22. Основні поняття та положення терапії центрованої на клієнтові

Карл Роджерс (1902-1987) презентував новітню концепцію у психології (1940 рік, штат Міннесота) як "клієнт-центровану терапію" -недирективну терапію. Пізніше, 1974 року, з'явилась ще одна назва - "особистісно-центрована терапія", яка розширює рамки використання, особливо в ситуації психологічного консультування. Основні ідеї представлені в таких роботах: "Консультування і психотерапія" (Rodgers, 1942), "Терапія, центрована на клієнті" (1951), "На шляху до особистості" (1961).

Особливу роль в розробці концепції мали емоційні проблеми юного Роджерса, його стосунки з однолітками, а також його власні спостереження, інтуїція.

Основна суть підходу полягає в тому, що кожна людина володіє величезними резервами само-розуміння, прагнення до само-актуалізації як основного мотивуючого стимулу. Конфлікт між само-актуалізацією та Я-концепцією, що заважає адекватному засвоєнню досвіду, призводить до появи особистісних проблем та поведінкових порушень.

На думку Роджерса, конструктивні зміни особистості клієнта можливі за умови створення певної атмосфери під час налагодження стосунків "консультант - клієнт, яка забезпечує конгруентність у відносинах; безумовно позитивне ставлення та емпатію. Позиція клієнта передбачає процес становлення особистості і регулювання власного життя.

Позитивні зміни можливі лише тоді, коли створюється відповідний клімат з певними психологічними установками. Великого значення надавалося тенденції актуалізації як основному мотиваційному внутрішньому імпульсу. Психологічні труднощі з'являються саме в результаті блокування прагнення до само-актуалізації, що призводить до конфлікту захисних сил та тенденцій росту (Maslow, 1970).

У процесі консультування важливо орієнтуватись на суб'єктивний досвід і його переживання.

Практика особистісно-центрованого консультування, перш за все, передбачає:

узгодження цілей консультанта і клієнта;

відкритість переживань;

концентрованість на емоційних аспектах стосунків;

раціональність;

особисту відповідальність клієнта;

самоповагу;

здатність до підтримання добрих особистих стосунків та високий рівень прийняття інших;

етичність і високу якість життя;

взаємний вплив консультанта та клієнта (перетворення останніх на ефективних консультантів для самих себе та розвитку інших).

Особистісно-центроване консультування не акцентує свою увагу на використанні спеціальних технік. Головне - здатність консультанта встановити взаємини, адекватні реальним подіям, бути емпатійним і уважним слухачем, який беззаперечно приймає будь-яку особистість [23]. Психолог зосереджений на актуальному стані клієнта, сприяє його само-актуалізації.

Додаткове використання особистісно-центрованого консультування: групова робота, аудиторне навчання, навчання спеціалістів із менеджменту, вирішення конфліктів.

23. Мета і завдання терапії роджерс

Завдання терапії - допомогти людині вирішити свою проблему з мінімумом інструкцій з боку терапевта. Роджерс визначав терапію як «вивільнення вже наявної здатності в потенційно компетентному індивідуумі, а не кваліфіковану маніпуляцію більш менш пасивною особою». Згідно Роджерсу, «індивідуум має в собі здатність, принаймні латентну, зрозуміти причини свого життя, які приносять йому нещастя і біль, і реорганізувати себе так, щоб подолати ці причини».

Згідно Роджерсу, індивід взаємодіє з реальністю, керуючись природженою тенденцією організму до розвитку своїх можливостей, які забезпечують його удосконалення і збереження. Здійснюється організмічний оцінюючий процес: організм відчуває задоволення при тих стимулах або поведінкових актах, які удосконалюють і зберігають організм і Его як в безпосередньому теперішньому часі, так і у далекому майбутньому; поведінка направлена у бік наближення до позитивно оцінюваних даних досвіду і уникнення даних, які отримали негативну оцінку.

