31. Поняття й ознаки права

Право формується у державно організованому суспільстві як основний нормативний регулятор суспільних відносин. Звичаї, моральні і релігійні норми додержавного суспільства мають другорядне значення, перевага надається правовому регулюванню суспільних відносин. У сучасній юридичній науці термін «право» використовується утіекількох значеннях: - загальносоціальне право - можливості людей, націй, цілого людства. Ці можливості належать їх носіям від природи, незалежно від державної волі та є загальними й рівними для всіх однойменних суб'єктів (право людини на здоров'я, право нації на самовизначення - юридичне право в об'єктивному розумінні (система юридичних норм). Право є об'єктивним, оскільки державні загальнообов'язкові правила поведінки існують незалежно від волі і свідомості окремих суб'єктів (учасників суспільного життя); - юридичне право в суб'єктивному розумінні характеризує певні можливості, які належать суб'єктам і залежать від їх волі та свідомості (право громадян на працю, відпочинок та ін.. право власності організацій). Визначаючи ознаки права як державного регулятора суспільних відносин, ми характеризуємо саме юридичне право в об'єктивному розумінні. Отже: - норми права встановлюються або санкціонуються державою: - норми права охороняються і забезпечуються, крім інших засобів, державним примусом: - право являє собою єдину систему норм, котра є обов'язки новою для всього населення, що проживає на території певної держави; - право - це система загальнообов'язкових правил, норм, зміст яких чітко визначено у тексті правового документу; - право виражає загальну волю громадян держави. Право - це система загальнообов'язкових правил поведінки (правових норм), котрі встановлюються і охороняються державою, виражають загальні інтереси населення держави, спрямовані на регулювання суспільних відносин та задоволення загальносоціальних потреб. Основні напрямки впливу права на людину і суспільство окреслюють поняттям функції права. Виділяють такі види функцій права: - регулятивна (спрямована на позитивний правовий вплив з метою упорядкування суспільних відносин шляхом встановлення заборон, дозволів тощо): - охоронна (здійснюється органами держави, які приймають індивідуально-владні рішення, виконання яких гарантується державним примусом); - виховна (виховання поваги до права за допомогою якості законів, їх справедливого змісту); - інформаційна (право інформує людей про волю законодавця); - оціночна (право виступає як критерій правомірності чи неправомірності дій).

32.

Система органів державної влади за Конституцією України.

