Землі транспорту: поняття, склад, функціональне призначення й особливості здійснення прав, використання та охорони

Землі транспорту є одним із різновидів земель спеціального несільськогосподарського призначення ,тому їхній правовий режим має визначатися з ура­хуванням загальних юридичних ознак правового режиму земель цієї категорії, а також спеціальних ознак, які дозволяють вирізняти правовий режим цих земель з-поміж інших видів земель спеціального не­сільськогосподарського використання.

У земельному праві та законодавстві землі транспорту розгляда­ються як самостійний об'єкт правового регулювання з огляду на особ­ливості використання земельних ділянок як просторового. територіа­льного базису для функціонування транспортної галузі економіки, створення та експлуатації міжнародних транспортних коридорів.

Правовий режим земель транспорту має комплексний характер, оскільки правове забезпечення використання та охорони земель транспорту органічно поєднується з правовим регулюванням місто­будівних, інвестиційних, господарських, цивільних, екологічних, природоресурсних, природоохоронних та інших суспільних відносин у транспортній сфері.

Загальне визначення поняття земель транспорту дається у ст. 67 ЗК України як земель, що надані підприємствам, установам та організаці­ям залізничного, автомобільного транспорту і дорожнього господарст­ва, морського, річкового, авіаційного, трубопровідного транспорту та міського електротранспорту для виконання покладених на них завдань щодо експлуатації, ремонту і розвитку об'єктів транспорту.

До земель транспорту не належать проїзні та пішохідні дороги, роз­міщені на інших категоріях земель; землі, на яких розміщені об'єкти морського і річкового транспорту в межах земель водного фонду.

Як об'єкт земельних правовідносин землі транспорту мають склад- . ну внутрішню структуру, оскільки земельні ділянки можуть викорис­товуватися для різного функціонального призначення залежно від виду транспорту, від особливостей правового режиму об'єктів на зем­лях транспорту, потреби забезпечення безпеки людей на транспорті та на суміжних територіях, забезпечення охорони довкілля тощо.

З кожного із видів транспорту в окремих статтях ЗК України (ст. 68-74 ЗК) проведена внутрішня диференціація цих земель залеж­но від їхнього функціонального використання та правового режиму об'єктів транспорту.

Склад земель, а також функціональне використання земельних ді­лянок із кожного з названих видів транспорту визначається не лише нормами ЗК України, а й іншими законами та підзаконними норма­тивними актами, що регулюють майнові, виробничо-господарські та інші транспортні відносини. Зокрема, це Закони України "Про транс­порт", "Про залізничний транспорт", "Про дорожній рух" від ЗО червня 1993 р., "Про автомобільний транспорт" від 5 квітня 2001 р., Закон України "Про концесії на будівництво та експлуатацію автомобільних

доріг", "Про трубопровідний транспорт", "Про міський електричний транспорт", Кодекс торговельного мореплавства України, ВК України, Повітряного кодексу України.

Серед підзаконних нормативно-правових актів можна назвати Статут залізниць України, Правила технічної експлуатації залізниць України, затверджені наказом Міністерства транспорту України від 20 грудня 1996 р., Інструкцію про норми і порядок відведення земель для залізниць і використання смуги відведення, затвердженої Мініс­терством шляхів сполучення СРСР ЗО січня 1963 р., Статут внутріш­нього водного транспорту, затверджений постановою Ради Міністрів СРСР від 15 жовтня 1955 р., постанову КМ України "Про правовий режим зон санітарної охорони водних об'єктів" від 18 грудня 1998 р., Статут автомобільного транспорту України, Єдині правила ремонту і утримання автомобільних доріг, вулиць, залізничних переїздів, пра­вила користування ними та охорони, затвердженими постановою КМ України № 198 від ЗО березня 1994 р., Порядок видачі дозволів на розміщення, будівництво, реконструкцію та функціонування об'єктів сервісу і спеціальних конструкцій на землях дорожнього господарства вздовж автомобільних доріг загального користування, затверджений наказом Державної служби автомобільних доріг України № 314 від ,8 липня 2003 р. тощо.

Функціональне використання земель транспорту полягає в забезпе­ченні діяльності підприємств, пов'язаної з експлуатацією, ремонтом, удосконаленням і розвитком об'єктів залізничного, автомобільного, мор­ського, річкового, авіаційного, трубопровідного та інших видів транспо­рту і призначене для розміщення підприємств, установ і організацій, що здійснюють експлуатацію та обслуговування транспортних засобів, а також окремих об'єктів, які розташовані поза межами підприємств, установ і організацій і забезпечують нормальну роботу транспортних засобів (залізничні колії, проїзна частина автодоріг тощо).

Розміри земельних ділянок, що надаються для зазначених цілей, ви­значаються відповідно до затверджених у встановленому порядку норм або проектно-технічної документації з кожного виду транспорту окремо. Такими нормами виступають санітарні норми: СН 468-74 "Норми від­ведення земель для залізниць"; СН 407-74 "Норми відводу земель для ав­томобільних доріг"; СН 457-74 "Норми відводу земель для аеропортів"; СН 452-73 "Норми відводу земель для магістральних трубопроводів".

