7. Види валютних курсів за способом фіксації

Види валютних курсів. В економічній теорії розглядається два основних види валютних курсів: фіксований та плаваючий. Крім цих двох існує кілька варіантів, які залежно від конкретно обраних параметрів їх реалізації, можуть розглядатися як модифікація фіксованого або плаваючого курсу. Йдеться про встановлення так званого діапазону коливань (band) між верхньою і нижньою точками інтервенції, що в українській мові отримало назву "валютний коридор". Крім цього, є так звана модель перемінно-фіксованого (повзучого з прив'язкою до фіксованого) курсу (англійською ѕ crawling ред).

На практиці застосовують також гібридні варіанти фіксованого або плаваючого курсу ѕ це:

• офіційний,

• ринковий,

• біржовий тощо.

Після другої світової війни відповідно до Бреттон-Вудської угоди було введено режим фіксованих паритетів та курсів. Фіксовані курси відігравали вирішальну роль до 1976 року, коли вони визначались на основі золотого паритету чи на договірній основі. Внаслідок краху Бреттон-Вудської валютної системи фіксовані валютні курси та паритети були скасовані та встановлений режим плаваючих курсів валют

. Однак, вільно "плавають" тільки провідні валюти ѕ долар США, марка ФРН, французький франк, англійський фунт стерлінгів, японська ієна та інші. Вони самостійно формуються на ринку під впливом попиту і пропозиції. Держави можуть за взаємною угодою визначати межі їх плавання. Більшість країн установили керований плаваючий курс за яким нині існує кілька варіантів фіксації курсу: прив'язка його до кошика валют; прив'язка до однієї провідної валюти; поступова девальвація курсу в межах валютного коридору.

Схема 1. Моделі валютних курсів.

Види валютних курсів	Метод фіксації курсу
1. Фіксовані курси.	система, що припускає наявність офіційних валютних паритетів.
1.1. Запровадження фіксованого курсу за класичною схемою	офіційні курси, що базуються на золотому паритеті (можливі за умов золотого стандарту).
1.2. Договірні фіксовані курси.	курси, що базуються на договірній основі
1.3. Установлення коригованого фіксованого курсу (adjustable ред).	фіксація курсів по відношенню до стійких валют чи міжнародних валют на рівні, що фактично склався на валютному ринку. Фіксація, що передбачає регулярний перегляд або межі можливих відхилень.
1.4. Перемінно-фіксований	курс, який змінюється за деякою визначеною наперед схемою, наприклад, з урахуванням очікуваної зміни індексу інфляції. Потребує втручання держави.
2. Плаваючі курси.	система, при якій у валют немає офіційних паритетів.
2.1. Проголошення вільно плаваючого курсу	курси, які самостійно формуються на ринку під впливом попиту і пропозиції
2.2. Установлення керованого плаваючого курсу (managed float).	курси валют, які прив'язані безпосередньо чи через "валютні корзини" до провідних валют. Вони коректуються валютними інтервенціями центральних банків з метою уникнути тимчасових різких коливань

8. Ліцензування та квотування зовнішньоекономічних операцій

9. Поняття експортних та імпортних операцій

10. Фактори привабливості закордонного ринку

11. Способи виходу підприємства на зарубіжні ринки

12. Особливості аналізу попиту та пропозиції на зовнішньому ринку

13. Класифікація фірм, діючих на світовому ринку.

14. Вибір партнерів на світовому ринку .

15. Види зовнішньоекономічних операцій

16. Зовнішньоторгові операції: сутність та класифікація

Обмін між виробниками різних країн здійснюється через зовнішньоторгові операції. В загальній сукупності зовнішньоекономічних операцій майже 80% складають операції з купівлі-продажу товарів.

Для того, щоб обмін відбувся, необхідно провести відповідні взаємопов’язані дії:

1. знайти покупця;

2. підписати з ним угоду, в якій обговорити всі умови (товар, його кількість і якість, ціну, термін поставки і т. ін.);

3. виконати договір, тобто підготувати товар до поставки, доставити його покупцю, провести розрахунок за доставлений товар.

Сукупність цих дій складає зміст зовнішньоторгової операції.

Тобто, зовнішньоторгова операція – це комплекс дій контрагентів різних країн, спрямованих на здіснення торгового обміну.

