23.Державний устрій Німеччини новітнього періоду

Основний закон проголошує Федеративну Республіку Німеччини “демократичною і соціальною федеративною державою”парламентсько- президентська. (ст. 20).

Парламент ФРН складається з двох палат. Нижня палата – бундестаг – обирається на 4 роки народом загальним, прямим і таємним голосуванням за змішаною виборчою системою. Це головний законодавчий орган, але його повноваження повною мірою обмежуються бундесратом – верхньою палатою парламенту. Бундесрат формується урядами земель, які призначають уповноважених до верхньої палати. При вирішенні деяких питань (зміни конституції, кордонів земель тощо) бундесрату надане право абсолютного вето.

Глава держави – федеральний президент ХОРСТ ЗЕЄХОВЕР – не отримав значних повноважень. Він обирається на 5 років спеціальними федеральними зборами. До повноважень президента Конституція відносить: представництво федерації в міжнародно-правових відносинах, укладення міжнародних угод, призначення федеральних суддів і чиновників, вибір кандидатури федерального канцлера для його наступного затвердження бундестагом (статті 59 – 60).

Центральне місце в системі вищих органів федерації належить федеральному урядові і особливо його голові – федеральному канцлеру.

Федеральний канцлер “обирається без дебатів” бундестагом за пропозицією президента республіки (ст. 63). Федеральний канцлер “встановлює основні положення політики і несе за них відповідальність” (ст. 65).

Федеральний уряд має право законодавчої ініціативи, під час оголошення стану “законодавчої необхідності” уряд може провести закон і без бундестагу.

Важливе місце серед федеральних органів посідає федеральний конституційний суд.

Членів суду вибирали порівну бундестаг і бундесрат, вони користувались як і всі судді повною незалежністю і недоторканістю. Конституційний суд має повноваження виносити рішення про об`єм прав інших органів влади відповідно конституції, з приводу спорів про права і обов`язки між органами федерації і земель, а головне про конституційність чи неконституційність дій органів державної влади чи законодавчих постанов відносно прав громадянина (останнє було запозичене із конституційної практики діяльності Верховного суду США).

24 Державний устрій Османської імперії

Державний апарат, як і вся система адміністрації, вся внутрішня структура імперії, був дуже близький до класичного еталону, який відповідає генеральну схему командно - адміністративної структури традиційного Сходу, включаючи інститути влади - власності та централізованої редістрібуціі (перерозподілу). Всі землі імперії вважалися державними, а розпоряджався ними від імені султана апарат влади. На завойованих територіях форми землеволодіння частково змінювалися відповідно до османськими стандартами, частково залишалися незмінними, але при цьому все ж таки приводилися у відповідність з тими порядками, які були прийняті в імперії. Хоча султан і був верховним монархом, він мав безліч радників і міністрів. Найбільш могутніми серед них були візири й Диван (по суті - уряд), що підкоряються Великому візира. Диван представляв собою раду, на якому візири обговорювали політику імперії. Обов'язком Великого візира було повідомляти султанові думку Дивану. Диван складався від 3 візирів в 14 столітті до 11 - в 17 столітті. Діяльність уряду регламентувалася прийнятим за Мехмеда II (1444-1481) зведенням законів Переддень-наме, а також ісламським правом, шаріатом. Організаційно центральний апарат влади складався з трьох основних систем - військово-адміністративної, фінансової та судово-релігійної. Кожна з них була представлена ​​як у центрі, так і на місцях. Очолювана самим Великим візиром військово-адміністративна система являла собою кістяк усієї структури імперії. Країна до XVI ст. була розділена на 16 великих областей-еялету, очолюваних губернаторами-бейлербея, підлеглими Великому візиру і відповідали за стан справ у своїх областях - перш за все за боєздатність тих частин, які завжди повинна була бути готовою виставити та чи інша область. Бейлербея, у свою чергу, підпорядковувалися повітові воєначальники-управителі санджакбеі (повітів-санджаків в країні було близько 250), адміністративно відповідальні за свої повіти. У повітах влада санджакбея була дуже сильна, хоча формально вона регулювалася повітовими Переддень-наме, які згодом були створені для кожного санджаку. І, нарешті, на нижчому рівні влади вся військово-адміністративна система спиралася на тімаріотов, підпорядкованих санджакбеям і відповідали перед ними як за боєздатність та екіпіровку виставляються від свого тімару-землеволодіння воїнів-Сипахи, так і за збереження адміністративного порядку серед місцевого населення. У функції фінансового відомства, очолюваного візиром-дефтердарів і представленого на обласному та повітовому рівнях спеціальними чиновниками з підлеглими їм писарів, входило вести суворий облік ресурсів і доходів скарбниці, визначати розміри податків і податків, різного роду повинностей. Мабуть, саме чиновники цього відомства повинні були строго контролювати суму податків з кожного тімару, включаючи ту її частку, яка діставалася тімаріоти, та перевищувати яку він не мав права. Система податків в імперії була досить складною, особливо якщо врахувати, що знаходилися на напівавтономному положенні деякі віддалені провінції мали свої традиційні типи податків. Однак у цілому система була стрункою і жорстко обов'язковою. Вона розділена на дві основні частини - законні податки (тобто відповідали шаріату - десятина-ушр з мусульман, харадж і подушна подати Джізі з немусульман, закят з заможних і відповідні більш важкі мита з немусульман, особливо з багатих городян, і т. п.) та додаткові побори, до числа яких належали різні місцеві та надзвичайні податки, мита, податі. Від податків, крім служивих, було звільнено мусульманське духовенство, як служилої (судді-каді та ін), так і неслужілое (улеми). На частку судово-релігійної системи в рамках загальної адміністративно-політичної структури імперії припадала функція контролю над способом життя і поведінкою населення. Очолювана на рівні центрального уряду шейх-уль-ісламом і представлена ​​на рівні губернаторств декількома (спочатку лише двома) каді-Аскеров, ця система на повітовому рівні замикалася мусульманськими суддями-каді та їх помічниками. Судді-каді були, перш за все, суддями, решавшими від імені ісламу та за дорученням властей всі судові справи, що стосувалися мусульман. Але це була лише частина їх функцій, хоч і основна, найважливіша. Крім того, каді виступали у функції нотаріусів, що фіксували документи і угоди, а також посередників дозволяли торгові, фінансові та інші спори, контролерів, які стежили за регламентацією доходів і порядком збору податків, за встановленням цін, за порядком і характером суспільних робіт і т.п . Словом, у типових для ісламських структур умовах неподільності політики і релігії, що складалися на адміністративній службі каді були і духівниками, і чиновниками. У тому, що стосувалося інших, немусульманських верств населення, аналогічні функції були покладені на керівників відповідних релігійних громад-Міллет - грецько-православною, вірмено-григоріанської, іудейської, отримали для цього широкі повноваження.