Правовий режим земель транспорту характеризується особливос­тями щодо здійснення суб'єктивних прав на земельні ділянки. Перед­усім використання земель транспорту залежить від установленої за-

коном на ці землі форми власності. Відповідно до ч. 2 ст. 67 ЗК Укра­їни землі транспорту можуть перебувати в державній, комунальній та приватній власності. У чинному ЗК України на землі окремих видів транспорту закріплюється право виключної державної власності на землю. Так, у державній власності можуть перебувати землі транспо­рту під різними об'єктами транспортної інфраструктури, у тому числі й землі під державними залізницями, об'єктами державної власності повітряного і трубопровідного транспорту, які відповідно до ст. 84 ЗК України не можуть передаватись у приватну власність. Аналогічну норму містить і ст. 83 ЗК України, яка визначає землі транспорту, що належать до комунальної власності. Цією статтею встановлено, що землі під залізницями, автомобільними дорогами, об'єктами пові­тряного і трубопровідного транспорту, що належать до комунальної власності, не можуть передаватися у приватну власність. Усі інші землі транспорту державної й комунальної власності можуть набува- тися в приватну власність у порядку, передбаченому чинним земе­льним законодавством України. За чинним ЗК України суб'єктами здійснення прав на земельні ділянки транспорту можуть бути під­приємства, установи та організації того чи іншого виду транспорту незалежно від форм власності.

Названі суб'єкти державної й комунальної власності можуть вико­ристовувати земельні ділянки на праві постійного користування, приватні юридичні особи можуть використовувати земельні ділянки на праві оренди чи на праві власності з підстав і в порядку, передба­ченому законом.

Розміщенням споруд та інших об'єктів транспорту на цих землях підприємствами і організаціями транспорту здійснюється за пого­дженням з органами місцевої влади і органами місцевого самовряду­вання, а також іншими суб'єктами, у власності яких перебувають за­значені землі.

За законом підприємства транспорту зобов'язані раціонально ви­користовувати надані їм земельні ділянки, не порушувати інтереси інших землекористувачів (у тому числі орендарів), не допускати забо­лочення, погіршення якості земель і забруднення їх промисловими та іншими відходами, неочищеними стоками, вживати заходів для захи­сту ґрунтів від ерозії, здійснювати укріплення ярів, крутих схилів, пі­сків, а також додержувати інших вимог щодо охорони земель (ч. 4 ст. 11 Закону України "Про транспорт").

Поряд із природоохоронними вимогами, установленими для під­приємств і організацій транспорту, законодавство зобов'язує їх забез­печувати безпеку життя і здоров'я громадян, безпеку експлуатації транспортних засобів (ст. 12 Закону України "Про транспорт"). З цією метою на підприємства транспорту покладається додатковий обов'я­зок щодо встановлення зон підвищеної небезпеки в районі здійснення маневрових і вантажно-розвантажувальних робіт на території під­приємств, вокзалів, станцій, портів, пристаней, аеродромів і шляхів сполучення з метою забезпечення безпеки життя і здоров'я людей та безпеки експлуатації транспортних засобів.

Відповідальність за утримання в належному стані земельних діля­нок, наданих підприємствам, установам та організаціям транспорту, і використання їх за цільовим призначенням, персоніфікована. Така відповідальність покладається безпосередньо на власників (керівни­ків) таких підприємств, установ та організацій.

З метою забезпечення належної експлуатації споруд та інших об'­єктів транспорту, а також охорони земель від негативного впливу на землях, наданих у користування підприємствам транспорту, можуть установлюватися охоронні зони з особливими умовами землекористу­вання. Такі зони являють собою просторові розриви, що характери­зуються певними параметрами і призначені для відвернення або зниження шкідливого впливу транспорту на довкілля та людей.

Категорія "охоронні зони" є загальним поняттям для просторових обмежень, що встановлюються навколо земель різних видів транспо­рту, і включає в себе: санітарно-захисні зони, приаеродромні терито­рії, смуги повітряних підходів, берегові смуги водних шляхів, захисні смуги лісів тощо.

Порядок установлення охоронних зон, їхніх розмірів і режиму їх­нього використання визначається для кожного виду транспорту від­повідно до діючого законодавства.

Землі охоронних зон транспорту залишаються у використанні їхніх власників і землекористувачів за умов дотримання ними встановле­них обмежень.

В охоронних зонах транспорту забороняється здійснювати без письмової згоди підприємств, установ і організацій транспорту різно­го роду будівельні, монтажні й гірничі роботи постійного і тимчасово­го характеру, а також рубку лісу і порушувати рослинний покрив способами, які можуть призвести до утворення зсувів, обвалів, селів, снігозанесень та інших небезпечних впливів.

З метою забезпечення безпеки належного функціонування транс­порту, будівельними нормами і правилами встановлюються необхідні відстані від будівель, споруд та інших об'єктів транспорту до населе­них пунктів, промислових, сільськогосподарських та інших підпри­ємств, окремих будівель і споруд.

