21. Науково-технічні, соц.- філ.. Етико- гуман. Аспекти екологічних проблем сучасності Сучасні екологічні проблеми: наукові, соціально-філософські, етико-гуманістичні аспекти та шляхи їх розв’язання

 |   | 

Сучасні екологічні проблеми: наукові, соціально-філософські, етико-гуманістичні аспекти та шляхи їх розв’язання.

Екологічні проблеми сучасної цивілізації. Перехід людства від використання примітивних знарядь праці до техногенної цивілізації поряд із позитивними призвів до значних негативних наслідків. Зокрема, він виявився деструктивним стосовно природи.Екосистема (від гр. oinos – оселя, середовище) планети – атмосфера, гідросфера, літосфера і біосфера – зазнала руйнівного впливу людини.

Найбільше страждає атмосфера Землі. Руйнування атмосфери під впливом різних технологічних процесів катастрофічно відображається на організмі людини. Сьогодні наука фіксує понад 3000 видів хімічних речовин, які негативно впливають на розвиток людини і призводять до значних змін в організмі. Так, якщо в середині 40-х років XX ст. було зафіксовано 0,7 % неповноцінних дітей серед новонароджених, як наслідок впливу різного роду мутагенних процесів, то на зламі тисячоліть ця цифра перевищує 10 %, що змушує говорити про небезпеку для повноцінного розвитку генофонду людства.

За інформацією ООН, в атмосферу щорічно викидається 110 млн т оксиду сірки, 70 млн т оксиду азоту, 180 млн т оксиду вуглецю, 90 млн т неочищених отруйних газів, 700 тис. т фреонів (сполук важких металів), 500 тис. т свинцю тощо.

Значної шкоди організмові людини завдає отруйний тютюновий дим, який у 4 рази шкідливіший, ніж вихлопні гази автомобіля. Підраховано, що тютюновий дим забруднює повітря у сотні тисяч разів більше, ніж будь-який металургійний чи хімічний комбінат. Курець вдихає повітря, забруднення якого в сотні разів перевищує гранично допустимі межі. Адже цей дим містить близько 200 особливо отруйних речовин.

За даними Всесвітньої організації охорони здоров'я, від хвороб, спричинених палінням, щорічно помирає 1,5 млн осіб, а витрати на лікування хвороб, пов'язаних з курінням, сягають 100 млрд дол. щорічно.

У житті людини важливу роль відіграє гідросфера. Вода є головною складовою будови будь-якого біологічного організму, джерелом кисню. Але ставлення до неї не краще, ніж до інших елементів навколишнього природного середовища. Світовому океану відводиться роль гігантського звалища більшої частини промислових і радіаційних відходів. Особливо жахливі показники забруднення його нафтою. За даними науковців, нафтовою плівкою покрито майже 1/4 поверхні Світового океану.

Гострою є проблема забезпечення людства прісною водою. Частина запасів прісної води в Світовому океані дуже незначна – всього близько 4 %. Але 70 % прісної води знаходиться в льодах Антарктиди, Гренландії та на гірських вершинах. Близько ЗО % запасів становлять підземні води. На ріки та озера припадає лише 0,02 % всієї прісної води. Різко зростає споживання води. Підраховано, що в стародавні часи витрати води на душу населення становили 12–18 літрів за добу, а сьогодні – 200–400 літрів. Значно зростає використання води в промисловості.

Небезпеку для здоров'я становить надзвичайне забруднення води. Мільйони людей планети вживають воду, насичену шкідливими для організму речовинами, що призводить до різного роду важких захворювань.

Дедалі чіткіше проявляється негативний вплив науково-технічного прогресу на ґрунт. Він поповнюється нехарактерними для нього фізичними, хімічними та біологічними складовими. Забруднювачі через рослинні або тваринні продукти харчування потрапляють в організм людини.

Небезпечною за своїми наслідками є ерозія ґрунтів, тобто руйнація верхніх, найбільш родючих шарів ґрунту. Нераціональна господарська діяльність призвела до того, що щорічно із сільськогосподарського обороту вибуває 3 % оброблюваної землі, тобто 50–70 тис. км²ріллі.

Техногенна цивілізація призвела до зневажливого, навіть злочинного ставлення суспільства до біосфери, тобто до світу активного життя, яке становить нижню частину атмосфери, гідросферу і верхню частину літосфери. Протягом активного матеріально-економічного розвитку суспільство знищило 70 % лісів.

Протягом року з планети зникає близько 11 млн га лісів. Роль лісів у природі надзвичайно важлива. Адже, не дивлячись, що ліси займають всього 7 % земної поверхні, в них зосереджено 60 % наявних видів рослин. Біомаса лісів становить 90 % всієї біомаси суходолу. В зв'язку з масовою вирубкою лісів різко зросли темпи вимирання цілих видів тварин. Під загрозою знищення перебуває 1200 видів. За рік вимирає на планеті в середньому 25–ЗО видів, у тому числі один вид або підвид хребетних тварин.

З наведених прикладів зрозуміло, що суспільство деструктивно впливає на природу, незважаючи на її важливу роль як необхідної і постійної умови розвитку людської спільноти. Але слід усвідомлювати, що страждає не лише природа. Будь-які зміни в зовнішньому світі негайно відбиваються на самій людині: здоров'ї, психічному стані, повноцінності способу життя. Отже, в епоху техногенної цивілізації чітко проявляється екологічна криза, яка негативно впливає на долю людини, суспільства в цілому.

Вчені пропонують деякі шляхи запобігання екологічної катастрофи. їх можна звести до таких основних напрямків діяльності:

1. Невідкладна розробка і втілення в життя заходів з перевиховання сучасних і майбутніх поколінь з метою переорієнтації відносно загальнолюдських цінностей, зокрема, ролі природи в житті людини.

Має формуватися ставлення до природи не як до сировинної бази, енергетичних джерел, не як до об'єкта матеріального використання взагалі. Слід згадати трепетне ставлення попередніх поколінь (приблизно до XIX ст.) до природи як до колиски людства, як до джерела духовної наснаги. Необхідно, щоб кожна людина усвідомила духовне, а не матеріальне значення природи. Піднести природу до рангу загальнолюдських цінностей – першочергове завдання виховання людини. Кожний повинен відчувати свою, особисту відповідальність за стан навколишнього природного середовища і робити все можливе для його збереження.

2. Науковий пошук принципово нових форм матеріально-технічної діяльностісуспільства. Це мають бути такі форми, які б максимально сприяли нормалізації відносин між людиною і природою. Мова йде перш за все про розробку і впровадження "чистих" і безпечних джерел енергії (геліоенергетики, біоенергетики, вітрової, вторинної енергетики тощо), комп'ютерно-інформаційної техніки, цифрового зв'язку, робототехніки, подальшу розробку та переробку безпечних штучних матеріалів.

3. Подальша розробка і впровадження в життя законодавчої, правової бази відносно збереження природного середовища. Особливо важливо, щоб закони "діяли". В Україні прийнято закон про охорону навколишнього середовища. Але, на жаль, дотримання його здебільшого носить формальний характер, що нерідко призводить до екологічних катастроф. Необхідний посилений законодавчий і громадський контроль, щоб будь-яке порушення екологічної системи мало своїм наслідком притягнення винних до кримінально-правової відповідальності.

Глобальні проблеми сучасності і майбутнє людства. Сьогодні перед людством стоять гострі життєві проблеми, без вирішення яких в глобальних масштабах неможливий подальший соціальний прогрес. Більше того, нехтування ними, на думку багатьох мислителів, може спричинити навіть загибель сучасної цивілізації. Філософи, політики та економісти сходяться на одному: людство знаходиться на порозі глобальної кризи. Будь-які кризи в економіці і політиці в будь-якій країні є проявом загальної кризи існування людства, яка охоплює найважливіші аспекти життєдіяльності людей: природу, світову економіку, політичні відносини, культуру й, особливо, саму людину.

Розглянемо основні глобальні проблеми сучасності.