Право - Л.Д. Коровіна Основи правознавства Посібник

Страница 1 из 4 6.1.      Система органів державної влади в Україні. Згідно зі ст. 6 Конституції України державна влада в Україні здійснюється на засадах її розподілу на законодавчу, виконавчу і судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження відповідно до Конституції України і законів України. Конституція України закріплює таку систему державних органів: 1.   Органи законодавчої влади (Верховна Рада України). 2.   Президент України - глава держави. 3.   Органи виконавчої влади (Кабінет Міністрів України, міністерства, відомства та державні комітети, місцеві державні адміністрації) 4.   Органи судової влади. 5.   Контрольно-наглядові органи (органи прокуратури, різні інспекції). 6.   Органи місцевого самоврядування.   6.2.      Верховна Рада України, її склад та повноваження. Ст. 75 Конституції України закріплює, що „єдиним органом” законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України. Проголошення Верховної Ради парламентом свідчить про те, що Україна сприйняла один із традиційних, випробуваних досвідом багатьох країн демократи­чних принципів - здійснення законодавчої влади загальнонаціональним представницьким органом, який обирається народом України. Конституційний склад Верховної Ради України - 450 народних де­путатів, які обираються на 5 років. Вибори до Верховної Ради можуть бути черговими, які мають відбуватися в останню неділю останнього місяця 5го року повноважень її діючого складу, та позачерговими, які при­значаються внаслідок дострокового припинення повнова­жень Верховної Ради. Верховна Рада України набуває право здійснювати свої повноваження за умови обрання до її складу не менш як 300 народних депутатів, що становить дві третини її консти­туційного складу. Верховна Рада працює в сесійному порядку. Перша сесія кожного її нового скликання збирається не пізніше ніж на трид­цятий день після дня офіційного оголошення результатів виборів. Перше засідання новообраної Верховної Ради від­криває найстарший за віком народний депутат України і веде його, поки не буде обрано Голову Верховної Ради. За результатами виборів і на основі узгодження політичних позицій формується коаліція депутатських фракцій, до складу якої входить більшість народних депутатів України від конституційного складу ВРУ, протягом одного місця з дня відкриття першого засідання парламенту. Сесії Верховної Ради можуть бути черговими, які починають свою роботу в конституційно встановлені строки (пер­шого вівторка лютого і першого вівторка вересня кожного року), та позачерговими, які збираються на таких підставах: на вимогу не менш як третини від конституційного складу депутатів Верховної Ради, тобто не менш як 150 депутатів; на вимогу Президента України; у разі оголошення  воєнного чи надзвичайного стану депутати збираються у 2-денний строк без скликання. Якщо конституційно встановлені строки повноважень Верховної Ради закінчуються під час дії воєнного чи надзви­чайного станів, за яких організація і проведення нових виборів практично неможливі, її повноваження продовжу­ються аж до першого засідання Верховної Ради, яку буде обрано після скасування воєнного чи надзвичайного станів. Усі рішення Верховної Ради України приймаються на її пленарних засіданнях шляхом голосування, яке може бути таємним чи відкритим і здійснюватись шляхом підняття рук, бюлетенями або за до­помогою технічних засобів. Депутат повинен голосувати осо­бисто й не може доручати подавати голос від свого імені іншим депутатам. Рішення Верховної Ради приймаються у формі законів, постанов та інших актів простою більшістю конституційного складу Верховної Ради (не менш як 226 голосів народних депутатів). Щодо питань, пов'язаних з внесенням змін до Конституції та усуненням Президента в порядку імпічменту, рішення приймаються відповідно не менш як двома третинами чи трьома четвертими конститу­ційного складу Верховної Ради. Засідання Верховної Ради можуть бути відкритими та, за рішенням не менше як 150 народних депутатів, закритими. В роботі останніх мають право брати участь лише депутати та спеціально запрошені особи, а хід роботи закритих засідань у засобах масової інформації не висвітлюється. Повноваження ВРУ припиняється у день відкриття першого засідання Верховної Ради нового скликання. Президент України має право достроково припинити повноваження ВРУ, якщо: 1.   Протягом одного місяця у Верховній Раді не буде сформовано коаліцію депутатських фракцій; 2.   Протягом 60 днів після відставки Кабінету Міністрів України не сформовано персональний склад Кабінету Міністрів України; 3.   Протягом 30 днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися. Таке рішення приймає Президент України після консультацій з Головою та заступниками Голови ВРУ та головами депутатських фракцій у ВРУ. Для керівництва своєю роботою Верховна Рада обирає зі складу народних депутатів Голову Верховної Ради, його Першо­го заступника і заступника. СТРУКТУРА ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ Партійна фракція Тимчасові спеціальні комісії Голова, Перший заступник і заступник Голови 450 народних депутатів України Комітети Тимчасові слідчі комісії Уповноважений з прав людини Рахункова палата   Компетенція (повноваження) Верховної Ради України визначає її місце й роль у механізмі держави. За своєю сутністю і призначенням конкретні повноваження Верховної Ради можна поділити на кілька груп. Це повноваження, пов'язані: -     з внесенням змін до Конституції України; з прийняттям та внесенням змін до поточного законодав­ства; -     з формуванням бюджету; -     з визначенням засад політики держави та програм сус­пільного розвитку; -     із взаємовідносинами з Президентом України; з формуванням інших державних органів; з контрольною функцією; -     з організацією адміністративно-територіального поділу країни; -     зі здійсненням зовнішніх функцій держави. Слід зазначити, що досить широке коло питань може вирішуватись Верховною Радою виключно шляхом прийняття законів, тобто актів, які наділені найвищою юридичною силою. Це стосується відносин, які мають надзвичайно важ­ливе значення для особи, суспільства, держави, а саме: -     прав і свобод людини й громадянина та їхніх гарантій; -     основних засад використання природних ресурсів та ос­воєння космічного простору; -     засад зовнішніх зносин, зовнішньоекономічної діяль­ності; -     засад утворення політичних партій, інших об'єднань гро­мадян, засобів масової інформації; територіального устрою України; засад місцевого самоврядування; -     основ національної безпеки, організації Збройних Сил України й забезпечення громадського порядку; -     бюджетних відносин, податків і зборів, статусу національ­ної та іноземних валют на території України; -     одиниць ваги, міри й часу, порядку створення державних стандартів; -     амністії та ряду інших питань. Коаліція депутатських фракцій у Верховній Раді України відповідно до цієї Конституції вносить пропозиції Президенту України що­до кандидатури Прем'єр-міністра України, а також відповідно до Конституції вносить пропозиції стосовно кандидатур до складу Кабінету Міністрів України; - зміни до ст. 85 Конституції відображені у повноважен­нях Верховної Ради України щодо призначення за поданням Президента України, Прем'єр-міністра України, Міністра оборони України, Міністра закордонних справ України, призначення за поданням Прем’єр-міністра України інших членів Кабінету Міністрів України, Голови Антимонопольного комітету України, Голови Державного комітету телебачення та радіомовлення України, Голови Фонду державного майна України, звільнення зазначених осіб з посад, вирішення питань про відставку Прем’єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України; призначення на посаду та звільнення з посади за поданням Президента України Голови Служби безпеки України; -  право законодавчої ініціативи у Верховній Раді України належить Президентові України, народним депутатам України та Кабінету Міністрів України (це право скасовано щодо Національного банку України ).   6.3. Президент України, його повноваження   Згідно зі ст. 102 Конституції Президент України є главою держави і виступає від її імені. Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і гро­мадянина. Президент України обирається громадянами Ук­раїни на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п'ять років. Прези­дентом України може бути обраний громадянин України, який досяг 35 років, має право голосу, проживає в Україні протягом десяти останніх перед днем виборів років та володіє державною мовою. Одна й та сама особа не може бути обраним Президентом України більше ніж два строки підряд. Президент України не може мати іншого представницько­го мандата, займатися іншою оплачува­ною або підприємницькою діяльністю, що має на меті одержання прибутку. Чергові вибори Президента України проводяться в остан­ню неділю останнього місяця п'ятого року повноважень Пре­зидента України. Президент України користується правом не­доторканності на час виконання повноважень. За посягання на честь і гідність Президента України винні особи притягаються до відповідальності на підставі закону. Звання Президента України охороняється законом і зберігається за ним довічно, якщо тільки Президент України не був усунений з поста в порядку імпічменту. Повноваження Президента України припиняються достроково у разі: -     відставки; -     неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров'я; -     усунення з поста в порядку імпічменту; -     смерті. Відставка Президента України набуває чинності з моменту проголошення ним особисто заяви про відставку на засіданні Верховної Ради України. Неможливість виконання Прези­дентом України своїх повноважень за станом здоров'я має бу­ти встановлена на засіданні Верховної Ради України і підтверджена рішенням, прийнятим більшістю від конституційного складу на підставі письмового подання Верховного Суду України — за зверненням Верховної Ради України, і медично­го висновку. Президент України може бути усунений з поста Верхов­ною Радою України в порядку імпічменту в разі вчинення ним державної зради або іншого злочину. До основних напрямів діяльності Президента України як глави держави належить забезпечення: 1.   Державного суверенітету, тобто неподільності, верховенства, незалежності державної влади в Україні. 2.   Територіальної цілісності України, тобто недоторканності її кордонів і внутрішньої єдності. 3.   Відповідності внутрішньої та зовнішньої політики держави визначеним у Конституції засадам; чіткого й своєчасного реагування відповідних державних органів на будь-які порушення конституційних приписів. 4.   Прав і свобод людини, відповідності міжнародно-правовим актам і реальності правового статусу людини і громадянина. Повноваження Президента поділяються на кілька груп: 1.   Представницькі повноваження, які дістають вияв тоді, коли Президент України представляє нашу державу в міжнародних відносинах, приймає вірчі та відкличні грамоти, дипломатичних представників інших держав тощо. 2.   Повноваження, що стосуються діяльності Верховної Ради, наприклад, припинення її повноважень, якщо протягом 30 днів чергової сесії вона не може розпочати свої засідання. 3.   Повноваження у сфері законодавства, зокрема ті, що стосуються призначення всеукраїнського референдуму щодо змін Конституції України, право вето щодо прийнятих Верховною Радою законів із наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховною Радою. 4.   Повноваження, пов'язані з призначенням на посади, звільнення з посад членів Кабінету Міністрів та інших посадових осіб. 5.   Повноваження у сфері забезпечення державної незалежності, національної безпеки та оборони нашої країни, зокрема ті, що пов'язані з прийняттям рішень про загальну або часткову мобілізацію та запровадження воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях, з керівництвом Радою національної без­пеки і оборони України. 6.   Установчі повноваження (утворення та ліквідація за поданням Прем'єр-Міністра, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади). 7.   Повноваження в галузі правосуддя (утворення судів, здійснення помилування). 8.   Повноваження, пов'язані з наданням громадянства України та його припиненням і наданням притулку в Україні. Змінами до Конституції України 2004 р . передбачено: -     надання додаткових повноважень Президенту України щодо дострокового розпуску Верховної Ради, якщо: протягом одного місяця у Верховній Раді України не сформовано коаліцію депутатських фракцій; протягом 60 днів після відставки Кабінету Міністрів України не сформовано персо­нальний склад Кабінету Міністрів України; протягом 30 днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпо­чатися; -     Президент України вносить кандидатуру для призна­чення на посаду Прем'єр-міністра України за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України або депутатської фракції, до складу якої входить більшість народ­них депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України (раніше саме Президент України призначав Прем'єр-міністра України за згодою Верховної Ради, таким чином, участь Президента України при формуванні уряду обмежуються відповідним посиленням повноважень парламенту, що й дозволяє зробити висновок про трансформацію президентсько-парламентської республіки у парламентсько-президентську); -     скасоване повноваження Президента України щодо при­пинення повноважень Прем'єр-міністра України та прийнят­тя рішення про його відставку; -     вносить до Верховної Ради України подання про призна­чення Міністра оборони України, Міністра закордонних справ України; подання про призначення на посаду та звільнення з по­сади Голови Служби безпеки України; -     зупиняє дію актів Кабінету Міністрів України з мотивів невідповідності Конституції України з одночасним звернен­ням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності (раніше Президент мав право самостійно скасовувати акти Кабінету Міністрів України); -     обмежено коло актів Президента України, які повинні скріплюватися підписами Прем'єр-міністра України і мініст­ра, відповідального за акт та його виконання ( у випадку при­значення та звільнення глав дипломатичних представництв; у питаннях діяльності Ради національної безпеки і оборони Ук­раїни; при прийнятті рішень про введення в Україні надзви­чайного стану, а також при здійсненні Президентом України повноважень щодо утворення судів).  6.4. Органи державної виконавчої влади України.   Система органів виконавчої влади складається з вищих, центральних та місцевих органів виконавчої влади. Вищий орган виконавчої влади. Ст.113 Конституції України та ст. 1 Закону України «Про Кабінет Міністрів України від 21 грудня 2006 встановлює, що Кабінет Міністрів України (Уряд України) є вищим органом у системі органів виконавчої влади; здійснює виконавчу владу безпосередньо та через міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, Раду міністрів Автономної Республіки Крим та місцеві державні адміністрації, спрямовує, координує та контролює діяльність цих органів. Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України і Верховною Радою України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених Конституцією України. Права і обов'язки Кабінету Міністрів України визначені Кон­ституцією України та Законом «Про Кабінет Міністрів України». До складу Кабінету Міністрів України входять Прем'єр-міністр України, 1-й Віце-прем’єр і три віце-прем'єр-міністри та міністри України. -     Прем'єр-міністр України призначається Верховною Ра­дою України за поданням Президента України; -     кандидатуру для призначення на посаду Прем'єр-міністра України вносить Президент України за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України або депутатської фракції, до складу якої входить більшість народ­них депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України; -     прийняття Верховною Радою України резолюції не­довіри Кабінету Міністрів України має наслідком відставку всього складу Кабінету Міністрів України (в цьому випадку Верховна Рада України здійснює формування нового складу Кабінету Міністрів України). Кабінет Міністрів України за обсягом і характером компетенції є органом загальної компетенції, оскільки в його віданні знаходяться всі питання життєдіяльності держави. Центральні органи виконавчої влади утворюють систему, до якої згідно з Указом Президента України «Про систему центральних органів виконавчої влади» від 15 грудня 1999р. входять: міністерства; державні комітети; центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом. Міністерство України — головний орган виконавчої влади, утворений для формування і забезпечення державної політики в основних сферах діяльності та відповідних секторах державного управління. Державний комітет України — центральний орган виконавчої влади утворюється для забезпечення реалізації державної політики в міжгалузевих та міжсекторних сферах державного управління. Центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом створений для виконання визначених Конституцією та законами України особливих завдань і повноважень, наприклад, Антимонопольний комітет України. Для такого органу може встановлюватися особливий порядокутворення, реорганізації, ліквідації, призначення та звільнення керівників тощо. Повноваження Кабінету Міністрів визначаються ст. 116 Конституції України. Кабінет Міністрів України утворює, реорганізовує  та ліквідовує відповідно до закону міністерства та інші центральні органи виконавчої влади і призначає на посади та звільняє з посад за поданням Прем'єр-міністра України керів­ників центральних органів виконавчої влади, які не входять до складу Кабінету Міністрів України (раніше частина цих повноважень належала Президенту України).   