17. ”Слово о полку Ігоревім”-видатна памятка давньоруської літератури.

Давньоруська героїчна поема кін. XII ст., поетичний твір Ольстина Олексича воєводи і посла Київського князя Святослава (1177 р.) і Чернігівського князя Ярослава (1185 - 1187 рр.), "онуки Прохора", як повідомляє літопис. У роки князювання Святополка дід Ольстина був ігуменом церкви Богородиці у Києві. В "Київському патерику" ігумен Прохор названий "Лобедник". На час походу князя Ігоря на половців Ольстин Олексич був "пестворцем" (тут латинь "pes" - хода, рух, стопа, себто, "пестворець" - ходина, посол) у Чернігівського князя Ярослава. Новгород-Сіверський князь Ігор з роду Ольговичів попрохав Ольстина Олексича "у підмогу". Оригінал твору відкрив граф А. Мусін-Пушкін, відкупивши його в архімандрита Спасо-Ярославського монастиря Йоіля 1791 р., і видав друком у Петербурзі 1800 р., при співпраці знавців палеографії М. Малиновського і М. Бантиша-Каменського. Сам рукопис і більшість друкованих примірників «Слово…» згоріли під час московської пожежі 1812 року. Брак оригінального списку викликав уже на початку XIX ст. появу т. зв. скептиків, які вважали «Слово…» пізнішим фальсифікатом (О. Сенковський, М. Каченовський, І. Давидов, І. Бєліков й ін.). До новіших скептиків належали франц. славісти Л. Леже і А. Мазон, (який автором «Слово…» вважав Бантиша-Каменського, пізніше Йоіля), останнім часом А. Зімін, Едвард Кінан та ін. Переважає думка про безпідставність усіх закидів сфальшування, до цього чимало спричинилися різні знахідки. Ще 1818 р. К. Калайдович знайшов у псковському Апостолі 1307 р. приписку запозичену з «Слово…», 1829 р. Р. Тимковський видав список «Задонщини», що була наслідуванням або, як писав М. Сперанський, плагіатом «Слово…». Вже ранні дослідники відкрили зв'язок «Слово…» з українською народною поезією ("ЧЕРІЯНИ") список Баварського географа), особливо М. О. Максимо́вич. У XIX ст. над «Слово…» працювало багато дослідників: з росіян М. Тіхонов, П. Вяземський, В. Міллер, О. Веселовський, Е. Барсов; з українців, крім М. Максимовича, О. Потебня, О. Огоновський, П. Житецький. Широко поставлене дослідження «Слово…» у XX ст., існує понад 700 поважних праць про «Слово…» різними мовами, у тому ч. праці укр. дослідників В. Перетца, М. Грунського, на еміграції Д. Чижевського, О. Пріцака та ін. З другої пол. 1930-их рр. наук, вивчення «Слово…» в УРСР припинене й обмежене тільки російськомовними дослідженнями в АН СРСР. За версією Володимира Чівіліхіна, "Слово" написав сам князь Ігор. На це вказує сама назва твору: "Слово о полку Ігореві, Ігоря, сина Святославля, внука Ольгова". Тобто, на думку Чівіліхіна, чернігівський князь Ігор сам підписався під власним твором, що цілком не вірно.Через відомі політичні умови перед у дослідах над «Слово…» вели російські вчені. Зваживши, що мова, якою написано «Слово…», в основі давньоруська мова, поему зараховують до своєї літератури українці, білоруси і росіяни. Проте ніхто з поважних учених не заперечує, що поема постала в Україні і що багато її мовних і поетичних засобів мають яскраво український характер. У 1920-их рр. М. Скрипник домагався визнати приналежність «Слово…» лише до української літератури. Історичною основою (не темою) «Слова…» є невдалий похід новгород-сіверського князя Ігоря Святославича на половців навесні 1185 р., а вже у 1187 році обєднанні дружини князів здійснили успішний похід. Військовий похід князя Ігоря автор відтворив в епічно-ліричному плані, піднісши як найвищий принцип долю Руської землі і засуджуючи князів за їх незгоди, за ставлення особистого над загальним. До історичної оповіді автор додав мотиви снів, плачів, реакцій природи на долю героїв.