1. Відвернення світової термоядерної катастрофи. Світове співтовариство в особі Генеральної Асамблеї ООН кваліфікувало свого часу підготовку і розв'язання термоядерної війни як надзвичайний злочин перед людством. Було прийнято ряд декларацій, мораторій на ядерні випробування, заборону на розповсюдження ядерної зброї. Зокрема, підписано угоди про скорочення стратегічних ядерних арсеналів, умови яких, поки що мовчки, ядерні держави дотримуються, але жодна з них цих угод не ратифікувала, тобто вони не набули статусу законів. Великі держави володіють величезними ядерними запасами. Крім того, спостерігається "розповзання" атомних технологій. Деякі країни Сходу прагнуть заволодіти ядерною зброєю чи виготовляти її. А це може призвести до її локального застосування, яке з невідворотністю викличе світову термоядерну пожежу.

Атомні технології використовуються не лише при виготовленні ядерної зброї. Серйозною небезпекою є загроза технологічних випадковостей на атомних електростанціях. Свіжою є пам'ять про Чорнобильську катастрофу. Зараз у світі діють сотні АЕС, їх кількість збільшується. Але відомо, що будь-яка техніка коли-небудь ламається.

2. Подолання екологічної кризи. Насувається екологічна катастрофа, що породжується неконтрольо-ваним вторгненням людини в біосферу, забрудненням навколишнього природного середовища.

Вище говорилося про екологічну проблему, її джерела, наслідки, шляхи вирішення. Треба ще раз наголосити, що ця проблема, проблема відношення "людина – природа", все ще недооцінюється людиною. За своєю значимістю, небезпечністю вона має бути найнагальні-шою і стояти вище повсякденних економічних турбот, політичної метушні та теоретичних дискусій.

Проблема екології має стати пріоритетною щодо політики, економіки, предметом першочергової уваги ідеології, культури, всієї системи виховання. Адже очевидно, що ідея оптимізації ставлення людства до навколишнього природного середовища ще не усвідомлена повною мірою політиками й, особливо, масами. Поверхове знання проблеми, а звідси – безвідповідальне ставлення до природи, поступово і невідворотно веде до екологічної катастрофи. Ми, наприклад, могли чути про нестачу води в певних регіонах нашої планети. Це було десь далеко і безпосередньо нас не стосувалося. Але пройшло одне – два десятиліття і з проблемою питної води зіткнулося вже ряд міст України, де вода подається лише декілька годин на добу. Складне становище із забрудненням повітря, виснаженням ґрунтів. Негативні явища спостерігаються внаслідок загального потепління. Діяльність людини призводить до зникнення багатьох видів тварин і рослин.

Першочерговим завданням, на нашу думку, має стати діяльність державних, політичних органів, освітніх закладів, засобів масової інформації, спрямована на усвідомлення всіма верствами населення стану природи і невідкладності заходів, спрямованих на її збереження.

3. Демографічна проблема. Вона не однозначна, має дві, здавалося б, протилежні, сторони: з одного боку – перенаселення планети, з іншого – вимирання населення.

Перше стосується населення Землі в цілому. Про це свідчать такі дані. Демографи вважають, що Земля може витримати навантаження максимальної кількості населення не більше 10 млрд осіб. Сьогодні людство до-сягло 6 млрд, а лише на початку нашої ери народонаселення світу складало лише 250 млн. Особливо зросли темпи приросту в минулому XX столітті. Якщо у 60-ті роки населення збільшувалося на 8 тис. за годину, в 80-ті – на 10 тис. осіб, то сьогодні приріст досягнув 12 тис. осіб за годину.

За прогнозами, максимально допустимої цифри – 10 млрд осіб – буде досягнуто приблизно у 30-ті роки нашого століття. Є думки, що цього рівня буде досягнуто значно раніше. Отже, назріла гостра необхідність прийняття глобальних заходів з оптимізації демографічного процесу.

Іншим аспектом демографічної проблеми є вимирання населення в деяких регіонах. "Демографічний вибух", про який йшлося вище, спостерігається в мало-розвинених країнах. В економічно розвинених країнах Європи відбувається процес прямо протилежний. Зменшується народжуваність, що призводить до неможливості забезпечення простої зміни поколінь.

Катастрофічний стан спостерігається у країнах колишнього СРСР. Зокрема, в Україні населення за останні роки зменшилося на 4 млн осіб. Сьогодні смертність вдвічі перевищує народжуваність, відбувається масовий виїзд з України за кордон. Демографи прогнозують, що за таких темпів населення України до 30-х років буде налічувати всього 15–20 млн. На цьому фоні так званий геноцид 1932–33 pp. буде виглядати дитячою забавою.

4. Загроза людському здоров'ю, людській тілесності. Медики, біологи, генетики б'ють тривогу відносно загрози руйнування людства як виду, деформації її тілесності. На тілесність ведеться усвідомлений чи неусвідомлений фронтальний наступ. Страшне слово "СНІД" все частіше зустрічається в житті людства. Поширюється наркоманія. Злочинна пропаганда тютюнопаління, вживання алкоголю, їх реклама заполонила майже всі шпальти газет, екрани телевізорів. І це при розумінні їх шкідливості, розумінні того, що все це призводить лише до негативних наслідків, до фізичного і духовного виродження людини. Хто в цьому зацікавлений?

Значну небезпеку, часом непередбачені наслідки можуть мати діяльність генної інженерії, клонування людини, експерименти над генетичним кодом. Можливість появи мутантів, спотворення еволюційного пристосування людини – ось незначний перелік проблем, що є нагальними вже сьогодні.

Сюди слід додати негативний вплив на людину, на її здоров'я навколишнього середовища, зокрема, забрудненого повітря, широкого застосування хімії в побуті, харчуванні. Крім того, нестабільність в економіці, політиці викликає стресові стани, руйнує нервову систему, що призводить нерідко до фізичного виродження людини.

Зрозуміло, названі проблеми не вичерпують всього розмаїття питань, які змушене вирішувати людство. Деякі з них, наприклад, криза людської духовності, моральне виродження тощо, висвітлюються в інших параграфах. Досить названих проблем, щоб зрозуміти надзвичайну важливість позитивного їх вирішення для збереження і подальшого розвитку людини на планеті Земля. Сьогодення поставило перед людиною надзвичайно важливі і складні питання: як відновити рівновагу між суспільством і природою, зокрема біосферою, як гармонізувати екологічні, технологічні та соціальні процеси, як зняти соціальну напругу і звідси – загрозу термоядерної війни, а отже, загибель людської цивілізації. Ці та інші питання вимагають вирішення на рівні планетарного інтелекту. Звідси – необхідність взаєморозуміння, єднання, а не конфронтації всіх позитивних сил для успішного вирішення глобальних проблем, що стоять перед людством.

21. Відображення. Індивідуальна свідомість та її структура

відображення у філософії - властивість матерії, що полягає у відтворенніособливостей відбиваного об'єкту або процесу. У різних формах відображенняпритаманне тілам неорганічної природи (напр., слід, вироблений впливом одногопредмета на інший), рослинам і найпростішим організмам (напр., подразливість), тваринам і людині (психічне відображення як властивість високоорганізованоїматерії). Вища, специфічна людська форма відображення - свідомість.

Індивідуальна свідомість є відображенням у голові людини окремих сторін, рис та зв’язків зовнішнього світу, а також сукупність її почуттів, настроїв та поглядів на світ. Зміст індивідуальної свідомості залежить від індивідуальних особливостей психіки людини, тобто її природжених задатків, здібностей, схильностей; від особливостей її виховання, навчання та освіти. Індивідуальна свідомість окремих людей є перш за все індивідуальними особливостями сприймання ними різних явищ суспільного життя, тобто індивідуальні особливості їх поглядів, інтересів та ціннісних орієнтацій. Вони ж породжують особливості їх дій та поведінки. В ній проявляються особливості людського життя й діяльності у суспільстві, особистісний життєвий досвід, а також особливості характеру, темпераменту, рівень духовної культури та інші об’єктивні та суб’єктивні обставини соціального буття людини. Все назване формує неповторний духовний світ окремих людей, проявом якого є їхня індивідуальна свідомість.

