Філософія
1. Предмет, структура і основні функції філософії. Значення філософії в житті людини.
Філософія – це універсальна наука, яка вивчає найбільш загальні закони, розвитку природи, суспільства, людського мислення.
На відміно від інших наук філософія є універсальною, тому що прагне пояснити все загальне у світі і людині.
Предметом вивчення є буття ( все суще, все існуюче)
Буття – це найзагальніша властивість речей з якої розпочинається процес існування навколишньої дійсності.
Буття включає такі сфери:
Природа (жива не жива)
Суспільство
Неземний світ.
Розділ філософії що вивчає буття називається онтологія.
Головне для філософії – проблема походження світу і людини, місце людини у світі.
Філософія як наука має таку структуру:
Природа, космос (онтологія, натуральна філософія, космологія)
Людина(соціологія, культурологія, соціальна філософія)
Людина зі своїми особливостями ( психологія, антропологія, демографія, соціальна біологія)
Сфера людської свідомості( етика, естетика, логіка, релігія)
Отже, філософія – це наука про реальність (навколишню дійсність).
Реальність:
Об’єктивна – це все те, що існує у світі незалежно від волі та свідомості людини.
Суб’єктивна - це те чого немає або що існує в планах, надіях, мріях.
Функції філософії:
Світоглядна: пов’язана з поясненням світу;
Загальнометодологічна: формування загальних принципів і норм одержання знань;
Пізнавальна – пояснення найбільш загальних принципів буття;
Прогностична: ця функція розкриває загальні тенденції розвитку людини і світу;
Критична: філософія піддає усе сумніву;
Аксіологічна: філософія досліджує об’єкт з точки зору найрізноманітніших цінностей;
Соціальна: це функція, завдяки якій соціальне буття зазнає змін;
Гуманістична – це функція, яка шляхом утворення позитивного сенсу і мети життя, гуманістичних цінностей і ідеалів виконує роль інтелектуальної терапії;
Освітня – філософія впливає на свідомість людей.
2. Основне коло філософських питань. Основне питання філософії.
Основним питанням філософії є питання про те, що первинне – матерія чи свідомість.
Матерія – це об’єктивна реальність, яка діючи на органи чуття, дається людині у відчуттях Об’єктивна реальність – це все те, що існує незалежно від волі, свідомості і бажання людини. Суб’єктивна реальність – це все те, чого немає, що існує у мріях, планах, надіях, сподіваннях.
Свідомість – це здатність матерії – людського мозку - відображати навколишню дійсність. Залежно від того, як розглядають основне питання філософії, у філософії виділяють два напрямки:
матеріалісти – це течія, представники якої вважають матерію першоосновою світу, а свідомість – вторинною, похідною від матерії.
ідеалісти – це течія, представники якої вважають свідомість першоосновою світу, а матерію – вторинною, похідною від свідомості.
Якщо за першооснову беруть одне начало – матерію або свідомість, то це монізм, якщо два начала є одночасно першоосновою світу, то це дуалізм.
Методи:
Діалектика – метод, згідно з яким будь-яке явище перебуває в процесі зміни, розвитку, в основі якого – боротьба протилежностей.
Феноменологічний метод –формування понять, якими оперує філософія.
Трансцендентальний метод – визначення сущого дається через розкриття суб’єктивних умов його формоутворення.
Германевтика – це проникнення в смисл деяких феноменів на основі з’ясування їх місця та функцій в культурі.
3. Питання світогляду, його складові та значення в житті людини. Історичні типи світогляду.
Філософія є світоглядом. Це система найзагальніших знань, цінностей, настанов, які регулюють відносини людини до світу
Центральною проблемою світогляду є відношення людини до світу.
Є три основні типи виявів відношення людини до світу:
пізнавальний: світогляд охоплює найбільш загальне знання про світ. Це знання має бути істинним, щоб гарантувати успішну практичну діяльність.
Оцінювальний – світогляд включає цінності, ідеали, які регулюють соціальні стосунки в суспільстві, на основі яких відбувається оцінювання явищ.
Практичний: у світогляді присутні певні практичні настанови.
Світогляд виконує такі функції;
Функція розуміння світу: світогляд – це світорозуміння.
Оцінювальна (аксіологічна) функція. Світ недостатньо лише пояснити, його необхідно оцінити (він є добрим і злим, прекрасним і потворним)
Праксеологічна функція.Виявляється у відповідях на питання як жити людині у світі.
Світогдяд класифікується на види:
- за носіями: ( індивідуальний, колективний, регіональний, національний, загальнолюдський)
- за рівнем світобачення та усвідомлення( усвідомлений, неусвідомлений, частково усвідомлений, буденний, сформований на засадах наукових знань)
- за історичними епохами; (архаїчний, античний, середньовічний, ренесансний, сучасний)
- за морально-ціннісними орієнтирами(егоїстичний, гуманістичний, антигуманний, альтруїстський, цинічний, шовіністичний)
- за будовою(цілісний, фрагментарний, внутрішньозлагоджений, суперечливий)
- за ступенем адекватності сприйняття дійсності( реалістичний, фантастичний, викривлений, адекватний дійсності)
- за ставленням до визнання існування вищих сутностей(релігійний, скептичний, агностичний, атеїстичний)
Є такі типи світогляду:
1.Залежно від специфіки формування:
Буденний – сукупність поглядів людини на світ, які сформувались під впливом практичного життя і функціонують стихійно;
Інституалізований – світогляд, що підтримується певними соціальними інститутами.
2.За історичними етапами:
Міфологічний – світогляд родового і ранньокласового суспільства, в якому одухотворені і персоніфіковані природні сили.
Релігійний – світогляд, який виникає як засіб соціального контролю за поведінкою особи.
Філософський – світогляд, заснований на розумі, а не на вірі (релігія) чи страхові (міфологія). Якщо релігія та міфологія оперують чуттєвими образами, то філософія - абстрактними поняттями.
4. Типологія світогляду. Світогляд і філософія
Філософія є світоглядом. Це система найзагальніших знань, цінностей, настанов, які регулюють відносини людини до світу
Є такі типи світогляду:
1.Залежно від специфіки формування:
Буденний – сукупність поглядів людини на світ, які сформувались під впливом практичного життя і функціонують стихійно;
Інституалізований – світогляд, що підтримується певними соціальними інститутами.
2.За історичними етапами:
Міфологічний – світогляд родового і ранньокласового суспільства, в якому одухотворені і персоніфіковані природні сили. В міфах поєднані зародки релігії, філософії, моралі, права. Сила міфу зумовлена цілісністю роду як соціальної спільноти. Якщо хтось порушував норми поведінки, то покарання випадало будь-кому з членів роду.
Релігійний – світогляд, який виникає як засіб соціального контролю за поведінкою особи під час того, як вона виокремилась з роду, усвідомила свою індивідуальність (кожен має самостійно нести свій хрест).
Внутрішнім контролем за поведінкою людини є мораль.
Головне для релігії – моральне регулювання соціального життя.
Філософський – світогляд, заснований на розумі, а не на вірі (релігія) чи страхові (міфологія). Якщо релігія та міфологія оперують чуттєвими образами, то філософія - абстрактними поняттями. Філософія ґрунтується на свободі. Філософія - це теоретичний світогляд, заснований на розумі. Філософія постійно перебуває в пошуках істини.
5. Фундаментальне значення проблеми буття у філософії.
Проблема буття є однією з найдавніших тем філософських роздумів і досліджень.
Фундаментальність проблеми буття для філософії пов'язана насамперед із
тим, що філософія виконує функцію людського світоорієнтування, а буття - це найширше філософське поняття, і тому воно постає як граничний, цільовий, стратегічний людський орієнтир. Коли ж ми маємо справу з людським світоорієнтуванням, то ми повинні мати на увазі кілька принципово важливих його аспектів.
Передусім орієнтири нашого життєвого самоутвердження повинні фіксувати певні виміри, прояви або характеристики світу, в якому ми перебуваємо. Тобто поняття буття має фіксувати певні характеристики світу, а також і певні ознаки, за якими ми могли б відрізняти буття від небуття. У цьому аспекті ми, з одного боку, спираємося на дані сучасної науки про світобудову, з іншого боку, — на її історичний досвід, що засвідчує певну відносність наших уявлень про сутність, стани та форми проявів буття. Крім того, у питанні про ознаки буття ми змушені виходити за межі науки, тому що саме це питання перебуває у залежності від розуміння і тлумачення самих коренів буття. Цей вихід здійснюється у сфери філософії, метафізики та теології. Річ у тім, що єдиною умовою визначення буття як гранично широкої категорії є зіставлення його з небуттям.
6. Канонічні джерела, світоглядні ідеї та філософські школи Стародавньої Індії.
Староіндійське суспільство мало кастовий характер. Світоглядом цього суспільства була міфологія.
Давньосхідна і давньогрецька філософія виникають майже одночасно, але історію цієї науки починають завжди зі Сходу.
Школи індійської філософії поділяються на:
Ортодоксальні (класичні).
Неортодоксальні (неокласичні).
Ортодоксальні школи основою світу проголошують Брахмана – духовну субстанцію. Брахман породжує і підтримує все суще. Але він є безособовим началом. Носієм принципу індивідуальності є атман. Мета людського життя – злитися з космічним атманом і брахманом. Сходинкою до усього є медитація, заснована на практиці йога. Відплатою за попереднє життя є карма.