У міру усвідомлення Его у індивіда розвивається потреба в позитивній оцінці значущим оточенням. Надалі задоволення або фрустрація позитивної оцінки починає переживатися незалежно від взаємодії з соціумом і позначається як самооцінка. Оскільки Его-переживання індивіда сприймаються значущими людьми як менш або більш заслуговуючі позитивної оцінки (тобто Я-переживання отримують умови оцінки), то і самооцінка стає селективною. Через цю вибірковість досвід сприймається теж селективно, на основі умов оцінки, він може бути спотворений і неусвідомлений. Внаслідок цього індивід втрачає інтеграцію, його концепція Я включає спотворені сприйняття, досвід, що неправильно репрезентується; поведінка регулюється то зі сторони Его, то тими аспектами досвіду, які не включені в Я, що супроводжується напруженим і неадекватним функціонуванням. Це головне відчуження в людині. Змінюється природне, організмічне оцінювання, яке перестає бути регулятором поведінки. Заради збереження позитивної оцінки індивід починає фальсифікувати свої переживання і сприймати їх по критерію цінності для оточуючих. Як наслідок такої неконгруентності (невідповідності) між Я і досвідом виникає неконгруентність в поведінці і процес захисту. Проте якщо ступінь неконгруентності великий, то захист не спрацьовує, і тоді має місце дезорганізація функціонування індивіда.

24.

25.

26. Трансакційний аналіз. Е. Берн, Т. Харріс

Цей аналіз як психологічна течія набув широкої популярності в 60-ті роки завдяки появі двох книжок, які стали бестселерами (Е.Берп. "Ігри, а які грають люди. Люди, які грають в ігри"'. Т.Харріс. "Зі мною асе а поряд­ку — з вами все в порядку"). Трансакційний аналіз ґрунтується на ди­намічних принципах і має своїм предметом міжособистісну поведінку; він тлумачить проблему неврозу в дусі раціональності та відрізняє себе від когнітивної терапії.

Згідно з цим напрямом у психології, певні стани ego несуть відповідальність за поведінку пацієнта. Ці стани, або самості, визначають способи, які використовує пацієнт у своїх трансакціях — певній базовій єдності соціальної взаємодії. Кожна особа поводить себе відносно іншої або як Дитина (нестримно емоційна істота, вражена спілкуванням), або як Батько (диспозиція і віра, що це "плечі", "плечі-потреба", яка засвоюється з дитинства у сприйманні батьків), або як Доросла людина, що має са­мостійність суджень (зріле та раціональне ego).

Хоч три стани ego перебувають на несвідомому рівні, у трансакційному аналізі терапевт має справу з феноменами, які перебувають на рівні свідомому, і вказує шляхи, на яких пацієнт і спільнота, з якою той має спра­ву, були б успішними в їхніх комунікаціях, привабливими у "перехресних трансакціях". Терапевт також читає по складах багато "ігор", в яких прихо­вується реальне значення інтеракції. Пацієнти грають невідчужувані ролі, навчаються розпізнавати, в чому полягає їхня самість у трансакціях з іншими (і з терапевтом). Під керівництвом терапевта вони навчаються ви­користовувати свою Дитину для жартів, але мають свого Дорослого як запо­руку їхньої серйозної поведінки. Ерік Берн виходив у своїх дослідженнях насамперед із праць Пенфілда і Федерна, які вивчали вплив минулих вра­жень на подальшу поведінку індивіда. Для її дослідження використовуються методологія структурного аналізу і трансакційний підхід.

Як зауважує сам Берн, у своїх висновках він спирається на клінічні спо­стереження, на досвід роботи з хворими, в яких були розладнані інтегральні стани "Я". Це мало висвітлити ряд ґрунтовних питань психології та психіатрії. Зокрема, мова йде про наявність в особистості хворого "архаїчних елементів" і про можливість навчання хворого структурному і трансакційному аналізу. І лікар, і пацієнт можуть будь-коли зупинитися, підбити підсумки і спланувати, що слід зробити на наступному етапі. Під час психотерапевтичних процедур архаїчні стани "Я", зафіксовані в резуль­таті травми, диференціюються, але все ще зберігаються. Під впливом фак­тора реальності пацієнт переходить у ситуацію, сприятливу для вирішення архаїчних конфліктів.