Кожний індивід формує свою свідомість через освоєння суспільної свідомості.

Але індивідуальна свідомість так само, як і суспільна, є відносно самостійною системою.    Духовний    світ    людини    має індивідуально-неповторну форму. Індивідуальні риси свідомості індивіда пов'язані з конкретними особливостями його життєдіяльності.

Індивідуальна свідомість народжується і вмирає разом з народженням і смертю людини. Вона відбиває неповторні риси її життєвого шляху, виховання. Для індивідуальної свідомості об'єктивне середовище, під впливом якого вона формується, виступає як результат взаємодії макросередовища - суспільного буття, мікросередовища (умов життя соціальної групи), умов особистого життя.

У своєму розвитку індивідуальна і суспільна свідомість опосередковують одна одну: кожний індивід розвиває свою свідомість через творче осягнення духовних здобутків минулих поколінь і сучасності, а розвиток духовності людства здійснюється через індивідуальні досягнення, духовні відкриття окремих особистостей.

Закономірності і особливі риси свідомості:

— свідомість є вищою формою відображення дійсності і способом ідеального відношення до світу; її особливості і закономірності обумовлені суспільно-практичним і культурно-історичним способом людського існування;

— свідомість існує в двох формах ідеальної діяльноті — теоретичній (пізнавальній) і духовно-практичній (ціннісній);

— людській свідомості притаманна здатність до об'єктивності відображення дійсності; вона є- активною, творчою та універсальною діяльністю;

— свідомість опосередкована мовою, яка є засобом пізнання, спілкування, збереження і передачі інформації;

— свідомість існує в єдності індивідуальної і суспільної форм, які взаємопов'язані, взаємообумовлені, але, одночасно, існують як самостійні, відносно незалежні одна від одної.

21. Свідомість як необхідна умова відтворення культури

Свідомість - специфічно людська форма ідеального відображення і духовного освоєння дійсності.

Ідеалістична філософія тлумачить свідомість як щось не залежне від об'єктивного світу і творить його.

Об'єктивний ідеалізм (Платон, Гегель та ін) перетворює свідомість у божественну, таємничу сутність, відірвану і від людини, і від природи, вбачаючи в ньому першооснову всього сущого.

Суб'єктивний ідеалізм (Берклі, Мах та ін) розглядає свідомість індивіда, вирваного з усіх громадських зв'язків, як єдину реальність, а всі предмети - як сукупність уявлень окремого людини.

Матеріалізм розуміє свідомість як відображення дійсності і пов'язує його з механізмами вищої нервової діяльності.

Погляди домарксовскіх матеріалістів були обмеженими: вони тлумачили людини як природне, біологічне істота, ігнорували його суспільну природу, практичну діяльність, перетворювали свідомість у пасивне споглядання світу (споглядальність).

Специфічні особливості марксистського розуміння свідомості полягають в наступному:

Свідомість суспільно за своєю природою. Воно виникає, функціонує і розвивається як компонент практичної діяльності суспільної людини.

Людина мислить за допомогою мозку. Діяльність високоорганізованої нервової системи мозку є умовою виникнення і розвитку людської свідомості.

Свідомість предметно, тобто спрямовано на буття. Пізнати, освоїти предмет, розкрити його суть - у цьому полягає сенс свідомості.

Свідомість включає в себе не тільки відбиття об'єктивного світу, але й усвідомлення людиною своєї психічної діяльності (Самосвідомість).

Разом з тим свідомість ні зводиться ні до мислення, ні до актів самосвідомості, а охоплює як абстрагуються діяльність мислення, так і продуктивне уяву. Крім того, свідомість включає в себе інтуїцію і людські емоції, волю, сумління і т.д. Отже, свідомість є сукупність, осередок психічних функцій людини.

Свідомість тісно пов'язане з мовою. У ньому воно знаходить своє матеріальне втілення. Матеріалізуючись в мові, продукти діяльності свідомості можуть бути передані наступним поколінням. Мова є лише одна з форм матеріалізації свідомості, воно втілюється і в предметах культури - продуктах праці, твори мистецтва та ін

Поряд з теоретичним відображенням дійсності свідомість включає в себе ціннісні установки особистості, її соціальні орієнтації та ін

Існують відмінності між повсякденним свідомістю (їм люди керуються у повсякденному житті) і науковим свідомістю, між індивідуальним свідомістю і суспільною свідомістю, виражає інтереси класів, груп, суспільства в цілому. Форми суспільної свідомості - наука, мистецтво, мораль і т.д. - Несвідомих до індивідуальній свідомості.

Функція свідомості полягає не тільки в тому, щоб вірно орієнтувати людину в навколишньої дійсності, а й у тому, щоб через відображення сприяти перетворенню реального світу.

21. Рівні та форми суспільної свідомості

Суспільна свідомість - сукупність поглядів, уявлень, ідей та теорій, які відображають суспільне буття. Виділяють буденну і теоретичну свідомості. В основу цього членування покладено відношення свідомості до практики, ступінь її узагальнення, глибина зв'язку з практичними основами життя.

Буденна свідомість вплетена в практику, породжується саме в ній практичним досвідом і є засобом його забезпечення. Вона узагальнює емпірично дане, і в цьому її обмеженість.

Теоретичний рівень суспільної свідомості є найвищий рівень узагальнення дійсності й найрозвинутіша форма організації знання. До теоретичного рівня свідомості належить особлива форма наукового знання - теорія. Теоретична суспільна свідомість узагальнює практику в широких історичних масштабах, виступає ідеальною програмою її розвитку, вона пов'язана з існуванням категорій.

У свідомості виділяють два рівні - ідеологію і суспільну психологію.

♦ Матеріальні економічні відносини, соціальні умови існування людей, їх повсякденна діяльність і нагромаджуваний досвід відображаються в людській психіці у. вигляді почуттів, настроїв, думок, спонукань, звичок, їх називають суспільною психологією. Суспільна психологія виникає безпосередньо під впливом певних умов соціального буття людей, їх діяльності. Вона не виступає у вигляді узагальненої системи поглядів, а виявляється в емоціях, почуттях, настроях. Ідеї й погляди людей на рівні суспільної психології не мають теоретичного виявлення, вони мають емпіричний характер, інтелектуальні моменти переплітаються з емоційними. Суспільна психологія є частиною буденної свідомості. На формування суспільної свідомості впливають психічні риси нації, своєрідність побуту і звичаї їх окремих верств.

♦ Якщо суспільна психологія створюється безпосередньо в процесі повсякденної життєдіяльності людей, їхнього взаємного спілкування, то ідеологія виступає як більш-менш струнка система поглядів, положень, ідей (політичних, філософських, моральних, естетичних, релігійних). Вона грунтується на широкому (узагальненому) соціальному досвіді -історичному і сучасному.

У соціальній філософії розрізняють форми суспільної свідомості - типи відображення суспільного буття в людській свідомості. Залежно від сфер суспільного життя розрізняють політику, мораль, право, мистецтво, релігію, філософію.

♦ Політика - сфера суспільного буття, діяльність класів і партій, яка визначається їхнім становищем у суспільстві та їхніми інтересами. Це явище історичне, що виникає з поділом суспільства на класи. Політичні ідеї, політичні установи, інститути, політичні відносини є найважливішою складовою частиною надбудови відповідно до економічного базису.

♦ З політикою тісно пов'язане право - сукупність встановлених та санкціонованих державою загальних обов'язкових правил (норм) поведінки, дотримання яких забезпечується її цілеспрямованою діяльністю. Право завжди виявляє державну волю класу або класів, які тримають у руках державну владу.

Отже, правова ідеологія є систематизованим теоретичним вираженням правосвідомості класу, тобто його поглядів на природу й призначення правових відносин, норм і установ на питання законодавства, суду, прокуратури тощо, її мета - захист або утвердження правового порядку, що відповідає інтересам цього класу.