6.5.      Органи місцевої державної виконавчої влади України.   Виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністра­ції. Голови місцевих державних адміністрацій призна­чаються і звільняються з посади Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України. Вони відпові­дальні перед Президентом України і Кабінетом Мініст­рів, підзвітні та підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня. Склад місцевих держадміністрацій фор­мують голови місцевих державних адміністрацій. Місцеві державні адміністрації підзвітні і підконтро­льні радам у частині повноважень, делегованих їм відпо­відними районними чи обласними радами. Обласна чи районна рада може висловити недовіру голові відповідної місцевої державної адміністрації, на підставі чого Президент України приймає рішення і дає обґрунтовану відповідь. Якщо недовіру висловили дві третини депутатів від складу відповідної ради, Прези­дент приймає рішення про відставку голови місцевої держадміністрації (ст. 118 Конституції). Місцеві державні адміністрації забезпечують на відповідній території: 1.   Виконання Конституції та законів України, актів Президента, Кабінету Міністрів, інших органів виконавчої влади. 2.   Законність і правопорядок; додержання прав і свобод громадян. 3.   Виконання державних і регіональних програм соціально-економічного та культурного розвитку національних меншин. 4.   Підготовку та виконання відповідних обласних і районних бюджетів. 5.   Звіт про виконання відповідних бюджетів. 6.   Взаємодію з органами місцевого самоврядування. 7.   Реалізацію інших повноважень, наданих державою і відповідними радами.   6.6. Місцеве самоврядування в Україні.   Правову основу місцевого та регіонального самоврядування в Україні складають Конституція України, Закон України "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21.05.1997 р. Місцеве самоврядування є правом територіальної  громади — жителів села чи добровільного об'єднан­ня в сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста - самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції та законів України. Воно може здійснюватися територіальною громадою як безпосередньо, так і через органи місцевого само­врядування: сільські, селищні, міські ради та їхні виконавчі комітети. Органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ і міст, є районні та обласні ради. Сільські, селищні, міські ради можуть дозволяти за ініціати­вою жителів створювати будинкові, вуличні, квартальні та інші органи самоорганізації населення і наділяти їх частиною влас­ної компетенції, фінансів і майна. До складу цих рад входять депутати, які обираються жителями села, селища, міста на ос­нові загального, рівного, прямого виборчого права таємним го­лосуванням строком на 5 років. Ст. 142 Конституції України визначає, що матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і не­рухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.   6.7. Судова влада в Україні.   Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами (судовою владою). Основні завдання судової влади в Україні: -     зміцнення законності; -     охорона від посягань на власність; -     судовий захист від посягань на честь і гідність; -     запобігання у вчиненні злочинів. Правові засади організації судової влади та здійснення правосуддя в Україні, система судів загальної юрисдикції, визначені Конституцією та Законом "Про судоустрій України" від 7 лютого 2002 р. Згідно з цим законом судова влада реалізується шляхом здійс­нення правосуддя у формі конституційного, цивільного, госпо­дарського, адміністративного та кримінального судочинства. Судочинство в Україні здійснюється: Конституційним Судом та су­дами загальної юрисдикції. Конституційний Суд є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні. Суди загальної юрисдикції утворюють єдину систему судів, яка будується за принципами територіальності та спеціалізації. Принцип територіальності означає, що система судів загальної юрисдикції визначається особливостями адміністративно-територіаль­ного устрою і до неї належать: місцеві суди, апеляційні суди, Апеляційний суд України, вищі спеціалізовані суди, Верховний Суд України. Найвищим судовим органом системи судів загальної юрисдикції є Верховний Суд, Він може переглянути будь-яке рішення судів нижчих ланок. Конституція України забороняє створення будь-яких надзвичайних і особливих суддів. Місцеві суди - суди першої інстанції, розглядають переважну більшість цивільних, кримінальних та адміністративних справ. Апеляційні суди - суди другої інстанції. Вони розглядають і перевіряють законність рішень судів першої інстанції. Система судів загальної юрисдикції   Верховний Суд України - найвищий судовий орган   Судова пала­та у цивільних справах Судова палата у кримінальних справах Судова палата у господарських справах Судова палата у адміністративних справах Військова судова колегія   Перегляд окремих рішень у касаційному порядку та справ у порядку повторної касації, розглянутих судами загальної юрисдикції в касаційному порядку   Президія Верховного Суду Пленум Верховного Суду Науково-консультативна рада   Організаційне забезпе­чення Організаційно-методичне забезпечення Науково-методичне забезпечення Апеляційний суд України (1) Перегляд справ в апеляційному порядку Вищі спеціалізовані суди Перегляд рішень апеляційних і місцевих адміністративних та госпо­дарських судів у касаційному порядку   Судова палата у цивільних справах Судова палата у кримінальних справах Адміністративний (1) Господарський (1)   Військова судова палата Президія Апеляційного суду   Апеляційні суди (40)   Загальні (31) Спеціалізовані (9)   АРК, областей, міст Києва і Севастополя (27) Військові суди регіонів і Військово-Морських Сил України (4) Господарські (9) Адміністративні   Перегляд рішень в апеляційному поряд­ку та розгляд окремої категорії справ у першій інстанції Перегляд рішень місцевих господарських судів в апеляцій­ному порядку Перегляд рішень в апеляційному порядку та розгляд окремої категорії справ у першій інстанції   Суд присяжних Розгляд справ, визначених процесуальним законом   Місцеві суди (791)   Загальні (764) Спеціалізовані (27)   Районні, міські, районні у містах, міськрайонні (740) Військових гарнізонів (24) Господарські АРК, областей, міст Києва і Севастополя (27) Адміністративні (окружні)   Розгляд криміналь­них, цивільних і т.п. справ у першій інстанції Розгляд справ щодо військовослужбов­ців у першій інстанції Розгляд господарських справ у першій інстанції Розгляд адміністративних справ у першій інстанції   Примітка : цифрами позначено кількість відповідних судів Засади судочинства: -     законність; -     рівність всіх учасників судового процесу; -     забезпечення доведеності вини; -     змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів; -     підтримання державного обвинувачення в суді прокурором; -     забезпечення обвинуваченому права на захист; -     гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; -     забезпечення апеляційного оскарження рішення суду; -     обов’язковість рішення суду   6.8. Правовий статус Конституційного Суду України. Порядок формування, функціонування і компетенція Конституційного Суду визначаються розділом XII Конституції України і Законом України «Про Конституційний Суд України» (16 жовтня 1996 р.); Конституційний Суд України - єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні. Конституційний Суд України не входить до системи судів загальної юрисдикції і, відповідно, не розглядає конкретних кримінальних або цивільних справ, не є апеляційною чи наглядовою інстанцією для судів загальної юрисдикції. Він вирішує питання щодо відповідності законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України і законів України. Формування складу Конституційного Суду також відрізняється від формування інших судових органів. Конституційний Суд України складається з 18 суддів Конституційного Суду. Президент України, Верховна Рада і з’їзд суддів України призначають по 6 суддів Конституційного Суду. Суддя Конституційного Суду призначається на 9 років без права бути призначеним на повторний строк. На спеціальному пленарному засіданні Конституційного Суду судді Конституційного Суду зі свого складу шляхом таєм­ного голосування обирають Голову Конституційного Суду (тільки на один трирічний строк). Повноваження Конституційного Суду України: -    вирішення питань щодо відповідності Конституції України (конституційності): законів та інших правових актів Верховної Ради України; актів Президента України; актів Кабінету Міністрів України; правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим; -    офіційне тлумачення Конституції України і законів України; -    надання висновку щодо відповідності Конституції України діючих міжнародних договорів України чи тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для ратифікації; -    надання висновку щодо дотримання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з посади в порядку імпічменту. Усі державні органи, органи місцевого самоврядування і їхні посадові особи, громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства зобов'язані дотримуватися Конституції України і виконувати її.   6.9..  Поняття та система  правоохоронних органів, їх завдання. Правоохоронні органи - це державні та недержавні органи, головним завданням і функцією яких є охорона правопорядку, захист прав і законних інтересів громадян, юридичних осіб, держави. До державних правоохоронних органів належать: 1)    прокуратура; 2)    органи й установи юстиції (Міністерство юстиції, Вища рада юстиції, нотаріат, відділи реєстрації актів гро­мадянського стану); 3)    органи внутрішніх справ, у тому числі — міліція; 4)    Служба безпеки України; 5)    органи державної податкової служби; 6)    митні органи. До недержавних правоохоронних органів належать адвокатура, приватний нотаріат, приватні охоронні орга­нізації. Прокуратура України — це єдина система державних органів, що здійснюють прокурорський нагляд за дотриманням і правильним застосуванням законів. Правовий статус прокуратури України визначається Конституцією України, Законом України «Про прокуратуру» (5 листопада 1991 р.) зі змінами, внесеними Законом України від 12 липня 2001 р. Прокуратуру України очолює Генеральний прокурор України, що призначається на посаду і звільняється з посади Президентом України за згодою Верховної Ради Укра­їни. Верховна Рада України може висловити недовіру Гене­ральному прокурору України, що тягне його відставку з посади.  Строк повноважень Генерального прокурора України – 5 років. Система органів прокуратури України Генеральна прокуратура України   Прокуратура АРК Прокуратури областей Прокуратури міст Києва та Севастополя Військові прокуратури регіонів, військово-морських сил Спеціальні прокуратури Міські, районні, міжрайонні, прокуратури Військові прокуратури гарнізонів   Відповідно до Конституції та законів України на про­куратуру України покладені такі функції (повноважен­ня): 1)    підтримання державного обвинувачення у суді. За­вдання прокурора - в обвинувальній промові обґрунтувати застосування до підсудного кримінального закону; 2)    представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом. Підставою представництва в суді інтересів громадянина є його нездатність із поважних причин самостійно захистити свої порушені права чи оскаржувані права, а держави - наявність по­рушення або загрози порушення державних інтересів; 3)    нагляд за додержанням законів органами, що здій­снюють оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство (до них належать: міліція, податкова міліція, органи безпеки України, митні органи, органи державного пожежного нагляду, органи прикордонної охорони і деякі інші); 4)    нагляд за додержанням законів при виконанні су­дових рішень у кримінальних справах, а також під час застосування інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян. Про­куратура зобов'язана здійснювати нагляд за дотриманням законів у слідчих ізоляторах, ізоляторах тимчасового утримання, установах з виконання кримінальних пока­рань, психіатричних лікарнях з суворим і посиленим на­глядом; 5)    нагляд за додержанням прав і свобод людини і гро­мадянина, додержанням законів з цих питань органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами. До створення системи державних органів, на які будуть покладені функції досудового слідства, органи прокурату­ри здійснюють також розслідування ряду злочинів, як правило, тяжких та особливо тяжких. Крім того, Генеральний прокурор та підлеглі йому про­курори координують діяльність на боротьбу зі злочинністю всіх правоохоронних органів.   6.10. Правовий статус міліції України Міліція України — це державний озброєний орган ви­конавчої влади, який захищає життя, права і свободи громадян, власність, природне середовище, інтереси суспільства і держави від протиправних посягань. Правовий статус міліції України визначається Законом України «Про міліцію» (20 грудня 1990 р.). Основні завдання міліції: 1)    забезпечення особистої безпеки громадян, захист їх прав, свобод і законних інтересів; 2)    запобігання правопорушенням та їх припинення; 3)    охорона і забезпечення громадського порядку; 4)    виявлення і розкриття злочинів, розшук осіб, що їх вчинили; 5)    забезпечення безпеки дорожнього руху; 6)    захист власності від злочинних посягань; 7)    виконання адміністративних стягнень; 8)    участь у наданні соціальної та правової допомоги гро­мадянам. Для їх виконання у структурі міліції створені такі підрозділи: 1)    кримінальна міліція, головне її завдання - виявлення і викриття злочинів; 2)    міліція громадської безпеки. Завданням цього підроз­ділу є припинення і профілактика правопорушень, охоро­на громадського порядку, 3)    транспортна міліція має функції, аналогічні кри­мінальній міліції; 4)    державна автомобільна інспекція покликана забез­печити безпеку дорожнього руху; 5)    міліція охорони здійснює функцію охорони власності від злочинних посягань; 6)    спеціальна міліція зайнята охороною спеціальних об'єктів. Постановою Кабінету Міністрів України від 8 липня 1995 р. створена також кримінальна міліція у справах неповнолітніх.   6.11. Адвокатура в Україні   Адвокатура є добровільним професійним громадським об'єднан­ням, покликаним сприяти захисту прав і свобод та представляти законні інтереси фізичних і юридичних осіб та надавати їм іншу правову допомогу. Діяльність адвокатури регламентована Законом "Про адвокатуру" від 19 грудня 1992 р. Адвокатом може бути громадянин України, який має вищу юриди­чну освіту, стаж роботи за спеціальністю юриста або помічника адвоката не менше двох років, склав кваліфікаційні іспити, одержав свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю і прийняв  присягу адвоката України. Адвокат не може працювати в суді, прокуратурі, органах МВС, СБУ, державної виконавчої влади. Адвокатом не може бути особа, яка має судимість. Адвокат може займатися адвокатською діяльністю: індивідуально, відкрити своє адвокатське бюро, об'єднуватися з іншими адвока­тами у колегії, фірми тощо. Адвокатські об'єднання є юридичними осо­бами і діють відповідно до закону та їхніх статутів на засадах доброві­льності, самоврядування, колегіальності та гласності, їх реєстрація провадиться Міністерством юстиції. Види адвокатської діяльності: виконання обов'язків по захисту осіб у процесі дізнання, досудового слідства і судового розгляду; на­дання консультацій, довідок і роз'яснень з юридичних питань; складан­ня заяв, скарг та інших документів правового характеру; представницт­во інтересів фізичних і юридичних осіб у суді та інших державних органах перед фізичними і юридичними особами; правове забезпечення підприємницької та зовнішньоекономічної діяльності фізичних і юридичних осіб тощо.