Так, навколо залізничних та автомобільних доріг такими відстаня­ми виступають захисні смуги лісів, призначені для забезпечення за­хисту від снігових і піщаних наметів, селів, лавин, зсувів, обвалів, ві­тряної й водяної ерозії, для огородження транспорту під час його руху від несприятливих аеродинамічних впливів, для зниження рівня шу­му, виконання санітарно-гігієнічних, оздоровчих і естетичних функ­цій, для запобігання забруднення навколишнього природного середо­вища продуктами діяльності транспорту. Ширина таких смуг уздовж залізничних доріг має бути не менше 500 м з кожного боку дороги. Ширина захисних смуг лісів уздовж автомобільних доріг має станови­ти не менше 250 м з кожного боку дороги. Допускається зменшення ширини захисних смуг лісів не більше ніж на 50 м за наявності на мі­сцевості природних або штучних кордонів.

Так, наприклад, вибір місця розміщення аеропорту (аеродрому) об­межується вимогами про дотримання спеціальних охоронних зон, які включають приаеродромні території та смуги повітряних підходів. Відповідно до п. 25 розд. II Положення про використання повітряного простору України, затвердженого постановою КМ України № 401 від 29 березня 2002 р., з метою зменшення забруднення атмосферного повітря транспортними та іншими пересувними засобами й установ­ками і впливу пов'язаних з ним фізичних факторів на здоров'я людей і діяльності підприємств, установ, організацій для кожного аеродрому встановлюється зона обмеження житлово-громадського, культурно- побутового та промислового будівництва.

За п. 7.3. СНіПу 2.05.08-85 "Аеродроми" аеродроми, які будуються, необхідно розміщувати за межами міст і населених пунктів. При цьо­му, якщо траса польотів повітряних суден не пересікає межі території житлової забудови, необхідно забезпечувати мінімальну відстань між горизонтальною проекцією траси польотів за маршрутом заходу на посадку і межею території житлової забудови, для аеродромів класів А, Б і В на відстані 3 км, для класів Г і Д - 2 км. (СНиП 2.05.08-85 Аз- родромьі / Госстрой СССР. - М.: ЦИТП Госстроя СССР, 1985).

Посадочні майданчики вертольотодромів мають розміщуватися не ближче 2 км від території житлової забудови і мати відстань між бо­ковою межею посадкового майданчика і межею території житлової забудови не менше 300 м.

Особлива увага приділяється і розміщенню на території аеродромів радіолокаційних станцій. Відповідно до СНІП 2.05.08-85 з метою охо­рони здоров'я людини та навколишнього природного середовища від впливу радіолокаційних станцій встановлюються санітарно-захисні зони (п. 7.6). Така санітарно-захисна зона поділяється на декілька підзол: санітарно-захисна зона суворого режиму, що включає в себе технічну територію радіооб'єкта; санітарно-захисна підзона обмежень, що включає територію, яка безпосередньо прилегла до території підзони суворого режиму. У такій підзоні дозволяється зберігати існуючу житлову забудову за умови проведення комплексу заходів із зниження в приміщеннях рівня опромінення до гранично допустимого.

Відповідно до п. 3.2 розд. З наказу Державної служби України з нагляду за забезпеченням безпеки авіації "Про затвердження Правил сертифікації цивільних аеродромів України" № 796 від 25 жовтня 2005 р. для цивільних аеродромів установлюються також приаеродромні території. Відповідно до ст. 41 Повітряного кодексу України під приаеродромною територією (прилегла до аеродрому зона контролю та обліку об'єктів і перешкод), вважається обмежена встановленими розмірами місцевість навколо аеродрому, над якою здійснюється ма­неврування повітряних суден. Так, приаеродромні території для ае­родромів класу А, Б, В, Г досягають 50 км, для класів Д, Е і некласи- фікованих - 25 км з планом зовнішньої горизонтальної обмежувальної поверхні (для аеродрому класу А, Б, В, Г - у радіусі 15 км, для класів Д, Е і некласифікованих - 8 км).

Розміри приаеродромної території мають бути доведені власником аеродрому (аеропорту) чи уповноваженою на те особою до відповід­них Рад, підвідомча територія яких повністю чи частково підпадає під приаеродромну територію. На такій території запроваджується особливий режим одержання дозволу на будівництво (реконструкцію) житлових масивів тощо, яке може здійснюватися лише за узгоджен­ням з органом державного регулювання діяльності авіації та відпові­дною радою (ч. 2 ст. 72 ЗК України).

Землі зв'язку: ПОНЯТТЯ, склад, функціональне використання, особливості здійснення прав, використання та охорони

Землі зв'язку – самості йний різновид земель несільськогосподарського призначення. Відповідно до ст..65 ЗК землями зв’язку визначаються земельні діля­нки, надані в установленому порядку підприємствам, установам та організаціям для здійснення відповідної діяльності. У ст. 75 ЗК конк­ретизується, що до земель зв'язку належать земельні ділянки, надані

під повітряні й кабельні телефонно-телеграфні лінії та супутникові засоби зв'язку. Наведені статті закріплюють загальні, принципові по­ложення щодо належності певних земельних ділянок до земель зв'яз­ку, основи їхнього правового режиму.