♦ Мораль - система поглядів і уявлень, норм і оцінок, що регулюють моральну поведінку людей. Вона виконує пізнавальну, оцінювальну, виховну функції. Складовими частинами моралі є моральна діяльність(вчинки, поведінка людини), моральнівідносини, моральна свідомість.

♦ Найбільш віддаленою від економічного базису формою суспільної свідомості виступає релігія.Ранніми формами релігії в історії суспільства були анімізм, тотемізм, магія.

Основна ознака релігії - віра в надприродне - Бога. Релігійний культ складається з певних обрядових дій, початок яких має вихідним пунктом первісну магію. Через певні обрядові дії та забобони, встановлювані сучасними релігіями, віруючі звертаються до Бога за втіхою, допомогою.

♦ Однією з найдавніших форм суспільної свідомості є естетична свідомість, тобто мистецтво, виникнення якого належить до докласового суспільства. Мистецтво - естетичне освоєння світу в процесі художньої творчості -особливого виду людської діяльності, що відображає дійсність у конкретно-чуттєвих образах відповідно до певних естетичних ідеалів.

21. Філософська теорія пізнавального процесу

Пізнання – процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності в свідомості людини, зумовлений суспільно-історичною практикою людства. Він є предметом дослідження такого розділу філософії, як теорія пізнання.

Теорія пізнання (гносеологія) – це розділ філософії, що вивчає природу пізнання, закономірності пізнавальної діяльності людини, її пізнавальні можливості та здібності; передумови, засоби та форми пізнання, а також відношення знання до дійсності, закони його функціонування та умови й критерії його істинності й достовірності.

Головним у теорії пізнання є питання про відношення знання про світ до власне світу, чи спроможна наша свідомість (мислення, відчуття, уявлення) давати адекватне відображення дійсності.

Вчення, що заперечує можливість достовірного пізнання сутності дійсності, дістало назву агностицизму. Помилковим є уявлення про агностицизм як про вчення, що заперечує пізнання взагалі. Агностики вважають, що пізнання можливе лише як знання про явища (Кант) або про власні відчуття (Юм). Головною ознакою агностицизму є заперечення можливості пізнання саме сутності дійсності, яка прихована видимістю.

Пізнання людиною світу, формування пізнавальних образів починається з чуттєвого контакту зі світом, з чуттєвого відоораження, з живого споглядання .

Під "живим спогляданням", "чуттєво-сенситивним відображенням" розуміють чуттєве відображення дійсності в таких формах, як відчуття, сприймання, уявлення.

Відчуття – це відображення окремих властивостей предметів та явищ внаслідок їхнього безпосереднього впливу на органи чуття людини. Відчуття – це ті канали, які зв'язують суб'єкт із зовнішнім світом. Але, будучи результатом безпосереднього впливу лише окремих властивостей та сторін об'єктів, відчуття хоч і є джерелом пізнання, дає не цілісну характеристику дійсності, а лише однобічну її картину. Більш складною формою відображення є сприймання.

Сприймання – це чуттєве відображення предметів та явищ дійсності в сукупності притаманних їм властивостей при безпосередній дії їх на органи чуття людини. Сприймання – це цілісний, багатоаспектний чуттєвий образ дійсності, який виникає на основі відчуттів, але не є їхньою механічною сумою. Це якісно нова форма чуттєвого відображення дійсності, яка виконує дві взаємозв'язані функції: пізнавальну та регулятивну. Пізнавальна функція розкриває властивості та структуру об'єктів, а регулятивна – спрямовує практичну діяльність суб'єкта згідно з цими властивостями об'єктів. Сприймання має активний характер, воно відображає в єдності із всебічними характеристиками об'єкта також і все багатогранне життя суб'єкта: його світоглядні установки, минулий досвід, інтереси, прагнення, надії.

Уявлення – це чуттєвий образ, форма чуттєвого відображення, яка відтворює властивості дійсності за відбитими в пам'яті слідами предметів, що раніше сприймалися суб'єктом. Уявлення – це чуттєвий образ предмета, який уже не діє на органи чуття людини; це узагальнений образ дійсності. Уявлення поділяються на образи пам'яті та образи уяви. За допомогою образів уяви твориться картина майбутнього.

Мислення – це процес активного, цілеспрямованого, узагальненого, опосередкованого, суттєвого та системного відтворення дійсності і вирішення проблем її творчого перетворення в таких логічних формах, як поняття, судження, умовиводи, категорії.

Поняття – це форма раціонального пізнання, в якій відображається сутність об'єкта і дається його всебічне пояснення. Поняття як знання сутності, знання про загальне і закономірне формується врешті-решт на основі практики, оскільки саме в процесі практики суб'єкт може визначити суттєві і несуттєві сторони дійсності. В поняттях предмети та явища відображаються в їхніх діалектичних взаємозв'язках та розвитку. Зміна понять є результатом зміни наших знань про дійсність або самої дійсності, що відображається в поняттях.

Судження – це елементарна найпростіша форма вираження змісту поняття, така логічна форма мислення, в якій стверджується або заперечується щось відносно об'єкту пізнання. В судженнях виражається зв'язок між поняттями, розкривається їхній зміст, дається визначення.

Умовивід – це такий логічний процес, у ході якого із кількох суджень на основі закономірних, суттєвих і необхідних зв'язків виводиться нове судження, яке своїм змістом має нове знання про дійсність. Перехід до нового знання в умовиводі здійснюється не шляхом звернення до даних чуттєвого досвіду, а опосередковано, на основі логіки розвитку самого знання, його власного змісту. За характером одержання нового знання умовиводи поділяються на такі основні види: індуктивні – рух думки від суджень менш загального характеру до більш загального; дедуктивні – рух думки від суджень більш загального характеру до менш загального; умовиводи за аналогією – в ході яких на підставі подібності чи відмінності деяких точно виявлених властивостей ряду об'єктів доходять висновку про подібність чи відмінність інших властивостей цих об'єктів.

21. Суб’єкт та об’єкт пізнання. Теорія істини

Філософська теорія пізнання (гносеологія) вивчає проблеми природи пізнавальної діяльності та її можливостей, відношення знань до реальності, визначає умови достовірності та істинності знань, аналізує форми та методи пізнання.

Пізнання — це процес взаємодії об'єкта і суб'єкта, сутністю якого є перетворення предметоного змісту у зміст мислення (отрмимання знань), а кінцевою метою — досягнення істини. Предмет теорії пізнання-знання в цілому, яке служить людству в його практичній діяльності.

Умовою і об'єктивною основною пізнання є суспільно-практична діяльність. Теоретико-пізнавальна функція практики полягає в тому, що вина служить основою пізнання (дає матеріал пізнанню, визначає характер його засобів, рівень і особливості відображення дійсності, обумовлює формування об'єкта і суб'єкта), його метою, а також критерієм істинності знань. Практика не лише породжує пізнавальні здібності людей, але й створює ту соціальну атмосферу, що сприяє отриманню знань, їх накопиченню, забезпечує передачу їх інших поколінням. На основі практики розвивається потреба в подальшому розвитку знань. Із практичної потреби виникають теоретичні науки (математика, астрономія, фізика тощо). Отже, практика з початку і до кінця обумовлює пізнання, надає йому суспільного характеру.

Процес пізнання є відображенням об'єктивної дійсності в людській свідомості. Але об'єктивна реальність, природа, матерія, не тотожні об'єкту, предмету пізнання. 0б’єкт —це лише частина об'єктивної реальності, лише тоц фрагмент, який включений в людську діяльність і пізнання. Об'єктивна реальність існує незалежно від людини, суб'єкту. Проте у якості об'єкта вона знаходиться в єдності, у взаємозв'язку з суб'єктом. Таким чином, об'єкт — це те, що виділено суб'єктом з об'єктивного взаємозв'язку природи і суспільства, це те, на що спрямована людська діяльність.