33. Взаємні права та обов’язки батьків та дітей

Права і обов'язки батьків і дітей ґрунтуються на походженні дитини, засвідченому державним органом реєстрації актів цивільного стану. Закон регулює:

1) особисті немайнові права і обов'язки батьків та дітей;

2) права батьків та дітей на майно;

3) обов'язок батьків утримувати дітей;

4) обов'язок дітей утримувати батьків.

Головними положеннями особистих немайнових прав і обов'язків батьків та дітей є те, що мати і батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, а діти мають рівні права та обов'язки щодо батьків. При цьому, зазначений паритет не залежить від того, чи перебували батьки дитини у шлюбі між собою.

До особистих немайнових прав і обов'язків батьків та дітей належать:

1) обов'язки батьків:

• належно виховувати дитину — в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім'ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини;

• піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток;

• забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя;

• поважати дитину. Забороняються будь-які види експлуатації батьками своєї дитини, фізичні покарання дитини батьками, а також застосування ними інших видів покарань, які принижують людську гідність дитини. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини;

2) переважне право батьків перед іншими особами на особисте виховання дитини;

3) обов'язок дитини, повнолітніх дочки і сина піклуватися про батьків, виявляти про них турботу та надавати їм допомогу;

4) права дитини:

• на належне батьківське виховання;

• противитися неналежному виконанню батьками своїх обов'язків щодо неї;

• звернутися за захистом своїх прав та інтересів до органу опіки та піклування, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування, громадських організацій, а також безпосередньо до суду (якщо дитина досягла 14 років).

Невиконання батьками своїх обов'язків або неналежне здійснення прав стосовно дітей може бути підставою для позбавлення батьківських прав. Мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вони: не забрали дитину з пологового будинку без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування; ухиляються від виконання своїх обов'язків по вихованню дитини; жорстоко поводяться з дитиною; є хронічними алкоголіками або наркоманами; вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва; засуджені за вчинення умисного злочину щодо дитини.

Права батьків і дітей на майно базуються на тому, що батьки і діти, зокрема ті, які спільно проживають, можуть бути самостійними власниками майна. При цьому у регулюванні майнових відносин між батьками і дітьми у законі пріоритет надається правам дітей. А саме, встановлено, що майно, придбане батьками для забезпечення розвитку, навчання та виховання дитини (одяг, інші речі особистого вжитку, іграшки, книги, музичні інструменти, спортивне обладнання тощо), є власністю дитини, батьки зобов'язані передати у користування дитини майно, яке має забезпечити її виховання та розвиток.

В законі закріплене ще одне правило майнових відносин батьків та дітей: майно, набуте батьками і дітьми їхньою спільною працею чи за спільні кошти, належить їм на праві спільної сумісної власності.

Батьки управляють майном малолітньої дитини без спеціального на те повноваження. Але вони зобов'язані вислухати думку дитини щодо способів управління її майном.

Закон встановлює для батьків обов'язок утримувати дитину до досягнення нею повноліття. Способи такого утримання визначаються батьками за домовленістю між собою. За рішенням суду можуть присуджуватися аліменти.

У визначених законом випадках батьки зобов'язані утримувати також повнолітніх дітей. Йдеться про непрацездатних дітей та дітей, які продовжують навчання (до досягнення ними двадцяти трьох років). Це утримання можливе за умови, що батьки можуть надавати матеріальну допомогу.

Повнолітні діти зобов'язані утримувати батьків, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги. Обов'язок не виникає, якщо мати, батько були позбавлені батьківських прав або якщо буде встановлено, що вони ухилялися від виконання своїх обов'язків. Розмір аліментів на утримання батьків визначається судом.

Злісне ухилення від сплати встановлених рішенням суду аліментів на утримання дітей, а так само коштів на утримання непрацездатних батьків є злочином і тягне за собою кримінальну відповідальність.

Інші члени сім'ї також мають відповідні права та обов'язки. Зокрема, баба, дід, прабаба, прадід мають право спілкуватися зі своїми внуками, правнуками, брати участь у їх вихованні.

Права та обов'язки, встановлені законом для братів, сестер, мають рідні (повнорідні, неповнорідні) брати та сестри. А саме, вони мають право на спілкування. Повнолітні особи мають право брати участь у вихованні своїх неповнолітніх братів та сестер, незалежно від місця їхнього проживання.

Мачуха, вітчим, які проживають однією сім'єю з малолітніми пасинком, падчеркою, мають право брати участь у їхньому вихованні. Сестра, брат, мачуха, вітчим, баба, дід мають право на самозахист своїх малолітніх, неповнолітніх, повнолітніх непрацездатних братів, сестер, пасинка, падчерки, внуків, чи звернутися за захистом їх прав та інтересів до органу опіки та піклування або до суду. Всі спори участі баби, діла, прабаби, прадіда, брата, сестри, мачухи, вітчима у вихованні дитини вирішуються судом відповідно до законодавства.

Члени родини повинні піклуватися про своїх родичів. На родичів покладається обов'язок по утриманню інших членів сім'ї та родичів. Розмір аліментів, що стягуються з інших членів сім'ї та родичів на дітей і непрацездатних повнолітніх осіб, які потребують матеріальної допомоги, визначається судом у частці від заробітку (доходу) або у твердій грошовій сумі.

Права та обов’язки батьків і дітей

Published by Jurist on Вс, 10/12/2008 - 20:07

Взаємні права та обов’язки батьків і дітей ґрунтуються на походженні дітей, засвідченому у встановленому законом порядку.

Батьки і діти зобов’язані надавати один одному взаємну моральну підтримку та матеріальну допомогу.

Батько і мати мають рівні права та обов’язки щодо своїх дітей.

Батьки користуються рівними правами та мають рівні обов’язки щодо своїх дітей і у випадках, коли шлюб між ними розірвано.

Права та обов’язки батьків і дітей поділяються на особисті та майнові. До особистих прав і обов’язків батьків належать:

– право й обов’язок батьків визначати ім’я, по батькові, прізвище, громадянство дитини;

– право та обов’язок батьків на представництво від імені дітей;

– право й обов’язок батьків визначати місце проживання дитини;

– право батьків на відібрання дітей у осіб, які їх незаконно утримують;

– право і обов’язок батьків на виховання своїх дітей.

Батьки мають право і зобов’язані виховувати своїх дітей, піклуватися про їх здоров’я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, готувати їх до праці. При неналежному виконанні (одним з батьків) обов’язків щодо виховання або при зловживанні батьківськими правами діти мають право звернутися до органів опіки і піклування за захистом своїх прав та інтересів. Органи опіки і піклування надають допомогу батькам у вихованні дітей і перевіряють виконання покладених на них обов’язків щодо виховання дітей.

Особисті права та обов’язки учасників батьківських правовідносин в основному тривають до досягнення дітьми повноліття або до часу їх одруження. Достроково ці права та обов’язки можуть припинитися тільки у випадках, передбачених законом.

За неналежне виконання або невиконання батьківських прав і обов’язків допускається позбавлення батьківських прав, а також обмеження їх здійснення.

Майнові правовідносини між батьками і дітьми складаються з двох груп: до першої відносяться різноманітні зв’язки батьків і дітей з приводу майна, що знаходиться у сфері володіння сім’ї, до другої – аліментні зобов’язання батьків і дітей.

За життя батьків діти не мають права на майно батьків, так само і батьки не мають права на майно дітей. Таким чином, батьки мають права на те майно, що належить їм, а саме: можуть його продати, подарувати, не запитуючи згоди дітей. Розмежування майна батьків і дітей зумовлює їх особисту відповідальність за свої борги: батьки не відповідають за зобов’язаннями своїх дітей (за винятком неповнолітніх), а діти не відповідають за зобов’язаннями батьків.

Якщо у неповнолітніх дітей є належне їм майно, батьки керують ним, тобто фактично виконують права і обов’язки власників майна, діючи в інтересах дітей. Проте вони не можуть передавати майно, що належить їх неповнолітнім дітям, іншим особам у власність (дарувати, заповідати).

Батьки зобов’язані утримувати своїх дітей (неповнолітніх і непрацездатних повнолітніх), які потребують матеріальної допомоги. При ухиленні батьків від цього обов’язку кошти на утримання дітей стягуються з них у судовому порядку.

