3.7 Інка Гарсіласо де ла Вега
перуанський історик, автор книги «Los Comentarios Reales de los Incas», в російській перекладі виданої під назвою «Історія держави Інків»
Справжнє ім'я, дане при хрещенні -Гомес Суарес де Фігероа(ісп.G?mez Su?rez de Figueroa).
Походження
Батько Гомеса, дон Себастьян Гарсіласо де ла Вега, був губернатором і верховним суддею Куско. Мати - палья дена Ісабель: індіанка з царського роду Інків (не плутати з назвою народу), племінниця Уайна Капака, одинадцятого імператора інків. Царське походження доньї Ісабель не перешкодило Гомеса одружитися згодом на іспанці Доньє Луїсі Мартель.
Гомес взяв собі ім'я батька, хоча і не мав на це законного підстави, оскільки в ту епоху шлюби між європейцями й індіанцями не визнавалися. Також, будучи незаконнонародженим, він не мав права додавати собі ім'я «Інка». Тим не менш, незважаючи на те, що деякі дослідники звинувачують його самозванцем, більшість визнають його справжнім нащадком пологів Інка і де ла Вега.
Гарсіласо де ла Вега ніколи не приховував, що був метисів, і пишався своїм походженням . На цій підставі його іноді називають «першим латиноамериканцем».
Біографія
Перші двадцять років свого життя Гарсіласо де ла Вега провів в Куско. Всі його родичі по материнській лінії були представниками инкской знаті: від них Гарсіласо дізнався про історію імперії Інків, про звичаї і релігії своїх предків, а також мову інків - кечуа. Середина XVI століття була відзначена низкою повстань в Латинській Америці. Себастьян Гарсіласо був запідозрений у зраді і був позбавлений титулу губернатора Куско. Перед своєю смертю в 1559 році він заповів синові 4 000 песо, щоб той отримав освіту в Іспанії.
У 1560 році Інка Гарсіласо прибув до Іспанії, де оселився в Монтілья, вивчав там латину. Намагаючись виправдати ім'я свого батька, він відправився в Мадрид, де хотів заручитися патронажем короля, але це йому не вдалося. Він пішов на військову службу. У серпні 1570 Гарсіласо отримав звання «капітана Його Величності» за участь в придушенні повстання морисків в Альпухаррасе, проте це не приносить йому ні слави, ні багатства. Розчарований, Інка Гарсіласо подумував про те, щоб повернутися до Америки, проте після придушення повстання Тупак Амару (1572) перебувати в Перу нащадку Інків стало небезпечно, і Інка Гарсіласо залишився в Іспанії.
У Монтілья Інка Гарсіласо переклав з італійської мови «Листи кохання» Леона Ебрео. У 1588 році його дядько Алонсо де Варгас заповідав йому багату спадщину, яке дозволило Інку Гарсіласо перебратися до Кордови. Там він опублікував твір «Флориди», в яких повертався до теми Нового Світу. «Флориди» з'явилися результатом спілкування Інки Гарсіласо з Гонсало Сильвестра - ветераном конкістадорского походу у Південно-Східній Америці. У «Флорида» корінне населення Америці постає перед читачем в образі благородних язичників, на кшталт древніх греків чи римлян.
У 1609 році Інка Гарсіласо опублікував першу частину «Справжніх коментарів про історію держави Інків», в яких розповідалося про історії зниклої держави, його релігії, традиціях і природі Перу. Друга частина «Справжніх коментарів» присвячена завоюванню інків іспанцями. При складанні цієї частини Гарсіласо користувався багатьма працями іспанських авторів, зокрема Франсіско Лопеса де Гомара.
В останні роки свого життя Інка Гарсіласо отримав сан священика, займався благодійністю і усиновив байстрюка (Дієго де Варгаса). Крім цього він не втрачав надії отримати визнання королівського двору і займався виданням своїх книг. Інка Гарсіласо де ла Вега помер у віці 77 років 23 квітня 1616 - в один день календаря з Сервантесом (автором «Дон Кіхота») і Шекспіром. Проте слід враховувати, що Іспанська імперія в той час жила за Григоріанським календарем, у той час як в Англії тоді був прийнятий юліанський календар.
Інка Гарсіласо де ла Вега похований у соборі Кордови. На його честь в 1950 році був названий головний стадіон міста Куско.
«Справжні коментарі про історію держави Інків»
Головна праця Інка Гарсіласо де ла Вега є одним з основних джерел з історії держави Інків. Незважаючи на велику кількість наведених легенд, справжність більшості описів в «коментарях» визнається дослідниками. Розповідаючи про релігію стародавнього Перу, Гарсіласо де ла Вега стверджує, що інки не приносили людських жертв, молилися «невидимому Богу» Пача-Камак, визнавали безсмертя душі і воскресіння. Тим самим він хотів пов'язати язичницькі вірування Інків з християнством.