«Суб'єкт» у загальному розумінні — це той, хто діє, впливає на об'єкт. Людина не є суб'єктом сама по собі. Вона стає і усвідомлює себе суб'єктом тільки в процесі, предметної діяльності і спілкування. Під суб'єктом потрібно розуміти людину як історичну істоту, індивідуальне втілення людського суспільства, як відбиток суспільної здатності до пізнання. Логічний склад мислення, система понять і категорій, форми і методи пізнання — все це формується і розвивається всередині суспільства, має суспільно-практичний характер.

Процес пізнання як взаємозв'язок і взаємодія суб'єкту і об'єкту має опосередкований характер. У якості посередників виступають засоби пізнання як матеріального характеру (знаряддя праці, прилади, інструменти, ЕОМ тощо), так і ідеального (поняття, категорії, художні образи, моральні норми, наукові теорії, концепції тощо).

Пізнання є складним процесом, що має певну структуру. Виділяють основні форми пізнання — чуттєву та раціональну, а також рівні пізнання — емпіричний і теоретичний.

Чуттєва сторона пізнання є єдністю відчуття, сприйняття і уявлення. Відчуття — це відображення за домогою органів чуття окремих властивостей, певних сторін речей.Сприйняття — це синтетичний комлекс різного роду відчуттів, що дає можливість створення єдиного образу предмета, отримання інформації про об'єкт в ' його цілісності.Уявлення — це образ речі чи явища, що виникає на основі минулого чуттєвого досвіду. Чуттєве відображення не механічно відтворює реальність. Ідеальні чуттєві образи — це завжди поєднання минулого і наявного чуттєвого досвіду, вони обумовлені не лише самим об'єктом відображення, але й особливостями суб'єкта, а також формами раціонального пізнання.

Раціональне (астрактно-логічне) пізнання здійснюється у формах понять, суджень і умовиводів. Акт пізнання — це завжди єдність чуттєвої і раціональної його форми. Чуттєве пізнай— здійснює безпосередній зв'язок з об'єктом, раціональне — відображує загальні, істотні властивості предметів і явищ, які не доступні чуттєвому пізнанню. Своєрідною формою єдності чуттєвого і раціонального знання є інтуїція.

Але яким же чином мислення в змозі охопити те, що не дається в почуттях? Це стає можливим завдяки тому, що мислення, раціонально-логічна форма пізнання є аналогом і відображенням практичної' діяльності. Саме практичне перетворення об'єктів виявляє їх внутрішні потенції і властивості. Змінюючи предмети, формуючи їх, створюючи нові об'єкти, які не дані природою, люяина осягає їх , суттєві ознаки, сталі зв'язки, постійні форми, тобто те, що залишається відносно незмінним, стійким у зміні зовнішніх форм предмету. Так виникають поняття — форми мислення, що відображають загальні, істотні, суттєві властивості і відносно сталі, стійкі відношення предметів, явищ, процесів. Поняття втілюють в собі не лише знання про об'єкти пізнання, але і знання про суб'єкт, його активність, про рівень розвитку практичної діяльності- В образах дійсності, що виникають на основі чуттєвого і раціонального •пізнання, відображаються потреби і інтереси, реалізуються мотиви і цілі, ізеали і настанови людини і людства.

Розвиток пізнання відбувається на двох рівнях — емпіричному і теоретичному, що відповідає руху мисленя від знання явищ до знання сутності. Явища — це окремі відношення предметів, їх зовнішнє буття. Сутність — основа відношень, зв'язків предмету, його внутрішній зміст. Емпіричне знання є відображення явищ, Окремих відношень, безпосередніх зв'язків предмету. Одиниця емйіричного знання — факт. Теоретичне знання є відображенням сутності, на осаові якої пояснюються різноманітні явища. Основним елементом теоретичного знання є теорія як форма логічного мислення, в якій найбільш повно реалізуються знання про предмет.

Істина у суто гносеологічному (пізнавальному) плані є відповідністю знання дійсності, адекватним відображенням об'єктивної реальності в свідомості людей. Сутність проблеми істини полягає у можливості отримання об'єктивної істини, тобто такого змісту нашого знання, який не залежить від людини та людства. Іншими словами, це питання про те, чи мають наші знання об'єктивний зміст. Розуміння мислення, пізнавальної діяльності як таких, що обумовлені практикою, дає можливість позитивної відповіді на це питання.

Проте потрібно зазначити, що в нашому знанні завжди є певна невідповідність пізнавального образу об'єктивній дійсності. По-перше, це обумолвено нескінченністю самого об'єкту пізнання, по-друге — навністю в об'єктивному змісті істини суб'єктивної сторони. Істинне знання завжди є знанням певного суб'єкта — індивіда, соціальної групи, людства в цілому. Суб'єкт пізнання, його пізнавальні можливості обумовлені певним рівнем розвитку суспільства та його практики, обмежені рамками набутого досвіду людства на даний час. Але це неозначає, що людина неспроможна отримати об'єктивну істину як такий зміст наших знань, що не залежить від суб'єкту. Потрібно лише пам'ятати, що істина є процесом, її не можна розуміти як готове знання, незмінне і дане раз і назавжди. Істина, за висловом Гегеля, не є відкарбованою монетою, вона не дається в готовому вигляді й її не можна в такому ж вигляді покласти в кишеню. Істина є нескінченним процесом наближення до об'єкту^ який сам знаходиться в розвитку. Об'єкт розкриває все нові грані завдяки людській суб'єктивності, людській практиці. Тому суб'єктивна сторона істини не є чимось таким, що лише заважає пізнанню об'єктивного змісту. Насправді ж суб'єктивна діяльність є формою виявлення і формою розвитку самого об'єкттивного змісту. Істина як процес є елективною за змістом, алесуб'єктивною за своєю формою.

Об'єктивна істина є єдністю абсолютного і відносногомоментів. Абсолютність істини не може розумітися як абсолютно завершене і остаточне знання. Абсолютність істини означає її стійкість, сталість, неспростовність. Мається на увазі, що будь-яке знання, яке претендує на істинність, містить в собі дещо таке, що'знайдене на віки, що є безумовним і безперечним надбанням людства.

Разом з тим, світ є нескінченним і невичерпним, нескінченним, невичерпним і неостаточним є і його пізнання. Тому будь-яке істинне знання буде уточнюватися, доповнюватися, поглиблюватися. Відносна сторона істини полягає саме в такій неповноті, неостаточності.

Таким чином, істина є суб'єктивним образом об'єктивного світу, вона є єдністю абсолютного і відносного, об'єктивного і суб'єктивного. По своїй природі, характеру і цілях пізнання є необмеженим і може давати об'єктивне і точне відображення світу. Але істина завжди конкретна, тобто історично обумовлена і має певні межі застосування. Саме тому за своїм конкретним змістом і наявнми досягненнями вона є обмеженою, відносною. Процес пізнання істини — постійна боротьба за подолання обмеженості людських можливостей досягненння істини.

21. Наукове пізнання

1.1. Наука — форма духовної діяльності людей, яка скерована на отримання істинних знань про світ (природу, суспільство, мислення), на відкриття об’єктивних законів світу і передбачення тенденцій його розвитку. Наука — це процес творчої діяльності по отриманню нового знання, і результат цієї діяльності у вигляді цілісної системи знань, сформульованих на основі певних принципів. Наука є соціокультурна діяльність, своєрідне суспільне явище. Основне завдання науки — виявлення об’єктивних законів дійсності, а її головна мета — істинне знання. Критеріями науковості, які відрізняють науку від інших форм пізнання є: об’єктивність, системність, практична націленість, орієнтація на передбачення, сувора доказовість, обґрунтованість і достовірність результатів. Наука як єдина система знань поділяється на певні галузі (окремі науки). За предметом і методом пізнання розрізняють науки про природу — природничі; науки про суспільство — суспільні; технічні науки. Своєрідною наукою є сучасна математика. За співвідношенням із практикою виділяють фундаментальні науки (які не мають прямої практичної орієнтації) і прикладні науки (націлені на безпосереднє практичне використання наукових результатів). Будь-яка наукова пізнавальна діяльність передбачає взаємодію суб’єкту (учений, науковий колектив) іоб’єкту науки (предметна область, що вивчається), в процесі якої використовується певна система методів, прийомів дослідження і мови даної науки (знаки, символи, формули тощо).