Повнолітні діти зобов’язані піклуватися про батьків і надавати їм матеріальну допомогу. У більшості випадків повнолітні діти добровільно надають своїм батькам матеріальну допомогу. Якщо діти відмовляються добровільно утримувати своїх батьків, то батьки, які потребують допомоги, мають право звернутися до суду із заявою про примусове стягнення аліментів з повнолітніх дітей на своє утримання.

Розмір аліментів на дітей чи батьків визначається судом.

34. Право – особливий вид соціальних норм

Єдність та відмінність права і моралі

(спільні та відмінні ознаки права і моралі)

Право належить до соціальних норм, тобто до норм, що регулюють відносини між людьми та їх організаціями (громадськими утвореннями й об'єднаннями). Усі соціальні норми залежно від їх ролі й місця в системі соціального регулювання поділяються на правові (або юридичні), мо­ральні, релігійні, корпоративні, політичні норми, есте­тичні, звичаї та традиції.

Моральні норми вказують на принципи поведінки, мають ідейне обґрунтування в ідеалах справедливості та несправедливості, добра і зла, честі, совісті, обов'язку і забезпечуються певним духовним впливом, громадською оцінкою у формі схвалення або осуду. Головне в моралі це уявлення про добро і зло. Моральним є те, що приносить добро людям, і навпаки — дії, які тягнуть за собою зло, аморальні.

Релігійні норми — це такі норми, які регулюють від­правлення релігійних культів, ставлення людей до Бога і навколишнього світу. Вони викладені в Біблії, Корані, Талмуді, у рішеннях зборів духовенства (Постанови собо­рів), творах авторитетних релігійних теологів і пропо­відників, в яких поряд із релігійними канонами знайшли вираз загальнолюдські норми, правила людського спів­життя. Так, у біблійних заповідях встановлюються зобо­в'язання працювати протягом шести днів, а відпочивати на день сьомий, вимога поваги дітей до своїх батьків, забо­рона вбивства, злодійства, лихосвідчення, засуджується заздрість тощо.

Корпоративні норми — це правила поведінки, що встановлюються та забезпечуються політичними партіями, громадськими організаціями, іншими об'єднаннями людей. Корпоративними нормами є, наприклад, статути профспі­лок, статути партій, молодіжних, ветеранських, національ­них, культурних та інших громадських організацій.

Політичні норми — це норми, що регулюють політичні відносини між різними суб'єктами політичної діяльності.

Звичаї — це правила поведінки, які склалися вна­слідок історично тривалого повторення людьми певних дій, що закріпилися як стійкі звички (вітання при зустрічі, весілля, звичай "толоки" в селах тощо). Різновидом зви­чаїв є традиції, що вказують на епізодичне правило, стиль поведінки (поздоровлення із святами, відзначення "Дня матері", "Дня вчителя", "Дня медика" тощо).

Естетичні норми відображають ставлення людей до по­рядку оформлення й оцінки предметів духовної чи мате­ріальної культури з позицій краси, гармонії, якості тощо. Тут важливу роль відіграють усталені погляди людей на красиве й потворне тощо.

У регулюванні суспільних відносин, поведінки людей право взаємодіє із мораллю. Мораль як форма суспільної свідомості зародилася раніше за правову форму свідомості. Норми моралі— це продукт історичного розвитку людства, вони формувалися в боротьбі зі злом, за ствердження добра, людяності, щастя людей. Загальнолюдське у змісті моралі знайшло вираз у мудрому й найсправедливішому правилі: "Стався до інших так, як ти хотів би, щоб вони ставилися до тебе".

 

Моральні критерії застосовуються до оцінки правових норм.

Високу моральну цінність являють основні права лю­дини: юридичне вираження свободи і гідності. Честь і гідність особи охороняються законом. Міцний правопо­рядок може існувати лише там, де у свідомості людей уявлення про справедливість і законність зливаються воє­дино. Право і мораль доповнюють одне одного, вони мають як спільні риси, так і відмінні.

Спільні риси права і моралі:

право і мораль є частиною надбудови над еко­номічним базисом;

мають нормативний зміст (виражені через пра­вила поведінки) і є регулятором суспільних від­носин;

мають спільні економічну, соціальну, політичну та ідеологічну бази;

входять у зміст культури суспільства і є цінніс­ними формами свідомості.

Відмінні риси права і моралі:

мораль виникає раніше за право;

у нормах права закріплено волю держави, в мо­ралі воля виступає як форма суспільної думки;

норми моралі регулюють значно більше коло су­спільних відносин, ніж право;

орми права характеризуються конкретністю, нор­ми моралі дають значно більший простір для їх тлумачення;

норми моралі утворюються й зберігаються в су­спільній думці, норми права закріплюються в офіційних актах;

внутрішнім гарантом виконання норм моралі є совість людини, зовнішнім — сила суспільної думки, а норми права забезпечуються приму­совою силою держави;

моральні норми не регламентують конкретні міри покарання за той чи інший вчинок, а правові норми можуть передбачати вид і міру пока­рання.

Право має впливати на укріплення суспільної моралі, моральне становлення особистості.

Слід підкреслити значення моральних норм у профе­сійній діяльності юриста. Покликання професійного юрис­та — діяти в інтересам суспільства, відновлювати спра­ведливість, захищати скривджених, виховувати в людині повагу до інших людей, перевиховувати громадян, які порушили закон. Чесність, непідкупність і справедливість мають бути його невід'ємними якостями.

Шляхами посилення моральної обумовленості правових норм мають бути прийняття державою таких правових норм, які відповідають високим принципам моралі, та скасування тих правових норм, які суперечать цим прин­ципам, встановлюють нерівність у правах, порушують соці­альну справедливість. Право має бути втіленням соціальної справедливості — надавати кожному те, на що він дійсно заслуговує; справедливість має бути присутньою в кожній правовій нормі.

Мораль і право пов'язані також із політичною і пра­вовою культурою.

Політична культура — це сукупність політичних по­глядів, переконань, цінностей, норм, традицій, які нахо­дять прояв в участі громадян у суспільно-політичному житті, в діяльності державних органів, політичних, дер­жавних діячів, політичних партій, рухів, об'єднань гро­мадян.

Правова культура є системою правових цінностей, част­кою духовної культури, яка відображає якісний рівень розвитку й досконалість правових відносин, дотримання законності. Правові цінності відображають рівність, спра­ведливість, стан свободи особистості, повагу до права у суспільстві. Прояви правого нігілізму є виявами низької правової культури, вони послаблюють вплив права на суспільство, перешкоджають зміцненню законності.

Правове виховання, предметом якого є право і мораль, — один з найважливіших засобів впливу на поведінку людей, формування правової культури і зміцнення законності.

Правове виховання передбачає:

юридичну освіту;

правову пропаганду та агітацію;

правове самовиховання.

34. есть в 32 вопросе! Но вот еще ) если хо)

 Конституційний склад Верховної Ради входить 450 народних депутатів України, , обраними за списками кандидатів в депутати від політичних партій, виборчих блоків партій по багатомандатному виборчому округу на основі пропорційного представництва терміном на 5 роки. Парламентарії обираються на основі загального, прямого, рівного виборчого права шляхом таємного голосування. Можливе повторне обрання необмежене число раз (законом це не регламентується). Повноваження Верховної Ради є надзвичайно широкими (вони визначені в ст. 85 Конституції).

До повноважень Верховної Ради України відносяться: 1)    внесення змін в Конституцію України в межах і порядку, передбаченому розділом XIII Конституції України; 2)    призначення всеукраїнського референдуму з питань, визначених статтею 73 Конституції (зміна території України); 3)    ухвалення законів; 4)    затвердження державного бюджету України і внесення в нього змін; 5)    визначення основ зовнішньої і внутрішньої політики; 6)    затвердження загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони навколишнього середовища; 7)    ухвалення Державного бюджету України, який затверджується щорічно

    Верховною Радою України на період з 1 січня по 31 грудня, а при особливих обставинах - на інший період.

    Верховна Рада України здійснює і інші повноваження, віднесені Відповідно до Конституції до її відома. Верховна Рада призначає вибори Президента, і знімає його з поста у порядку імпічменту, передбаченому статтею 111 Конституції. Стаття 87 Конституції передбачає можливість на пропозицію не менше однієї третини від конституційного складу Верховної Ради розглянути питання про відповідальність Кабінету Міністрів України і прийняти резолюцію недовіри Кабінету Міністрів більшістю від конституційного складу Верховної Ради України. Питання про відповідальність Кабінету Міністрів України не може розглядатися Верховною Радою України більше одного разу протягом однієї чергової сесії, а також протягом року після схвалення нею Програми діяльності Кабінету Міністрів України. Верховна Рада бере участь у формуванні важливих органів і призначенні посадовців: Генерального прокурора, суддів, Голови Антимонопольного комітету, Голови фонду державного майна, Голови Державного комітету з телебачення і радіомовлення. Повноваження Верховної Ради нового скликання починаються в день відкриття її першого засідання. Одночасно припиняються повноваження Верховної Ради попереднього скликання, тобто обраної на попередніх виборах. Порядок роботи Верховної Ради України встановлюється Конституцією України і Законом про Регламент Верховної Ради України.     Верховна Рада працює сесійно. Чергові сесії починаються в перший вівторок лютого і перший вівторок вересня щороку (ст. 83). Сесії Верховної Ради можуть бути черговими, тобто такими, які починають свою роботу в конституційно встановлені терміни (у перший вівторок лютого і перший вівторок вересня кожного року), і позачергові, які можуть збиратися на таких підставах: а)    на вимогу не менше третини конституційного складу депутатів Верховної Ради; б)    на вимогу Президента України. У цих випадках сесія Верховної Ради України скликається її Головою з формулюванням питань, які стали її причиною і виносяться на її розгляд. Якщо Указом Президента України вводиться військове або надзвичайне положення, Верховна Рада України повинна зібратися в дводенний термін на позачергову сесію без її офіційного скликання.