Основними складовими національної системи зв'язку є поштовий зв'язок і телекомунікації, тобто електрозв'язок, який надається по ра­діо, провідних, оптичних або інших електромагнітних системах. Теле­комунікації відіграють значну роль у соціально-економічній діяльності суспільства, забезпечують оперативне або інтерактивне (діалогове) передавання інформації. За допомогою телекомунікацій надаються послуги телефонного, телеграфного, стільникового, транкінгового оперативного радіозв'язку, супутникового зв'язку, телебачення та ра­діомовлення, інтернет-послуги тощо.

Отже, землі зв'язку фактично включають у себе земельні ділянки декількох видів використання і можуть бути, у свою чергу, диферен­ційовані на землі поштового зв'язку, землі телекомунікацій, землі те­лебачення та радіомовлення, землі супутникового зв'язку та космічної системи тощо. Такий внутрішній поділ даного різновиду земель обу­мовлює складність їхнього правового режиму та комплексність пра­вового регулювання.

Правовий режим земель зв'язку визначається загальними та спеці­альними правовими нормами. До загальних норм слід віднести поло­ження ЗК України та інших актів земельного законодавства, які ви­значають основні принципи землекористування, порядок надання земельних ділянок у власність і користування, права та обов'язки зе­млевласників і землекористувачів тощо.

Джерелами спеціальних норм, які деталізують і конкретизують правовий режим цих земель, є акти законодавства про зв'язок, у тому числі поштовий, телекомунікації, радіочастотний ресурс, а також ко­смічне, екологічне, господарське законодавство.

Однією із головних ознак, які в цілому характеризують правовий режим земель зв'язку, є їхнє використання як територіальної, просто­рової основи для здійснення відповідної діяльності. Ці землі мають використовуватися переважно для розміщення різноманітних об'єктів спеціального призначення - обладнання, станційних і лінійних спо­руд, наземних комплексів (станцій) супутникового зв'язку, будівель, веж, антен, призначених для надання послуг у галузі зв'язку, утво­рення телекомунікаційних мереж, їхньої експлуатації, охорони. Вид електрозв'язку, який може бути проводовим та безпроводовим (радіо­зв'язок), обумовлює відмінності в розмірах і конфігурації земельних ділянок, які використовуються для розміщення та експлуатації відпо­відних технічних засобів - станційних або лінійних споруд та об'єктів.

Отже, функціональне призначення земель зв'язку полягає в забез­печенні діяльності підприємств, установ, організацій зв'язку, пов'яза­ної з експлуатацією, модернізацією, розвитком, будівництвом об'єктів зв'язку, у тому числі за новітніми технологічними досягненнями (радіотехнології, волоконно-оптичні кабелі, корпоративні мережі, широ­космуговий доступ, пакетні технології тощо) та наданням відповідних послуг різним категоріям споживачів.

Землі зв'язку можуть використовуватися суб'єктами всіх форм вла­сності та організаційно-правових форм для здійснення відповідної діяльності. Відповідно до чинного законодавства суб'єктами викорис­тання земель зв'язку можуть бути юридичні особи та фізичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності, які надають послуги у відповід­них галузях господарської діяльності. Як правило, така діяльність під­лягає ліцензуванню. Так, Закон України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" від 1 червня 2000 р. встановлює, що ліцензуванню підлягають послуги у сфері поштового зв'язку, зокрема пересилання поштових переказів, листів, поштових карток, бандеро­лей тощо. Ліцензуванню підлягає діяльність з експлуатації космічних апаратів та їхніх складових частин, наземної космічної інфраструк­тури та її складових частин, що стосується суб'єктів використання систем супутникового зв'язку. Порядок ліцензування діяльності у сфері телекомунікацій установлений Законом України "Про телекому­нікації" від 18 листопада 2003 р. Зокрема, ліцензуванню підлягають послуги фіксованого і мобільного (рухомого) телефонного зв'язку, тех­нічного обслуговування та експлуатації телекомунікаційних мереж, мереж ефірного теле- і радіомовлення, провідного радіомовлення та телемереж, надання в користування каналів електрозв'язку.

Таким чином, одним із елементів правосуб'єктності користувачів земель зв'язку є наявність ліцензії на право здійснення відповідної діяльності. Крім того, відповідно до ст. 6 Закону України "Про теле­комунікації" надання телекомунікаційних послуг на території України є виключним правом юридичних осіб із місцезнаходженням на тери­торії України, які зареєстровані відповідно до законодавства України, та/або фізичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності з постій­ним місцем проживання на території України.

Ст. 75 ЗК передбачає, що землі зв'язку можуть перебувати в дер­жавній, комунальній ч^д приватній формах власності. Це означає, що залежно від форми власності суб'єкта діяльності в галузі зв'язку, а та-

кож від конкретного виду зв'язку використання відповідних земель­них ділянок може здійснюватися на титулах постійного землекорис­тування, приватної власності або оренди.

Наприклад, ст. 84 ЗК передбачає, що землі космічної системи на­лежать до державної власності й не можуть передаватися до інших форм власності. Зазначена норма стосується земельних ділянок, на­даних під наземну інфраструктуру супутникового зв'язку, що стано­вить космічну систему України.

Відповідно до чинного законодавства земельні ділянки для розмі­щення таких об'єктів можуть бути надані державним підприємствам, які одержали ліцензію на право експлуатації наземної космічної ін­фраструктури. Тобто йдеться про право постійного землекористуван­ня. На сьогоднішній день оператором національної системи супутни­кового зв'язку є державне підприємство "Укркосмос", яке належить до сфери управління Національного космічного агентства України.