Неортодоксальними школами є : буддизм, джайнізм, локаята.
Буддизм вважає, що життя – це страждання. Причина страждань - бажання людей. Досягнення нірвани – основна мета буддизму.
Джайнізм вважає, що перервати карму можна аскетичним життям.
Локаята – матеріальна школа. Основою світу є 5 елементів – вода, вогонь, земля, повітря, ефір. Кожен з них складається з атомів. Заперечує вчення про карму.
В індійській філософії основними є 2 думки:
1) життя – це страждання;
2) подолання страждань можливе через втечу від світу.
7. Перші уявлення про єдність речей, цілісність світу у Стародавньому Китаї.
Старокитайська філософія: засновниками китайських шкіл філософії були Конфуцій і Лао- Цзи.
Основні теми китайської філософії:
управління державою;
відношення в суспільстві;
ставлення людей до природи.
Духовною основою китайської філософії є конфуціанство – це філософське вчення, яке проголошує верховенство добра, захищає непорушність встановлених небом норм поведінки. Основним є вчення про жень – людинолюбство. Нова мораль покликана регулювати стосунки людей в суспільстві. Верховенство добра: не роби людям того, чого не бажаєш собі. Цю вимогу Конфуцій обґрунтував, опираючись на соціальну корисність.
Моделлю суспільства у філософії Конфуція є сім’я. Головною вимогою Конфуція є дотримання (лі) – правило, норма. Якщо не існує лі, немає сім’ї і держави.
Даосизм на відміну від конфуціанства зосереджується на природі. Основним поняттям є дао – шлях, дорога, невидиме. Воно позбавлене форми, перебуває в русі.
Даосизм – це вчення, згідно з яким природа і життя людини підпорядковані загальному божественному закону дао.
Даосизм ділить світ на видимий і невидимий. Дао – нематеріальна субстанція, позбавлена тілесності. Дао існує окремо і одночасно невідокремлене від речей, пронизує речі, творить їх і існує в них. Суть дао зумовлює правила поведінки. Хто служить дао, той поступово обмежує свої бажання.
8. Особливості, умови виникнення та етапи розвитку античної філософії.
Антична (Греція і Рим)
Старогрецька філософія: Виділяють 2 напрямки: натурфілософія – система філософських уявлень про природу, яка поєднувала деякі наукові здогадки і філософські узагальнення; ідеалістична школа.
Грецька філософія бере свій початок з спроб осягнення світу, тоді як індійська чи китайська. – з аналізу соціально – етичних проблем.
Основними проблемами грецької натурфілософії були:
що є основою світу і як вона співвідноситься з конкретними речами;
як пояснити зникнення речей при незнищуванності субстанції;
як поєднати рух і спокій.
Греки зробили спробу поєднати філософію і науку.
Першим філософом-матеріалістом був Фалес: основою всього сущого є вода. Всі речі – це перетворення води. Все тече, все змінюється. Неможна 2 рази ввійти в ту саму річку, бо і вода не та і людина інша. Джерелом руху є боротьба протилежностей. Все суще поділене на видиме і невидиме. Фалес запропонував пояснення, згідно з яким одиничне має бути вивчене з загального. Цим було закладено основи науки. Геракліт намагався розв’язати проблему тотожності і відмінності сущого. Основою світу є вогонь. Він є образом становлення, плинності та мінливості сущого.
Першою ідеалістичною школою був піфагореїзм – це напрям, що абсолютизував поняття числа і проголосив його першоосновою світу та сутністю речей. Основа світу – в числах. Числа мислились як чуттєво-споглядальні відношення. Вперше піфагорійці порушили проблему квантифікації (кількісного вираження сущого), тобто зведення всього сущого до величин, які можна виміряти.
Заслугою грецьких філософів є запровадження принципу дискретності – перервності як засобу побудови світу. Загальне осмислюється як сумарний результат діяльності окремих індивідів. Всі речі є результатом злиття 4 коренів – земля, повітря, води і вогню.
9. Філософія стародавнього Риму.
Староримська філософія. У філософії Стародавнього Риму виділяють такі основні напрямки:
стоїцизм
епікурейство
скептицизм.
Стоїцизм – це напрямок у філософії, який зосереджуючись на етичних проблемах, проповідував незворушність, відстороненість від бід і радощів життя ( Сенека, Зенон). Стоїки закликали мужньо переносити удари долі, не брати нічого близько до серця Ідеал мудреця – апатія. Походження людини важить мало, головне – мудрість.
Епікурейство: природознавство потрібно для того, щоб розвіяти страх. Боги не втрачаються в долі людей. Держава є злом. Хто хоче зберегти спокій душі, має відійти від громадського життя і жити усамітнено. Ідеалом мудреця є незатьмареність душі ( відсутність страху ).
Скептицизм – напрям, представники якого сповідують сумнів у можливості осягнення істини, здійснення ідеалів. Пропонують атараксію – стан незатьмареності душі.
10. Теорія ідей Платона: її прояви у вченні Платона про людину і державу.
Платон вважав, що людина – мірило всіх речей. Платон поділив суще на світ вічних неділимих, тотожних собі ідей і на світ мінливих, чуттєвих речей. Процес пізнання речей зводить до пригадування. Втілена в людину душа через відчуття сприймає речі, які нагадують їй ідеї. Ідеї у всіх людей однакові, бо їх живить одне джерело – світ вічних ідей.
В людині Платон розрізняє смертне тіло і безсмертну душу. Якщо в світі загальними є ідеї, в людині – душа, в суспільстві - держава. Індивід – знаряддя держави. Виховання повинно бути підпорядковане державі. В ідеальній державі Платон виділив 3 соціальних стани:
- правителі
- воїни
- люди фізичної праці.
Платон автор ідеалізму, осн. ідеї:
вчення про пізнання,
діалектика,
проблема людини.
11. Вихідні ідеї філософії Арістотеля: етична проблематика Арістотеля.
Осн. пит. та ідеї у його вченні:
питання онтології (буття),
питання філософії та природничих наук,
проблема людини та сусп.
На думку Арістотеля – філософія – мудрість, наука про певні причини та начала, загальне не існує окремо від одиничног; сукупність одиничних речей – дійсний світ. Матерія – пасивний матеріал, що існує в контакті з формою, найдосконалішою істотою матерії є ЛЮДИНА (матерія-тіло, форма-душа).
В людині Аристотель виділяє 3 душі : рослину – (відповідає за споживання), тваринну (за відчуття), розумну (властива лише людині). Людина – це наділена розумом суспільна істота. Досягнення щастя індивіда можливе через державу. Держава має створювати умови для доброчесного життя.
12. Стиль мислення й особливості середньовічної філософії. Релігійних характер філософських пошуків.
Середньовічна філософія розвивалася в лоні релігії як панівного світогляду. Носіями філософії були служителі церкви. У середньовічній філософії виділяють такі напрямки:
Патристика – сукупність філософських доктрин отців церкви (Августин Блаженний). Основа – примат віри над розумом. Августин відкрив новий предмет дослідження – переживання людини – внутрішню духовну особу.
Схоластика – філософське вчення, в якому поєднані релігійні ідеї з раціональною методикою та формально – логічними проблемами.
Реалізм – це напрям, згідно з яким загальні поняття існують реально як сутність речей ( Кентенберійський , Ф. Аквінський ).
Номіналізм – філософське вчення, що заперечує онтологічне значення загальних понять, стверджуючи, що вони існують лише в мислені. Одиничні речі не приховують ніяких універсалій, а загальні поняття є назвами одиничного.
У середньовічному світогляді, який ґрунтується на християнській релігії (теоцентризм), світ вперше набуває часового вектора (спрямування) – час втрачає циклічність, світ рухається від створення його Богом до майбутнього "страшного суду". Історія набуває направленості. Центральне місце людини в світі обумовлене тим, що вона є вищим творінням Бога, створена за образом і подобою його.
Суттєва відмінність людини від усього тваринного світу в середньовічному світогляді вбачалася в духовності. За цим критерієм зрівнювалися всі люди. Визнання природної (людина – творіння Бога) і духовної рівності людей було величезним кроком вперед у самопізнанні людини, але кроком суперечливим. Адже воно не означало визнання соціальної, економічної та політичної рівності.
13. Гуманізм та натурфілософія доби Відродження.
Філософія Відродження - напрям в європейській філософії XV – XVI ст. Характеризується неприйняттям офіційної католицької релігійності і інтересом до людської особистості. Усередині течії гуманістів цей інтерес виразився в ідеях класичного гуманізму і сприяв затвердженню практичного критерію істини (досвід+користь), який ліг в основу методології сучасних природних наук. Людина епохи Відродження прагне максимально розширити поле своїх інтересів.
Гуманізм – це напрям у філософії, представники якого вважали людину найвищою соціальною цінністю, яка має право на свободу та вільний вияв своїх здібностей. Основною метою епохи Відродження є: відродити античну культуру під впливом суттєвих перемін в соціально-економічному та в духовному житті. В центрі мислення є людина. Метою життя виступає не спасіння душі, а творчість, служіння людям, а не Богу. Якщо в середні віки людина вважалася природною істотою, то в епоху відродження – вона творець самої себе. На першому місці з’являються достоїнства, власна гідність, а не походження, багатство чи влада.