    Всі свої рішення Верховна Рада може ухвалювати лише на пленарних засіданнях (загальних зборах депутатів) шляхом голосування (таємного або відкритого), здійснюваною підняттям рук, бюлетенями або за допомогою технічних засобів. Депутат повинен брати участь в голосуванні особисто і не може доручати подавати голос від свого імені іншим депутатам. Ці рішення ухвалюються у формі законів, ухвал і інших актів простою більшістю конституційного складу Верховної Ради (не менше 226 голосів). Лише при вирішенні питань, пов'язаних з внесенням змін до Конституції і усуненням Президента у порядку імпічменту, рішення ухвалюється, відповідно, не менше ніж двома третинами і трьома чвертями конституційного складу Верховної Ради. Засідання Верховної Ради проводяться відкрито. Це означає, що на них можуть бути присутні журналісти і запрошені, а самі засідання можуть транслюватися по радіо, телебаченню і т. д. Проте розгляд питань, сутність яких розголошувати недоцільно (пов'язаних з національною безпекою або деякими аспектами організації і діяльності Верховної Ради і ін.) за рішенням більшості від її конституційного складу може проводитися і в закритому режимі, тобто за участю лише депутатів і спеціально запрошених осіб, а хід їх роботи і ухвалені рішення в засобах масової інформації не висвітлюються.

    На першій сесії після виборів Верховна Рада обирає зі свого складу Голову Верховної Ради України, Першого заступника і заступника Голови Верховної Ради України з правом їх відкликання. Голова Верховної Ради веде пленарні засідання, організовує підготовку питань до розгляду, підписує акти, прийняті Верховною Радою, організовує роботу апарату парламенту і виконує функцію представництва Верховної Ради у відносинах з іншими органами державної влади в Україні і органами влади інших країн. Повноваження Голови Верховної Ради передбачені ст. 88 Конституції.

    Верховна Рада затверджує перелік своїх комітетів і обирає їх голів. Комітети повинні здійснювати законопроектну роботу, підготовку до розгляду різноманітних питань, віднесених до парламентської компетенції. Верховна Рада може створювати тимчасові спеціальні комісії для підготовки і попереднього розгляду питань. Для проведення розслідування з питань, що представляють суспільний інтерес, парламент створює за ініціативою не менше ніж 150 депутатів спеціальні слідчі комісії. Виходячи з концепції розподілу гілок влади висновки і пропозиції таких тимчасових слідчих комісій не є вирішальними для слідства і суду. До 2005 р. відповідно до Регламенту Верховної Ради (закону про внутрішнє функціонування парламенту), кожен народний депутат України мав право, згідно з особистими політичними поглядами і симпатіями, записатися для участі в роботі партійної фракції або ширшого об'єднання депутатів — депутатської групи. Регламент встановлював норму в 25 депутатів для реєстрації депутатської фракції або групи. Депутати мали право вільного переходу з однієї фракції чи групи до іншої. Згідно положень нового Закону «Про внесення змін до Конституції України» від 08.12.2004 р., у Верховній Раді України за результатами виборів і на основі узгодження політичних  позицій  формується коаліція депутатських фракцій, до складу якої входить більшість депутатів від конституційного складу Верховної Ради (при цьому депутати повинні в обов'язковому порядку ввійти до складу фракції тієї партії, за списками якої вони були обрані до парламенту). Ця коаліція повинна бути сформована протягом одного місяця з дня відкриття першого засідання новообраної Верховної Ради України, або протягом місяця з дня припинення діяльності попередньої коаліції депутатських фракцій. Саме коаліція більшості депутатських фракцій у Верховній Раді України вносить пропозиції Президенту України щодо кандидатури Прем'єр-міністра України, а також щодо кандидатур до складу Кабінету Міністрів України. Депутатська фракція у Верховній Раді Украіни, до складу якої входить більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України, має права коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді. Оскільки Верховна Рада є єдиним органом законодавчої влади в Україні (ст. 75), то законодавчий процес відбувається саме в ній. Проте право законодавчої ініціативи у Верховній Раді, окрім народних депутатів, мають також Президент України, Кабінет Міністрів і Національний Банк України. У Конституції закріплюються вихідні позиції законодавчого процесу, тобто порядку діяльності, направленої на утворення нового, а також на зміну або скасування діючого закону. При цьому конституційно визначається коло суб'єктів, яким надається право законодавчої ініціативи - право офіційно вносити пропозиції з приводу ухвалення, зміни або скасування законів, які Верховна Рада зобов'язана розглянути по суті. При цьому парламент не зобов'язаний задовольняти проявлену законодавчу ініціативу, але повинен її розглянути і ухвалити відповідне рішення. Прийнятий Верховною Радою закон підписує її Голова і невідкладно направляє його Президенту України, який протягом 15 днів повинен вивчити закон, вибравши одне з двох можливих рішень: 1)    схвалити і підписати закон і тим самим прийняти його до виконання і офіційно обнародувати його текст; 2)    накласти на закон вето, тобто відхилити і не підписувати його, а з своїми умотивованими І чітко сформульованими пропозиціями з приводу удосконалення закону повернути до Верховної Ради для повторного розгляду. Якщо протягом 15 днів Президент не повернув закон до Верховної Ради для повторного розгляду, закон вважається схваленим і повинен бути підписаний Президентом і офіційно обнародуваний. Якщо після відхилення закону Президентом при його повторному розгляді Верховною Радою цей закон підтримає не менше ніж дві третини її конституційного складу, вето Президента вважається подоланим. В цьому випадку, незалежно від свого відношення до закону, Президент зобов'язаний його підписати і офіційно обнародувати. Офіційним обнародуванням закону вважається його публікація в «Відомостях Верховної Ради України» або в газеті «Голос України». Публікація тексту закону в інших виданнях має виключно інформативне значення, не тягне за собою ніяких юридичних наслідків, і на ці джерела не можна посилатися при вирішенні справ, що мають юридичну вагу. Закон набуває чинності через 10 днів після його офіційного обнародування. Але якщо в самому законі вказані інші терміни, то саме вони і визначатимуть дату його вступу у силу за умови, що ця дата не буде встановлена раніше дня офіційного обнародування закону. Президент України має право достроково припинити повноваження Верховної Ради, якщо в перебігу тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання Ради не можуть розпочатися (ст. 90). Повноваження Верховної Ради України, обраної на позачергових виборах, проведених після дострокового припинення Президентом України повноважень Верховної Ради попереднього скликання, не можуть бути припинені в перебігу одного року з дня її обрання.

36. Позбавлення батьківських прав

Як відзначається у п. 15 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав», позбавлення батьківських прав (тобто прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують, та ін.), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті спорідненості з нею, є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов'язків [1].

Цей захід впливу може бути застосований лише судом за поданим визначеними особами позовом, у передбаченому законом порядку та за наявності чітко викладених законом обставин.

Так, особи можуть бути позбавлені батьківських прав лише щодо дитини (однієї або усіх своїх дітей), яка не досягла вісімнадцяти років, і тільки з підстав, передбачених ст. 164 Сімейного кодексу (далі: СК) України. Такими підставами є:

1) Мати, батько не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров'я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування;

2) Мати, батько, які досягли повноліття, ухиляються від виконання своїх обов'язків по вихованню дитини (не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, в тому числі не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти);

3) Мати, батько жорстоко поводяться з дитиною (жорстоке поводження полягає у фізичному або психічному насильстві, застосуванні недопустимих методів виховання, приниженні людської гідності дитини тощо);

4) Мати, батько, які досягли повноліття, є хронічними алкоголіками або наркоманами (хронічний алкоголізм батьків і захворювання їх на наркоманію мають бути підтверджені відповідними медичними висновками);

5) Мати, батько, які досягли повноліття, вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва (змушують її до непосильної праці, до заняття проституцією, злочинною діяльністю);

6) Мати, батько засуджені за вчинення умисного злочину щодо дитини.

Якщо суд при розгляді справи про позбавлення батьківських прав виявить у діях батьків або одного з них ознаки злочину, він порушує кримінальну справу [2].

Не можна позбавити батьківських прав особу, яка не виконує своїх батьківських обов'язків унаслідок душевної хвороби, недоумства чи іншого тяжкого захворювання (крім хронічного алкоголізму чи наркоманії) або з інших не залежних від неї причин.

Відповідно до ст. 165 СК України, з позовом про позбавлення батьківських прав можуть звернутися: один із батьків, опікун, піклувальник, особа, в сім'ї якої проживає дитина; заклад охорони здоров'я, навчальний або інший дитячий заклад, у якому вона перебуває; орган опіки та піклування; прокурор; сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років.

Правові наслідки позбавлення батьківських прав передбачені ст. 166 СК України. Так, особа, позбавлена батьківських прав, втрачає особисті немайнові права щодо дитини та звільняється від обов'язків щодо її виховання; перестає бути законним представником дитини; втрачає права на пільги та державну допомогу, що надаються сім'ям з дітьми; не може бути усиновлювачем, опікуном та піклувальником; не може одержати в майбутньому тих майнових прав, пов'язаних із батьківством, які вона могла б мати у разі своєї непрацездатності (право на утримання від дитини, право на пенсію та відшкодування шкоди у разі втрати годувальника, право на спадкування); втрачає інші права, засновані на спорідненості з дитиною. Однак при всьому цьому не звільняється від обов'язку щодо утримання дитини, тому одночасно з позбавленням батьківських прав суд може на вимогу позивача або за власною ініціативою вирішити питання про стягнення аліментів на дитину.

Ст. 167 СК України передбачено питання влаштування дитини, батьки якої позбавлені батьківських прав. Зокрема, якщо дитина проживала з тим із батьків, хто позбавлений батьківських прав, суд вирішує питання про можливість їхнього подальшого проживання в одному житловому приміщенні, і може постановити рішення про виселення того з батьків, хто позбавлений батьківських прав, з житлового приміщення, у якому він проживає з дитиною, якщо буде встановлено, що він має інше житло, у яке може поселитися, або постановити рішення про примусовий поділ житла чи його примусовий обмін. Також дитина за бажанням другого з батьків може бути передана йому, в протилежному випадку переважне право перед іншими особами на передання їм дитини мають, за їхньою заявою, баба та дід, повнолітні брати та сестри, інші родичі дитини, мачуха, вітчим. Якщо ж дитина і їм не може бути передана, то вона передається на опікування органу опіки та піклування.

