55. Періодизація, програма та структура журналу «Літературно-науковий вісник». М. Грушевський – редактор, публіцист.

В осени 1879 p. з ініціативи проф. М. Грушевського Наукове Товариство ім. Шевченка вирішило зреформувати „Зорю" в напрямі надання часопису значно ширшого характеру, по типу європейських ревю. На засіданні 3.ХІ. 1897 р. було затверджено назву і програму

часопису, його розмір і склад редакційного комітету. Подано назву зреформованого часопису: — „Літера- турно-Науковий Вісник". Виходити мав щомісяця за такою програмою: 1) Оригінальна белетристика і переклади з чужих літератур; 2) Оригінальні і перекладні статті про найважніші здобутки вселюдської науки і наш науковий рух; 3) Критично-літературні студії з нашого і чужого письменства; 4) 3 літератури і життя: хроніка літератури і культурного життя українсько-руського народу в Австрії і Росії; 5) Огляди літератури і культурного життя в світі слов'янськім і загальнолюдськім; 6) Бібліографія.

Редакція. Співробітники. Зміст ЛНВ. Підписувати часопис мав проф. М. Грушевський, а до редакційного комітету входили, крім М. Грушевського, ще О. Борковський, О. Маковей та І. Франко. Перша книжка появилася в січні 1898 р. за редакцією названого складу редакційного комітету. Як саме народження цього часопису, так і весь час його існування до часів 1917—1919 pp. тісно зв'язані з іменем проф. М. Грушевського. Зробив він з „Літературно-Наукового Вісника" орган, що зайняв найповажніше місце в історії розвитку українського літературно-наукового життя національно-суспільної думки. Завдяки невтомній праці, широкому світогляду, спертому на ґрунті історичної науки і всебічного знання, пощастило М. Грушевському зробити з „Літературно-Наукового Вісника" один з найповажніших органів української журналістики, який звернув на себе увагу широкого культурного світу.

Серед співробітників були представники зі всіх українських земель. Наповнили вони журнал всеквітом української літературної творчості. Це ж тут вперше прозвучала „пісня половецька" і полинули пахощі „Євшан-зілля" М. Вороного. Це ж тут Леся Українка розповіла про „Зимову ніч на чужині" та свої „Мрії", давши низку своїх творів-пісень. Тут же поезії Дніпрової Чайки, П. Куліша (між ними — „Маруся Богуславка" та інші), В. Сивенького (В. Самійленка), що дав тут відому сатиру „На печі" та „Українську патріотичну думу", М. Старицького, І. Франка, Я. Щоголева, до яких пізніш прилучилися М. Рильський, Г. Чупринка, П. Стах (С. Черкасенко) та багато інших.

У відділі прози і драми зібрав „Літературно-Науковий Вісник" твори визначніших авторів, що світлими літерами записали свої імена на сторінках історії української літератури. Згадати хоча б О. Кобилянську та її повість під назвою„Земля", як також „Через кладку" та інші, М. Левицького, Б. Лепкого, Л. Українку з її „Лісовою піснею" та такими перлинами як „Над морем", „Одержима" та інші, І. Франка з його „Перехресними стежками", „Моїм злочином" та інші.

Поруч з тим поважне місце займають тут праці на теми українського письменства, критичні замітки, огляди тощо. Так наприклад, М. Грушевський пише про „Царівну" О. Кобилянської та про „Українсько-руське літературне відродження в історичному розвитку українського народу", дає оцінку творчості І. Франка, О. Маковея, Н. Кобринської, М. Черемшини та інших. Тут же праці і нотатки С. Єфремова, Б. Грінченка, О. Колесси, І. Франка („Із історії москвофільського письменства в Галичині", „Леся Українка" —критична студія, оцінки творчості В. Пачовського та багато інших). Літературні огляди дають М. Євшан, М. Шаповал, О. Грушевський, І. Стешенко, С. Русова та інші.