Вівся також пошук шляхів узгодження інтересів людей. Основу людських відносин, вважали гуманісти, складають любов, дружба, взаємоповага, що не суперечить захисту приватного інтересу і індивідуалізму.
Натурфілософія - спроба представити і пояснити природу, грунтуючись на результатах, отриманих науковими методами, з метою знайти відповіді на деякі філософські питання. Займається найважливішими природничонауковими поняттями пізнанням зв'язків і закономірностей явищ природи.
14. Європа Нового часу: загальна характеристика епохи та особливості розвитку філософії.
З кінця XIX ст. розпочинається період переосмислення та критики ідей і цінностей Нового часу.
У XIX ст. продовжується бурхливий розвиток науки. У літературі й мистецтві виникають такі стилістичні напрями, як романтизм, імпресіонізм та постімпресіонізм. Новий час характеризується подальшим розвитком капіталістичних відносин. На відміну від Середньовіччя державна влада тепер не залежала від церковної, безпосередньо не підпорядковувалась їй. Зусиля філософів і соціологів епохи на боротьбу проти церковників, релігії, схоластики.
Наукові відкриття Галілео Галілея у сфері астрономії і, головним чином, механіки, дали змогу їхньому авторові вперше в історії людської думки сформулювати поняття об'єктивного й не антропоморфного закону природи.
Представником ще одного плину у філософії Нового часу - раціоналізму був французький філософ Рене Декарт.
Інше філософський напрямок - емпіризм (від грец. Empiria досвід) стверджує, що всі знання виникають з досвіду і спостережень. Найбільш яскравими представниками цього напряму були Ф. Бекон (1561-1626), Т. Гоббс (1588-1679) і Д. Локк (1632-1704).
15. Німецька класична філософія.
Німецька класична філософія є цілісним духовним утворенням, бо:
всіх представників об’єднує розуміння ролі філософії в історії людства. Предметом філософії є людська сутність. Це чітко систематизована, але специфічна наука.
філософія – це спеціальна система дисциплін, понять.
розробила цілісну діалектичну концепцію розвитку.
виробила загальний принцип підходу до проблем історичного розвитку.
в проблемі людини концентрує увагу навколо принципу свободи.
Представниками німецької класичної філософії є Кант, Гегель, Фейєрбах.
Принципи німецької класичної філософії:
Всіх представників німецької класичної філософії об’єднує розуміння ролі філософії в історії людства і в розвитку світової культури.
Філософи надали філософії вигляду широко розробленої та диференційованої спеціальної системи дисциплін, ідей, понять та категорій.
Німецька класична філософія розробила цілісну діалектичну концепцію розвитку.
Німецька класика виробила певні загальні принципи підходу до проблеми історичного розвитку, запропонувавши досліджувати його науково-теоретичними засобами і виділивши деякі його загальні закономірності.
Розглядаючи проблеми людини, німецька класична філософія концентрує увагу навколо принципу свободи та інших гуманістичних цінностей.
Основні проблеми німецької класичної філософії: проблема науковості філософії, онтології, гносеології, філософської антропології, філософії історії, філософії права, філософії релігії, етики, естетики та ін.
Принципи німецької класичної філософії:
активності та діяльності – в основі всіх знань, понять і думок лежить людська активність; ми знаємо лише те і настільки, що і наскільки увійшло в контекст нашої діяльності;
системності знання – будь-яке знання набуває свого обґрунтування, достовірності та виправдання лише в системі знань;
розвитку – у світі все пов’язане з усім; цей загальний зв'язок резюмується єдиним результатом – розвитком;
рефлексії розвиток знань, а також і розвиток взагалі можливий лише тому, що кожен крок у процесах буття входить в єдине ціле. Тому розвиток постає поглибленням і збагаченням змісту тих процесів, що розвиваються. Розвиток пізнання відбувається через рух від неусвідомленого до усвідомленого, від усвідомленого частково – усвідомленого повніше.
16. Вихідні ідеї І.Канта. етапи його філософської діяльності.
Філософію Канта умовно ділять на 2 періоди :
1) докритичний період.2) критичний період.
На першому етапі - захоплювався природничими науками, на другому – вивченням походження пізнавальної діяльності. Предметом гносеології має бути дослідження пізнавальної діяльності суб’єкта, виявлення меж та законів діяльності людського розуму. Головним фактором пізнання є знання про суб’єкт. (“Критика чистого розуму”, “Критика здатності судження“). Філософію визначає як науку про відношення знання до суттєвих цілей людського розуму.
Поскільки розум має практичне і теоретичне застосування, то і філософія є практична і теоретична. Практична філософія містить апріорі, які визначають нашу поведінку. Теоретична філософія є теорією наукового пізнання. Знання, за Кантом, є судженням (аналітичні та синтетичні). Аналітичні – логічний присудок не дає нового значення. Синтетичні –предикат не виводиться з суб’єкта, а поєднуються з ним. Кант виділяє два види знання:
досвідне ( апостеріорне ); незалежне від досвіду ( апріорне ) - це знання, що передують досвіду і обумовлюють його.
У Канта виникає 2 світи:
1) світ явищ, що існує в досвіді, просторі та часі.
2) світ речей в собі, що перебуває поза простором і часом, за межами людської свідомості (трансцендентальний світ). Кант висуває концепцію трьох сходинок пізнання: чуттєвого споглядання; розсудку; розуму.
Є такі види атегорії:
1) кількість: єдність, множина;
2) якості: реальність, заперечення, обмеження
3) відношення: присутність, причинність, залежність, спілкування.
Не знання мають узгоджуватися з дійсністю, а дійсність як предмет знання має узгоджуватися з тим апріорним категоріальним апаратом, що дається людині до досвіду. Розум є здатністю опосередкованого пізнання, що не пов’язане з досвідом. Розум має своїм предметом результати діяльності розсудку. Розум утворює свої поняття – трансцендентальні ідеї. Їх Кант ділить на 3 види:
світ психологічних ідей ( мікросвіт людського “я“ ).
світ космологічних ідей (вибудовується абсолютна єдність зовнішнього світу)-
світ теологічних ідей: виводить людину в світ віри.
Кант формулює концепцію суперечностей, які виникають в людському розумі при спробі мислити світ як єдине ціле, беручи за передумову ідею абсолютного. ( протилежності – антиномії ).
Кант виділяє 4 протилежності:
світ кінечний у просторі і часі ( теза)
світ безкінечний ( антитеза );
все у світі просте і неподільне ( теза )
все у світі складне та подільне ( антитеза );
Бог - першопричина світу.
Цим Кант хотів осмислити проблеми діалектики. Але він визнає їх існування лише в людському розумі.
17. Філософія Гегеля як основне досягнення німецької класичної філософії.
Гегель започаткував діалектику - теорію розвитку суперечностей.
Вихідною ідеєю є тотожність буття та мислення. Мислення є незалежною від людини об’єктивною сутністю, першоосновою буття. Мислення відчужує своє буття у формі абсолютної ідеї – це процес безперервного розвитку пізнання.
Абсолютна ідея є активною, вона мислить і пізнає себе, проходячи три стани:
до виникнення природи і людини.
духовне начало з самого себе породжує природу.
абсолютний дух: абсолютна ідея залишає створену природу і повертається до самої себе на основі людського мислення.
Ці три етапи сформувалися у самостійні складові частини:
логіка;
філософія природи;
філософія духу.
Гегель вчення філософії. 3 сходинки діалектичного методу:
розсудок;
негативний розум;
спекулятивний розум. У Гегеля розум є вищим виявом мислення. Завданням логіки є аналіз наукового методу мислення. Гегель виклав логіку як цілісну систему принципів та категорій. Ця система є відображенням процесу розвитку; що відбувається за певною системою:
твердження ( теза );
заперечення твердження ( антитеза );
заперечення заперечення ( синтез).
Буття – сутність – поняття = система логічних категорій. Буття: якість, кількість, міра,
Сутність: видимість, тотожність, відмінність, суперечність.
Поняття: судження, пізнання, абсолютні ідея.
Основні принципи діалектики:
переходу кількісних змін в якісні;
тотожності протилежностей;
заперечення заперечення
Сутність – це те, що відрізняє явища одне від одного і те, що їх об’єднує. Рух від буття до суперечності здійснюється через перехід від тотожності до суперечності, а потім до нової тотожності.
Логіка у Гегеля - наука про ідею в собі та для себе.
Філософія духу: вчення про суб’єктивний дух ( антропологія, феноменологія, психології.
вчення про об’єктивний дух ( право, і мораль )
вчення про абсолютний дух ( мистецтво, релігія, філософія).
Діалектичний метод:
виходить з визнання всезагальності розвитку;
метод заснований на визнанні всезагальності суперечності;
метод вимагає відповідності руху, думки, стану характерному для реальних процесів;
метод вимагає постійного перетворення дійсності.
18. Розвиток філософської думки в Україні в 13-17ст.