Разом з тим, ст. 168 СК України передбачено, що мати, батько, позбавлені батьківських прав, мають право на звернення до суду із заявою про надання їм права на побачення з дитиною. Суд може дозволити разові, періодичні побачення з дитиною, якщо це не завдасть шкоди її життю, здоров'ю та моральному вихованню, за умови присутності іншої особи.

Законом окремо обумовлено, що дитина, яка була передана родичам, мачусі, вітчиму, органові опіки та піклування, зберігає право на проживання у житловому приміщенні, в якому вона проживала, і може у будь-який час повернутися до нього [2].

Зважаючи на те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (дітей) і поклавши на органи опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов'язків. Ухвалюючи таке рішення, суд вправі вирішити питання про відібрання дитини у відповідача і передачу органам опіки та піклування (якщо цього потребують її інтереси), не визначаючи при цьому конкретного закладу [1]. Дитина також в разі відібрання може бути передана другому з батьків, бабі, дідові, іншим родичам - за їх бажанням. Якщо відпадуть причини, які перешкоджали належному вихованню дитини її батьками, суд за заявою батьків може постановити рішення про повернення їм дитини.

Ст. 169 СК України встановлено, що мати, батько, позбавлені батьківських прав, мають право на звернення до суду з позовом про поновлення батьківських прав, проте останнє неможливе, якщо дитина була усиновлена і усиновлення не скасоване або не визнане недійсним судом, а також якщо на час розгляду справи судом дитина досягла повноліття. Під час розгляду справи про поновлення батьківських прав суд перевіряє, наскільки змінилася поведінка особи, позбавленої батьківських прав, та обставини, що були підставою для позбавлення батьківських прав, - в тому числі беручи до уваги думку другого з батьків, інших осіб, з ким проживає дитина, - і постановляє рішення відповідно до інтересів дитини. У разі відмови в позові про поновлення батьківських прав повторне звернення із таким позовом можливе лише після спливу одного року з часу набрання чинності рішенням суду про зазначену відмову.

При розгляді судом спорів щодо позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, обов'язковою є участь органу опіки та піклування, котрий подає суду письмовий висновок щодо розв'язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи. Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини [2].

Дитина, яка може висловити свою думку, також може бути вислухана при вирішенні спору про позбавлення батьківських прав, поновлення батьківських прав, однак суд має право постановити рішення всупереч думці дитини, якщо цього вимагають її інтереси.

37. Поняття системи права

Система права - це внутрішня структура права, котра виражається в єдності й погодженості всіх діючих норм права даної держави, а також у їхньому розподілі по галузях і інститутам права.

Іншими словами, система права - це впорядкована безліч всіх діючих юридичних норм даної держави. Системність масиву всіх діючих норм права проявляється в їхній єдності, взаємоузгодженні, несуперечності. Упорядкованість безлічі всіх діючих норм права проявляється й у їхньому розподілі по галузях і інститутам

Структура системи права - це об'єктивно існуюча внутрішня будова права даної держави.

Основні структурні елементи системи права:

а) норми права;

б) інститути права,

в) галузі права.

Норми права - вихідний компонент, ті "цеглинки", з яких і складається в остаточному підсумку всі "будинок" системи права Норма права завжди є структурним елементом певного інституту права й певної галузі права

Інститут права- це відособлена частина галузі права, сукупність правових норм, що регулюють певну сторону якісно однорідних суспільних відносин (наприклад, право власності, спадкоємне право - інститути цивільного права).

Галузь права - це самостійна частина системи права, сукупність правових норм, що регулюють певну сферу якісно однорідних суспільних відносин (наприклад, цивільне право регулює майнові відносини).

Види критеріїв розподілу норм права по галузях права:

а) предмет правового регулювання;

б) метод правового регулювання.

Предмет правового регулювання - це вид якісно однорідних суспільних відносин, які врегульовані правом.

Метод правового регулювання - це сукупність способів, прийомів, коштів впливу права на суспільні відносини. Іншими словами, метод правового регулювання являє собою певну сукупність юридичного інструментарію, за допомогою якого держава так чи інакше впливає на вольове поводження суб'єктів соціального спілкування (учасників суспільних відносин). Основу методу правового регулювання становлять т.зв. способи правового регулювання.

Серед способів правового регулювання розрізняють:

а) обязывание;

б) дозвіл;

в) заборона.

При регулюванні суспільних відносин можливо різне співвідношення застосовуваних способів. Наприклад, в адміністративному праві домінує використання Законодавцем обязывания як спосіб правового регулювання, у карному праві - заборони.

До конкретних методів правового регулювання, тобто застосовуваним у тих або інших галузях права звичайно відносять методи: імперативний (метод владного наказу, як правило вираженого у вигляді норми-заборони), диспозитивний (представляє можливість вибору в рамках закону того або іншого варіанта поводження), заохочувальний (спрямований на стимулювання певних форм правомірного поводження), рекомендаційний (суб'єктам права рекомендуються певні форми поводження).

Система права

Система права – це об’єктивно зумовлена внутрішня організація права певного суспільства, що полягає в єдності і погодженості усіх юридичних норм та їх розподіл за галузями та інститутами. Для системи права характерні такі ознаки:

1) єдність, яка виявляється в заснованості системи права на єдиних принципах і нормах права;

2) об’єктивний характер відображення реального стану суспільних відносин;

3) диференціація поділу права на галузі та інститути.

Підставою поділу права на галузі та інститути є предмет і метод правового регулювання.

Предмет правого регулювання – це сукупність соціальних відносин, що підлягають правовому регулюванню. В структуру предмета входять: суб’єкти та їх поведінка, явища навколишнього світу та соціальні цінності, з приводу яких люди вступають у правові відносини. Іншими словами - це сфера, на яку право поширює свою дію.

Метод правого регулювання – це прийоми та засоби впливу на вольову поведінку учасників суспільних відносин.

Серед методів найхарактернішими є імперативний метод, що чітко визначає межі поведінки суб’єктів (наприклад, заборона правопорушень) та диспозитивний, що дає можливість суб’єкту вибрати з установлених державою той варіант поведінки, що найповніше відповідає його інтересам (наприклад, можливість укласти трудовий договір на одному чи кількох підприємствах).

Первинним елементом системи права є норма права, тобто нормативно-правовий припис.

Норма права – це правило поведінки, що впливає на суспільні відносини з метою їх впорядкування. Воно загальнообов’язкове, формально визначене, встановлене або санкціоноване державою

Правова норма відрізняється від індивідуального припису такими ознаками:

1. Узагальнює типові життєві ситуації.

2. Розрахована на необмежену кількість осіб.

3. Адресована не персоніфікованому колу суб’єктів.

4. Діє в часі, просторі і за колом суб’єктів.

5. Чинність її дії припиняється чи скасовується уповноваженим суб’єктом.

Норми права мають певну логічну структуру і складаються з гіпотези, диспозиції та санкції.

Гіпотеза – це така частина правової норми, в якій виражаються обставини і умови, за яких настає реалізація юридичних прав і обов’язків, виникають юриди-чні факти і правовідносини. Гіпотеза встановлює і обумовлює сферу і межі регу-люючої дії диспозиції. Вона описує вживання терміну „якщо”.

Диспозиція – це частина правової норми, в якій записано саме правило поведінки суб’єктів, згідно з якою дозволяється, забороняється або рекомендується здійснення певних дій. Диспозиція виражається в юридичних правах і обов’язках і допускає вживання терміну „то”.

Санкція – це частина правової норми, що визначає заходи державного примусу у випадку невиконання обов’язків або порушення диспозиції.

Цю структуру норми права можна виразити в схемі: „якщо – то” або „якщо – то – інакше”.

На практиці логічні елементи норми права коротко формулюються таким чином: візьмемо ст.147 Кодексу законів про працю України, де вказується: „За порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосоване тільки один з видів таких заходів стягнення: 1) догана; 2) звільнення.”

Цю статтю з позицій логічної структури норми права можна сформулювати так: „Якщо працівник допустить порушення трудової дисципліни (гіпотеза), то власник має право застосувати до нього згідно із трудовим законодавством (диспозиція) тільки один з видів стягнення: 1) догана; 2) звільнення.”(санкція).

Зазначимо, що поняття „норма права „ і „стаття нормативного акта” не тотожні, бо норма права – це теоретична конструкція норми, а стаття нормативного акта – це форма і спосіб її практичного викладу. Тому норма права може бути викладена у різних статтях нормативного акта або навіть у різних правових актах.

Саме залежно від того, як окремі елементи правової норми викладені у статтях закону, розрізняють прямий, відсильний і бланкетний способи їх викладу.

При прямому способі всі елементи правової норми сформульовані в одній статті закону. Наприклад, ст. 429 Кримінального кодексу України сформульована так” „Самовільне залишення поля бою або відмова під час бою діяти зброєю – карається позбавленням волі на строк від 5 до 10 років.” У даному випадку гіпотезою є умови (час) ведення бою, диспозицією – заборона самовільного залишення поля бою і відмова діяти зброєю, а санкцією - позбавленням волі на строк від 5 до 10 років.

При відсильному способі викладу одні елементи правової норми викладені в одній статті, а інші в інших. Наприклад, ст.122 ч.1ККУ викладена так: „Умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження, тобто умисне ушкодження, яке є небезпечним для життя і не потягло за собою наслідків, передбачених у ст.121 цього Кодексу, але таке, що спричинило тривалий розлад здоров’я – карається виправними роботами на строк до 2 років або позбавленням волі на строк до 3 років.” Отже, ця стаття відсилає до ст.121 ККУ, яка передбачає умисне тяжке тілесне ушкодження.

При бланкетному способі викладу окремі елементи правової норми викладені в статті одного, а інші – у статтях іншого нормативного акту. Наприклад, ст.271 ККУ: „Порушення вимог законодавства про охорону праці” самих цих вимог не називає, а відсилає до тих законодавчих актів, якими вони передбачені.

