МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ, НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ „ ЛЬВІВСЬКА ПОЛІТЕХНІКА”

Кафедра ММП

Реферат

з дисципліни

«Адміністративний менеджмент»

на тему:

«Концепція представницької демократії»

Виконала:

ст. гр. МЕ-33

Ліпей В.М.

Викладач:

Харчук В.Ю.

Львів – 2012

Вступ

Політичне життя суспільства регулюється його політичною системою. її виникнення пов’язане з поділом суспільства на класи та з виникненням держави.

Демократичний режим уособлює найбільш прогресивний устрій політичного життя і громадянського суспільства. за такого режиму формується правова держава і створюється механізм громадянського суспільства, досягається юридична рівність громадян, забезпечується широке коло особистих громадянських та політичних прав і свобод, здійснюється чіткий подів державної влади на законодавчу, виконавчу, судову, дотримується верховенство закону, гарантуються права меншості та запобігання свавіллю більшості, легальна діяльність політичних партій та громадський організацій (діяльність яких не суперечить Конституції), тощо.

В сучасних умовах демократичний режим панує в багатьох постіндустріальних країнах світу. Він може поєднуватися з різними формами правління – парламентською, президентською республікою, конституційною монархією.

Демократичний режим в значній мірі відповідає соціальній природі і соціальній сутності людини. Інколи демократію називають договірною формою правління, а інколи – перекрученою формою народного врядування, згідно з поділом усіх форм правління на шість можливих типів: тиранія як спотворена форма монархії, олігархія як спотворена форма аристократії та охлократія як спотворена форма народовладдя.

Концепція представницької демократії

Із розвитком і зміцненням держав, ускладненням їх політичних систем стало неможливо вирішувати усі питання загальнодержавного значення шляхом залучення до цього всього населення, кількість якого постійно збільшувалась. За цих умов зародилась і набула поширення інша форма народовладдя — представницька.

Представницька форма - основна форма здійснення державної влади в демократичному суспільстві, коли через конкретних осіб і виборні органи громадяни здійснюють своє конституційне право брати участь у політичному житті суспільства. Системою таких органів є народне представництво. Безпосередня форма демократії допускає пряме волевиявлення народу при виробленні і прийнятті державних рішень. Це - різного роду референдуми, опитування, народні збори, мітинги, демонстрації тощо. Громадяни демократичної держави, висловлюючись безпосередньо або делегуючи владу своїм представникам, беруть на себе обов'язок поважати і підтримувати її, підкорятися її рішенням. Влада ж відповідальна перед народом і підконтрольна йому. Природно, політичний режим існує як система взаємних політичних обов'язків влади та народу.

Представницька (репрезентативна) демократія є провідною формою політичної участі в сучасних державах. Її суть полягає в опосередкованому участі громадян у прийнятті рішень, у виборі ними в органи влади своїх представників, покликаних виражати їх інтереси, приймати закони і віддавати розпорядження. Представницька демократія необхідна особливо тоді, коли через великі території або внаслідок інших причин ускладнюється регулярне безпосередня участь громадян в голосуваннях, а також коли приймаються складні рішення, важкодоступні для розуміння неспеціалістів. Принциповим недоліком представницької демократії є формування владних органів за допомогою виборів, під час яких виборці змушені голосувати за малознайомих їм кандидатів, не представляють інтереси всіх верств населення.

Саме інститути представницької демократії відіграють першочергову роль у процесі ухвалення рішень. Особливо вагоме значення в системі цієї демократії мають парламенти, склад яких формується через загальні вибори і яким громадяни делегують свої повноваження для здійснення функцій вищої законодавчої влади. Крім парламентської форми як великого надбання цивілізації носіями представницької демократії є й інші виборні органи влади. Представницька демократія означає «правління народу, обране народом і для народу». Такий політичний режим демократії повинен відповідати трьом вимогам:

• чесні, змагальні, вибори, що регулярно проводяться;

• уряд формується внаслідок виборів;

• демократія захищає права особи і меншості.

Але демократичні політичні системи діляться на дві: президентську і парламентську. Тут виникає деяке непорозуміння, тому що і президентська модель допускає наявність законодавчого органу - парламенту, однак в ній виконавча влада не підпорядкована безпосередньо парламенту.

Класичний приклад президентського режиму - США. Президент виступає як глава держави і як безпосередній керівник виконавчих структур. Але президент стає диктатором, тому що повноваження строго визначені, і не володіє законодавчою владою, обмежений в діях рішеннями Конгресу. Щодо України, то її сутність полягає в тому, що при цьому більшість загальнодержавних питань вже вирішуються не усіма громадянами держави, а лише їх певними групами. Останні є повноважними представниками населення, від імені та за дорученням якого вони приймають рішення, що стають обов'язковими до виконання. Група, яка представляє все населення держави, утворює загальнодержавний орган, що отримує право виступати від імені усієї держави і приймати рішення, обов'язкові до виконання на всій її території. Такі представницькі органи можуть називатись по-різному — парламент, народні, національні збори, конгрес тощо.

