17. Державний лад Візантії 5-7ст, його еволюція 13-15. Сусп. І держ. Лад Візантії у 5-7 ст.

В Ромейській імперії остаточно утвердила­ся доктрина божественного походження влади візантійського імпера­тора, повелителя усіх християнських народів. Імператор зосередив в своїх руках усю законодавчу та виконавчу владу. Щоправда, ця влада теоретично була обмежена такими устано­вами, як сенат, державна рада та діми. Важливу роль у житті держави відігравала церква.

Система державного управління Візантії була логічним продов­женням традицій домінату. Центральне управління зосереджувалося в імператорському палаці і поділялося на ряд відомств, які очолювали призначені імператором чиновники. Управління провінціями теж було суворо централізова­ним і підпорядковувалося центральній владі. Складна ієрархія бюро­кратичного апарату регулювалася чітким табелем про ранги.

Від пізньої Римської імперії були також успадковані системи об­кладення податками та організації армії. Уже в IV-VI ст. починає практикуватися заміна військової служби імущих громадян сплатою грошових внесків. До армій Візантії, подібно до Західної Римської імперії, приймалися на службу найманці - варвари, але більшість збройних сил і особливо військового флоту, становили вихідці з місцевого вільного населення.

Сусп. І держ. Лад івзантії у 8-15 ст.

Невдачі зовнішньої політики разом з громадянською війною зумо­вили проведення корінних реформ у внутрішньому устрої держави. Різко скоротилося крупне землеволодіння рабовласницького типу. Великого значення набули вільні сільські общини. Землеробство пе­ребудовувалося на феодальній основі: на зміну праці рабів приходила праця різних категорій залежного населення. Корінним чином зміню­ється адміністративний устрій. Старі діоцези та провінції замінюють­ся новими військово-адміністративними округами - фемами. З розсе­лених в кордонах імперії слов'ян, вірменів, сирійців, а також вільних візантійських селян створюється у VIII ст. новий особливий військовий прошарок - т. зв. стратіотів. За несення військової служби стратіоти отримували від уряду в спадкове володіння земельні наділи. Таке зем­леволодіння було привілейованим: воно звільнялося від усіх податків, крім.

Сформувалася ціла структура воїнських володінь, яка гарантувала наступність передачі військової професії з покоління у покоління. Ві­зантійська армія комплектувалася в цей час майже виключно з місце­вих жителів, а не найманців. На чолі фем стояли командири фемного війська - стратиги, у чиїх руках зосереджувалося не лише військове управління, але й цивільна адміністрація. Такий устрій означав відступ від начал суворої централізації, притаманних Візантії в перші столітгя її існування. І разом з тим сила центральної влади в країні навіть у цей час була набагато відчутнішою, ніж у варварських королівствах Європи. У 726 р. був виданий збірник офіційних законодавчих актів Еклога.

18. Держ устрій Англії в період абсолютизму. Роль парламенту.

Вищими органами влади й управління були король, Таємна рада та Парламент. Реальна влада зосереджувалась у руках короля, що через численні й тільки йому підпорядковані органи здійснював законодавчі, виконавчі та судові функції. Після прийняття в XVI ст. законів, які про­голошували короля главою англіканської церкви, остання втрачає самостійність і перетворюється на частину державного апарату. Поєднан­ня світської та церковної влади значно посилювало авторитет корони.

Одним з вищих органів управління була Таємна рада, до складу якої належали представники як феодальної знаті, так і нового дворян­ства (джентрі) та буржуазії, що тільки зароджувалася. Вони обіймали тут вищі посади: лорда-канцлера, лорда скарбника, лорда охоронця великої печатки, лорда адмірала та ін. До компетенції Таємної ради належали: управління заморськими колоніями, регулювання зовнішньої торгівлі, розгляд деяких судових справ.

Після виникнення окремої Англіканської церкви вищим церковним органом країни стає Висока комісія. Установлення абсолютизму в Англії зовсім не означало, що її королі повністю стали незалежними від Парламенту. Парламент продовжував скликатися й при абсолютизмі. При Тюдорах він навіть розширив свої повноваження, будучи водночас слухняним інструментом у руках королів. Суперечності між королем і Парламентом розпочалися тільки з кінця XVI ст., коли абсолютизм перестав задовольняти буржуазні елементи суспільства. Місцеві органи влади й управління зі встановленням абсолютної монархії стали більш залежними від центральних органів. Вони залежали від Таємної ради, що спрямовувала та контролювала їх. Установився порядок призначення королем на всі посади місцевих органів.