Перші філософські школи в Україні виникли у княжу добу (9ст.). На їх появу впливали стародавні греки , які ще в 7ст. до н.е поширювали свою релігію і культуру на території Північного Причорномор’я. Підгрунтям духовної культури українського народу була Велесова книга – язичеські уявлення українців про створення світу, втілені у фольклорі. Світоспоглядання українців було міфічно-практичним. Початковими формами філософії були натурфілософія і космологія. На розвиток філософії княжої доби впливали такі фактори:
рівень суспільного буття
запровадження християнства, культура з широкою мережею храмів і монастирів задовольняли потреби вищого рівня пізнавального процесу;
наявність писемних пам’яток: Ілларіон «Слово про закон і благодать», Нестор «Повесть временних лет», В.Мономах «Повчання дітям», «Слово о полку Ігоревім», Києво-Печерський патерик».
В філософії княжої доби розглядались такі питання:
- дається визначення понять: істина, благодать, воля, тінь, світло та ін..
- піднімається проблема про рівність народів;
- істина подібна до Сонця; вона універсальна, дорівнює благодаті;
- протиставляє дух і тіло, розкриває повноцінність життєвих чинників.
Основою буття у філософії княжої доби вважалось 4 елементи - вода, земля, повітря, вогонь. Всесвіт тлумачився як одвічна боротьба бога і диявола, добра і зла. Філософи вважали, що з однієї сторони домінує лінійний час – від створення світу до кінця світу (ера Христа). З іншої сторони існує циклічне сприйняття часу, бо дні тижня перебувають у кругообороті.
Суть свободи – у виборі між шляхом спасіння через служіння богу і шляхом гріха. В ХІІІ – ХYІІ ст.. у філософії поширювалися ідеї західноєвропейського ренесансу Першими проповідниками гуманістичних ідей в Україні були Ю.Дрогобич, П Русин, С. Оріховський. В 1576р. відкрився культурно-просвітницький центр в Острозі, в якому діяла академія, друкарня та літературний гурток. Саме в Острозі надруковані «Азбука», «Буквар». Першим ректором Острозької Академії був Г. Смотрицький. Філософськими ідеями, які піднімали викладачі академії, були:
- моністична концепція буття;
- відмінність видимого і невидимого світу;
- свобода совісті
- раціоналізм.
19. Києво-Могилянська Академія як осередок розвитку філософії в Україні.
В 1632р. відкрилася Києво-Могилянська Академія. При академії існував філософськй клас. Першою формю бутя вважалася схоластика. Філософія є засобом інтелектуального пізнання істин віри, осмислення природи і людини. В академії викладачами філософії були Гізель, Баранович, Ф. Прокопович, які відстоювали позиції деїзму – бог створив матерію і дух. Внаслідок цього виникли тілесні субстанції. У гносеології вони були близькими до поширення теорії образів. Вважали, що пізнання починається з чуттєвого досвіду, що виникає внаслідок дії предметів зовнішнього світу на органи чуття, які стають закарбованими образами. Образ викликає відчуття. Утворюється відображення.
Основою програми товариства була ідея федеративного об’єднання всіх слов’янських народів на принципах рівноправності та державного суверенітету. Кирило-Мефодіївське товариство об’єднало близько ста представників різночинної інтелігенції і проіснувало з грудня 1845 р. до березня 1847 р. Найвідомішими членами товариства були Т.Шевченко (1814 – 1861), М.Костомаров (1817 – 1885), П.Куліш (1819 – 1897), М.Гулак та інші. Основні ідеї, які об’єднували всіх членів цього товариства, полягали у створенні вільної федерації слов’янських народів, ліквідації самодержавства, кріпосництва, релігійної дискримінації, національного гноблення, формування умов для розвитку національної культури, освіти, мови.
20. Проблема людини філософських роздумах Г.С.Сковороди.
Г.С. Сковорода створив філософію життя. Основною проблемою його філософії є етико-гуманістична проблематика – людина і духовне начало в ній. На перше місце у людині ставив її духовність. В цьому вбачав суть людського життя. Сковорода вперше використав антитетику – метод зведення суперечливих тверджень, жодному з яких не можна віддати перевагу. Головним принципом філософії Сковороди є принцип двонатурності світу – світ видимий і невидимий. Видимий матеріальний світ – це бліде відображення невидимого світу. Вічність, дух, істину Сковорода розумів як бога, нематеріальну основу речей як вічну, незмінну першооснову. Невидима духовна натура існує поза простором і часом. Загинути нічого не може, воно лише втратить тінь. Сковорода створив вчення про три світи – великий (макрокосм), малий (мікрокосм) та світ символів (Біблія). Основою великого світу є вогонь, повітря, земля і вода. Він є старим і новим світом і відкривається лише тим, хто за видимим світом бачить невидиме. Старий світ мінливий, рухливий, а новий – вічний і незмінний. Суть малого світу (людини) Сковорода розкривє, виходячи з того, що в людині є видиме і невидиме, тілесне і духовне. Сковорода закликає «Пізнай себе». Самопізнання розглядав як богопізнання. Пізнати в собі бога людині допомагає Біблія. Це аптека для лікування душевного світу. Мудрість, виражену в Біблії, заперечити неможливо.
Щодо філософії щастя, то для Сковороди щастя можна досягти шляхом морального самовдосконалення. Центром є серце – джерело життєдіяльності людини. Передумовою на шляху до щастя є дотримання принципу спорідненої праці – її відповідності тому розумному і справедливому началу, що визначає сенс буття. Кожна людина має свою природу, нахил до певної справи, яку людина може пізнати, а пізнавши – обрати собі заняття і життєвий шлях. Праця дає людині впевненості, відчуття повноти буття, душевний спокій і приносить людині задоволення. Забезпечує людині матеріальне благополуччя і є засобом духовного самоутвердження (щастя).
21. Проблема звільнення людини і нації у філософії Кирило-Мефодіївського товариства.
Своєрідні світоглядні ідеї були у XIX ст. сформульовані в програмних творах представників громадсько-політичного руху, де на першому плані перебуває діяльність Кирило-Мифодіївського товариства (1846-1847), створеного в Києві університетського інтелігенцію. До його складу входили професори, студенти та співробітники Київського університету, серед них: М. Костомаров, В. Бєлозерській, П. Куліш, Т. Шевченко та інші. Ідейним натхненням товариства був Микола Костомаров (1817-1885). У його працях «Закон Божий (Книга буття українського народу)» (1846), «Риси народної південно-руської історії» (1861), «Руїна» (1879) вперше зроблено спробу окреслити національний український характер, оглянути історичний шлях українського народу, доти нарис такого суспільного устрою, який відповідав би національним прагненням українців. Потужний влив на сучасників справив соратник М.Костомолова та Т.Шевченка Пантелеймон Куліш (1819-1897). За вихідними світоглядними спрямуваннями П.Куліш був людиною глибокою релігійною. У поглядах на Україну він романтизував її минуле, звинувачував урбанізацію у руйнуванні первісної моральності народу, розвивав так звану «хуторянську філософію», закликаючи повернутися до близькості із природою та простих форм життя.
Діяльність Кирило-Мифодіївців була кваліфікована владою як небезпечна для існуючого державного ладу. Усі учасники товариства постали перед судом і отримали суворі вироки. Найважче покарання припало на долю Т.Шевченка – заслання в солдати на 12 років у казахські степи із суворою забороною писати й малювати.
22. Філософські ідеї Т.Г.Шевченка.
Т.Шевченко, як ніхто інший, влучно та переконливо репрезентував ідею соборності України, єдності усіх її земель всупереч історичній недолі, що роз’єднала різні частини колись єдиного краю, розкидавши їх по різних державах.
Серед світоглядних ідей Т.Шевченка варто виділити такі:
Ідея глибинної спорідненості людини з природою: у творах поета людина і природа живуть єдиним диханням та єдиними почуттями; людина вкорінена в природу, а природа, своєю чергою, є не мертвою, а одухотвореною.
Ідея народу як єдиного суверенна своєї історії та своєї життєвої долі: ніхто не може вирішувати його долі, він є єдина животворча сила історії.
Ідея віри у справедливого Бога; інколи здається, що Шевченко чи то атеїст, чи то єретик, проте в його творах чітко проводиться розрізняння того Бога, що його малюють у церквах та ім’ям якого чиняться насильства, та справжнього Бога, як гаранта здійснення вищої справедливості.
Ідея насильницької народної революції; вона інколи постає основою для звинувачення поета у оспівуванні насильства; проте слід сказати, що ця ідея була дуже поширеною у ХІХ ст.; тут Шевченко не був ні новатором, ні оригінальним; якщо ж ми поставимо питання про те, чи прийнятна ця ідея зараз, то відповідь, звичайно, буде негативною.
У творах Шевченка досить виразно проведена думка про важливу роль у суспільному житті та історії прогресу знань, науки, освіти.
Нарешті, через усю творчість Шевченка проходить своєрідний культ жінки-матері: для поета вона постає уособленням і сили життя, і його чарівної краси.
Діяльність кирило-мефодіївців була кваліфікована владою як небезпечна для існуючого державного ладу. Усі учасники товариства постали перед судом і отримали сурові вироки. Найважче покарання припало на долю Т.Шевченка – заслання в солдати на двадцять років у казахські степи із суворою забороною писати вірші і малювати картини.
23. Розробка антропологічного принципу та ідея суспільного прогресу у творчості І.Франка, М.Драгоманова, Л.Українки, М.Грушевського.
І.Я.Франко перший в європейській літературі розробляє тему праці, трудової моралі, яка розвивається пізніше в одну з провідних філософських тем. І.Франко формулює головний закон людяності, суть якого в тому, що неробство – зло, а праця – добро. Праця – єдине, що здатне творити і вдосконалювати людську душу, вселяти в неї почуття гідності й правди. В таку духовну силу може обертатися лише така праця, в якій живе громадянська свідомість, яка не тільки виправдовує, а й визначає мету й сенс людського покликання на землі. Але жити лише для праці неможливо. Отже, духовний світ людини – її найдорожче надбання. Філософія Франка – це яскраве втілення філософії українського духу початку ХХ ст., витоки якої йдуть від Г.Сковороди і Т.Шевченка.
М.Драгоманов (1841 – 1895). Найсуттєвішою рисою філософії М.Драгоманова є те, що він розглядав історичний процес у всій його різноманітності як результат дії багатьох факторів і різних комбінацій суспільних сил; Філ.-політологічна концпція Драгоманова полягає в тому, що укр. нація повинна розбватися на ієрархії суверенітетів: особа-народ-держава.
Л.Українка (1871 – 1913). В творах Л.Українки національна проблематика органічно пов’язана із загальнолюдською.
Оригінальність філософії Л.Українки полягає насамперед в оспівуванні ліризму української душі і драми її реалізації. Ґрунтуючись на Біблії, філософських ідеях Г.Сковороди і Т.Шевченка, Л.Українка будує філософію пошуку синтезу вічних проблем і сучасних запитів. Письменниця закликала українську громадськість збудитись від інертності, малюючи в разючих образах жахливі картини поразки, що є наслідком байдужості до голосу правди.
М.С.Грушевський – це був вче-ний, що мислив широкими історико-філ.категоріями. Він розглядав народ як нац.індивід. Народ є “єдиним геро-єм історії з його ідеалами, змаган-нями, боротьбою, посміхами і помил-ками”. Селянська природа істотно визначає самобутність історії укр.нар. Іст.праці Грушевського мають неаби-яке значення для забудови укр.держа-ви і відродження самосвідомості на-роду в сучасний період.
24. Проблема відчуження та його подолання у філософії марксизму.
Принципово по-новому вирішується комплекс питань,, пов’язаних з життям суспільства. Філософія марксизму переносить акцент на економічне життя суспільства, насамперед на сферу матеріального виробництва. Послідовно проводить думку, що в основі суспільного розвитку лежить спосіб виробництва матеріальних благ. Саме спосіб виробництва є тим стержнем, навколо якого об’єднуються всі інші складові суспільного життя. Серед багатьох видів стосунків між людьми як базові марксизм виділяє відносини у сфері виробництва матеріальних благ.
Проблема людини органічно пов’язана з теоретичним осмисленням такого суспільного феномена як відчуження – це складне явище, змістом якого є перетворення самого процесу людської діяльності і її результатів (творів, соціальних інститутів, грошей, духовних цінностей…) в силу, що панує над людиною, тисне на неї, диктує певні вимоги, силу, протилежну її бажанням та прагненням. Марксисти прийшли до висновку, що причиною відчуження є експлуатація людини людиною, в основі якої лежить приватна власність на засоби виробництва. Вони запропонували і конкретний шлях виходу з ситуації, що склалася, – знищення приватної власності на засоби виробництва. Це можна здійснити через утвердження нового типу власності – власності всіх і кожного водночас на ті засоби, якими створюються матеріальні цінності, власності, суспільної за своїм характером.
Ідея нищення приватної власності і подолання відчуження проходить червоною ниткою через весь марксизм. Суспільством вільної праці, соціальної рівності, справедливості та гуманізму проголошується комунізм, який виступає у двох аспектах: як світле суспільство майбутнього, мета пригноблених і як дійсний реальний дух, що послаблює стан відчуження. Вказується і соціальна сила, здатна кардинально змінити суспільні відносини, забезпечити перехід від приватної до суспільної власності. Такою силою виступає робітничий клас, пролетаріат.
Однією з характерних рис марксистської філософії є її безпосередня спрямованість на захист потреб та інтересів пролетаріату.
25.Західноєвропевська філософія кінця 19-20 століття.
Філософія — особлива форма духовної діяльності людини, що чутливо реагує на умови навколишньої дійсності. Західноєвропейська епоха Нового часу характеризується напруженими духовними і інтелектуальними шуканнями, внаслідок чого філософія цього періоду переживає очевидний зліт, що виразився в багатстві виниклих філософських напрямів і широті проблематики, що торкнулася. У свою чергу цей зліт був обумовлений корінною перебудовою суспільного перевлаштування і складанням наукової картини миру.
Напрямки у філософії нового часу
Метафізика – вчення про найзагальніші види буття ( світ, Бог, душа ). Основне поняття метафізики – субстанція - те, що існує само по собі, незалежно ні від чого ( природа, а не Бог ). Це перша спроба розмежуватися з наукою у пізнані світу. Наука пізнає світ за допомогою фактів та узагальнень.
Гнеосологія – наука про наукове пізнання. Вона формує відношення до світу як до чогось, що позбавлене людських вимірів Завдяки науці світ перетворюється в об’єкт. Суб’єктом пізнання стає людина. У гносеології виділяють протилежні течії.
- Емпіризм ( пізнання за допомогою органів чуття ) Бекон.
- Раціоналізм ( пізнання за допомого розуму ) Декарт.
Деїзм (бог створив світ) Гоббс, Бекон. Дуалізм – співіснування двох субстанцій: духовної і матеріальної.
Натуралізм – напрям, представники якого вважали природу універсальним принципом усього сущого.
Прагматизм – суть понять зводиться до практичних операцій підкорення навколишнього середовища і розглядає практичну ефективність ідей як критерій їх істинності.
Перед філософами постала необхідність: по-новому осмислити одвічну проблему „людина - світ” і при цьому визначити своє відношення до „класичної” філософії якій були властиві віра в силу людського розуму як принцип у поясненні світобудови.
Релігійна філософія: З кінця ХІХ і у ХХ столітті значно підвищився інтерес до релігії як способу розв’язання людських проблем. Найбільш типовим у цьому відношенні напрямом вважається неотомізм – сучасна версія вчення Фоми Аквінського, який у свій час поставив за мету поєднати релігію з наукою, примирити віру і розум.
Філософія життя: Ф.Ніцше (1844-1900) був одним із засновників напряму, який набув назви „філософії життя”, різні варіанти якого розробляли Шпенглер, Фрейд та інші. Їх мало цікавив об’єктивний світ, а більш хвилювала людина як земна біологічна істота – із стихією волі та позасвідомими потягами. Якщо в системах німецької класичної філософії воля визначалася через розум, а свобода волі означала свободу усвідомленого вибору, то такі філософи як А.Шопенгауер та Ф.Ніцше утверджують первинність волі стосовно всіх інших проявів духовного життя, в тому числі й стосовно розуму.(ЛЮДИНА ПОНАД УСЕ)
26. Практика як спосіб існування людини. Структура практичної діяльності.
Практика (від гр. діяння, активність) - це діяльність, за допомогою якої людина змінює, перетворює світ. Вона має суспільний характер і виступає як цілісна система дій , є способом суспільного буття людини, специфічною формою його самоутвердження в світі. Це матеріальна , чуттєво-предметна діяльність людини, що включає в себе освоєння та перетворення природних та соціальних об’єктів і становить рушійну силу розвитку людського суспільства і пізнання. Практика виступає як досвід. Основою практики є праця, в процесі якої людина змінює себе. До практики включається соціально-політична діяльність, яка регулює взаємовідносини між державами, націями, народами і націлена постійну зміну та оновлення суспільного життя. Міра освоєння предмета називається формою практики.
Головний зміст практики: практика є діяльністю з перетворення світу у відповідності з інтересами людей
Є два рівні практики:
- перетворюючий
- використовуючий
Риси практики:
всезагальність;
безпосередність;
революційність;
Структура практики:
потреби;
мета;
мотив діяльності;
предмет, на який націлена практика;
засоби, спрямованні на досягнення мети.
Функції:
практика - основа пізнання;
джерело і рушійна сила пізнання;
кінцева мета пізнання;
критерій істини.
27. Філософське поняття матерії і руху.
Час не можна зупинити і повернути назад. Матерія вічна в часі і нескінченна в просторі. Ще означає, що вона не має ні початку ні кінця, ніколи не виникає і не зникає. Простір і час взаємодоповнюють одне одного. Це значить, що простір визначається через час, а час визначається через простір
Іншою формою існування матерії є рух. Рух – це будь-яка зміна. В русі і тільки в русі існує матерія. Матерія без руху немислима як і рух без матерії. Завдяки руху матеріальні процеси знаходять себе, діють на органи чуття. Рух матерії абсолютний, вічний. Його не можна ні створити, ні знищити. Спокій є відносним. Тіло знаходиться в спокої по відношенню до іншого тіла, але воно приймає участь у загальному русі. Наприклад: будинок знаходиться в спокої по відношенню до поверхні землі, по відношенню до іншого будинку, але рухається разом з землею навколо її осі і навколо Сонця. Спокій має тимчасовий, визначений характер, він лише момент руху.