Водночас законодавство України не містить приписів щодо виклю­чної належності засобів супутникового зв'язку до державної власнос­ті. Так, у Переліку видів майна, що не може перебувати у власності громадян, громадських об'єднань, міжнародних організацій та юри­дичних осіб інших держав на території України, затвердженому по­становою Верховної Ради України від 17 червня 1992 р., серед космі­чної техніки передбачені лише ракетно-космічні комплекси. Отже, засоби супутникового зв'язку, які не є складовою частиною націона­льної системи космічної діяльності України, можуть належати на пра­ві власності не тільки державі, а й іншим суб'єктам. Уже з'являються малі корпоративні мережі супутникового зв'язку, до яких входять на­земні станції та центри обробки інформації. Таким чином, за потреби розміщення та експлуатації таких засобів супутникового зв'язку на окремих земельних ділянках останні можуть надаватися їхнім влас­никам на відповідних правових титулах.

Характерною рисою правового режиму земель зв'язку є заздалегідь визначена тимчасовість потреби в їхньому використанні на період бу­дівництва окремих об'єктів. Так, Норми відведення земель для ліній зв'язку (СН 461-74) передбачають, що при будівництві повітряних і ка­бельних ліній електрозв'язку та радіофікації смуги земель, надані без­посередньо під лінії, а також для розміщення тимчасових будівель і споруд, необхідних на час будівництва, надаються в тимчасове корис­тування тільки на необхідний для цього термін. Отже, після закінчення будівництва право користування підприємств зв'язку такими земель­ними ділянками має припинятися. Землі повертаються попереднім зе­млевласникам або землекористувачам і виводяться із категорії земель зв'язку, а вздовж побудованих об'єктів установлюються охоронні зони.

Водночас чинним законодавством передбачено, що для будівництва ліній зв'язку земельні ділянки можуть не вилучатися у попередніх вла­сників (користувачів). Зокрема, у ст. 10 Закону України "Про телеко­мунікації" закріплено право осіб, які відповідно до цього Закону отри­мали ліцензію на здійснення діяльності у сфері телекомунікацій, вима­гати від власників земельних ділянок або землекористувачів установ­лення сервітутів для прокладання під землею телекомунікаційних ме­реж та/або усунення пошкоджень їх. Розмір плати (тарифи) за такий сервітут має встановлювати КМ України. У таких випадках відсутні підстави для прийняття рішення про зміну цільового призначення зе­мельної ділянки і віднесення останньої до категорії земель зв'язку.

Наступною характерною рисою правового режиму земель зв'язку є встановлення їхніх розмірів у спеціальних нормах або проектній до­кументації. Так, Норми відводу земель для ліній зв'язку (СН 461-74) визначають ширину смут земель для лінійних об'єктів і розміри земе­льних ділянок для розміщення нелінійних споруд на лініях зв'язку. Ширина смуг для прокладання кабельних ліній зв'язку становить 5 м, для ліній радіофікації -6 м. Смуга землі для встановлення опор та підвішування повітряних ліній має бути шириною 6 м. Розміри земе­льних ділянок для станційних та інших нелінійних об'єктів зв'язку (посилювальних пунктів, мережних вузлів, технічних служб, радіоре­лейних станцій) становлять за цими нормами від 0,001 га до 4 га. У деяких випадках, зокрема при прокладанні ліній зв'язку в межах населених пунктів, розміри земельних ділянок визначаються не нор­мами, а відповідною проектною документацією.

Слід зазначити, що лініями зв'язку, на які була розрахована дія зазначених норм, є лінії Єдиної автоматизованої мережі зв'язку та лінії радіофікації, створені ще за часів існування СРСР. Можливість застосування даних норм до мереж і споруд інших, сучасніших, ви­дів телекомунікацій (стільникового, супутникового радіозв'язку то­що) викликає сумнів.

На практиці необхідність відведення земельних ділянок для будів­ництва об'єктів рухомого (мобільного) зв'язку виникає не завжди. За існуючими технічними нормами обладнання такого зв'язку може встановлюватися на будівлях, спорудах або кріпитися до них. У разі ж будівництва наземних щогл, башт для кріплення антенно-фідерних пристроїв виникає потреба для відведення земельної ділянки. Для прикладу зазначимо, що для будівництва споруд стільникового радіозв'язку (ретрансляційних веж, базових станцій) відповідним суб'єктам (операторам мобільного зв'язку) рішеннями відповідних органів дер­жавної влади та місцевого самоврядування земельні ділянки відво­дять у розмірах від 0,01 га до 0,22 га. Використовуються такі земель­ні ділянки переважно на праві довгострокової оренди.