Суб’єктами зовнішньоторгових операцій являються підприємства, фірми, організації, котрі одержали від держави право виходу на зовнішній ринок.

Об’єктами зовнішньоторгових операцій виступають матеріальні процеси, що проявляють себе в процесі обміну товарами, послугами, результатами виробничого і науково-технічного співробітництва.

Зовнішньоторгові операції поділяють на основні і допоміжні.

До основних відносяться операції, які здійснюються на розрахунковій основі між безпосередніми учасниками цих операцій (контрагентами різних країн). Це операції:

1. по обміну науково-технічними знаннями в формі торгівлі патентами, ліцензіями, “ноу-хау”;

2. по обміну товарами в матеріально-речовій формі (експортно-імпортні операції);

3. по обміну технічними послугами в формі консультативного і будівельного інжиніринга;

4. по наданню консультаційних послуг в галузі інформації та удосконалення управління;

5. по міжнародному туризму;

6. по обміну кінофільмами, телепрограмами та ін.

До допоміжних відносять операції:

1. по міжнародних перевезеннях;

2. транспортно-експедиторські;

3. по страхуванню вантажів;

4. по збереженню вантажів при міжнародних перевезеннях;

5. операції по міжнародних розрахунках та ін.

Допоміжні одержали назви операцій товаропросування, тому що пов’язані з рухом товару до споживача.

Основними операціями купівлі-продажу товарів являються експортні, імпортні, реекспортні та реімпортні.

Експортні операції передбачають продаж і вивіз товарів за кордон для передачі їх у власність іноземному контрагенту.

Згідно до Закону України „Про зовнішньоекономічну діяльність”

Експорт товарів – це продаж товарів українськими суб’єктами ЗЕД іноземним суб’єктам з з вивезенням або без вивезення цих товарів через митний кордон України, включаючи реекспорт товарів.

Реекспорт товарів означає продаж іноземним суб’єктам та вивезення за межі України товарів, що були раніше імпортовані на територію України.

Реекспортні операції пов’язані з продажем і вивезенням із країни раніше ввезеного до неї товару без якого-небудь перероблення.

Імпортні операції – закупівля і ввіз іноземних товарів для подальшої їх реалізації на внутрішньому ринку своєї країни чи використання підприємством-імпортером.

Згідно до Закону України „Про зовнішньоекономічну діяльність”

Імпорт товарів – це купівля (у тому числі з оплатою в не грошовій формі) українськими суб’єктами ЗЕД в іноземних суб’єктів господарської діяльності товарів з ввезенням або без ввезення цих товарів на територію України, включаючи купівлю товарів, призначених для власного споживання установами та організаціями України, розташованими за її межами.

Реімпортні операції являють собою експортні угоди, що не відбулися, тобто ввіз в країну раніше вивезеного товару, який там не перероблявся. Це можуть бути товари, не продані на аукціоні, повернені з консигнаційного складу, забраковані споживачем тощо.

В міжнародній торговій практиці існують два основних метода здійснення експортно-імпортних операції:

• прямий імпорт та експорт;

• непрямий імпорт та експорт, який полягає у продажу та купівлі товарів через торгових посередників.

Приблизно 2/3 промислових товарів в промислово розвинених країнах здійснюється виробниками прямим експортом.

Прямий метод зовнішньоекономічних операцій використовується:

1. При продажу та закупівлі промислової сировини на основі довгострокових контрактів.

2. При експорті дорогого та габаритного обладнання

3. При експорті стандартного обладнання через закордонні філії.

4. При закупівлі сільськогосподарської продукції у фермерів.

5. При державному продажу та закупівлі.

Прямі зв’язки дають ряд переваг:

• більш тісні контакти з контрагентами;

• поглиблене знання кон’юнктури ринку;

• більш швидке пристосування своїх виробничих потужностей до потреб споживача.

Непрямий метод використовується:

1. При збуті стандартного промислового обладнання.

2. При збуті споживчих товарів.

3. При реалізації другорядної продукції.

4. При окремих важкодоступних та маловідомих ринках.

5. При просуванні нових товарів.

6. При відсутності власної збутової мережі.

7. При умові, що торгівля монополізована великими торгово-посередницькими фірмами.