На емпіричному рівні переважає чуттєве пізнання; раціональне пізнання і його форми тут присутні, але мають підпорядковане значення. Тому на емпіричному рівні досліджуємий об’єкт відображається переважно з боку своїх зовнішніх зв’язків і проявів. Характерними ознаками емпіричного пізнання є: збирання фактів, їх первинне узагальнення, опис спостерігаємих та експериментальних даних, їх систематизація, класифікація.

Теоретичний рівень характеризується перевагою раціонального пізнання. Теоретичне пізнання відображає явище і процеси з боку їх універсальних внутрішніх зв’язків і закономірностей. Що досягаються за допомогою раціональної обробки емпіричних даних, яка дозволяє сформулювати наукові проблеми, гіпотези, теорії. Найважливіше завдання теоретичного пізнання — досягнення істини.

Емпіричний та теоретичній рівні наукового пізнання взаємопов’язані, тобто емпіричне може переходити в теоретичне і навпаки. Неприпустимо абсолютизувати значення якогось одного з них.

28. Етичні проблеми науки і наукового пізнання в сучасних умовах

проблеми науки. Їх аналіз і осмислення представлені в роботах І.Фролова, Б.Юдіна. С.Пастушного, Р.Карпінської, А.Мамзіна та ін. в 70-80-ті роки ХХ ст. На підставі цих досліджень етичні проблеми були визначені як проблеми, що пов’язані з усвідомленням того, що на дослідницьку діяльність вченого впливають соціокультурні фактори, зокрема - моральні норми.

Етичні проблеми виникають в реальному процесі наукового дослідження і стосуються результатів, які можуть вплинути на існування і розвиток людини, суспільства, культури, цивілізації. Останніми рокими об’єктом етичних проблем вважають і біосферу в цілому - виникла екологічна етика. Етичні проблеми пов’язані з моральним вибором дослідника, вченого і передбачають відповідальність морального характеру - перед собою, науковим співтовариством, суспільством за той вплив, який спричинений його дослідженнями та їх результатами.

Отже, реальна наука не є абстракцією. Якщо досліджувати "дійсну" науку, треба враховувати, що на мислення вченого впливають культурно-світоглядні і методологічні орієнтири, віра в ідеали наукового пізнання, соціальні орієнтації тощо.

На початку ХХІ ст. наука, як ніколи раніше, глибоко втручається в природу речей, в людську природу. Новітні комп’ютерні і біологічні технології стали основою творення людиною штучних біологічних систем, штучного світу людської життєдіяльності. Водночас глобальні проблеми сучасності визначають проблематичність самого подальшого існування людського роду. Філософського осмислення в цих умовах потребує не лише феномен життя, а й смерті. Тим більше, якщо взяти до уваги все більш серйозний соціопрактичний інтерес і юридично-правове обґрунтування в Країнах Західної Європи явища евтаназії.

За пророцькими словами Миколи Бердяєва, людина техногенної цивілізації хоче взяти на себе роль "творця", Але при цьому очевидно, що вона має взяти на себе і величезний тягар відповідальності за наслідки своєї діяльності.

Принаймні, потрібні відповіді про міру дозволеного втручання людини, науки, технології в світ природи і культури, в свою власну природу.

Зрозуміло, що відповіді про міру такого втручання є для людини життєво важливими. Очевидно, що потрібно визначити ті етичні орієнтири, які дозволяють або забороняють людині, вченому конструювати світ у відповідності зі своїм проектом, так би мовити, за власним розсудом, спираючись на науку.

Отже, в дійсній, а не абстрактній науці, вчений, з одного боку, прагне істини. Тобто, зміст наукових знань має визначатися безпристрасним ставленням до об’єкту. З іншого боку, дослідник - людина, наукове знання - результат людської діяльності. Тому, пристрасть наукового пошуку, віра в свою правоту, захоплення своїми чи певними теоретичними міркуваннями тощо суттєво впливають на хід і результати наукового дослідження. Тобто – суб’єктивні моменти є суттєвою складовою наукового пошуку.

Таким чином, реальне наукове дослідження не може бути безпристрасним, але водночас воно має бути об’єктивним.

Треба зауважити, що в текстах і вітчизняних, і західних дослідників в галузі філософії науки окреслені питання активно обговорювалися (див. роботи Фролова І., Юдіна Б., Карпінської Р., Мамзіна О., Агацці Е., Хьослє В., Апеля К. та ін.). Але суттєві ціннісні відношення, які мають місце в реальній науці, в межі якої і потрапляє випускник університету, загалом йому невідомі і тому не впливають на майбутнього вченого в процесі приєднання до наукових істин в навчанні. Зрозуміло, що потрапивши в сферу наукової діяльності молодий дослідник практичним чином має приєднатися і до наукового етосу. Але відкриває він його в тому мікросередовищі, в якому працює. І тому приєднання до етичних норм науки часто є дуже відносним, а, може, й проблематичним.

Отже, людина, що входить в сучасну науку, дослідницький процес в якій часто стосується настільки складних речей, що пов’язаний з певним моральним вибором і моральною відповідальністю, повинна знати, що таке етика науки. Вивчення такого розділ має бути частиною знайомства з філософією і методологією науки.

Можна передбачити таке зауваження, що строго кажучи, західна філософія науки не включає етичних проблем. Але це вірно лише частково. В свідомості світового наукового співтовариства утвердився статус етичних проблем науки як таких, що є результатом впливу науки на суспільство і природу. Яскравий приклад - дослідження відомого західного філософа науки Е.Агацці. Глибокі ідеї в цьому відношенні сформульовані К.Апелем.

І в вітчизняній, і в західній філософії науки визнається, що в реальній науці дослідницька діяльність спрямовується певними світоглядними і методологічними орієнтирами, вірою в істинність ідеалів науки, моральними принципами. Усвідомлення вченим необхідних норм реалізується в факті відповідальності вченого - загальнолюдського характеру.

На підставі наведених обґрунтувань в етиці науки вводиться поняття відповідальності вченого. Академік В.Енгельгардт, який глибоко осмислював етичні проблеми науки, зауважував, що вчений в своїй діяльності природно несе відповідальність загальнолюдського характеру. Він відповідає за "повноцінність" отриманого ним наукового продукту: від нього чекають бездоганної вимогливості до достовірності матеріалу, коректності в використанні робіт своїх колег, логіки аналізу, обґрунтованості висновків. Це і є, за визначенням В.Енгельгардта, елементарна відповідальність вченого, його персональна етика.

Отже, персональна етика - це відповідальність за об’єктивність результату. Втім, за словами самого В.Енгельгардта, це лише - елементарна етика. Тобто - непорушне правило. Але лише ним не вичерпується етика науки.

Подібним чином міркують американські наукознавці Т.Парсонс і Н.Сторер: "персональна відповідальність вченого" - це відповідальність за збереження, передачу, використання і розширення емпіричних і теоретичних наукових знань.

В кінці ХХ ст. стало очевидним, що наука, техніка, технологія не лише спричинили бурхливий розвиток цивілізації, а й проявили себе як сила, спираючись на яку людина руйнівним чином вплинула на природу. Для європейської філософії цей висновок не є новим. Він яскраво обґрунтований в філософії М.Бердяєва, М.Хайдеггера, А.Швейцера, О.Шпенглера, Е.Фромма. В сьогоденній цивілізаційній реальності , яка визначається існуванням глобальних проблем людського існування, конечність людського роду стає очевидною не лише в теоретичному обґрунтуванні, а й в практичній визначеності.

Яким же має бути моральний вибір вченого на початку ХХ1 ст.? З одного боку, саме наука причетна до виникнення глобальних проблем. З іншого, зупинити науково-технологічний розвиток неможливо. Крім того, сучасний світ людини - це технологізоване середовище, де жорстко задається структура відношення до природи - як до об’єкта технічних і технологічних можливостей, до суспільства - через соціоекономічні і політичні програми розвитку, до людини - завдяки технології повсякденного життя, спілкування і, навіть, власне до себе, що є наслідком технологізованості духовного світу особистості.