Розрізняють два типи руху:
прогрес (лат - .рух вперед) – це форма розвитку, яка означає поступальний розвиток по висхідній лінії – від низчого до вищого, від старого до нового. Прогресивним є лише те нове, яке не рунує основи розвитку, органічно пов’язане з попереднім розвитком.
регрес (лат. - назад) - це форма розвитку, яка означає повернення до старих форм ( застій, деградація, криза). Це рух по нисхідній, розвиток з знаком мінус.
Рух розрізняють не тільки за типами, а й за формами. Є такі основні форми руху:
механічний;
фізичний;
хімічний;
біологічний;
суспільний.
Форми руху матерії тісно пов’язані між собою. Їх основою є матеріальна єдність світу. Одна форма руху завжди перетворюється в іншу. Матерія вічна в русі. Це означає, що вона ніколи не зникає, а з однієї форми перетворюється в іншу.
28. Простір і час як форма існування матерії.
Простір і час. Це основні форми матеріального світу. Існування матерії в просторі означає, що:
предмет має певні розміри;
розміщується певним способом по відношенню до інших предметів.
Прості відмежовує матеріальні речі від ідеального буття. Для простору характерно: протяжність і місце серед інших речей. Протяжність – це продовження одного і того ж сущого. Простір трьохмірний = довжина, ширина, висота. Вони визначають величину, розмір.
Місце – це просторова визначеність предмета у відношенні до інших предметів.
Час - це загальна властивість матеріальних процесів проходити один за одним, в певній послідовності, через певний проміжок часу. Час визначає тривалість і черговість подій. Тривалість – це продовження одного і того ж. У ній розділяють три фази – сучасність, минуле і майбутнє. Черговість вказує на місце події серед інших подій в часовому просторі. Час на відміну від простору одновимірний. Всі тіла розвиваються у часі тільки в одному напрямку - від минулого до майбутнього. Час не можна зупинити і повернути назад. Матерія вічна в часі і нескінченна в просторі. Ще означає, що вона не має ні початку ні кінця, ніколи не виникає і не зникає. Простір і час взаємодоповнюють одне одного. Це значить, що простір визначається через час, а час визначається через простір
29. Діалектика як загальна теорія розвитку всього сущого.
Діалектика є загальною теорією розвитку,вона поширюється на всю навколишню дійсність.
Розвиток – це незворотна зміна матеріальних та ідеальних об’єктів. В результаті розвитку виникає нова якість. Розвиток – це зміна, рух, але не всяка заміна є розвитком.
В процесі руху як розвитку створюється нове, здатне до саморуху. Саморух і саморозвиток - основні елементи діалектики як теорії розвитку. Саморозвиток генетично виникає з саморуху, що відображає зміну явища під дією внутрішніх суперечностей. Рух – внутрішньо пов’язана єдність буття і небуття, тотожності і відмінності, стабільності і плинності. Його можна осягнути лише тоді, коли розглядати його суперечливі сторони у єдності і взаємодії. Якщо взяти до уваги лише одну його сторону, то рух буде незрозумілим. Бо рух – суперечність, свідчення того, що тіло може рухатись лише тоді, коли воно перебуває в даному місці і одночасно в ньому не перебуває. Це єдність протилежностей. Постійне виникнення і одночасне вирішення даної суперечності і є рухом. Розвиток – це є вища форма руху, сутністю руху. Діалектика опирається на такі поняття як зв’язок, взаємодія.
Зв’язок відображає взаємообумовленість речей. Зв’язки є механічні, фізичні, хімічні, суспільні (виробничі, класові, національні, родинні, групові і т.д.). Зв’язки є об’єктивні та суб’єктивні, прості і складні, необхідні і випадкові, причинні і наслідкові, постійні і тимчасові, прямі і опосередковані, одиничні, загальні і всезагальні.
Взаємодія відображає процеси взаємовпливу різних об’єктів один на одного, зміну їхнього стану, породження одних об’єктів іншими. Річ має здатність бути сама собою, залежно від її зв’язків із зовнішнім світом. Річ має властивість викликати те чи інше в іншому і проявлятися у співвідношенні з іншими речами. Річ виявляє свої властивості лише під час відповідного відношення до інших речей. Відношення – це категорія, яка характеризує взаємозалежність елементів певної системи.
30. Принципи діалектики.
Діалектика є загальною теорією розвитку,вона поширюється на всю навколишню дійсність.
Принципи діалектики – це начало, основа, внутрішнє переконання. Це практичні засади, якими керується людина в житті. (принциповий – непідкупний, цілеспрямований, непоступливий, твердий).
Основними принципами діалектики є :
принципи загального зв’язку;
розвитку;
суперечності;
стрибкоподібності;
заперечення.
Закони діалектики і є основоположними, фундаментальними принципами усвідомлення об’єктивної дійсності.
Розвиток – це незворотна зміна матеріальних та ідеальних об’єктів. В результаті розвитку виникає нова якість. Розвиток – це зміна, рух, але не всяка заміна є розвитком.
Заперечення – це заміна старого новим.
Стрибок - це перехід від старої якості до нової.
Суперечність- це єдність протилежностей, момент зв’язку старого і нового, відмова від першого із збереженням того, що необхідне для розвитку другого.
31. Категорії діалектики.
Категорії – це діалектичні поняття, в яких знаходять відображення найбільш загальні суттєві ознаки, зв’язки властивості відношення речей. Категорії потрібні для того щоб :
розвивати мислення і мову;
збагачувати мову новими поняттями.
Поняття потрібні тоді, коли треба виділити загальне і дати йому назву, коли це загальне не дане у відчуттях.
Наприклад : метал, пшениця – це одиничні явища; загальним для них є термін «вартість». Категорії – це універсальні форми мислення, форми узагальнення реального світу, в котрих знаходять своє відображення загальні властивості, риси і відношення предметів об’єктивної дійсності. Категоріями діалектики є:
Одиничне – це окремий предмет, явище, подія, факт, які характеризуються відповідними просторовими і часовими межами. Одиничне – це сукупність індивідуальних, неповторних рис, що належать окремим речам і відрізняють даний предмет від інших, робить його саме ним, а не іншим. Немає однакових речей, але є подібні речі. Подібні, однакові, повторюючі риси, що належать цілому ряду предметів і явищ, називається загальним. Риси і властивості, які присутні всім без винятку предметам і явищам, називається всезагальним. Всі предмети і явища є матеріальними, існують об’єктивно, тобто незалежно від свідомості людини.
Одиничне і загальне є єдністю протилежностей.
32. Закони діалектики.
Закон – це суттєве відношення, який є об’єктивним, необхідним, загальним, внутрішнім і суттєвим, повторювальним.
Діалектика опирається на три основні (універсальні) закони:
закон взаємного переходу кількісних змін у якісні;
закон єдності і боротьби протилежностей;
закон заперечення заперечення.
Основні, бо :
притаманні всім сферам дійсності;
розвивають глибинні основи руху та розвитку.
I закон відображає ту особливість об’єктивної дійсності, за якої всі предмети, процеси і явища набувають визначеності через взаємодію, взаємозалежність, суперечливість своїх зовнішніх та внутрішніх властивостей, кількісних та якісних характеристик, що існують об’єктивно.
ІІ Закон Всі предмети і явища мають суперечливі тенденції, що взаємодіють між собою. Протилежності – це протистоячі одна одній сторони, сили, тенденції. Діалектика розглядає кожну річ як суму і єдність протилежностей. Єдність протилежностей – відношення нерозривного зв’язку сторін предмета або явища. Протилежності не тільки виключають, але і обов’язково замінюють одна одну. Вони співіснують в одному предметі, і одна без одної не існують. Але протилежності довгий час мирно існувати не можуть, між ними відбувається боротьба. Боротьба протилежностей складає основне джерело розвитку. Боротьба має місце там і тоді, де і коли протилежні сторони існують в одному предметі.
ІІІ Закон Заперечення – це заміна старого новим. Відмирання старого проходить на основі внутрішніх протиріч. Боротьба протилежностей зав’язується на новій основі і в результаті приводить до необхідності нового заперечення. Відбувається заперечення заперечення. Діалектика заперечення є єдністю відмирання і творення.
Закон заперечення заперечення відображає об’єктивний, закономірний зв’язок між тим, що заперечується і тим, що заперечує. Цей процес відбувається як діалектичне заперечення елементів старого і утворення елементів нового. Основою заперечень є суперечність. Це єдність протилежностей, момент зв’язку старого і нового, відмова від першого із збереженням того, що необхідне для розвитку другого.
33. Сутність альтернативних концепцій діалектики.
Метафізика: для усвідомлення дійсності характерна однобічність, абсолютизація, прямолінійність.
Софістика і еклектика – різновиди метафізики.
Софістика (гр. – міркування, засноване на навмисному порушенні законів логіки). Софістика ґрунтується на неправильному виборі вихідних положень, на змішуванні суттєвого з не суттєвим, на використанні різних значень одного і того ж слова, на витягуванні другорядних властивостей предмету. Властива софістиці свавільна інтерпретація фактів неминуче веде до агностицизму. Софістика не дає уявлення про походження світу, вона не є світоглядом. Софістика є альтернативою діалектики, коли діалектика розглядається як логіка.
