5. Тектонічна структура Південної Америки

Найбільшими тектонічними структурами материка є Південноамериканська материкова платформа і складчастий герцинсько-альпійський пояс, що примикає до неї з заходу. Платформі на земній поверхні відповідають рівнини (низовини, височини і плоскогір’я), складчастому поясу – гори. В межах платформи виділяють давню плиту і три кристалічних щити – Гвіанський, Західно-Бразильський і Східно-Бразильський. До щитів приурочені плоскогір’я.

Плита платформи включає антеклізи (виступи платформи), синеклізи (впадини платформи) і крайові прогини. Антеклізам на земній поверхні відповідають гірські масиви і плато, синеклізам і крайовим прогинам – низовини.

6. Орографія Південної Америки та її зв’язок з тектонічною структурою

За характером рельєфу материк складається з двох частин – східної рівнинно-плоскогірної і західної гірської. Західна частина Південної Америки зайнята Андами – горами, що простягнулися з півночі на південь вздовж західного узбережжя материка. За висотою Анди уступають лише височайшим горам Азії. Багато які з їх вершин перевищують 6000 м, а найвища точка – гора Аконкагуа – сягає висоти 6960 м. Анди – це відроджені гори, що споруджені на місці Андійського геосинклінального поясу в герцинську, а потім альпійську епоху горотворення і у тектонічному відношенні приурочені до Андійського герцинсько-альпійського складчастого поясу.

Внаслідок значної протяжності з півночі на південь, Андійська гірська система, як і Кордільєри, відрізняється значною складністю. Північну частину Анд, яка простягається вздовж берега Карибського моря і, на відміну від інших андійських хребтів має не субмеридіональне, а субширотне простягання, називають Карибськими Андами. Вони сформувались під час останньої альпійської складчастості. Сучасний вулканізм в цей частині Анд відсутній, але численні гарячі джерела. Часті землетруси вказують на незавершеність гороутворення.

На південний захід від Карибських Анд, між 2 і 10⁰ пв. ш., лежать Північно-Західні Анди. Вони складаються із п’ятьох високих (до 5760 м) складчастих хребтів, що віялоподібно розходяться на північ і розділені міжгірними прогинами і улоговинами: Західна Кордильєра, Центральна Кордильєра, Східна Кордильєра, Сьєрра-Невада-де-Санта-Марта і Кордильєра-де-Мерида. Вершини Північно-Західних Анд складені кристалічними породами, оброблені давнім і сучасним зледенінням і мають типові альпійські форми рельєфу: гостроверхі піки і гребені, кари і цирки. Відмітною рисою Центральної і Західної Кордильєр є вулканізм. Їх вищі точки утворюють одягнуті снігами вулканічні конуси.

Південніше Північно-Західних, між 2⁰ пн. ш. і 4⁰ пд. ш., лежать Еквадорські або Екваторіальні Анди. Вони складаються із двох паралельних хребтів меридіонального простягання, на які по внутрішніх лініях розломів насаджені конуси згаслих (Чімборасо, 6310 м) і діючих (Котопахі, 5897 м) вулканів. Хребти розділені міжгірною улоговиною, яка заповнена продуктами вулканічних вивержень і перетворилася на систему високих плато.

Південніше Еквадорських Анд, між 4 і 14⁰ пд. ш., розміщуються Перуанські Анди. Вони складаються з кількох високих хребтів, що простягаються з північного заходу на південний схід. З західного краю простягається Західна Кордильєра, зі східного – Східна Кордильєра. А найвищим є хребет Кордильєра Бланка (6768 м). Сучасний вулканізм тут відсутній. Проте широкий розвиток мають давне і сучасне зледеніння, що надає рельєфу альпійського характеру.

На південний схід від Перуанських Анд, між 14 і 28⁰ пд. ш., розміщуються Центральні Анди – найбільший широкий (до 750 км) відрізок Андійської гірської системи. Для них характерні широкі внутрішні плоскогір’я висотою до 4000 м, облямовані ще більш високими гірськими хребтами. Вздовж узбережжя Тихого океану майже суцільним ланцюгом простягнувся хребет Берегова Кордильєра. На схід від нього лежить поздовжня тектонічна депресія з пустелею Атакама. Ще східніше з півночі на південь один за одним простягаються два хребти – Західна Кордильєра і Кордильєра-Домейко. Східніше цих хребтів лежить велике внутрішньогірське плоскогір’я Альтіплано, яке також облямоване із сходу хребтами. В Центральних Андах широко поширені давні і сучасні вулкани і давні лавові покриви. Внаслідок крайньої сухості клімату, Центральні Анди, не зважаючи на значну висоту (до 6880 м) одягнуті лише у фірнові шапки, а льодовики відсутні. Днища міжгірних улоговин зайняті залишковими озерами і солончаками. Саме тут, на плоскогір’ї Альтіплано, лежить найбільше у світі високогірне озеро Тітікака.