В Україні представницьким органом, уповноваженим приймати загальнообов'язкові в межах усієї держави рішення (закони), є Верховна Рада.

Представницька демократія грунтується на принципів: по-перше, вищі органи держави формуються виходячи з волі народу, що визначається результатами загальних виборів, по-друге, передбачається, що рішення найважливіших питань державного життя віднесено до компетенції представницьких органів влади, по-третє, представницька демократія виходить з рівного доступу громадян до державної служби. Таким чином, представницьку демократію можна визначити як форму організації участі народу у здійсненні державної влади, тобто певних суспільних відносин, що складається в політичному керівництві суспільством через представницькі органи влади.

Традиційно-ліберальна теорія демократії при описі представницької демократії виходить із центральної тези, пов'язаної з англосаксонскою історією: демократія позначається як відповідальне правління, уряд, спроможній приймати рішення і несе за них відповідальність. Головне тут не стирання розходжень між володарями і підвладними, що складав ядро зрівняльних русистських уявлень про демократію, а утворення реальної основи для прийняття відповідальних рішень. Представницька демократія ставить перед собою насамперед ціль створити умови і можливості для чіткого проведення принципу відповідальності при меншій увазі до принципу співучасті, хоча при виконанні владою своїх зобов'язань (пов'язаних із принципом відповідальності) звичайно використовуються саме процедури співучасті. У цій перспективі демократизація означає не тільки «максимізацію шансів співучасті», але, одночасно, і «максимізацію політичної відповідальності». Конституційність і обмеження політичного панування - основні елементи розуміння представницької демократії. Воля народу виражається не повною мірою прямо, а через інститут посередників - вона делегується представникам, що самі і починають формувати волевиявлення народу, а при прийнятті політичних рішень виражають і передбачають цю волю самостійно і під власну відповідальність.

Між народними представниками і тими, кого вони представляють, встановлюються визначені відношення, засновані на повноваженнях і на довірі. У подібному випадку обидві сторони однаково конститутивні. Таким чином, існують, з одного боку, що не виходять за рамки меж, установлених конституцією, незалежність, а також політична і правова компетентність депутата, з іншого ж - повноваження, тільки передані йому виборцями, народом. Прихильники ідентитарної демократії відхиляють саме цей принцип: на їхню думку, представництво, повноваження, утворення проміжних владних структур елементи, далекі від справжньої демократії. Саме тому Ж.Ж.Руссо підтверджував, що «англійський народ був вільний тільки протягом одного дня, того дня, коли він обирав свій парламент. Після цього народ знову живе в рабстві, він - ніщо». Отже, народ, якщо він бажає бути вільним, не повинний добровільно підпадати під ярмо процедур прийняття рішень, заснованих на поділі влади. «Будь-який закон, котрий народ самий «особисто» не підтверджував, ніщо, порожнє місце, він - не закон», - говорив Руссо. Ж.Ж. Руссо, по суті, заперечував представницьку форму правління. Він дотримувався точки зору, що депутати не можуть бути представниками народу, вони лише уповноважені, комісари, які просто не мають права що-небудь остаточно вирішувати. Відповідно, закон не може ставати таким, поки безпосередньо народ не затвердить його. Тим не менш, саму ідею існування певного органу, обраного народом, Руссо не відкидав.

Навпаки, Ш.Монтеск'є вважав, що народ непридатний для вирішення найважливіших державних справ. Саме обираються представники здатні з найкращим результатом обговорювати державні питання. Безумовно, Монтеск'є був прихильником народного представництва. Він вважав, що представницьке зібрання "слід обирати не для того, щоб воно виносило якісь активні рішення - завдання, яке воно не в змозі добре виконати, - але для того, щоб створювати закони або спостерігати за тим, чи добре дотримуються закони, які вже їм створені ... ".

Поряд із колективними (колегіальними) загальнодержавними органами можуть створюватись й одноособові органи, уповноважені виступати від імені держави. В Україні, як і в багатьох інших країнах, це Президент. Група ж осіб, яка виступає від імені певної частини населення держави, утворює орган місцевого самоврядування (місцеву раду, муніципалітет тощо), який може приймати рішення, що є обов'язковими до виконання у межах відповідної частини території країни і стосуються питань, які належать до компетенції такого органу.

Із розвитком та вдосконаленням форм прояву представницького народовладдя вони починають постійно застосовуватись для повсякденного управління справами держави і суспільства. Однак безпосереднє народовладдя не вилучається з державно-правової та політичної практики. Більше того, його значення зростає.