Потребують нормування земельні ділянки, які використовуються для розміщення наземних комплексів систем супутникового зв'язку. У теперішній час Україна орендує канали іноземних телекомунікацій­них супутникових систем. З метою розвитку власного ресурсу космі­чного зв'язку постановою КМ України "Про заходи щодо створення національної супутникової системи зв'язку" № 696 від 3 травня 2007 р. передбачено в термін до кінця 2011 р. створення та початок експлуатації на геостаціонарній орбіті Землі першого українського власного супутника зв'язку та мовлення. У зв'язку із цим заплановано створення об'єктів наземної інфраструктури управління та забезпе­чення експлуатації супутника. За кілька останніх років підприємст­вом "Укркосмос" уже введено в експериментальну експлуатацію 44 наземні супутникові приймальні станції в регіонах України та при­ймально-передавальний комплекс у м. Києві. Отже, наземна інфра­структура космічних систем зв'язку в Україні активно розвивається і буде розширюватися надалі.

Чинним законодавством установлено низку приписів щодо вибору земельних ділянок для будівництва споруд зв'язку, а також щодо поряд­ку узгодження і координації будівництва. По-перше, відповідно до ст. 22 ЗК для будівництва ліній зв'язку мають надаватися переважно несільськогосподарські угіддя або угіддя гіршої якості. Лінії зв'язку ма­ють проводитися головним чином уздовж шляхів, трас тощо. Ці норми мають ураховуватися проектними організаціями, власниками відповід­них ліній (мереж), органами управління в галузі зв'язку та телекомуніка­цій, а також органами державної влади і місцевого самоврядування, які здійснюють відповідні управлінські дії в процесі відведення земельних ділянок. Будівництво і реконструкція ліній електрозв'язку, що проходять по сільськогосподарських угіддях, має виконуватися, як правило, у пе­ріод, коли ці угіддя не зайняті під польові культури.

Будівництво кабельних і радіорелейних ліній може вестися як за окремими титулами, так і в складі комплексів господарського при­значення (трубопроводів, залізничних та автомобільних шляхів, ліній електропередач). Наприклад, відповідно до п. З Положення про взає­мовідносини підприємств електроенергетики і зв'язку при проекту­ванні, будівництві, реконструкції та експлуатації електромереж 0,4 кВ із сумісним підвішуванням проводів провідного мовлення, за­твердженого наказом Міністерства зв'язку України і Міністерства енергетики та електрифікації України № 28 від 7 березня 1997 р. та № 27 від 20 березня 1997 р., енергопідприємства повинні передбача­ти можливість сумісного підвішування проводів повітряних ліній та провідного мовлення при проектуванні, будівництві, реконструкції й капітальному ремонті ліній електропередачі. Під час спорудження або реконструкції будівель, доріг, мостів, ліній енергопостачання із спільним використанням опор для підвіски проводів ліній електро­зв'язку та інших об'єктів роботи, пов'язані з упорядкуванням і пере­несенням мереж електрозв'язку, виконуються замовниками будів­ництва та реконструкції відповідно до технічних умов і під контро­лем операторів телекомунікацій.

Порядок погодження та координації будівництва мереж зв'язку ви­значається Положенням про порядок координації будівництва споруд електричного зв'язку Єдиної національної системи зв'язку, затвер­дженим наказом Державного комітету зв'язку та інформатизації України, Служби безпеки України та Міністерства оборони України № 8т/020/0816 від лютого 2000 р. Проектування будівництва кабе­льних-і радіорелейних ліній, споруд електрозв'язку протяжністю по­над 100 км або на території декількох областей, незалежно від їхнього призначення і форм власності, має погоджуватися з Державним ко­мітетом зв'язку та інформатизації України. Проект мережі протяжніс­тю до 100 км у межах однієї області погоджується з Відкритим акціо­нерним товариством "Укртелеком". Технічні умови на проектування споруд електрозв'язку видаються замовнику Держкомзв'язку за попе­реднім погодженням із ВАТ "Укртелеком" і Генеральним штабом Збройних сил України.

Особливості процедури підтвердження відповідності закінчених будівництвом об'єктів телекомунікацій проектній документації та нормативним вимогам установлюються наказом Міністерства транспорту та зв'язку України № 180 "Про затвердження Порядку прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів у сфері телекомунікацій" від 27 лютого 2006 р. Об'єкт вважається готовим до експлуатації в разі його відповідності затвердженому проекту, санітарним, протипожежним та екологічним вимогам і нормам, ви­могам з охорони праці, дромислової безпеки та енергозбереження й іншим нормативним вимогам.

Навколо споруд та об'єктів телекомунікацій встановлюються охо­ронні, охоронно-захисні зони та зони обмеження забудови, правовий

режим яких пов'язаний, як правило, з обмеженням прав землевлас­ників і землекористувачів, на земельних ділянках яких встановлені такі зони. Уздовж трас кабельних і повітряних ліній електрозв'язку і навколо випромінюючих споруд електрозв'язку встановлюються охо­ронні зони. Землі в межах охоронних зон у власників землі та земле­користувачів не вилучаються і можуть використовуватися ними з об­меженнями, передбаченими Правилами охорони ліній електрозв'язку, затвердженими постановою КМ України № 135 від 29 січня 1996 р. Підприємства, установи, організації та громадяни, яким надані у вла­сність, постійне або тимчасове користування земельні ділянки, по яких проходять лінії електрозв'язку, несуть відповідальність за прове­дення робіт на ділянках і зобов'язані вживати належних заходів для збереження цих ліній.

