Питання №12: Потреби особистості та х- ка їх видів

Потреби людини завжди предметні за змістом, тобто кожна потреба має свій чітко визначений предмет. Це завжди є потреба в чомусь — матеріальній речі, дії, результаті діяльності тощо. Ми говоримо про потреби людини в їжі, воді, теплі або про потреби людини в умовах здійснення конкретної діяльності — від кисневого постачання повітря для дихання до умов здійснення складного типу соціального діяння. Тому розрізняють потреби речові (предметом потреби є річ) та функціональні (предметом потреби є дія, функція, умова).

Потребам людини властива особливість виникати знову, відтворюватися. Задовольняючи ту чи іншу потребу в окремий проміжок часу, людина тим самим не усуває можливість виникнення даної потреби в інший час, за інших умов, в іншій ситуації. Це особливо стосується потреб організму, які відтворюються через більш-менш визначені проміжки часу. Вони характеризуються певною циклічністю, яка залежить від періодичних змін у стані організму або навколишньому середовищі. Більш складні потреби (наприклад, потреба у спілкуванні, потреба в накопиченні досвіду та ін.) характеризуються циклічністю іншого, вищого рівня: періоди існування даних потреб визначаються віковими особливостями людини, її соціально-психологічними характеристиками, інтенсивністю особистіс-ного розвитку та ін. Проте й ці потреби багаторазово відтворюються за наявності окремих умов — внутрішніх та зовнішніх. Відтворення потреб є водночас важливою умовою їхнього формування та розвитку: тільки постійно відтворюючись, потреба збагачується змістовно, оформлюється структурно, наповнюється індивідуально-неповторним змістом засобів її задоволення

• фізіологічні;

• етнічні;

• економічні;

• психологічні;

• трудові;

• соціальні.

Питання №13: Світогляд особистості та його види

Світогляд є насамперед способом тлумачення, інтерпретації феномену буття і водночас формою його духовного засвоєння та розуміння, а тому в ньому реально фіксуються знання та уявлення людини про світ, а також її власне індивідуальне та суспільне буття.

У процесі формування світогляду формується індивідуальність людини, її переконання та життєва позиція. Світогляд – результат і наслідок виховання і самовиховання, розвитку і саморозвитку, освіти і самоосвіти.

Світогляд – форма суспільної самосвідомості людини, через яку вона сприймає, осмислює, оцінює світ, визначає своє місце у ньому. Це система принципів, знань, ідеалів, цінностей, надій, вірувань, поглядів на сенс та мету життя, які визначають індивіда або соціального суб’єкта та органічно вплітаються в його вчинки та норми мислення.

Світогляд – інтегральне духовне утворення, яке спонукає до практичної дії, до певного способу життя та думки. У структурному плані прийнято виділяти у ньому такі підсистеми або рівні: світовідчуття, світосприйняття, світоспоглядання, світорозуміння та світобачення.

Структуру світогляду визначають:

- досвід (індивідуальний, сімейний, груповий, національний, клановий, суспільний, загальнолюдський), на основі якого формується світовідчуття – основа світогляду;

- знання (досвідні, емпіричні та теоретичні), на основі яких формується світорозуміння;

- мета, яка усвідомлюється через універсальні форми діяльності, такі як: нужда – потреба – інтерес – мета – засоби – результати – наслідки. На її основі формується світоспоглядання;

- цінності (щастя, любов, істина, добро, краса, свобода тощо), на основі яких формуються переконання, ідеали людини та складається її світосприйняття;

- принципи (монізм, плюралізм, скептицизм, догматизм), на основі яких складаються основні способи світобачення.

Інтерактивний характер світогляду передбачає його структурну складність, наявність різноманітних шарів і рівнів. За критерієм загальності виділяються такі рівні світогляду: індивідуальний, груповий (професійний, національний, класовий), загальнолюдський світогляд. За ступенем історичного розвитку – античний, середньовічний, ренесансний, новочасний і т. ін. За ступенем теоретичної “зрілості” – стихійно-повсякденний і теоретичний світогляд.

Світогляд за своєю суттю є цілісним сприйняттям людиною структури буття, узагальнюючим осмисленням сенсу та мети людського життя, віднайденням людиною головних і значимих ціннісних орієнтирів. Саме на цій основі відповідно і формується лінія людської життєдіяльності, поведінки, способи і принципи пізнання світу, переконання та ідеали. За таких умов якісний рівень світогляду особистості стає виміром її духовної та інтелектуальної зрілості, внутрішнього багатства, освіченості, а також соціальної активності, гуманізму, доброти, моральної чистоти.

