11. Судочинство і судові органи в Київській Русі

Судочинство. У Київській Русі застосовувався обвинувально-змагальний процес. Суд, зважаючи на активну і безпосередню участь самих сторін у процесі (змагальний характер процесу), виконував лише функції посередника. Щоправда, щодо справ про тяжкі злочини проти феодалів і князівської влади використовувались форми розшукового (слідчого) процесу – князі з помічниками самостійно здійснювали розслідування і судочинство. Елементи розшукового процесу використовували також церковні суди. В обвинувально-змагально процесі сторони називались позивачем і відповідачем.

Розшук злочинця, який покладався на позивача, здійснювався у формі “закличу”, “зводу” і “гоніння сліду”. “Заклич” – це спосіб розшуку злодія чи особи, яке незаконно привласнила чужу річ, яка мала конкретно визначені індивідуальні ознаки (Ст.32 і 34 Розш.Пр.). У разі викрадення чи зникнення холопа, коня, зброї чи одягу потерпілий оголошував про це на торзі (ринку), і якщо упродовж 3 днів після оголошення річ знаходили у когось, то її утримувач вважався відповідачем і повинен був повернути її власнику і сплатити штраф. “Звід” – процедура розшуку особи (кінцевого татя), яка незаконно привласнила чужу річ, і повернення речі її власнику (Ст.35-39 Розш.Пр.). “Звід” відбувався, якщо річ знаходилась до “заклича”, якщо її відшукали до завершення 3 днів після “заклича”, або якщо вона була знайдена у чужому маєтку чи верві, а особа, в якої виявили річ, заперечувала її недобросовісне придбання. Тоді позивач, що знайшов свою річ і не міг її відразу повернути, вимагав від її володільця підтвердити її законне придбання, і якщо той вказував на її продавця, то вже він ставав відповідачем і, у свою чергу, теж міг вказати на особу, в якої він придбав украдену річ, - так “звід” тягнувся, поки не зупинявся на людині, яка не могла пояснити, звідки вона отримала цю річ, тож вона і вважалась злодієм. Якщо ж слід злодія виходив за межі міста, то власник речі вів “звід” поза містом лише до третьої особи, яка була зобов`язана сплатити йому вартість речі, а сама отримувала право продовжувати “звід”. Якщо “звід” приводив до кордонів держави або ж володілець речі не міг назвати особу її продавця (вона була йому невідома), то цей покупець міг підтвердити добросовісність свого володіння показами 2 свідків купівлі речі чи митника, перед яким здійснювалась купівля. “Гоніння сліду” (Ст.77 Розш.Пр.) полягало у гонитві за злодієм по залишених ним слідах. Отримані у ході проведення “зводу” і “гоніння сліду” результати були підставою для прийняття відповідного судового рішення.

Інші судові докази – особисте зізнання, свідчення послухів і видоків, речові докази, “суд божий”. Послухи – це свідки доброї слави (репутації) сторони судового процесу; так, обвинувчений у вбивстві міг відвести від себе підозру, виставивши 7 послухів (Ст.18 Розш.Пр.); притому послухами могли бути лише вільні люди (Ст.85 Розш.Пр.), а у виняткових випадках – боярські тіуни або закупи. Видоки – свідки факту вчинення злочину. Речові докази – сліди побоїв (синці), знайдені у підозрюваного вкрадені речі, виявлення трупа на території верві тощо. “Суд божий” – судові клятви (“рота”), ордалії (різні випробування), судовий поєдинок. Застосовувались 2 види судових клятв (іменем божества, яке за брехливу клятву, вважалось, неминуче покарає клятвопереступника): 1. позивача – при обгрунтуванні незначних позовів (Ст.48 Розш.Пр.) і 2. відповідача – очищувальна клятва (Ст.49, 115 Розш.Пр.). Судовий поєдинок (“поле”) полягав у вирішенні справи на підставі перемоги чи поразки котроїсь із сторін, які боролись у суді (часто зі зброєю), - переможець у бою вигравав судову справу. Розрізнялись 2 види ордалій: випробування залізом і водою

Судові органи. Суд не був відокремленим від адміністрації. Головним суддею був князь; князівський суд розв`язував справи, в яких хоч би однією із сторін були представники феодальної знаті; найважливіші справи князь вирішував разом із своїми боярами. Судові функції здійснювали також представники місцевої адміністрації – посадники у містах і волостелі у волостях та їхні помічники – тіуни, вірники та ін. У верві зберігався ще общинний суд. Формується вотчинний суд – суд землевласників над феодально залежним населенням, що здійснювався на підставі імунітетних жалувань. Із запровадженням християнства виникає церковний суд; судові функції здійснювали єпископи, архієпископи і митрополити, а архімандрит вирішував справи щодо чернецтва і залежного від монастирів населення. Церковний суд розглядав такі категорії справ:

1. усі справи церковних людей, тобто білого і чорного духовенства та усіх приналежних до церкви (монастирів) людей, які перебували під її опікою (прочани, старці, каліки, сліпі, глухі, безпритульні, вдови, сироти тощо) або у залежності від неї (залежні селяни і задушні люди);

2. усі справи, що виникали зі шлюбно-сімейних відносин – одруження, розлучення, встановлення опіки, усиновлення, спори щодо спадщини і т.п.;

3. усі справи, пов`язані з релігією, а саме, злочини проти церкви та релігії;