологічна близькість українських письменників до творчості Шиллера особливо простежується в драматичних жанрах. Зокрема, М. Костомаров не приховував того факту, що його п’єса “Переяславська ніч” написана під впливом Шиллера. У поемі Т. Шевченка “Гайдамаки” простежуються типологічні зв’язки з драмою Шиллера “Вільгельм Гелль”. Серед характерних для творчості обох поетів тем на перший план виступає тема боротьби народів проти соціального і національного рабства. Романтичний образ Карла Моора (“Розбійники”) знаходить відгуки у Шевченковому “Варнаку”, хоча український герой мав свого життєвого прототипа (Кармелюка). Іван Франко із захопленням писав про Шиллера як про митця, якого вирізняє “огнистий гуманізм” і людяність, а його драму “Вільгельм Телль” український критик справедливо розглядав як могутній безсмертний заповіт генія і людинолюба, який своїм твором звертається до всіх народів, позбавлених політичної самостійності. Природно, що інтерес до Шиллера не згасав і протягом ХХ ст. До перекладу творів німецького митця зверталися М.Лукаш, Д.Зегерс, Б.Тен та ін. До аналізу драми “Вільгельм Телль” (1804): –    історія створення драми (тривале виношування задуму, співпраця з Гете); –    джерела твору (народні перекази про легендарного швейцарського мисливця Вільгельма Телля, книга середньовічного історика Егідія Чуді “Історія Швейцарії”); –    тема та ідейний зміст драми (зображення боротьби швейцарського народу за незалежність від Австрії у XIII ст.; звеличення народного героїзму, солідарності, самовідданості у боротьбі за незалежність вітчизни; порушення актуальної проблеми об’єднання Німеччини і згуртованості народних сил перед небезпекою іноземного поневолення); –    образ народу (зображення масовості народної боротьби, мотивація дій народних мас; показ різних виявів протесту: від стихійного, індивідуального бунту до організованої масової боротьби; ватажки народного повстання (Фюрст, Штауффахер, Мельхталь); –    образ Вільгельма Телля (узагальнений образ народних мас, типові риси характеру героя (терплячість, покірність, поступливість) та романтизовані (гордість, волелюбність, незалежність вдачі, благородство, вольова натура, сила духу, жертовність, виняткова відвага, героїзм, внутрішня чистота і чесність); еволюція характеру героя від індивідуалізму до пробудження громадських ідеалів, до героїчного подвигу в ім’я свободи вітчизни, свободи людини); –    представники дворянства (патріотична ідея об’єднання всіх сил нації перед загрозою поневолення (барон Антінгаузен, Берта фон Брунек, Руденц); антинародна, зрадницька політика частини швейцарського дворянства (Геслер, Ленденбергер); –    художні особливості драми (жанр народно-героїчної драми; зв’язок з фольклором, майстерність масових сцен, стрімкість розвитку сюжету, еволюція, динамічність характерів, різнобічність характеристик, піднесеність мови, майстерність діалогів, поєднання реалістичності зображення з високою романтикою). Теорія літератури: драма, драматична поема, балада, літературний рух “Бурі і натиску”, “веймарський класицизм”. Міжпредметні зв’язки: історія (боротьба швейцарського народу за незалежність в XIII ст., події “Коліївщини” в Україні, епоха Столітньої війни (1337-1453), образ Жанни Д’Арк, Тридцятилітня війна (1718-1748); теорія літератури (праці Шиллера з естетики та естетична думка української літератури); типологічні зв’язки драми Шиллера “Вільгельм Телль” і поема Т. Шевченка “Гайдамаки”, образів Карла Моора (“Розбійники”) і Шевченкового Варнака, національно-визвольні, тираноборчі, мотиви творчості Шиллера та українських письменників. Вивчення у школі: Програма 8-9 кл. Див.: Ніколенко О.М. “Ах, коли ж воскреснем ми душею?..”: Ф. Шиллер “Рукавичка” //Зарубіжна література... – 1998. – №11. – С.25-30. Шашкевич Б.О. “Щоб не плазувати слимаком”: Матеріали до вивчення драми Ф. Шиллера “Розбійники” //Там же. – 1997. – №11. – С.21-22. Логвин Г.П. Розбиті серця: Фердінант і Луїза: Драма Ф.Шиллера “Підступність і кохання” //Там же. – 1999. – №11. – С.43-47. Логвин Г.П. “Майстерно ти стріляєш з лука, Телль...”: До проведення уроків з вивчення поетичної драми Ф. Шиллера “Вільгельм Телль” //Там же. – 1999. – №9. – С.21-26. Шалагінов Б.Б. Про зцілення залізом і вогнем: Вивчення драми Ф. Шиллера “Розбійники” //Там же. – 1996. – №12. – С.12-17.