В рівній мірі відданий обом своїм родинам, Інка Гарсіласо з гордістю розповідав про досягнення Інків: про ефективну адміністративної системи, прийнятої в Тауантінсую, про гуманізм імператорів інків і стійкості свого народу. У цілому, схвалюючи дії іспанських конкістадорів з насадження християнства, він сварить іспанців за жорстоке поводження з корінним населенням Перу, виступає проти расової дискримінації корінного населення Америки і нещадної експлуатації її природних багатств: Після придушення повстання Тупака Амару II в 1780 р. «Коментарі» були заборонені до друку на території Перу особливим едиктом Карла III Іспанського через «небезпечного змісту». Аж до 1918 року «Коментарі» не видавалися в Північній і Південній Америці і поширювалися підпільно.
Твір Інки Гарсіласо де ла Веги, особливо в частині адміністративного та економічного устрою Тауантінсую, відчували вплив творчість перших соціал-утопістів, у тому числі Томмазо Кампанелли та Томаса Мора.
ГОНЗАГА (Gonzaga; у П. — Gonzago) Томас Антонио (1744–1810)
Хуа́на Ине́с де Асба́хе и Рами́рес де Сантилья́на (исп. Juana Inés de Asbaje y Ramírez de Santillana), более известная как Сестра Хуана Инес де ла Крус (исп. Sor Juana Inés de la Cruz, 12 ноября 1651, Сан-Мигель де Непантла, Мексика — 17 апреля 1695, монастырь Святого Иеронима) — мексиканская поэтесса, монахиня-иеронимитка.
Хуана Инес де Асбахе-и-Рамирес родилась 12 ноября 1651 года неподалеку от Мехико, в деревне Сан-Мигель-де-Непантла. Ее родители, как предполагают, не были обвенчаны, и потому Хуана и две ее старшие сестры записаны в приходских книгах как «дети Церкви», то есть незаконнорожденные.
К 6 годам она научилась писать, шить и вышивать, что в те времена составляло полное образование женщины. К восьми годам Хуана прочла всю библиотеку деда, включая труды по философии, богословию и медицине.
В 9 лет она рассталась с семьей: мать отправила ее в Мехико к дяде и тете, богатым родственникам, вхожим во дворец вице-короля. По счастливой случайности они разглядели в девочке способности, предоставив Хуане возможность учиться. Новый курс самообразования включал литературу, естественные науки, математику, философию, теологию и иностранные языки. Ко всему этому Хуана выросла красавицей: светло-карие широко поставленные глаза, высокий лоб, прямой нос, изящные руки, обаятельная улыбка, живой и дружелюбный характер — все это не могло не привлекать к ней людей.
В 1664 году Хуана была представлена при новом дворе и в кратчайшее время завоевала такую любовь высокой четы, что вице-королева сделала ее своей первой фрейлиной. Эту должность она занимала около 5 лет. Тогда же она прославилась написанием стихов на испанском, языке ацтеков, а также на латыни. Писала она и для спектаклей, и для ночных концертов, и для церковных праздников, и для похорон.
Были у Хуаны и недоброжелатели. Однажды кто-то пустил слух, что ее знания поверхностны, и она умеет лишь внушать, что обладает ими. Для опровержения подобных напраслин вице-король принял решение организовать публичный экзамен, на котором Хуане задавали вопросы по всем отраслям знаний. Но она блестяще справилась с самыми каверзными заданиями.
Что касается личной жизни, то поклонников у Хуаны было множество, и практически все они были серьезными претендентами на ее руку и сердце. Но Хуана отказывала всем соискателям ее руки.
В августе 1667 года Хуана сделала первую попытку уйти в монастырь. Но незадолго до этого реформированный устав обители Святого Иосифа ордена Босоногих кармелиток оказался слишком суровым для светской барышни. Она серьезно заболела и по настоянию врачей покинула обитель спустя три месяца. Тем не менее в феврале 1669 года Хуана вступила в монастырь ордена Святого Иеронима и после короткого послушничества приняла постриг под именем Хуаны Инес де ла Крус.
В 1690 году Хуана написала опровержение на проповедь, составленную монахом-иезуитом Антонио Виэйрой. Совершенно неожиданно ее частное письмо было издано. Публикация имела большой успех, однако церковное начальство в Мексике обвинило ее в гордыне и пренебрежении монашеской заповедью послушания.
Чтобы восстановить свое доброе имя, сестра Хуана пишет и публикует последнее и, пожалуй, самое известное произведение - «Ответ сестре Филотее», где на примере своей жизни пыталась показать, сколь необходимы могут быть для женщины познание и творчество.
Но ее духовные руководители настояли на принятии сестрой Хуаной обета бедности. Вместе с обетом бедности она дала обет не прикасаться к перу и бумаге. Мехико пришел в такое волнение от ее религиозного рвения, что очередной архиепископ, следуя ее примеру, тоже продал все книги, а также драгоценности, антиквариат и даже собственную кровать...