Розкриваючи термінологію структурного аналізу, Берн по суті викладає систему свого вчення. Екстеропсихіка, неопсихіка та археопсихіка роз­глядаються ним як психічні механізми (органи, знаряддя), які виявляються феноменологічно як екстеропсихічний (наприклад ідентифікація), неопсихічний (наприклад опрацювання даних) і археопсихічний (наприклад рег­ресивний) стани "Я". Ці типові стани відповідно називаються "Батько", "Дорослий" і "Дитина". До словника трансакційного аналізу Берн також додає "проведення часу", "гру" і "сценарій". Це не абстракції, а робочі соціальні реальності.

Берн формулює таку гіпотезу. В особистості дорослої людини зберігаються залишки "Я" дитини, які оживають за певних умов. Це явище можна спостерігати у зв'язку з гіпнозом, психозом, лікарською або прямою електричною стимуляцією кори. Берн припускає, що ці сліди можуть вияв­лятися у людини навіть у нормальному психічному стані.

Типова ситуація показувала один стан "Я", адекватний для даної реаль­ної обстановки, й відповідне адекватне судження. Разом із цим спо­стерігався інший процес, що визначався, зокрема, манією величі, ар­хаїчними страхами і надіями. Тобто, в однієї й тієї ж людини виступала поведінка дорослого та дитини. Втручання лікаря допомогло здійснити пе­рехід до нового стану: вся поведінка, усвідомлення реальності, міміка, го­лос, м'язовий тонус, манери почали відповідати "Я" дорослої людини. Це було коротке заспокоєння у психозі. Відтак Берн визначає психоз як пе­реміщення психічної енергії із дорослої системи в дитячу, а заспокоєн­ня — як переміщення у протилежному напрямку.

При психозі, коли пацієнт страждає галюцинаціями, він чує слова батьків, що пропонують робити те і те. Батько, Дорослий і Дитина — це реальні особистості, які входять в оточення пацієнта, й мають певні імена, заняття тощо. Для успішного лікування слід, зокрема, відділити Дорослого від Дитини, а вивчення Батька віднести на наступну стадію лікування; слід також переконати пацієнта, що Дитина, Дорослий і Батько — терміни, які відображають явища реальності. Можна показати Дитиною людину, що вкрала жувальну гумку, але це означає, що саме цей індивід крав жувальну гумку в дитинстві. Зісковзування в інший стан "Я" (у хворих та здорових людей) Берн пояснює концепцією психічної енергії, або заміщення влади: в якийсь момент стан "Я", яке замінено, володіє виконавчою владою. Це, од­нак, все одно що пояснювати дію магніту магнітною силою. Для практики цього, мабуть, і досить, але йдеться про концептуальний розгляд, в якому Берн залишив поза увагою характер поєднання у психічному нового і старо­го досвіду.

Берн обмежується лише констатуванням того, що "Я" становить вид сутності, яка немовби віддаляється від решти психічного змісту, що існував багато років або хвилину тому, або й одночасно. Тобто кожний стан "Я" має мету, яка відділяє його від інших станів. Тоді, зрозуміло, виникає пи­тання: який же стан "Я" слід вважати справжнім? Берн зауважує:

стан "Я", коли домінує вільне дотримання влади, відчувається як са­мозахоплення владою, яка живе як чуття "Я";

виконавча влада схожа на той стан, в якому перебуває у певний мо­мент найбільша кількість активного населення, наділеного владою.

Далі замість наукового розв'язання цього тугого вузла, Берн зісковзує в світ метафор, де можна приємно себе почувати (як у світі поезії), але ні на йоту не зрушитися з місця у розкритті справжніх закономірностей. Варто придивитися до стилю самого автора: "В даній системі зісковзування із од­ного стану "Я" в інший зумовлено трьома силами, які діють на кожний стан, проникливістю кордонів між різними станами та об'єктом повноважень кожного стану "Я". Коментарі зайві: Берн критично ставиться до фрейдівського опису "психічної енергії" та "надання повноважень". Але сам мало просувається вперед: бракує головної концептуальної схеми. Ста­ни "Я" відділені, але феноменологія їхнього зв'язку так і не з'ясована.