Виходячи з усвідомлення таких особливостей, дослідники визначають даний етап цивілізаційного розвитку як технологічну цивілізацію (Грант), добу технологічної культури (Кантен, Дюпон) і подібним чином. Новітні технології, які розроблені на основі фундаментальних теоретичних досліджень, є знаряддями створення цього технологізованого середовища як штучного світу людської життєдіяльності.

Фантастичними у цьому відношенні є можливості новітньої біотехнології. За її допомогою конструюють нові біологічні форми, які здатні виконувати необхідні і наперед визначені функції. Так, якщо ввести в клітину потрібний ген, можна отримати організм, який є стійким до певних хвороб, наприклад - до СНІДу. Можливо також виробляти природним біологічним шляхом необхідні для медицини антигени, вакцини. За допомогою молекул афінного впізнавання і певних методик можна лікувати хворих з пухлинами, розв’язати проблему трансплантації органів.

Шляхом введення в певні мікроорганізми генів, що відповідають за продукування інсуліну, гормону росту, інтерферону можна лікувати важкі хвороби. На основі генно-інженерної технології конструюють біосенсори і біокомп’ютери, які за висновком фахівців вже з 2000 роцу почнуть витісняти “неорганічні” комп’ютери.

Ще більш значні, ніж у генній інженерії, є технологічні можливості білкової інженерії - конструювання білків з будь-якими наперед заданими властивостями, які можна використовувати для виконання теж наперед заданих життєвоважливих функцій.

Отже, технологічні можливості новітньої біотехнології здаються в принципі необмеженими. Але чи означає це, що існує “наукова санкція” необмеженого втручання в біологію людини? Якщо враховувати той суттєво важливий світоглядний орієнтир, що вимагає сприймати біологічну основу людини не просто як нейтральний фон соціального буття, а як підґрунтя, на якому і завдяки якому людина здатна стати культурною і цивілізованою істотою, то, зрозуміло, ні. Навпаки, сучасна наука , відповідно до етичних своїх засад, може орієнтуватися на відмову від ідеалу перетворення природи, в тому числі і біологічного в людині, в інтересах і за бажанням людини.

Однак це зовсім не означає, що Україна має стояти осторонь бурхливого розвитку новітньої біотехнології. Тим більше, що формування “біотехнологічного світу” людської життєдіяльності стало конкурентним питанням розвитку держав світу. За прогнозами фахівців, з 2000 р. світ розподілиться на дві частини. Одна - країни, що економічно базуються на біотехнології, на підставі чого для них стає можливим розв’язання проблем забруднення оточуючого середовища і генетичної деградації населення. Друга - країни, економіка яких пов’язана переважно з традиційними технологіями, які не дозволяють зменшити негативний тиск на зовнішнє середовище і генофонд населення. На жаль, через об’єктивні обставини приєднання України до 1-ої групи країн є дуже проблематичним.

Крім того, в умовах складного економіко-технологічного розвитку в сьогоденній Україні використання навіть вже існуючих виробничих біотехнологічних процесів може бути небезпечним і мати значні негативні наслідки. Порушення елементарних технологічних норм здійснення біотехнологічних процесів стає причиною аварій, які загрожують здоров"ю і життю населення. Причому забруднення середовища не може бути локалізоване, небезпека набуває великомасштабного характеру. Зменшення потенційної небезпеки біотехнології вимагає високої технологічної культури взагалі. Інакше небезпека біотехнології є більш реальною, ніж ті блага, які вона може забезпечити.

Техногенна цивілізація визначила таку форму раціональності, яка спричинила кризовий екологічний стан. Як підкреслює В.Стьопін, в техногенній цивілізації формується специфічна система цінностей, відповідно до якої виникає особливе розуміння влади і сили. Влада розуміється не лише як влада людини над людиною, але й як влада над об’єктами природними і соціальними. Саме таку владу забезпечує людині наука. Таким чином, відповідно до засад техногенної цивілізації формується ставлення до світу як існуючого для людини, а до природи як до того, чим людина має оволодіти, що має підкорити.

Хоча наука розглядається як причина сучасних проблем людства, вихід з екологічної кризи не можна знайти, не спираючись на сучасну науку і новітні технології (зокрема, біотехнологію). Отже, проблема полягає в тому, на яких світоглядних засадах використовувати науку. І крім того, шукаючи продуктивні науково-технологічні ідеї щодо розв’язання екологічної проблеми, треба зрозуміти, яким є тип раціональності, що відповідає сучасному етапу . На думку В.Зінченка, розв’язуючи глобальні проблеми, людству потрібно звертатися до “іншої, гуманної, культурної науки” відповідно до міркувань І.Пригожина, що потрібно зробити всі науки гуманітарними.

Пошук такої науки в сучасній філософії науки відбивається в дослідженнях нового типу наукової раціональності , орієнтація на який не спричиняє кризового стану культури, природи і людини. В.Стьопін впевнений, що наука збереже свій пріоритетний статус. Але тип наукової раціональності зміниться. Збережеться основна орієнтація науки - на пошук істини і ріст наукового знання. Але характер об’єктів, що їх створює наука, призведе до зміни її картини світу, методологічних настанов, філософсько-світогядних засад - їх поле розшириться.

Новий тип раціональності зараз стверджується в науці і технологічній діяльності зі складними системами, що розвиваються і є людиновимірними. Він проявляє себе через такі суттєві риси.

По-перше, на відміну від новоєвропейської науки, сучасна наука розглядає природу як цілісний організм, в який включено і людину, а біосферу - як глобальну екосистему.

По-друге, вивчення системних об’єктів, що розвиваються і є людиновимірними, потребує нових стратегій діяльності. Так, синергетичні підходи доводять, що суттєву роль в таких системах відіграють несилові впливи, а теорія біфуркацій передбачає можливість декількох сценаріїв поведінки системи. По-третє, суттєву роль починають відігравати моральні засади. В діяльності зі складними системами орієнтирами є не лише знання, а й моральні принципи, що є заборонами на небезпечні для людини і природи дії.

Якщо рух до постнекласичної науки пов’язаний з включенням аксіологічних аспектів в наукове пізнання, то в екології це, відповідно, усвідомлення природи як морально-світоглядної цінності, введення її в сферу морального ставлення. Видатний німецький філософ О.Розеншток-Хюссі в 30-ті роки обговорював проблему становлення нової наукової раціональності як такої, що долає обмеженість декартівського раціоналізму. Захоплення класичної науки абстракціями привело до недооцінки “біологічного елементу” в природі і суспільстві і тому не відповідає дійсній людині як творцю, “прискорювачу” оточуючого світу. Оскільки засади класичного раціоналізму призвели до глобальної кризовості людського снування, сучасна людина не вірить в надійність існування, заснованого на абстрактному мисленні. Вихід з кризового стану потребує як пошуку нових засад науки і технології, так і переосмислення самої людини - як водночас траекту і проекту.

Продуктивною для розв’язання екологічних проблем така настанова може бути, якщо мати на увазі не просто “історичну складову” людського існування, а глобальну націленість людського буття на рух від осмислення минулого до намагань і спроб передбачити майбутнє, що вочевидь пов’язано з відповідальністю людини за пройдений шлях, отже - і за екологічні наслідки свого існування. Тому логічним є рух думки від кваліфікування нового типу наукової раціональності в екології до постановки проблеми етичної відповідальності людини за сучасний стан довкілля. Дійсно, людина відповідає за те, що зробила з природою і власне з собою. І вона мусить змінитися, щоб врятуватися самій і врятувати природу.