Південніше Центральних Анд, між 28 і 38⁰ пд. ш., лежать Чілійсько-Аргентинські Анди. Вони значно вужчі і не мають внутрішніх плоскогір’їв. Саме в цій частині Анд на одному із хребтів знаходиться найвища точка Анд і Південної Америки – гора Аконкагуа (6960 м). Характерною для Чілійсько-Аргентинських Анд є численність діючих вулканів.

І, нарешті, крайню південну ділянку Анд займають Патагонські Анди, які різко відрізняються за своїм морфологічним обличчям від всієї іншої гірської системи. За висотою вони перевищують лише Карибські Анди, досягаючи висоти 4058 м. Внаслідок великої кількості атмосферних опадів, найбільш характерною рисою Патагонських Анд є потужне зледеніння і надзвичайний розвиток давніх і сучасних льодовикових форм рельєфу. В північній частині розвинений сучасний вулканізм.

Східна частина материка являє собою поєднання великих низовин і плоскогір`їв. Найбільшою з низовин материка і найбільшою низовиною в світі є Амазонська низовина з площею понад 5 млн. км². У тектонічному відношенні вона відповідає синеклізі Південноамериканської платформи, а за рельєфом являє собою плоску заболочену низовинну рівнину, складену озерно-річковими відкладами.

На півночі материка знаходиться Орінокська низовина, що має другу назву Льянос Оріноко. За тектонічною структурою вона відповідає крайового прогину плити і являє собою поєднання заболоченої низовинної алювіальної рівнини, що домінує в центральній частині і має назву Низькі Льянос, і плоских столових плато висотою 200-300 м по краях, що мають назву Високі Льянос.

Південніше Амазонської низовини розміщується Ла-Платська низовина. За тектонічною структурою вона відповідає синеклізі передгірного прогину, а в рельєфному відношенні являє собою плоску заболочену низовинну алювіальну рівнину. Проте вона не є однорідною. У північній частині на поверхні переважають піщані відклади і навіть поширені горбисто-дюнні форми рельєфу. У південній частині поверхня рівнин прикрита лесоподібними суглинками, що обумовило розвиток просадочних форм рельєфу. Ла-Платська низовина поділяється на рівнину Бені-Маморе, низовини Пантанал і Межиріччя, рівнини Гран-Чако і Пампа.

В північній частині материка, між Орінокською і Амазонською низовинами розміщується Гвіанське плоскогір`я. За тектонічною структурою воно відповідає Гвіанському щиту і сформувалося на кристалічних породах, які перекриті осадовим покривом із пісковиків. Невеликими синеклізами плоскогір’я розділене на три масиви. У східному масиві осадовий покрив змитий повністю і кристалічні масиви чергуються з тектонічними депресіями. На півночі вони облямовані береговою Гвіанською низовиною. В центральному масиві крутостінні плато чергуються з останцевими гірськими масивами. Найвища точка центрального масиву г. Рорайма висотою 2771 м. Масив складений з поверхні пісковиками. Річки прорізають в пісковиках глибокі долини і утворюють численні пороги. Саме тут знаходиться найвищий водоспад у світі – Анхель. Західний масив приурочений уже не до щита, а до плити і в рельєфі являє собою ступінчасте плато.

В східній частині материка, на двох відокремлених кристалічних щитах розміщується Бразильське плоскогір`я, що являє собою складне поєднання плосковершинних гірських масивів і рівнин, що їх розділяють. Плоскогір’я полого підвищується з північного заходу на південний схід і круто обривається до Атлантичного океану. В північній і північно-західній частинах плоскогір`я, що приурочені до Західно-Бразильського щита, переважають цокольні хвилясті плоскогір`я з острівними горами. Місцями на давньому фундаменті здіймаються пластові столові плато з урвистими краями, складені пісковиками, що мають місцеву назву – шапади. З боку, завдяки значній висоті і урвистим схилам, вони виглядають як гірські хребти, тому їх нерідко називають серрами – тобто хребтами. В східній і південній частинах плоскогір`я, що приурочені до Східно-Бразильського щита, панують брилові і складчасто-брилові гори – Серра-ду-Мар, Серра-да-Мантикейра, Серра-ду-Еспіньясу. У поясі внутрішніх прогинів-синекліз, що простягнулися між двома щитами, сформувались низовинні і височинні рівнини і плато. В улоговині річки Парани, де у минулому мали місце виливи базальтів на поверхню, сформувались трапові плато. Найвищою точкою плоскогір’я є гора Бандейра з висотою 2890 м.

І, нарешті, крайній південь материка займає Патагонське плато, що являє собою високі (до 2000 м) ступінчасті плато, які сформувалися у герцинський час на антеклізі плити Південноамериканської платформи. Вони складені континентальними і морськими відкладами мезозою і кайнозою, перекритими на заході і півдні льодовиковими (моренними), а на сході – водно-льодовиковими відкладами. На сході Патагонії, у місцях виливу базальтів на земну поверхню у четвертинний час, сформувались трапові плато.