Загадка співіснування минулого, майбутнього і теперішнього в одній душі має бути розкритою в концепціях розвитку психічного. Але саме ідея розвитку була втрачена для Берна. Насамперед він не висвітлив супереч­ності попереднього шару психічного, щоб показати необхідність виникнення шару наступного. У психіці, дійсно, те, що було якось сформовано, включе­но у взаємодію зі світом, з одного боку, має стереотип, щоб залишитися "навічно" у своїй структурі. З іншого боку, ця структура піддається впливу структур наступних і отримує від них певне забарвлення, водночас впли­ваючи на структури наступні. Виникають певні інтеграційні шари психічного, куди включаються всі події людського життя. Інтеграція є та­кож субординація, що приводить до єдності. При порушенні такої єдності субординоване стає автономним у своєму значенні, і настає роздвоєння осо­бистості — або в мотиваційній боротьбі, або в патологічних ускладненнях.

Найголовнішим питанням у становленні психічного є виникнення інтеграційних ланок-мотивів між елементами досвіду. Цією ланкою стає вчинок, який забезпечує феноменологічний рух психічного, перехід від одного шару, який себе вичерпав, до іншого, який дає особистості нові мож­ливості діяти. Саме вчинкова структура дає можливість інтегрувати весь досвід людини, адже вчинок має свою цілеспрямованість та набір засобів для досягнення цілей. Патологія виникає тоді, коли людина застигає на яко­мусь одному моменті вчинку. Розгорнутість учинкової поведінки є її дос­коналість і зрілість, що має завершуватися рефлексією та наставлянням на подальші вчинки.

Саме вчинок є механізмом досконалої інтеграції індивідуального досвіду і може включати досвід інших людей. А таке включення є основою децентрації. Так здійснюється справжня трансакція, і людина підноситься над власним досвідом, охоплює досвід людства, стає вселюдськістю і лише в цьому разі може визнати вичерпаним своє життя. Отже, трансакційний аналіз становить собою теорію особистості і соціальної поведінки та використовується як засіб для психотерапії та більш широких соціальних змін.

Центральною для трансакційного аналізу є практика, відома як stroking-прийом, — процес стимулювання і сприяння пізнавальним актам інших людей. Взірці прийомів формують загальну тему в головних субсекціях трансакційного аналізу.

Особистісна структура постає у взаємовідношеннях Батьків, Дорослих і Дітей. Ці терміни не виступають у своєму загальному значенні, але позна­чають "Я-стани", зв'язані системи зовнішньої поведінки та внутрішніх про­цесів. Вони формуються з самого початку розвитку людини. Батьківський "Я-стан" основано на встановленні обмежень, заборон та на годуванні, що є вираженням головних функцій батьків. Дорослий уміщує в собі реальність перевірки і можливість імовірнісного підрахунку. Дитина є вираженням почуттів, творчості або пристосувань, які походять із досвіду. Трансакційний аналіз пропонує методи для досягнення балансу енергії між "Я-станами", що має бути суттєвим для благополуччя індивіда, сім'ї або організації.

Комунікація визначається Берном як серія стимулів і відповідей з боку "Я-станів". Трансакційний аналіз приділяє особливу увагу тим стимулам і відповідям, які трапляються на психологічному рівні, які завжди не вер­бальні та позасвідомі для суб'єктів — учасників комунікації.

Існують приховані трансакції, і можна вважати, що вони вирішують реальний результат психічної зміни. Стимули та відповіді є сильними засо­бами, які люди використовують для впливу одне на одного.

Ігри — найбільш оригінальне поняття в трансакційному аналізі — тлумачиться за умови регулярного використання прихованих трансакцій, що дають підставу з'ясувати чинники "програшів" кожного з учасників си­туації. Гравці виходять із психологічних ролей Переслідувача, Рятівника або Переможеного та утворюють напрям, рутинний для часової структури, передбачають збудження та уникнення інтимності. Вони можуть бути згру­повані, починаючи з нижчого рівня надокучливості до кримінальної по­ведінки та охоплення великої частини щоденної активності.

27.

Трансактний аналіз - це теорія особистості, концепція соціальної взаємодії і аналітичне керівництво для консультування. Брік Берн - засновник трансактного аналізу (1910-1970). Основні положення та поняття теорії ТА розкриті в основних працях: "Трансактний аналіз у психотерапії" (Вегпе, 1961), "Ігри, в які грають дорослі" (1964), "Принципи групової терапії" тощо. Розробка трансактного аналізу є власне зобов'язання Е. Берна, виконання якого було потрібне для того, щоб стати "справжнім лікарем" [16; 24].