Еклектика (гр. – вибираю) - це концепція, що ґрунтується на свавільному виборі координат, на випадковому поєднанні різних сторін речей, на ігноруванні суттєвих властивостей речей. Це «мішанина».
Догматизм (положення що сприймається на віру без доведення) – це характеристика консервативного мислення. Догматизм виходить із знань, які не можуть збагачуватися в процесі розвитку пізнання. Істина правильна для будь-якого випадку. Догматизм не виникає чогось нового, що виникає в процесі пізнання.
Релятивізм (гр. – відносний) – це концепція, котра виходить з однобічного з’ясування суті істини, перебільшення моменту їх відносності. Якщо догматизм перебільшує значення абсолютної істини, то релятивізм перебільшує значення відносної істини.
Отже, якщо розглядати діалектику як теорію розвитку, то її антиподами є метафізика і негативна діалектика, а якщо розглядати її як логіку, то альтернативою є софістика та еклектика, якщо - як теорію пізнання – то догматизм та релятивізм.
34. Сутність і структура пізнавального процесу.
Пізнання – це процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності в свідомості людини, зумовлений практикою. Розділ філософії, що вивчає природу пізнання, закономірності пізнавальної діяльності, її пізнавальні можливості та здібності, називається теорією пізнання (гносеологія).
Головним у гносеології є питання: чи спроможна людська свідомість давати адекватне відображення дійсності. Вчення, що заперечує можливість пізнання, називається агностицизмом. Головною ознакою агностицизму є заперечення можливості пізнання суті дійсності, яка прихована видимістю.
Гносеологія джерелом пізнання вважає існуючу незалежно відомості об'єктивну реальність. Її пізнання – це процес творчого відображення в свідомості людини . Знання є результатом відображення суб'єктивним образом об'єктивного світу. Для сучасної гносеології процес пізнання має суспільно - історичний характер, що виявляється :
всі людські пізнавальні можливості формуються на основі практики;
окрема людина вчиться пізнавати разом з засвоєнням форм і способів людської діяльності, набутих знань, мови;.
процес оволодіння досвідом передбачає життя в суспільстві.
те, що людина може пізнати, визначається рівнем суспільно - історичного розвитку людства;
35. Матеріалістичне та ідеалістичне розуміння суб’єкта і об’єкта пізнання.
Процес пізнання можливий при взаємодії людини і природи. Процес пізнання осмислюється через категорії "суб'єкт ", " об'єкт ".
Суб'єкт – це реальна людина, наділена свідомістю, в таких її проявах, як мислення, чуття, розум, воля, яка засвоїла вироблені людством форми і методи пізнавальної діяльності і розвинула свої пізнавальні здібності.
Суб'єктом пізнання може бути і суспільство, яке має певний спосіб матеріального і духовного виробництва, певний рівень розвитку культури. Але суспільство не має надлюдських органів пізнання. Воно виступає суб'єктом лише опосередковано, через пізнавальну діяльність окремих людей.
Отже, суб'єктом пізнання є людина не як біологічна істота, а як продукт суспільно - історичної практики.
Об'єкт – це те, на що спрямована пізнавальна діяльність суб'єкта. Об'єктом є навколишня дійсність, але лише в тій мірі, в якій вона ввійшла в сферу діяльності суб'єкта. Об'єктом є не лише та частина реальності, яка вже введена в практику людства і становить коло його інтересів. Об'єктом є не лише природа, а й суспільство, людина , відносини між людьми, свідомість, пам'ять,воля, почуття. Пізнання спрямоване не лише на об'єктивний світ, а й не ідеальні об'єкти (числа, величини). Ідеальні об'єкти – це ідеальні образи об'єктивно існуючих предметів та явищ, що одержуються суб'єктом в результаті абстрагування і виступають замінниками реальних предметно – чуттєвих об'єктів.
Отже, об'єкт – це частина об'єктивної і суб'єктивної реальності, на яку спрямована пізнавальна діяльність суб'єктів. Об'єкт постійно змінюється під впливом практики та пізнання, бо змінюється світ, що включається в сферу діяльності суспільства.
Взаємодія об'єкта і суб'єкта фіксує єдність матерії і свідомості, буття і мислення, природи і духу. І об'єкт і суб'єкт формується в процесі практичної діяльності. Без взаємодії об'єкта і суб'єкта неможливий процес пізнання.
36. Особливості та роль чуттєвого пізнання у формуванні знань.
Як і відчуття, сприймання виникає тільки за безпосередньої дії об'єктів на аналізатори. Перехід від відчуттів до сприймання — це перехід до складнішого відображення світу, яке розширює можливості людини щодо пристосування й активного його перетворення.
Сприймання — відображення у свідомості людини предметів і явищ об'єктивної дійсності за їх безпосередньої дії на органи чуття.
Результатом сприймання є цілісний образ об'єкта. Наприклад, взявши в руки книгу, людина одночасно відображає її колір, вагу, запах типографської фарби. Зорові, тактильні, нюхові та інші відчуття, поєднуючись, створюють образ книги. Проте сприймання не зводиться до простого підсумовування відчуттів. Це якісно новий ступінь чуттєвого пізнання дійсності. Воно доповнюється наявними в людини знаннями, минулим досвідом. Отже, сприймання є складним процесом, і тому немало проблем, пов'язаних із його перебігом, не піддаються вирішенню.
37. Раціональне пізнання, його форми та евристична роль.
Одним із найбільш характерних шляхів діялісного способу нашої самореалізації є пізнання. Пізнання – це процес особливої взаємодії між суб’єктом і об’єктом, основним результатом якого є знання. Пізнання – це відображення об’єктивної дійсності як суб’єктивного образу, ім’я якого – знання. Пізнання починається з такого рівня, як чуттєвість, потім переходить на рівень абстрактності, потім знання виявляється на предмет істини чи хиби.
Основні поняття, що характеризують чуттєвий рівень пізнання постають у формі відчуття, сприйняття, уявлення.
Відчуття як суб’єктивний образ об’єктивного світу – це відтворення окремих властивостей речей об’єктивного світу, які безпосередньо впливають на органи чуття. Основними видами відчуття є: зорові, слухові, смакові, нюхові, дотикові. Вони виникають і під впливом процесів, що відбуваються в людському організмі.
Сприйняття – цілісний образ речі як синтез відчуттів, пов’язаних одне з одним відповідно до того, як пов’язані між собою властивості тієї чи
іншої речі.
Уявлення виникають у людській голові на основі минулих впливів речей на людину, які збереглися в її пам’яті, або ж на основі розповіді про речі інших людей, опису речей чи явищ, фотографії, наочних зображень тощо. На відміну від від попередніх форм відображення, уявлення відображають речі та явища без індивідуальних особливостей та деталей у вигляді узагальнених типових рис, отже, наявний процес абстрагування. Тому це своєрідний “ місток “ між чуттєвим пізнанням і абстрактним мисленням.
До раціонального, логічного пізнання, або абстрактного мислення, належать такі форми:
Поняття – думка, яка відображає речі та явища в їхніх загальних і суттєвих ознаках. Існує в граматичній формі слова. Є початковою формою мислення і водночас його результатом;
Судження, тобто думка, що має вираження у формі розповідного речення, в якому щось стверджується про річ, явище, і яка є істиною або хибною.
Тобто судження – це взаємозв’язок понять; Умовивід є процесом мисленням, в результаті якого з двох або декількох суджень виводиться нове судження.
Характерними особливостями абстрактного мислення є відтворення внутрішніх, суттєвих сторін, закономірних зв’язків дійсності, тобто пізнання сутності; узагальненість та опосередкованість
38. Форми чуттєвого та раціонального пізнання.
Чуттєве і раціональне пізнання дають змогу осягнути дійсність. Специфіка раціонального пізнання в тому, що через нього можна пізнати ті властивості об'єктів, які не можуть бути зафіксовані чуттєвим відображенням.
Раціональне і чуттєве пізнання – це діалектично взаємопов'язані сторони єдиного пізнавального процесу, що в єдності дають адекватну картину дійсності. Раціональне пізнання одержує свій зміст з чуттєвих даних. Єдність обумовлена і практикою, але безпосередньо втілюється через уяву.
Уява – це вид пізнання, що формує нові конкретно-чуттєві образи та поняття і здійснює перехід від чуттєвого до раціонального, узагальнюючи чуттєві образи, надаючи конкретно-наочного характеру формам мислення, синтезуючи чуттєве відображення та мислення в єдину систему. Пізнання є творчим процесом. Специфіка творчості в тому, що це процес діалектичної єдності найбільш сильно вираженої активності суб'єкта і максимальної об’єктивності змісту результатів пізнавальної діяльності. Творчість проявляється і в тому, що пізнання творить і самі форми відображення, розробляючи логіку, засоби та методи. Важливу роль в творчому процесі відіграє інтуїція - це такий спосіб одержання нового знання, коли за неусвідомленими в даний момент часу ознаками суб'єкт робить наукове відкриття, одержує нове істинне знання про дійсність. Інтуїція – це момент творчого процесу, коли всі елементи проблеми об’єднуються в єдину систему. Інтуїція – це здатність суб'єкта робити висновки. Шляхом інтуїції здійснюється перехід від поступових кількісних змін у з’ясуванні і осмисленні пізнавальної проблеми до результативного її вирішення через одночасне врахування усієї множини факторів пізнавальної ситуації. Інтуїтивні відкриття стають можливими лише тоді, коли опрацьований фактичний матеріал.