Це означає і таку зміну традиційної системи цінностей, коли етичні засади розумного ставлення до природи мають враховувати екологічну складову. Е.Агацці вважає необхідним для вчених усвідомити важливість універсальних людських цінностей. Водночас, “філософи моралі” мають бути компетентними в реальних питаннях, що виникають в практиці наукового дослідження. Однією з центральних етичних проблем сучасної науки є проблема відповідальності за наслідки втілення результатів науки. Е.Агацці переконаний, що якби наукове співтовариство відмовилось від шкідливих застосувань результатів науки, то таке використання стало б неможливим.

На жаль, такі вподобання значною мірою утопічні. Навіть якщо наукове співтовариство прикладає величезні зусилля, щоб покласти мораторій на певні небезпечні для людства наукові дослідження (класичним прикладом може були конгрес в Асиломарі в 1975 р., на якому представники світової науки намагалися оголосити мораторій на генно-інженерні дослідження), соціотехнологічні і вузько-прагматичні потреби в нових наукових досягненнях все одно перемагають. Так що вчені можуть суттєво впливати на долю людства, але вирішують її політики і бізнесмени . І тому зрозуміло, що потрібно взяти до уваги соціотехнологічні і політичні фактори, що зумовлюють використання наукових надбань в певному руслі. Крім того, світоглядні та етичні засади певної системи культури спрацьовують як суттєві орієнтири самоусвідомлення наукою результатів досліджень як добра чи зла.

Втім, більш широкий погляд не заперечує етичного аспекту проблеми. К.-О.Апель, оцінюючи екологічну кризу як наслідок технічної цивілізації, констатує, що результати науки постають сьогодні для людства “моральним викликом”. Оскільки екологічна криза впливає на людство глобальним чином, то люди, на думку філософа, опинилися перед завданням прийняття солідарної відповідальності за наслідки їхніх дій у планетарному масштабі.

Дійсно, відповідальність має бути солідарною, тобто спільною, взаємною. Але вона також має бути структурованою. І не лише відповідно до інтелектуально-пізнавальних можливостей (наука), але й до владних можливостей щодо практичного впливу на суспільство і його зміни.

За висновком Маслоу ціннісно нейтральна класична філософія науки є не лише помилковою , а й дуже небезпечною. “Вона не лише позаморальна, вона може бути антиморальною… Тому я знов підкреслюю, що наука створюється людьми; виходить з людських пристрастей і інтересів, як це блискуче пояснив М.Полані в книзі “Особистісне знаня”. Наука і сама має бути деяким етичним кодом…Дійсно, якщо визнається імманентна цінність істини, то всі результати отримуються тому, що ми віддаємо себе на служіння цій імманентній цінності… Наука може шукати цінності, і я можу відкривати їх в самій природі людини”. Таким чином, сучасна наука можлива за умови врахування природи людини, цінності пізнання і моральних орієнтирів.

Ігнорування цілісності людини, але вже в іншому сенсі - як єдності чоловічого і жіночого в людському індивіді, теж призводить до кризових наслідків. В цьому відношенні причиною сучасного екологічного стану є “холодний” і “розсудливий” стиль патріархального суспільства. Гіперчоловічий етос примушує чоловіків приховувати свої тревоги і опасіння. А постійне пригнічення значно редукує почуття. Р.Хіггінс впевнений, що необхідно відродити, відновити жіночність в мисленні, яке оцінює сьогоденний стан і формує політику.

Переоцінка жіночних аспектів людської природи проливає несподіване світло на умови людського існування. Воно може звільнити жінку як жінку, а не як сурогат чоловіка, тільки посилюючий маскулінізовану технократію. Це допоможе чоловіку подолати нав’язливий неспокій (за яким криється бездомність Фауста і Дон Жуана), відновити його здатність до почуття прихильності. Головним позитивним результатом може бути відмова від заперечення границь як своїх власних, так і границь нашої планети.

Пошук етичних засад ставлення людини до природи репрезентований розробкою екологічної етики. На початку 70-х років розділи з екологічної етики з’явились в курсах філософії в вищих навчальних закладах на Заході, а з середини 70-х екологічна етика була виокремлена як самостійна філософська дисципліна.

На думку Р.Атфілда екологічна етика, як етика екологічної відповідальності, має розроблятися на засадах єдності біологічної еволюції і соціального прогресу. Х.Ролсон вважає, що як етично значущу цінність слід розглядати збереження природного гомеостазису, бо вона включена в більш загальну моральну цінність - сприяння життю людини.

Цікавим є не лише цей висновок, а й сам хід міркувань дослідника. Розглядаючи спроби вивести етичні цінності з екологічних, він зауважуює, що прагнення створити екологічну етику як натуралістичну систему перетворює природу в ідола, що подавляє людину. Водночас це означає метафізичний розрив з загальнолюдськими цінностями. А тому коректніше розглядати екологічну етику як етику, що звернена до екологічних проблем. Порушувати екологічний закон означає ігнорувати зв’язок з моральними вимогами. Отже, передумовою для поєднання екологічного змісту з вихідними засадами етики є класичний етичний принцип - діяти на благо людині.

Б.Каллікот вважає, що екологічна етика має відповісти на три питання: якою є природа природи, якою є природа людини і яким чином людина повинна ставитися до природи? Екологічна етика є науковим пошуком реальних альтернатив і навіть метафізичних принципів, що відповідають сучасній екологічній ситуації.

Отже, не дивлячись на конкретні розбіжності в поглядах на шлях побудови екологічної етики, всі дослідники єдині у впевненості, що потрібно екологічно переосмислити самі метафізичні засади нашого мислення і віднести принципи етичної теорії на всі живі істоти, загалом на природу.

Прямою відповіддю на питання - як людина повинна ставитися до природи, є концепція благоговіння перед життям, запропонована А.Швейцером. Таке ставлення до життя включає три сутнісні елементи: покору, світо- і життєствердження і етику - як взаємопов’язані результати мислення. Етична концепція А.Швейцера може бути яскравим прикладом того, як питання екологічної етики органічно переростають в більш широкі - філософсько-світоглядні. Принцип самоцінності життя (життя взагалі і життя окремої людини) розглядається як засада нового світогляду - оптимістичного, який розвивається в умовах гуманної культури.

В 70-х роках ХХ ст. відомий американський вчений і гуманіст В.Р.Поттер окреслив проблематику і ввів в науковий обіг поняття біоетики, намагаючись нагадати людству про неможливість нехтувати "етикою живої природи". В.Р.Поттер наголосив на тому, що виживання всієї екосистеми є своєрідною перевіркою системи цінностей сучасного суспільства.

В останні десятиліття ХХ ст. - на початку ХХ1 ст в західній і вітчизняній філософії науки біоетиці приділяють особливу увагу. Бо вона є галузь, де складним чином перетинаються світоглядні, етичні, теоретичні та практико-технологічні питання.

Якщо аналізувати погляди на біоетику, то можна представити принаймні три шари:

• 1 - під біоетикою розуміють вроджену схильність людини розглядати певний спосіб дій і поведінки як справедливий або не справедливий (М.Р"юз, Ед.Уілсон). Отже, можна сказати, що мова йде про біологічні засади добра і зла. Утім, це не є зведення людської моральності до біологічних рис людини. Зрозуміло, що певна схильність проявляється за умови існування людини в суспільстві.

• 2 - включення в сферу етичного відношення також і ставлення людини до природи, до живого. Тоді біоетика - це визначення міри, меж і заборон втручання в природу, в світ живого. Вона має визначити, що є моральним, а що - ні в ставленні людини техногенного суспільства до живого.

• 3 - медична етика. Якщо наука (природознавство) досліджує певні прояви людської природності, або в певних галузях наукове дослідження стосується людини як об’єкта лише опосередковано, то медицина вивчає людське буття в певних специфічних ракурсах - здоров"я і хвороби, норми і патології, поєднує соціальний і біологічний аспекти людського буття. Відповідно, біоетика як медична етика формує орієнтації досягнення цілісного, системного розуміння людини, здоров"я якої є станом органічного поєднання біологічних, соціальних духовних, етичних, культурно-цивілізаційних вимірів. В цілому розумінні біоетика покликана захищати фундаментальні людські цінності. І перш за все - право на здорове життя.