Правовий режим охоронно-захисних зон і зон обмеження забудови навколо радіо-, телевізійних і радіолокаційних станцій різного при­значення в населених пунктах установлюється Державними санітар­ними нормами і правилами, затвердженими наказом Міністерства охорони здоров'я України № 239 від 1 серпня 1996 р. Основним при­значенням зазначених зон є захист населення від впливу електромаг­нітного випромінювання радіотехнічних об'єктів. Зокрема, передба­чено, що майданчик (технічну територію) для розміщення радіотехні­чних об'єктів необхідно обирати з урахуванням низки фізичних, тех­нічних та інших умов таким чином, щоб рівні електромагнітного ви­промінювання не перевищували гранично допустимі рівні для насе­лення, затверджені даним документом.

Землі енергетичної системи: ПОНЯТТЯ, склад, функціональне використання та особливості ЗДІЙСНЄННЯ прав використання

Землі енергетичної системи є одним із видів земель спеціального несільськогосподарського призначення із спеціальним правовим ре­жимом, який визна­чається у чинному земельному законодавстві з огляду на особливості функціонування енергетичної галузі економіки, правового режиму майнових об'єктів енергетичної системи.

Згідно із ч. 1 ст. 76 ЗК України землями енергетичної системи ви­знаються землі, надані під електрогенеруючі об'єкти (атомні, теплові, гідроелектростанції, електростанції з використанням енергії вітру і сонця та інших джерел), під об'єкти транспортування електроенергії до користувача.

За своїм правовим режимом земельні ділянки можуть бути відне­сені до земель енергетичної системи за умови, якщо вони у встанов­леному законом порядку надані в користування чи передані у влас­ність відповідним суб'єктам господарювання під названі в ст. 76 ЗК України об'єкти, відведені в натурі (на місцевості), і на них видані документи, що посвідчують права на ці землі.

Водночас землі під об'єктами транспортування електроенергії мо­жуть і не надаватися у власність чи користування спеціалізованим організаціям. Ці земельні ділянки здебільшого перебувають у власнос­ті чи користуванні інших суб'єктів. Прикладом таких земельних діля­нок можуть служити земельні ділянки, розташовані під лініями елект­ропередач, прокладеними через землі сільськогосподарського призна­чення чи інших категорій земель.

Система правових норм, які визначають правовий режим земель енергетичної системи, поділяються на загальні та спеціальні. Загальні норми поширюються на всі земельні ділянки, які належать до катего­рії земель енергетичної системи. Спеціальні норми встановлюють правовий режим окремих різновидів земель цієї категорії.

Відповідно до ч. З ст. 19 Закону України "Про електроенергетику" від 16 жовтня 1997 р. на об'єктах електроенергетики встановлюється особливий режим допуску. Згідно із ч. 4 ст. 20 Закону України "Про електроенергетику" для забезпечення безпеки населення, що мешкає в районі розташування об'єктів електроенергетики, установлюються санітарно-захисні зони, розміри та порядок використання яких ви­значаються в нормативно-правових актах і проектах цих об'єктів, за­тверджених в установленому порядку.

Усі види господарської діяльності в санітарно-захисних зонах, дозво­лені режимом їхнього використання, можуть провадитися тільки за по­годженням із власником об'єкта електроенергетики або уповноваженим ним органом (ч. 5 ст. 20 Закону України "Про електроенергетику").

Правовий режим земельних ділянок, на яких розташовані особливо важливі об'єкти електроенергетики, визначається загальними норма­ми ЗК України цро землі електроенергетики.

Особливості правового режиму земель гідроелектротехнічних спо­руд становлять загальні правила, які визначають правовий режим

земель енергетики та земельних ділянок під особливо важливими об'­єктами електроенергетики.

Для земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти гідроелектро- енергетики, ст. 19-1 Закону України "Про електроенергетику" перед­бачено встановлення особливого режиму охорони;, установлення забо­роненої зони та контрольованої зони гідроелектротехнічних споруд.

Згідно з абз. 27 ст. 1 Закону України "Про електроенергетику" за­боронена зона гідроелектротехнічних споруд - земельна ділянка, яка прилягає до основної огорожі із внутрішнього боку території гідро- електротехнічної споруди, обладнана інженерно-технічними засобами та позначена попереджувальними знаками, а також ділянка водної акваторії верхнього і нижнього б'єфів на відстані 500 м від греблі гід­роелектростанції, позначена знаками, які попереджають про заборо­ну доступу на її територію сторонніх осіб, суден і плавучих об'єктів.

Контрольована зона гідроелектротехнічних споруд - позначена по­переджувальними знаками територія бетонних і земельних гребель гідроелектротехнічних споруд і земельних ділянок, розташованих між водосховищами і дренажними каналами (абз. 28 ст. 1 Закону України "Про електроенергетику").

Ст. 19-1 Закону України "Про електроенергетику" лише в загальних рисах визначає правовий режим цих зон. Згідно із ч. 5 ст. 19-1 Зако­ну України "Про електроенергетику" особливості режиму території за­бороненої зони та контрольованої зони гідроелектротехнічних споруд визначаються КМ України.