Факт наявності у людини певного світогляду є виявом вищої форми її самосвідомості як духовно-соціального суб’єкта історії, котрий має можливість не лише орієнтуватись у природній та соціальній діяльності, але й свідомо регулювати та контролювати свою діяльність. 

Питання № 14: Свідомість особистості та її структура

Свідомість – це вища інтегрована форма психіки, яка складається під впливом суспільно- історичних умов у трудовій діяльності люд., та її спілкуванні за допомогою мови з ін.. людьми.

Основними х- ми свідомості є:

1.Відображення навколишнього світу за допомогою пізнавальних процесів ( відчуття, сприймання, пам’ять, мислення, уява)

2. Розрізнення суб’єкта і об’єкта, яке відбувається в процесі формування самосвідомості люд.

3. Забезпечення ціле утворюючої діяльності люд.

4. Наявність емоційно – оцінного ставлення до навколишньої дійсності.

Завдяки свідомості люд. Пристосовується до навколишнього світу. Свідомість люд. виявляється в її діяльності. Справа і слово є виявом свідомості. Необхідною основою свідомості є знання. Поза знанням нема свідомості. Свідомість постає як знання про зовнішній і внутрішній світ, про самого себе.

Свідомість не дана людині з народження, вона формується суспільством. Отже свідомість – це продукт суспільно – історичного розвитку людства. Вона являє собою форму психічного відображення, яка набуває різних особливостей залежно від суспільних умов життя. У ході історичного розвитку свідомості перебудовуються й окремі психічні процеси: мислення, сприймання, пам’ять, мовлення.

Питання № 15:Ментальність як суспільна свідомість

Ментальність (лат. mens — розум, мислення, душевний склад) — глибинний рівень колективної та індивідуальної свідомості, усталена і водночас динамічна сукупність настанов особистості, демографічної групи у сприйманні залежно від етногенетичної пам'яті, культури тощо. Вперше цей термін у науковому значенні застосував англійський вчений Р.Емерсон (1856)

"Ментальність", "менталітет" (від лат. mens - розум, мислення, душевний устрій) - це стійкий спосіб специфічного світосприйняття, характерний для великих груп людей (етносів, націй, соціальних прошарків), що обумовлює особливість способів їх реагування на явища оточуючої дійсності, поєднує людей у соціальні та історичні спільноти. Ментальність являє собою глибинний рівень колективної та індивідуальної свідомості, що включає іпозасвідоме; відносно стійку сукупність настанов і схильностей індивіда або соціальної групи, що спонукають до певного типу сприйняття, мислення та дій. Якщо картина світу існує як усвідомлене уявлення, то ментальність більшою мірою реалізується у певних формах поведінки і переживається емоційно. Вона об'єднує раціональне та інтуїтивне, суспільне та індивідуальне, усвідомлене і неусвідомлене.

Ментальність формується століттями, залежно від традицій культури, соціальних структур і усього середовища життєдіяльності людини, і сама, у свою чергу, їх формує, виступаючи як важливий чинник культурно-історичної динаміки. Іншими словами, ментальність, з одного боку, є результатомкультури і традицій, а, з іншого - сама є глибинним витоком розвитку культури.

Оскільки поняття ментальності символізує глибинний рівень масової свідомості, колективні уявлення людей, їх образ світу, цінності та зразки, які визначають думки, почуття та дії культурних індивідів, у сучасній культурологічній теорії існує плідний підхід розглядати історико-культурний процес як буття різних типів ментальностей, а саме - первісної, античної, середньовічної, ренесансної, ментальності Нового часу, сучасної.

Суспі́льна свідо́мість - сукупність ідей теорій поглядів уявлень, почуттів вірувань емоцій людей, настроїв, у яких відбивається природа, матеріальне життя суспільства і вся система суспільних відносин

Питання №16: Самосвідомість особистості та її структура.

Самосвідомість – це уявлення людиною самої себе. На відміну від свідомості самосвідомість орієнтована на осмислення людиною своїх дій, почуттів, думок, поглядів, мотивів поведінки, інтересів, своєї позиції в суспільстві. Якщо свідомість – це знання про іншого то самосвідомість – це знання про самого себе. Якщо свідомість орієнтована на весь об’єктивний світ то об’єктом самосвідомості є сама особистість. У самосвідомості вона виступає як суб’єктом так і об’єктом пізнання. Завдяки свідомості людина усвідомлює себе як індивідуальну реальність, окрему від природи та ін. людей.