Значення парламенту на сучасному етапі.

Окрім законодавчих повноважень, як вже зазначалось вище, парламент має і виконавчу та судові функції. На сьогодні головними функціями парламенту є:

o прийняття законів обов’язкових на території Сполученого Королівства;

o захист населення та охорона прав особи;

o оцінка законодавства ЄС перед наданням йому загальнообов’язковості;

o виступає найвищою апеляційною інстанцією в кримінальних справах в Англії, Уельсі та Північній Ірландії і в цивільних справах у цілому Сполученому Королівстві;

o здійснює консоль над діяльністю уряду;

o обговорює найважливіші питання в суспільстві.

Попри принцип верховенства законів, які приймаються представниками народу, сьогодні відбувається процес обмеження „законодавчого суверенітету” парламенту. Причиною цього є членство в Європейському Союзі, практика проведення національних референдумів, і збільшення кількості урядових біллів.

Члени парламенту можуть наполягати на створенні спеціального трибуналу з розслідувань згідно з Законом про трибунали з розслідувань (збір доказів) 1921 р. при громадському значенні порушення. Але це виключний і багато затратний шлях, який використовують дуже рідко. До 1979 р. ця процедура використовувалась 18 раз; останній випадок стосується розслідування сутичок між католиками і протестантами в Північній Ірландії в 1969р.

Компетенцію Палати Лордів можна розділити на законодавчу, контрольну і судову. Законодавча компетенція є досить обмеженою. Верхня палата володіє лише правом відкладового вето, про що вже йшлося вище.

Контрольна функція полягає в проведенні днів „Уряду” та утворенні комітетів ad hoc, які досліджують окремі питання діяльності Уряду.

Про судову компетенцію вже неодноразово згадувалось.

19. Держ устрій Араб. Халіф. Арабський халіфат як рання феодальна держава виник у VІІ ст. Його історія поділяється на періоди, які за назвами відповідають правлячій династії або місцю розташування столиці. Меккський період (622 – 661 рр.) – це час правління Мухаммеда і його близьких сподвижників; Дамаський (661 – 750 рр.) – династії Омейядів; Багдадський (750 – 1055 рр.) – Абасидів.Після перенесення столиці у Дамаск халіфат за формою правління був теократичною монархією. Державний апарат халіфату був достатньо централізованим. Цьому сприяла концентрація в руках глави держави значної частини земельного фонду країни. Вища влада: духовна (імамат) і світська (емірат) – знаходились у руках халіфа. Перші халіфи обира-лись мусульманською знаттю із свого середовища. Але доволі швидко влада халіфа ставала спадковою. Центральними органами державного управління були наступні відомства (дивани): 1. Диван – ал-Джунд відав оснащенням і озброєнням війська, під його контролем працювали чиновники, які складали списки ополченців і найманців, а також визначали роз-мір оплати і земельних пожалувань за службу. 2. Диван – ал-Харадж контролював діяльність центральних фінансових органів, які займались обліком податків та інших платежів у казну. За час правління Омейядів тих, хто не платив податків, кидали до в’язниці або ставили до ганебного стовпа, годинами тримали під пекучими променями сонця, поливали їх голови киплячою олією. 3. Диван – ал-Барид управляв поштою, будівництвом доріг, колодязів. Це відомство було фактично єдиною організацією, здатною найшвидше забезпечити передачу інформації, тому воно здійснювало і таємний нагляд за діяльністю та по-літичними настроями місцевої влади і населення. Це визначало його значимість. Чиновники пошти не підкорялись посадовим особам у провінціях. Місцеві органи державного управлінняСпочатку були залишені майже без змін місцеві адміністративно-фінансові установи завойованих візантійських та іранських провінцій. Знать, захопивши землі й іншу військову здобич, обмежувалась встановленням вищого управління, яке включало військове управління та нагляд за збором різ-них платежів.