Режим цих зон деталізовано постановою КМ України № 416 "Про затвердження Порядку встановлення особливого режиму охорони на території забороненої зони та контрольованої зони гідроелектротехні­чних споруд" від 31 березня 2004 р.

Особливості проектування гідро-електротехнічних споруд визна­чаються з-поміж іншого також і СНІП 2.06.01-86 "Гідротехнічні спо­руди. Основні положення проектування", затверджені постановою Держбуду СРСР № 71 від 28 травня 1986 р.

Землі, на яких розташовані атомні електростанції та інші об'єкти атомної енергетики, мають спеціальний правовий режим, для якого ха­рактерними є особливості здійснення прав на земельні ділянки, належ­ність земельних ділянок під окремими об'єктами енергетики виключно до державної власності, визначення зон навколо цих об'єктів тощо.

Підвищений ступінь екологічної небезпеки цих об'єктів обумовлює не­обхідність установлення санітарно-захисних зон і зони спостереження.

Санітарно-захисна зона виконує роль території, яка має служити бар'єром на шляху негативного впливу на життя і здоров'я громадян, через їхнє віддалення від джерела такого впливу.

Зона спостережень - територія, де відсутній негативний вплив від АЕС, проте на дій території здійснюються дослідження та нагляд за радіаційним фоном для виявлення можливого шкідливого впливу на життя і здоров'я громадян з метою вжиття попереджувальних заходів.

Згідно із ч. 4 ст. 45 Закону України "Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку" від 8 лютого 1995 р. розміри і межі за­значених зон визначаються в проекті згідно з нормами, правилами і стандартами у сфері використання ядерної енергії, узгоджуються з органами державного регулювання ядерної та радіаційної безпеки і затверджуються місцевими радами. У санітарно-захисній зоні та зоні спостереження має здійснюватися контроль за радіаційним станом.

Викладені вище особливості цих територій обумовлюють і їхній специфічний правовий режим. Він регламентується на сьогодні по­ложеннями ч. 5 ст. 45 Закону України "Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку", згідно з якими в санітарно-захисній зоні забороняється розміщення житлових будинків і громадських споруд, дитячих і лікувально-оздоровчих установ, а також промисло­вих підприємств, об'єктів громадського харчування, допоміжних та інших споруд, не пов'язаних з діяльністю ядерної установки або об'­єкта, призначеного для поводження з радіоактивними відходами.

Використання для господарських цілей земель і водоймищ, розта­шованих у санітарно-захисній зоні, можливе лише з дозволу органів державного регулювання ядерної та радіаційної безпеки за пого­дженням з експлуатуючою організацією за умови обов'язкового про­ведення радіологічного контролю продукції, яка виробляється (ч. 6 ч. 5 ст. 45 Закону України "Про використання ядерної енергії та раді­аційну безпеку").

Згідно з п. 9.4.9 Державних санітарних правил "Основі санітарні правила забезпечення радіаційної безпеки України" дозволено здійс­нювати вик©ристання земель санітарно-захисної зони для господар­ських потреб. Однак таке використання дозволяється за умови обо­в'язкового радіологічного контролю продукції, що виробляється (на- пр., польові геологічні дослідження у свердловинах методами радіоак­тивного каротажу, використання гамма-дефектоскопів під час будів­ництва трубопроводів).

Правовий режим земель електричних мереж визначається загаль­ними положеннями про землі енергетичної системи. Спеціальними нормативно-правовими актами, які встановлюють правовий режим земель електричних мереж, є ДБН В.2.5.-16-99 "Інженерне обладнан­ня споруд, зовнішніх^мереж. Визначення розмірів земельних ділянок для об'єктів електричних мереж"; ДБН Д.2.2-33-99. Збірник 33. Лінії електропередачі.

За чинним ЗК України землі енергетичної системи можуть перебу­вати в державній, комунальній та приватній власності. Пояснюється це тим, що за ст. 6 Закону України "Про електроенергетику" об'єкти енергетичної системи підлягають приватизації в гіорядку, передбаче­ному законами України щодо приватизації майна та цілісних майно­вих комплексів. Відповідно до ЗК України в разі приватизації об'єктів енергетичної системи загальнодержавного значення разом із цими об'єктами у приватну власність відчужуються і земельні ділянки в по­рядку, передбаченому КМ України.

Водночас в енергетичній галузі перелік об'єктів електроенергетики, які не підлягають приватизації, затверджується ВР України за подан­ням КМ України. Тому земельні ділянки, на яких розташовані такі об'єкти, можуть перебувати у виключній власності держави і викори­стовуються лише на праві постійного користування.

Суб'єктами здійснення прав на земельні ділянки енергетичної сис­теми можуть бути підприємства, установи, організації енергетичної галузі економіки.

Підстави, умови, способи набуття прав на земельні ділянки такими суб'єктами визначаються законом.

За загальним правилом для отримання земельної ділянки для роз­міщення об'єктів енергетичної системи необхідно одержати згоду на розміщення об'єкта енергетичної системи в місцевій раді.

У разі, коли такий об'єкт заплановано розмістити на території села, селища чи міста, згоду на їхнє розміщення надає відповідно сільська, селищна, міська ради (п. 38 ч. 1 ст. 26 Закону України "Про місцеве самоврядування" від 21 травня 1997 р.).