Самосвідомість має свою структуру. З одного боку, в ній можна виділити систему психічних процесів, що пов’язані з самопізнанням, переживанням власного ставлення до себе й регулюванням власної поведінки. З іншого боку, можна говорити про систему відносно стійких утворень особистості, що виникають як продукти цих процесів. Так, через самопізнання людина приходить до певного знання про саму себе. Ці знання входять у зміст самосвідомості як її серцевина. Спочатку вони виступають у вигляді окремих ситуативних, нерідко навіть випадкових образів які потім перетворюються в цілісне поняття власного «Я».

Головним є те, що процес самосвідомості може здійснюватись тільки на основі свідомості.

Самосвідомість не є вродженою, але її становлення відбувається зсамого дитинства і проходить такі етапи:

1. Самовідчуття - характерне для дітей першого року життя, зароджує самосвідомість і проявляється у спроможності немовляти фіксувати відчуття, що ідуть з власного організму і виражають його потреби.

2. Самосприймання - виявляється з раннього віку (близько трьох років) через спроможність дитини впізнавати свій зовнішній фізичний образ (наприклад, на фото чи в дзеркалі) та називати себе займенником "Я".

3. Саморозуміння - прості форми надання собі певних характеристик з'являються ще в дошкільному віці (близько 4-х років) - діти вже знають свою стать, позначають себе як хорошу чи погану дитину залежно від власних вчинків та реакції на них значимих дорослих. Впродовж всього подальшого життя людина все більше вивчає себе, однак через власні зміни цей процес є динамічним.

Також самосвідомість виконує важливі функції:

1.Пізнавальна – накопичення інформації про власні якості

2. Оцінкова – формування ставлення до власних якостей

3.Регулятивна – побудова власної поведінки на основі знань та ставлення до себе

4. Захисна – послаблення або усунення травмуючи негативних емоційних переживань у психіці людини.

Виходячи із функцій самосвідомості можна виділити такі компоненти її структури:

• Образ «Я»

• Самооцінка

• Рівень домагань

• Психологічний захист

Питання № 17: Самооцінка та рівень домагань особистості

Людина не тільки накопичує інформацію про себе, а й переживає певне ставлення до неї. Це ставлення зосереджується усамооцінці.

Самооцінка - оцінка особистістю самої себе, своїх можливостей, якостей та місця серед інших людей

Самооцінка має комплексний характер, оскільки розповсюджується на різні появи особистості - інтелект, зовнішні дані, успішність у спілкуванні тощо. Вона також є динамічною, так як може змінюватись впродовж життя.

Залежно від того, як самооцінка, що має суб'єктивний характер, співвідноситься з реальними проявами людини, вона поділяється на види:

Адекватна самооцінка - та, що відповідає реальності. Неадекватна самооцінка - коли людина себе неправильно оцінює.

Неадекватна, в свою чергу, може бути завищеною - для неї характерна переоцінка людиною своїх позитивних якостей та заниженою, яка проявляється через применшення своїх переваг або (і) перебільшення недоліків. Саме неадекватно занижена самооцінка значно важче піддається психологічній корекції через свою злитість з комплексом неповноцінності особистості.

Самооцінка значною мірою виявляється не стільки в тому, що людина думає або говорить про себе, скільки в її ставленні до досягнень інших. Людина із завищеною самооцінкою охоче критикує без достатніх підстав зроблене іншими людьми. Неадекватна самооцінка ускладнює життя не лише тим, кому вона властива, а й оточуючим. Конфліктні ситуації, в яких опиняється людина, зазвичай є результатом неправильної самооцінки.

Самооцінка особистістю своїх якостей визначає оцінку можливостей в досягненні цілей в різних сферах поведінки і діяльності. Від правильності самооцінки своїх можливостей залежить рівень домагань особистості.

Рівень домагань - це система перспективних завдань, які людина ставить для власного досягнення

Наприклад, орієнтація на відмінний рівень успішності навчання в університеті, або дотримання дієти через бажання схуднути до ... кг-для дівчат, і заняття хлопців у спортзалі на тренажерах через прагнення накачати мускульну масу до ... кг).

Рівень домагань суттєво залежить від образу "Я", зокрема Я-ідеального (відповідно до образу себе в майбутньому людина ставить завдання досягнути цього образу) та самооцінки (зазвичай висока самооцінка формує високий рівень домагань).

У зв'язку з недооцінюванням або переоцінюванням своїх можливостей в особистості починає проявлятися або комплекс неповноцінності або комплекс переваги. За наявності комплексу неповноцінності особистість втрачає самоповагу і у неї починає проявлятися сором'язливість, невпевненість та інші негативні якості. За наявності комплексу переваги самоповага необґрунтовано перебільшена і особистість проявляє самовпевненість, зверхнє і зневажливе ставлення до оточуючих.