В 1695 году в монастыре началась эпидемия чумы, и, ухаживая за сестрами, она заразилась сама. 17 апреля того же года Хуаны Инес де ла Крус не стало. Сохраняя верность данному обету, она написала завещание на стене кельи пальцем, облитым собственной кровью: «Здесь будут отмечены день, месяц и год моей смерти. Во имя любви Господа и Его Пречистой Матери я молю своих возлюбленных сестер - и двух ныне живущих, и уже ушедших - помянуть меня перед Ним, хотя я была худшей женщиной на свете. Подписано: я, Хуана Инес де ла Крус».
Cruz, Sor Juana Ins de la
ГОНЗАГА (Gonzaga; у П. — Gonzago) Томас Антонио (правильнее: Томаш Антониу) (1744–1810), бразильский поэт-классицист. Родился в Португалии, детские и отроческие годы провел в Бразилии. Учился на юридическом факультете Коимбрского университета (Португалия), по окончании которого занимал в метрополии различные судейские должности. Вернувшись в Бразилию (1782), был назначен на пост прокурора в г. Вила-Рика. Принял участие в антиколониальном заговоре (т. н. заговор инконфидентов), в 1789 был арестован, приговорен к смертной казни, замененной ссылкою в Мозамбик (португальскую колонию в Африке), где умер психически больным. Г. — автор стихотворных сборников «Дирсеева Марилия» («Marília de Dirceu», ч. I — 1792, соч. до ареста; ч. II — 1799, написана в тюрьме; ч. III — 1811), посвященного его возлюбленной — Марии Доротее де Сейшас (Seixas). Стихотворения написаны в характерном для испано- и португалоязычной поэзии жанре «лиры», т. е. пятистишиями из пятислоговых строк с рифмующимися третьим и пятым женскими стихами. В первой половине 1820-х в Бразилии, провозглашенной в 1822 независимой, и в Португалии, где Г. причисляют к португальским поэтам, вышло несколько изданий его стихотворений; тогда же появились переводы на французский язык. Предполагается, что в поле зрения П. мог попасть французский перевод, снабженный биографическим очерком: Marilie, chants élégiaques de Gonzaga / Trad. du portugais par E. de Monglave et P. Chalas. Paris, 1825. Внимание П. привлекла, видимо, не только поэзия Г., но и его судьба: участие в заговоре, ссылка, Африка — то, что могло вызвать у него аналогии с собою. П. вольно перевел под заглавием «С португальского» («Там звезда зари взошла...», соч. не ранее 1825, опубл. 1855 — Акад. II, 449–450) 9-ю лиру II-й части «Дирсеевой Марилии» (в подлиннике без заглавия, первая строка: «A estas heras...»; в некоторых изданиях публикуется под названием «Recordaçoes» — «Воспоминания»), передав 17 пятистиший оригинала 11 четверостишиями четырехстопного хорея, изменив рифмовку, но при этом не утратив ничего существенного из его содержания и образной системы. Вопрос, почему П. дал стихотворению название «С португальского», остается открытым (об изучении П. португальского языка сведений не имеется). Биография
Томас Антониу Гонзага родился в Португалии, однако детство и отрочество провёл в Баии (Бразилия)[1]. Вернувшись в Португалию, Гонзага получил высшее образование на юридическом факультете Коимбрского университета, после чего начал юридическую практику[2].
В 1782 году Гонзага переехал в Бразилию, где был назначен прокурором в городе Вила-Рика[3]. В Бразилии Гонзага стал членом общества либерально настроенных поэтов, которое скоро переросло в тайную политическую организацию, подготовившую план антипортугальского заговора. Однако в мае 1789 года заговор был раскрыт, а его участники арестованы. В 1792 году Гонзага, как и другие заговорщики, был приговорён к смертной казни, которая позже была заменена на пожизненную ссылку в Мозамбик[4].
Оставшуюся жизнь Гонзага провёл в Мозамбике, где и скончался в 1810 году.
[править]
Творчество
Для поэзии Томаса Гонзаги характерны элементы просветительского реализма и сентиментализма, а в последний период творчества ещё и романтические мотивы[2]. Так, первая часть сборника его стихов «Дирсеева Марилия», написанная в 1792 году, отличается непосредственностью и простотой формы, во второй же части, завершённой в 1799 году, ощутимы элементы предромантизма[4].
Гонзаге приписывается авторство анонимной сатирической поэмы «Чилийские письма» (написана в 1788—1789 годах, опубликована в 1835), которая является выдающимся образцом просветительского реализма и одним из наиболее значительных сатирических произведений XVIII века[5].
[править]
Интересные факты
В 1825 году Пушкин написал стихотворение «С португальского», которое является вольным переводом одной из элегий Гонзаги «Воспоминания» (Recordações) из сборника «Дирсеева Марилия»[3].
Андрес Бельо (1781-1865) - венесуэльский просветитель