Не менш багатим був відділ публіцистичний. Тут знайшли місце праці з різних галузей поточного національно-громадського життя. Безперечно, чільне місце належить М. Грушевському, який талановито скеровував думку українського суспільства, організовував її в єдине національне ціле, цементував її для боротьби за національні

інтереси. А поруч з ним І. Франкові, який взагалі довший час був душею журналу. Спиняючись, наприклад, на одному з найболючіших фактів — територіальному поділі

українських земель — підносить М. Грушевський і обґрунтовує ідею національної єдності, кажучи: „Треба розвивати в них (в усіх частинах українських земель) почуття єдності, солідарності, близькості, а не роздмухувати різниці, які їх ділять". Звідси його всеукраїнство, підтримане таким закликом І. Франка до молоді: „Ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галичанами, не буковинськими українцями, а українцями без офіціальних кордонів…"

Тому-то сторінки „Літературно-Наукового Вісника" несли до українського суспільства той цінний інформаційний матеріал, що був у різного роду статтях, працях, замітках із національно-культурного життя на всіх українських землях, з економічного життя,

національно-політичного тощо. Досить згадати хоча б такі праці І. Франка як „Стара Русь" або „За останніх десятиліть" тощо. Врешті, відділ бібліографії, що прислужився розвитку українського національно-культурного руху, відгукуючись на всі його прояви, ба, навіть, найменші.

Російська цензура і заборона передплати „Літературно-Наукового Вісника" на

українських землях під Росією

Упродовж трьох років „Літературно-Науковий Вісник", хоч формально не допущений російською цензурою, і хоч з тяжкою бідою, з перервами і перешкодами, все ж доходив до рук передплатників у Росії. Щойно весною 1901 р. впала на нього формальна і сувора заборона. Сталося це внаслідок акції „москвофілів", які сподівалися в такий спосіб підірвати небажане видання і очистити ґрунт для розпочатого свого „Сборника Галицко-Руской Матици". Але з цим планом їм не пощастило. Заборона хоч і вдарила по фінансовій стороні журналу і на довші роки підрізала можливості його розвитку, але зусиллям видавництва і редакції осягнуто було того, що його існування могло досить тривко опертися на передплатниках з галицько-українських та буковинських земель, а також з-поза українських земель в Європі й Америці. Так було до 1907 p., коли журнал був перенесений до Києва, де цензура зустріла його знову своєю пильною увагою.

М. Грушевський – редактор, публіцист. Михайло народився 17 (29) вересня 1866 року у Холмі (нині Польща), помер 25 листопада 1934, Кисловодськ, РРФСР. Професор історії, організатор української науки, політичний діяч і публіцист, голова Центральної Ради (1917—1918), академік, автор понад 2000 наукових праць.

Десятилітня доба Михайла Грушевського у Львові (1894-1914) — це курси лекцій в університеті, це створення власної історичної наукової школи, це напружена праця в Науковому товаристві імені Шевченка (очолював з 1897 р. по 1913 р.), яке завдяки організаторському таланту вченого по праву мало статус нетитулованої Української академії наук, це неперевершена видавнича діяльність (лише "Записок Наукового товариства ім.Шевченка" за його редакцією вийшло більше 100 томів, крім того сотні наукових та науково-популярних видань українською мовою).

Вершиною наукової діяльності М. Грушевського стала реалізація його мрії ще з київських студентських часів — написання суцільної історії України. Перший том фундаментальної "Історії України-Руси" побачив світ у 1898 році. Він був лідером, головним конструктором політики Української ЦентральноЇ Ради, мав великий вплив на її рішення, був ініціатором та співавтором найголовніших документів. Незаперечною заслугою Грушевського стало те, що Центральна Рада за рік пройшла шлях від обережних гасел за автономію України до проголошення суверенної, ні від кого незалежної Української Народної Республіки в січні 1918 року та прийняття її Конституції уже в квітні 1918 року.

Характер Української революції динамічно змінювався, змінювалися і лідери. На політичній арені з'являється П. Скоропадський, згодом С. Петлюра. Михайло Грушевський відійшов від активної внутрішньої політики, 1919 року емігрував, проживав у Празі, Відні, використовував усі можливості, щоб привернути увагу світової громадськості до України, продовжував науково-організаційну діяльність.

1924 року, заради продовження масштабної наукової праці, завершення "Історії України-Руси", що неможливо було без українських архівів та бібліотек, Михайло Грушевський змушений був піти на компроміс з встановленою в Україні радянською владою і повернутися на Батьківщину. Наукові заслуги історика були поціновані навіть більшовицьким урядом: 1923 року його було обрано академіком Всеукраїнської академії наук, 1929 року — Академії наук СРСР. В Україні вчений очолив Історичну секцію ВУАН, навколо якої об'єдналися всі історичні установи, провідні дослідники і талановита молодь.