Структурним елементами системи права є інститут права – це група норм права у межах конкретної галузі права, що регулює певну групу якісно однорідних відносин певного їх виду. Правовий інститут має більш вузький характер ніж галузь, об’єднує юридичні норми, що створюються певною групою чітко відокремленого виду суспільних відносин.

Наприклад, у цивільному праві є інститут права власності, а у конституцій-ному праві – інститут громадянства.

Інститут права може об’єднувати норми з однієї або декількох галузей права.

Найзначнішим елементом системи права є галузь права.

Галузь права – це сукупність правових норм, що становлять самостійну частину системи права та регулюють суспільні відносини певного виду своїм особливим методом.

Сучасне право України складається з таких основних галузей:

1) конституційне право, що врегульовує відносини, які складаються в про-цесі організації й здійснення державної влади та місцевого самоврядування;

2) адміністративне право регулює відносини, що складаються у сфері вико-навчо-розпорядчої діяльності;

3) земельне право регулює відносини між державою і суб’єктами різних форм власності на землю;

4) цивільне право галузь права, яка регулює майнові та особисті немайнові відносини;

5) трудове право регулює відносини, в які вступають особи з приводу праці;

6) сімейне право регулює відносини між подружжям та сімейні відносини;

7) екологічне право врегульовує відносини, які складаються в процесі природокористування;

8) фінансове право регулює відносини, які складаються в процесі фінансової діяльності держави;

9) господарське право регулює відносини, які складаються в процесі здійснення виробничо-господарської діяльності;

10) кримінальне право визначає, які діяння є злочином і які покарання слід застосовувати до особи, що вчинила злочин.

Крім матеріального права є право процесуальне, що регламентує процес, процедуру захисту своїх прав у суді фізичними та юридичними особами, державою (кримінально-процесуальне право, цивільно-процесуальне право, виправно-трудове, господарсько-процесуальне, міжнародне право тощо).

38.Вибори народних депутатів України

Розділ I

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 1. Основні засади виборів народних депутатів України

1. Народні депутати України (далі - депутати) обираються

громадянами України на основі загального, рівного і прямого

виборчого права шляхом таємного голосування.

2. Кількісний склад Верховної Ради України визначається

Конституцією України ( 254к/96-ВР ).

3. Вибори депутатів здійснюються на засадах пропорційної

системи з обранням депутатів у багатомандатному загальнодержавному

виборчому окрузі (далі - загальнодержавний округ) за виборчими

списками кандидатів у депутати (далі - виборчі списки) від

політичних партій, виборчих блоків політичних партій (далі -

партії (блоки).

4. У розподілі мандатів депутатів беруть участь партії

(блоки), виборчі списки яких за підсумками голосування на виборах

депутатів набрали не менше трьох відсотків голосів виборців, що

взяли участь у голосуванні.

Стаття 2. Загальне виборче право

1. Вибори депутатів є загальними. Право голосу на виборах

депутатів мають громадяни України, яким на день виборів

виповнилося вісімнадцять років.

2. Підставою реалізації виборцем свого права голосу на

виборах є його включення до списків виборців на виборчій дільниці.

3. Документом, який підтверджує особу та громадянство України

виборця на виборах депутатів, є:

1) паспорт громадянина України;

2) тимчасове посвідчення громадянина України (для осіб,

недавно прийнятих до громадянства України);

3) військовий квиток (виключно для військовослужбовців

строкової служби);

4) картка (довідка) установи виконання покарань і слідчого

ізолятора, що повинна містити: прізвище, ім'я, по батькові, число,

місяць, рік народження, громадянство, фотокартку особи, підпис

керівника та печатку установи (для осіб, які перебувають в

установах виконання покарань і слідчих ізоляторах);

5) паспорт громадянина України для виїзду за кордон;

6) дипломатичний паспорт;

7) службовий паспорт;

8) посвідчення особи моряка.

4. Документи, зазначені у пунктах 1-3 частини третьої цієї

статті, є підставою для отримання виборчого бюлетеня і можуть бути

використані на звичайних та спеціальних виборчих дільницях.

5. Документ, зазначений в пункті 4 частини третьої цієї

статті, є підставою для отримання виборчого бюлетеня і може бути

використаний на спеціальній виборчій дільниці, утвореній у

відповідній установі виконання покарань і слідчому ізоляторі.

6. Документи, зазначені у пунктах 5-8 частини третьої цієї

статті, є підставою для отримання виборчого бюлетеня і можуть бути

використані на закордонних виборчих дільницях, а також на

спеціальних виборчих дільницях, утворених на суднах, що

перебувають у плаванні під Державним Прапором України, та на

полярній станції України. На закордонних виборчих дільницях,

утворених у країнах, до яких дозволений виїзд громадян України за

паспортом громадянина України, підставою для отримання бюлетеня

може бути паспорт громадянина України.

7. Громадяни України, які мають право голосу, можуть брати

участь у роботі виборчих комісій як їх члени, а також у проведенні

передвиборної агітації, здійсненні спостереження за проведенням

виборів депутатів та інших заходах у порядку, визначеному цим та

іншими законами України.

8. Будь-які прямі чи непрямі привілеї або обмеження виборчих

прав громадян України за ознаками раси, кольору шкіри, політичних,

релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального

походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або

іншими ознаками забороняються. Не допускаються обмеження щодо

участі громадян України у виборчому процесі, крім обмежень,

передбачених Конституцією України ( 254к/96-ВР ) та цим Законом.

9. Не має права голосу громадянин, визнаний судом

недієздатним.

10. Громадянин України, який проживає або перебуває в період

підготовки і проведення виборів за межами України, має право

голосу на виборах депутатів, реалізація якого забезпечується його

включенням до списку виборців на відповідній закордонній виборчій

дільниці, утвореній згідно з цим Законом.

11. Громадяни України, які мають право голосу, є виборцями.

Стаття 3. Рівне виборче право

1. Вибори депутатів є рівними: громадяни України беруть

участь у виборах депутатів на рівних засадах.

2. Кожний виборець на виборах депутатів має один голос.

Виборець може використати свій голос тільки на одній виборчій

дільниці, де він включений до списку виборців. Виборець реалізує

своє право голосу під час виборів у порядку, встановленому цим

Законом.

3. Усі кандидати у народні депутати України (далі - кандидати

у депутати) мають рівні права і можливості брати участь у

виборчому процесі.

4. Усі партії (блоки) - суб'єкти виборчого процесу мають

рівні права і можливості брати участь у виборчому процесі у

порядку та в межах, встановлених цим Законом.

5. Рівність прав і можливостей кандидатів у депутати, партій

(блоків) - суб'єктів виборчого процесу брати участь у виборчому

процесі забезпечується:

1) забороною привілеїв чи обмежень кандидатів у депутати за

ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших

переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового

стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками;

2) забороною втручання органів державної влади та органів

місцевого самоврядування у виборчий процес, за винятком випадків,

передбачених цим Законом;

3) рівним та неупередженим ставленням органів державної

влади, органів місцевого самоврядування, їх службових та посадових

осіб до кандидатів у депутати, партій (блоків) - суб'єктів

виборчого процесу;

4) забороною використання партією (блоком) під час

фінансування передвиборної агітації інших коштів, крім коштів

виборчого фонду партії (блоку) та коштів Державного бюджету

України, виділених на забезпечення ведення передвиборної агітації

відповідно до цього Закону;

5) рівним та неупередженим ставленням засобів масової

інформації до кандидатів у депутати, партій (блоків) - суб'єктів

виборчого процесу.

Стаття 11. Виборчий процес

1. Виборчий процес - це здійснення суб'єктами, визначеними статтею 12 цього Закону, виборчих процедур, передбачених цим Законом.

2. Виборчий процес здійснюється на засадах:

1) дотримання принципів виборчого права, зазначених у статтях 2-10 цього Закону;

2) законності та заборони незаконного втручання будь-кого у цей процес;

3) політичного плюралізму та багатопартійності;

4) публічності і відкритості;

5) свободи передвиборної агітації, рівного доступу всіх кандидатів і партій (блоків) - суб'єктів виборчого процесу до засобів масової інформації незалежно від їх форми власності, крім засобів масової інформації, засновниками (власниками) яких є політичні партії;

6) неупередженості органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, судів, підприємств, закладів, установ і організацій, їх керівників, інших посадових і службових осіб до партій (блоків) - суб'єктів виборчого процесу, кандидатів у депутати.

3. Початок виборчого процесу оголошує Центральна виборча комісія у випадках та в строки, встановлені Конституцією України ( 254к/96-ВР ) та цим Законом.

4. Виборчий процес включає такі етапи:

1) складання та уточнення списків виборців;

2) утворення виборчих округів;

3) утворення виборчих дільниць;

4) утворення виборчих комісій;

5) висування та реєстрація кандидатів у депутати;

6) проведення передвиборної агітації;

7) голосування;

8) підрахунок голосів виборців та встановлення підсумків голосування;

9) встановлення результатів виборів депутатів та їх офіційне оприлюднення;

10) припинення діяльності виборчих комісій.

5. Виборчий процес завершується через п'ятнадцять днів після дня офіційного оприлюднення Центральною виборчою комісією результатів виборів депутатів.

6. Етапи виборчого процесу, передбачені пунктами 1, 2 та 10 частини четвертої цієї статті, у випадках, передбачених цим Законом, можуть частково тривати поза строками виборчого процесу, встановленими частинами третьою та п'ятою цієї статті.

Стаття 12. Суб'єкти виборчого процесу

Суб'єктом виборчого процесу є:

1) виборець;

2) виборча комісія, утворена відповідно до цього Закону або Закону України "Про Центральну виборчу комісію" ( 1932-15 );

3) партія (блок), що висунула кандидатів у депутати;

4) кандидат у депутати, зареєстрований у порядку, встановленому цим Законом;

5) офіційний спостерігач від партії (блоку) - суб'єкта виборчого процесу.

39. Опіка і піклування