Отже, пізнання залежить від рівня розвитку практики, яка історично змінюється.
39. Проблема істини у філософії.
Мета пізнання - досягнення істини. Але пізнання - складний, суперечливий процес, не вільний від помилок.
Істина - це адекватне відображення об'єктивної реальності суб'єктом, що пізнає.
Для правильного розуміння істини важливо підкреслити наступне. Істина не існує сама по собі, незалежно від знання. Це характеристика знання, яке може бути істинним або неістинним, відповідати об'єкту або не відповідати йому. Тому, вживаючи поняття «істина», потрібно мати на увазі істинне знання, виражене в поняттях, думках, теоріях і інших його формах.
Пізнання не вільне від помилок, під якими потрібно розуміти невідповідність знань дійсності, неадекватне відображення об'єкта в свідомості суб'єкта. Помилки виникають внаслідок різних суб'єктивних і об'єктивних причин: поспішних узагальнень, одностороннього сприйняття об'єкта, тлумачення вірогідних знань як достовірних, упереджень, недосконалості пізнавальних засобів і т.п.
Об'єктивне і суб'єктивне в істині. Класичне визначення істини не розкриває її змісту, що являє собою єдність об'єктивного і суб'єктивного, абсолютного і відносного, абстрактного і конкретного.
Істина - гносеологічна категорія, вона характеризує не предмет, а знання про предмет. Реальний предмет розглядається як істинний або неістинний лише в об'єктивному ідеалізмі: щось істинне, якщо воно відповідає своїй ідеї. Якщо ж істину розуміти як відповідність знання про об'єкт реальному об'єкту, то вважати предмет істинним або неістинним немає підстав. Об'єкт існує сам по собі, він байдужий до істини.
40. Відносність, об’єктивність і абсолютність істини в процесі пізнавальної діяльності.
Об'єктивність істини зумовлена реально існуючим об'єктом, адекватне відображення якого визначає об'єктивне знання про нього. Об'єктивність знання (об'єктивна істина) - це зміст знань, який визначається об'єктом і не залежить від суб'єкта пізнання. Наприклад, думка «Земля - планета Сонячної системи» за своїм змістом об'єктивно істинно, вона виражає явище, існуюче незалежне від суб'єкта. Визнавати об'єктивну реальність,- значить визнавати об'єктивну істину.
Разом з тим за формою, за способом існування істина суб'єктивна. Як характеристика знання вона поза людською свідомістю не існує.
Абсолютне і відносне в істині. Оскільки знання безперервно змінюються, розвиваються, абсолютних істин немає, будь-яка істина відносна. Така позиція релятивізму. Догматично мислячі філософи, навпаки, заперечують існування відносних істин на тій основі, що відносне знання не можна вважати істинним. Істинним може бути тільки абсолютне знання. Очевидно і ту, і іншу позицію потрібно визнати односторонньою, заснованою на зіставленні абсолютного і відносного знання. Проблема абсолютного і відносного в істині заснована на розумінні істини як процесу.
Відносна істина, або точніше відносне в істинному знанні - це правильне в своїй основі положення, яке є неповним, неточним і яке заглиблюється і уточнюється в ході розвитку пізнання.
Абсолютна істина (абсолютне в істинному знанні) - це знання, тотожне своєму об'єкту і тому не може бути спростовано в ході подальшого розвитку пізнання.
Абсолютними можна вважати істини, що містять знання певних сторін, властивостей, закономірностей дійсності, що виражають вічне, нескороминуще.
41. Рівні та методи пізнання. Пізнання як процес.
У науковому пізнанні розрізняють два рівні: емпіричний та теоретичний.
На емпіричному рівні здійснюється спостереження об'єктів, фіксуються факти, проводяться експерименти, встановлюються співвідношення та закономірні зв'язки між окремими явищами; об'єкт відображається з боку його зовнішніх зв'язків і проявів. Логічною формою вираження є система суджень та умовиводів, за допомогою яких формулюються закони. Розвиток наукового знання в цілому є початковим, вихідним для побудови теоретичного знання. Основний зміст знання одержується з досвіду, з наукового експерименту.
На теоретичному - створюються системи знань, у яких розкриваються загальні та необхідні зв'язки, формулюються закони в їх системній; об'єкт відображається з боку його внутрішніх зв'язків та закономірностей, які осягаються шляхом раціональної обробки даних. Абстрактне мислення є засобом одержання нового знання.
Специфічні методи емпіричного пізнання: спостереження, вимірювання, експеримент.
Спостереження - це певна система фіксування та реєстрації властивостей і зв'язків досліджуваного об'єкта в природних умовах або в умовах експерименту. Структурні компоненти спостереження: спостерігач, об'єкт дослідження, умови та засоби спостереження - прилади, установки, вимірювальні знаряддя. Функції спостереження:
фіксація та реєстрація фактів;
попередня класифікація фіксованих фактів на засадах певних принципів, сформульованих на основі існуючих теорій;
порівняння зафіксованих фактів.
Вимірювання - це певна система фіксації та реєстрації кількісних характеристик досліджуваного об'єкта за допомогою різноманітних вимірювальних приладів та апаратів. Функції вимірювання:
- фіксація кількісних характеристик об'єкта;
- класифікація та порівняння результатів вимірювання.
Експеримент - це метод емпіричного рівня наукового пізнання, спосіб
чуттєво-предметної діяльності, коли явища вивчають за допомогою доцільно обраних чи штучно, створених умов, що забезпечують перебіг у чистому вигляді тих процесів, спостереження за якими необхідне для встановлення закономірних зв'язків між явищами.
Окрім специфічних методів застосовуються також загальнонаукові методи:: аналіз і синтез, індукція і дедукція, абстрагування, узагальнення, моделювання, ідеалізація.
42. Альтернативні форми науково-філософського розуміння сутності пізнавального процесу.
Альтернативні форми розуміння сутності пізнавального процесу:
сенсуалізм ( гр.. відчуття) - напрям у гносеології, згідно з яким відчуття є єдиним джерелом пізнання.
емпіризм (гр.- .досвід) - філософський напрям, представники якого основою пізнання вважають чуттєвий досвід.
раціоналізм (гр.- розум)- напрям, представники якого визнають центральну роль розуму у пізнанні.
практицизм – ( гр.- активність)- визнають основну роль практики у пізнанні.
агностицизм ( гр…непізнаний) - напрям, представники якого заперечують пізнавальність суті речей. Знання, на їх думку, не дають відображення суті дійсності, а в кращому разі обслуговують утилітарні потреби людей.
Догматизм і релятивізм - результат недіалектичного розуміння пізнання.
Релятивізм ( гр. - відносний) - абсолютизує суб'єктивність істини.
43. Теорія, концепція та гіпотеза як форми наукового пізнання.
Ідея - це форма наукового пізнання, яка відображає зв'язки, закономірності дійсності і спрямована на її перетворення, а також поєднує істинне знання про дійсність і суб'єктивну мету її перетворення.
Проблема - це форма і засіб наукового пізнання, що є єдністю двох змістовних елементів: знання про незнання і передбачення можливості наукового відкриття. Проблема є відображенням проблемної ситуації.
Гіпотеза - це форма та засіб наукового пізнання, за допомогою яких формується один з можливих варіантів вирішення проблеми, істинність якої ще не встановлена і не доведена. Гіпотеза є формою розвитку наукового пізнання, засобом переходу від невідомого до відомого, від незнання до знання, неточного знання до більш повного, точного. Гіпотези висуваються в контексті розвитку науки для вирішення якої-небудь конкретної проблеми з метою пояснення нових експериментальних даних або ж для усунення суперечностей між теорією та негативними даними експериментів шляхом проведення перевірки, доведення. Після цього гіпотеза перетворюється в наукову теорію або замінюється новою гіпотезою.
В діалектичній єдності ідеї, проблеми, гіпотези формується наукова концепція, яка обґрунтовує основну ідею теорії.
Концепція - це форма та засіб наукового пізнання, яка є способом розуміння, пояснення, тлумачення основної ідеї теорії, це науково обґрунтований та в основному доведений вираз основного змісту теорії, але на відміну від теорії він ще не може бути втілений у струнку логічну систему точних наукових понять.
Теорія - це найбільш адекватна форма наукового пізнання, система достовірних, глибоких та конкретних знань про дійсність, яка має струнку логічну структуру і дає цілісне, синтетичне уявлення про закономірності та суттєві характеристики об'єкта. Теорія на відміну від гіпотези є знанням достовірним, істинність якого доведена і перевірена практикою. Вона дає істинне знання та пояснення певної сфери об'єктивної дійсності. Від інших видів достовірного знання теорія відрізняється своєю точною логічною організацією і своїм об'єктивним змістом, а відповідно і своїми пізнавальними функціями. Теорія дає змогу зрозуміти об'єкт пізнання в його внутрішніх зв'язках і цілісності, може передбачити нові., поки що невідомі факти, прогнозуючи поведінку систем у майбутньому.
44. Глобальні проблеми сучасності та можливі шляхи їх вирішення.
Глобальні проблеми – це всеземні, всепланетарні проблеми, які стосуються не окремого регіону, а земної кулі в цілому.