Непрямий метод також має певні переваги, зокрема:

• великий досвід роботи торгово-посередницької фірми на конкретному ринку;

• наявність власної мережі обслуговування;

• усталені зв’язки з контрагентами;

• знання ринку та кон’юнктури.

Здіснення зовнішньоторгової операції вимагає застосування певної правової форми і використання конкретних способів (методів) її здіснення. Правовою формою, що опосередковує зовнішньоторгові операції, являється зовнішньоторгова угода. Обов’язкова умова угоди – підписання її з іноземним партнером, тобто контрагентом.

Зовнішньоторгова угода – це договір (угода) між двома чи кількома сторонами, що знаходяться в різних країнах, про доставку товарів або надання послуг.

Зовнішньоторгові угоди оформляються у вигляді:

• документа, підписаного обома сторонами (звичайного договору);

• твердої оферти продавця, акцептованої покупцем. В цьому випадку продавець відправляє покупцю докладно розроблену оферту і угода вважається підписаною шляхом обміну листами – оферти та акцепту;

• замовлення, зробленого покупцем (замовником) продавцю (постачальнику) і підтвердженим останнім. В цьому випадку угода оформляється двома документами – замовленням покупця і підтвердженням постачальника.

Найбільш поширеним методом оформлення угоди є перший, у вигляді договору.

17. Методи розрахунку експортної контрактної ціни

18. Види коефіцієнтів коригування базових експортних контрактних цін

19. Суть та особливості оформлення зовнішньоторгового контракту.

В міжнародній практиці використовуються різні способи підписання експортно-імпортних угод. Найбільш поширеним є підписання контракту контрагентами, що приймають в ньому участь.

В міжнародній практиці контрактом називають договір купівлі-продажу товарів в матеріально-речовій формі.

Контракт – це документ, який свідчить про те, що одна сторона угоди (продавець) зобов’язується доставити товар у власність іншій стороні (покупцю) зобов’язується прийняти його і заплатити ціну за товар.

Контракт – це основний комерційний документ, що визначає права і обов’язки сторін. По суті в ньому викладений комплекс дій по здійсненню зовнішньоторгового обміну.

Контракт купівлі-продажу являє собою комерційний документ, що оформляє зовнішньоторговельну операцію, у якій міститься письмова домовленість сторін про постачання товару:

— зобов'язання продавця передати визначене майно у власність покупця і

— зобов'язання покупця прийняти це майно і сплатити за нього визначену грошову суму

— чи зобов'язання сторін виконати умови товарообмінної угоди.

Беззаперечною умовою контракту купівлі-продажу є перехід права власності на товар від продавця до покупця. Цим контракт купівлі-продажу відрізняється від усіх інших контрактів, наприклад, орендного, ліцензійного тощо.

Складання будь-якого контракту ґрунтується на джерелах правового регулювання. В сфері зовнішньоекономічних контрактів до таких джерел відносяться:

1. міжнародні договори;

2. національне законодавство;

3. звичаї.

Форма контракту може бути письмовою чи усною Віденська конвенція (1980 р.) не вимагає, щоб договір купівлі-продажу обов’язково оформлявся в письмовій формі. Проте законодавства ряду країн, в тому числі України, вимагають обов’язкової письмової форми договору купівлі-продажу. В письмовій формі повинні вноситися і всі зміни в контракт, направлятися оферти, акцепти, запити й інші пропозиції та відповіді. Недотримання форми таких угод стає причиною їх недійсності.

Суб’єкти, що являються сторонами зовнішньоторгового контракту купівлі-продажу повинні мати повноваження на підписання договору у відповідності з законами України і з урахуванням її міжнародних договорів. У випадку, якщо зовнішньоторговий договір підписується фізичною особою, потрібен тільки її підпис. Від імені інших суб’єктів ЗЕД зовнішньоекономічний договір підписують дві особи: особа, що має таке право відповідно до посади і згідно

При заключенні контракту повинні бути виконані наступні підготовчі роботи;

— оцінка торгово-політичних умов;

— пророблення правових питань;

— вивчення транспортних умов;

— визначення умов платежу і кредиту;

— вивчення товару;

— аналіз і оцінка розвитку місткості ринку;

— дослідження системи збуту товару;

— вивчення можливих партнерів і конкурентів. При вивченні торгово-політичних умов звертається увага на наступні обставини: