Міжнародні відносини та зовнішня політика

Тема. 1. Проблеми мирного врегулювання з колишніми союзниками Німеччини в Європі

1. принципи післявоєнного мирного врегулювання;

2. Паризька мирна конференція 46 року;

3. Мирні договори 47 року з колишніми союзниками Німеччини;

4. Дунайська конвенція 48 року;

5. Врегулювання Австрійської проблеми. Австрійський державний договір.

8 травня 45 року закінчується Друга світова відбувається Потсдамська конференція. Всі питання мирного врегулювання будуть вирішуватися колегіальним органом – Радою міністрів закордонних справ. Перша зустріч 11 вересня 45 року до 2 жовтня в Європі і вже влітку Лондоні. В ній брали участь МЗС СРСР Молотов, держсекретар США Бірнс, МЗС Великобританії Бері, МЗС Франції Віто, МЗА Китаю Ван ши дзе. Ще в Потсдамі було вирішено порядок вирішення основних післявоєнних проблем. Проблема з Японією, Німеччиною. Відносини з колишніми союзниками Німеччинами (Румунія, Болгарія, Угорщина, Італія і Фінляндія. Існувала ще одна країна яка не була в повному обсязі союзником Німеччини – Іспанія. Вона не була у стані війні із жодною з країн. Але займала пронімецьку позицію. І тому їй було запропоновано територію яку вона окупувала ще в 40 році (зона Танжеру – Марокко). Іспанія була повинна вивести свої війська з зони Танжеру. На території Марокко створювався тимчасовий уряд і марокканський султан відновлювався в правах.

Складніше було з повноцінними союзниками Німеччини. Перша проблема – хто буде підписувати договори з союзниками Німеччини. Фінляндія 39 – 40 рік війна в Фінляндії. США і Великобританія підтримали Фінляндію. Ні США ні Англія не об’являли війну Фінляндії. СРСР наголошували, що підписувати мають ті країни, які були у стані війни. На першій сесії в Лондоні було вирішено, що країни які входять в Раду міністрів закордонних справ готують проекти договорів, які потім виносяться на міжнародну конференцію, вона їх затверджує, після чого договори підписуються усіма країнам. На першій сесії СРСР не погодився з цим. Тоді США і Великобританія знаходять привід шантажувати СРСР. Західні країни заявляють, що вони не будуть розглядати проблему мирного врегулювання і підписувати договори з Румунією і Болгарією. В цих країнах вже чітко панував прорадянський режим. Західні країни заявили, що доки в цих країнах не будуть сформовані коаліційні уряди, то це питання обговорюватися не буде. На цьому Лондонська сесія безрезультатно закінчилася. Але проблема повинна була вирішуватися. Бірнс пропонує провести робочу зустріч міністрів закордонних справ трьох країн в Москві – СРСР, США, Великобританія. Восени 45 року зібрались в Москві і почали знаходити компроміс. Першим на компроміс пішов Сталін. Він запропонував включити до складу румунського і болгарського уряду по одному члену від опозиційних партій. Для Заходу важливий був сам факт погодження. Питання було знято.

Весною 46 року друга сесія Ради міністрів закордонних справ в Парижі. Мова йде про зміст цих договорів. Перша проблема – економічні проблеми (проблеми репарацій). Радянський Союз, як країна яка втратила більше і вона була на чолі цього розподілення погодилася, що дійсно якусь частку треба віддати країнам, які брали участь у антигітлерівській коаліції. Була ще проблема націоналізованої власті. Румунія приймала інвестиції західних країн. Союз погодився відшкодувати частину втраченого майна під час націоналізації. Друге питання – яким чином відшкодовувати. Західні країни – запропонували в доларах США або фунтах. СРСР запропонував взяти товаром (чи продукцією, чи заводами) тому що після Другої світової війни СРСР поставив свідомо завдання політичне вище завдання економічного.

Окрім економічних на Паризькій сесії розглядались територіальні проблеми. Одна проблема – спільна територія між Югославією та Італією (район Трієсту – порт). Його оточує район –Юлійська Крайна. Там проживало багато словенців. Югославія, яка зіграла значну роль у визначенні своєї країни і Європи наполягала на тому, щоб це було компенсовано. Західні країни зайняли проіталійську позицію і тому це питання не було вирішено. Вирішили всі спірні питання винести на міжнародну конференцію, яка пройшла з липня по жовтень 46 року в Парижі. В ній брали участь 21 держава. З самого початку було вирішено, що ця конференція має дорадчий характер. Остаточне рішення тільки за Радою міністрів закордонних справ (РМЗС). Не було вирішено проблему Трієсту. Радянський союз передбачав – вільна територія Трієст буде нейтральна і демілітаризована. Іноземні війська будуть виведені з території протягом місяця. Всі держави будуть мати рівні трава в порту Трієст а для Югославії і Італії цей порт буде вільною зоною. Командувати територією буде губернатор. Законодавча влада буде здійснюватись народними зборами, які обираються прямим тайним загальним голосуванням. З усім цим погодилося. Територію Юлійської Крайни буде поділено між Югославією та Італією. Проблема в тому, ким буде призначатися губернатор. РСРС пропонував, щоб це робила РМЗС, але в кінці було вирішено, що РБ ООН.

Греція безумовно приймала серйозну участь але не вирішальну. Представник Греції запропонував передати Греції десяту частину Болгарії, третину Албанії. Коли ця пропозиція не пройшла, представник Греції запропонував представнику Югославії поділити Албанію між собою, але це пройшло. Тобто територіальні проблеми не було вирішено і на Паризькій конференції.

Залишалась ще одна проблема – проблема Дунаю. СРСР запропонував що вирішення цієї проблеми буде іти тільки придунайськими країнами. Було вирішено компромісно, що для вирішення цієї проблеми буде скликано спеціальну конференцію і вона буде окремим додатком.

В листопаді – грудні 46 року – третя сесія РМЗС у Нью-Йорку, на якій остаточно було вирішено всі проблеми мирного врегулювання. В результаті 10 лютого 47 року було підписано мирні договори з колишніми союзниками Німеччини в Європі. Всі вони були підготовлені за однією схемою і складалися з так званих блоків (розділів). Першими розділами з усіма країнами були територіальні постанови. Відбулися такі територіальні зміни: Італія передавала досить незначну частину Франції. Йшло вирівнювання територій в районі Альп. Італія передала Югославії півострів Істрія, острів Пелагоза, Східну частину Юлійської Крайни. Греції передали Додеканезькі острови. Італія втрачала всі свої права на колонії в Африці. Мова йшла про Лівію, Еретрею і південно-східну частину Сомалі.

Угорщина передавала СРСР Закарпатську Україну і Румунії Північну Трансільванію, невеличкі зміни на користь Чехословаччині в районі Братиславі. Румунія погоджувалася з передачею Радянському Союзу Північної Буковини і Бессарабії, яка відбулася ще раніше. Фінляндія повертала СРСР область Печенга і СРСР анексував територію Фінляндії на самій півночі – район Петсамо. РСРС отримував таким чином кордон з Норвегією.

Для Болгарії кордони залишалися незмінними.

Наступним розділом були політичні постанови. Вони були схожі для всіх країн. Мова йшла про необхідність демократичних перетворень, заборону фашистських організацій і заборону фашистської ідеології.

Військові постанови – мова йшла про те, що для кожної країни встановлювалися рамки існування збройних сил, не більше якоїсь кількості (кількість кораблів, танків, сухопутних військових, повітряних). І тут же був пункт про евакуацію військ, які окупували території на протязі трьох місяців.

Наступним блоком – були економічні постанови (репараційні постанови). Для всіх країн антигітлерівської коаліції було встановлено принцип рівних можливостей. Нема ніяких заборон на термін півтора років. Інші питання встановлювалися шляхом товарних репарацій. Італія повинна була заплатити СРСР на суму 100 млн. доларів, Албанії – 5 мільйонів, Ефіопії – 25 мільйонів, Греції – 105 мільйонів, Югославії – 124. Фінляндія – 300 мільйонів Радянському Союзу. Болгарія Греції повинна була заплатити 45 мільйонів (Греція попросила 985 мільйонів), Югославії 25 мільйонів.

Залишалась ще проблема Дунаю. В липні-серпні 47 року в Белграді проходить Дунайська конференція. В ній брали участь придунайські країни (СРСР, Україна (окрема делегація), Румунія, Болгарія, Югославія, Угорщина, Чехословаччина. Окрім цього представники РМЗС, США, Великобританії і Франції). Західні країни – залишити так як воно є. Радянський Союз перерахувавши склад делегацій запропонував принцип свободи судноплавства, але невійськовим судам, а військові суда недунайських країн – заборонено. дунайські країни можуть використовувати територію з боку заінтересованих країн (якщо війна між двома придунайськими країнами). Конвенція, проект – були запропоновані РСРС і Західні країни захвилювались (що ми тут взагалі робимо?). Вони покинули Придунайську конференцію. СРСР приймає свій варіант. Конвенція підписана і в травні 49 року вступає в силу. В 60 році до неї приєдналась Австрія, як придунайська країна.

Всі проблеми в Європі фактично були врегульовані. Залишалось дві проблеми. Німецька проблема і проблема Австрії. Напередодні Другої світової війни Гітлер анексував Австрію. Вона стала не союзником Німеччини а частиною Німеччини. В листопаді 43 роцку, коли зустрілись МЗС СРСР, США і Великобританії в Москві (листопадова зустріч напередодні Тегеранської конференції), один із пунктів – пункт про Австрію. В цій декларації 43 було записано, що анексія Австрії розглядається як незаконною і недійсною. Австрію будуть розглядати як жертву агресії і вона потребує допомоги.

В квітні 45 року на території Австрії створюється тимчасовий уряд Австрійської республіки і вводиться в дію Австрійська конституція (20 рік), яка існувала на момент анексії. За згодою РМЗС на території Австрії залишались окупаційні війська чотирьох держав, як і в Німеччині, але Відень не було поділено (він входив в зону окупації СРСР). Вже на Паризькій сесії постає питання про вирішення Австрійської проблеми. В 47 році (після підписання договорів з колишніми союзниками Німеччини) розпочинається робота над проектом мирної угоди з Австрією. І основна проблема з якою зіткнулись – це німецька власність на території Австрії (як ділити, компенсувати?). Ця проблема не була вирішена до 49 року. Окрім цього проблема територіальних зазіхань Югославії. Вона намагалась за рахунок не отриманого Трієсту, на який дуже розраховувала, намагалася відтяпати частину Австрії і СРСР не підтримав ці зазіхання і це теж загальмувало процес вирішення проблеми. В 52 році зрозумівши, що далі вже нема куди тягнути, пропонується скорочений варіант Австрійського договору. Він ішов за ініціативою уряду Австрії. Федеральний уряд Австрії запропонував: ми будемо нейтральною країною. Але Радянський Союз, який зробив левову долю щоб звільнити Австрію категорично відмовився. Він ще надіявся, що Австрія буде прорадянською. У березні 53 року Сталін помер і одразу ж у Швейцарії відбувається секретна зустріч МЗС Австрії з прем’єр-міністром Індії Неру. Мова йшла про посередництво. Радянський Союз на той час мав плани щодо країн що звільнялися, а Індія була передовою з цих країн. Урт Вархтайн (генеральний секретар ООН) писав (ми хотіли зробити спробу підказати СРСР про військовий нейтралітет Австрії). Якщо пропозицію зробить нейтральна країна – то можливий успіх. Молотов (міністр закордонних справ СРСР) розуміє, що це буде розумний компроміс, оскільки було зрозуміло, що Австрія не буде прорадянською. Було вирішено, частина майна буде відшкодована мануфактурою. Але в цей час Німеччина вступає в НАТО. Австрія повинна була не вступати з Німеччиною в ніякі відносини. В березні 55 року федеральний уряд передає свій варіант договору в Москву, де всі гарантії нейтралітету і неприєднання було сформульовано. СРСР погоджується. 15 квітня 1955 року публікується Московський Меморандум. СРСР висловлює готовність підписати договір і вивести свої війська до кінця 55 року але за 10 млн. тон нафти і 2 млн. доларів готівкою. Австрія погодилася. І ще 150 млн. за німецьку власність. Радянський Союз на моделі Австрії – те ж саме з Німеччиною.

2 травня 55 року у Відні проходить нарада послів чотирьох окупаційних держав, остаточно вносяться зміни в формулювання договору і 15 травня 55 року в Царському палаці Бельведер канцлер проголошує незалежність суверенної демократичної нейтральної Австрії. І на основі державного договору 26 жовтня 55 року Австрійська державна рада приймає закон про постійний нейтралітет, який був швейцарського типу.

Проблема мирного врегулювання з Японією після другої світової війни.

1. Принципи післявоєнного врегулювання на Далекому Сході;

2. Сан-Франциська мирна конференція 1951 року.

3. Радянсько-японські відносини і проблема північних територій.

Під час другої світової війни союзниками були Фінляндія, Румунія, Болгарія, Угорщина. На далекому сході – була Японія. І саме з Японією підписавши капітуляцію 2 вересня 1945 року закінчується Друга світова війна. Перед основним органом, що вирішував проблему регулювання РМЗС стає проблема і тут. Ініціативу з початку взяли США – країна, яка більше всіх воювала з Японією. В грудні 45 року проходить Московська нарада міністрів закордонних справ. Там вперше фактично колективно згадується проблема післявоєнного регулювання. Але ще 23 вересня 1945 року США приймають документ, де формулюються свою позицію до Японії. Він мав назву “основні принципи політики США по відношенню до Японії у початковий період окупації”. Його основна думка – проведення такої окупаційної політики, що призведе до створення самостійної японської влади, яка буде підтримувати цілі США. Без усіляких розмірковувань США довели свою ціль до СРСР. Тим більше окупація Японія провадилась більшістю військ США. США запропонували СРСР, який брав участь у розгромі Японії, брати участь у окупації але під командуванням американського генерала Макартура. Для того, щоб обговорювати проблеми далекосхідного регулювання в жовтні 45 року створюється ДКК – далекосхідна консультативна комісія. До неї входили представники США, Радянського Союзу, Великобританії, Китаю, Франції, Австралії, Нової Зеландії, Канади, Нідерландів. З самого початку було сформульовано що основне завдання комісії – це надання рекомендації головнокомандуючому окупаційними військами (тобто Макартуру). На Московській нараді в грудні 1945р. ДКК перетворилась в ДК (далекосхідна комісія)(представники СРСР, США, Англії, Китаю, Франції, Голландії, Канади, Австралії, Нової Зеландії, Індії та Філіппін). Трошки змінились функції. Мова йшла не про рекомендації, а про формування політичної лінії, принципів післявоєнного регулювання. Для цього в рамках ДК було прийнято правило вето для СРСР, США, Великобританії і Китаю, якщо мова йде про політичні питання. Окрім далекосхідної комісії створюється так звана Союзна Рада для Японії. До неї входили СРСР, США, Китай, Великобританія. Їй було призначено консультативні функції. Але безумовно досить необмежена виконавча влада (всі організаційні питання вирішував одноосібно генерал Макартур). Досить довго до 47 року проходили засідання цих двох органів без особливих рішень. У червні 47 року приймається рішення союзної ради під назвою “Основна політика по відношенню до Японії після капітуляції”. Основне завдання всіх союзних держав – це створення в Японії умов для демілітаризації і демократизації. Окрім зовнішнього врегулювання дуже серйозним досягненням цих комісій була підготовка проекту конституції Японії. Третього травня 47 року вона вступила в силу. У цьому принципова відміна вирішення Японської проблеми і європейських. В Японії залишався японський уряд, якого не було, наприклад, в Німеччині. Іще до підписання мирної угоди на території Японії вже діяла нова конституція. Два принципових моменти нових було в конституції: ліквідація абсолютної монархії. Інститут монархії залишався, але країна ставала парламентарною (обмеженою). Монарх в основному був символом держави, але вся влада переходила до парламенту. Другим принциповим моментом була 9 стаття, яка проголошувала відмову Японії від створення власних Збройних Сил. Японія відмовлялася від війни як від знаряддя національної політики. Окрім рішення Союзної Ради, Далекосхідна комісія підготувала декілька проектів, де мова йшла про покарання японських військових злочинців, про реституцію награбованої власності, про скорочення військового потенціалу Японії.

Після врегулювання в Європі, де Радянський Союз потратив значні зусилля, СРСР пробує зайняти домінуючі позиції і у питаннях далекого сходу. В березні 48 року СРСР виступає фактично з першими своїми пропозиціями про заборону військової промисловості і саме в цей час з’являються перші проекти мирних угод. І ось тут головний біль починається у США. Був такий Джон Кенон він керував зовнішньополітичним відділом планування. Його відділ проаналізувавши ситуацію, зробив висновок, що після підписання мирної угоди, американські війська повинні будуть вийти з території Японії. І зважаючи на те, що економічна ситуація в Японії була досить не простою і це створює серйозні переваги для участі СРСР в подальшій участі у вирішенні проблеми. США вирішили взяти подвійний курс: мирний договір з одного боку; створення на території Японії військової присутності США (військової бази). В цей час очевидна стала різниця між підходами США і СРСР до японського врегулювання. Далекосхідна комісія, яка працювала в Вашингтоні могла тільки давати поради, але вся влада була у Макартура. І він діяв досить самостійно. Тим не менш і США і СРСР продовжили роботу над текстом мирного договору але мета для двох країн була різна. Для США – це система військового співробітництва з умовою створення військової присутності; а для радянського Союзу – територіальні цілі. Першим кроком для підготовки США зробили підписавши договір Анзюс – договір про створення військово-політичної організації (вересень 51 року). Згідно цього договору збройний напад на одну із країн в зоні Тихого океану представляв би небезпеку для кожної країни. І хоча Японія не згадувався, чітко простежувався прояпонський характер. На початку вересня планувалося зібрати мирну конференцію для підписання мірної угоди. До цього США, пам’ятаючи про Дунайську конференцію, розіслало свій варіант договору, запросила всі зацікавлені країни, але натякнула, що приїжджати на конференцію треба лише для підписання але не для обговорення. СРСР взяв до 28 поправок до договору і поїхав до Сан-Франциско (Сан-Франциська мирна конференція 4-8 серпня 1951 р). Він побачив що серед списку запрошених не було Китайської республіки, КНР, В’єтнаму, Монгольської республіки. (коли мова йшла про закінчення Другої світової війни, Рузвельт захвилювався. Він розумів що перемогти Маньчжурію буде досить складно. На ялтинській конференції він запропонував Сталіну приєднатися до війни з Японією. Сталін пам’ятав, що існує договір про нейтралітет і треба щось видумати, щоб його порушити. Сталін розумів також що воювати після такої кровопролитної війни в Японії – це досить серйозний крок і треба було пояснювати що отримає СРСР при вступі у війну з Японією. Він також пам’ятав, що під час війни з Японією ще в 1904 р. ще Росії деякі території перейшли до Японії в результаті Корсунського договору. Сталін запропонував, що він вступить у війну але треба повернути Сахалін і Курильські острови. Сталін отримав цю згоду, вступив у війну з Японією, перемагає Маньчжурію. І першим чином окупував бажані території). І в 51 році постає вимога закріпити юридично ці території. Але президентом вже був Трумен. Не добившись підтримки з боку США, СРСР приїжджає до Сан-Франциско з цією ж метою. США зробили вигляд, що нічого не знають, але знайшли компроміс: вони готують свій проект договору, в якому написано, що Японія відмовляється від Курильських островів але не написано кому ці острови переходять. І цей договір підписується. СРСР договір не підписав. Договір вступає в силу з таким змістом: припиняється стан війни, усі країни визнають суверенітет Японії; Японія визнає незалежність Кореї, Японія визнає, що відмовляється від груп островів в Тихому океані і визнає опіку над цими островами США. Між Японією і США був підписаний двосторонній договір безпеки в цей же день після Сан-Франциської конференції. В січні 52 року США підписується японсько-американська адміністративна угода, в якій регулювались умови про обслуговування 600 американських об’єктів.

Одночасно з підписанням Сан-Франциської угоди припиняють свою роботу Союзна Рада і Далекосхідна Комісія. Починаючи з 51 року практично всі відносини між СРСР і Японією були відсутні. І СРСР і Японія розуміли, що дві великі держави не можуть просто співіснувати. Тільки в 55 року після смерті Сталіна відновляються переговори. 15 червня СРСР – свій проект договору: припинення стану війни, відновлення дипломатичних відносин; розвиток дружніх зв’язків, готовий був відмовитись від репарацій. І десь в кінці - визнання суверенітету СРСР над Курильськими островами. Японія погодилась на усе, але ми залишаємо свої територіальні претензії, залишок військових баз, і вільна ловля риби в районі Курильських островів. 9 серпня 55 року СРСР по дипломатичних каналах дає згоду передати Японії тільки 2 з чотирьох островів (найближчих до Японії – Хабомаї і Шакотан). Інші два острови називались Кунашир і Ітуруп. 19 жовтня 56 року була опублікована сумісна радянсько-японська декларація, яка припиняє стан війни, яка відновлює дипломатичні і консульські відносини і саме в цій декларації СРСР підтверджує свою позицію про повернення двох островів за умови підписання мирного договору. У Японії питань нема. Договір готували 4 роки. Поступово виникло питання: за що віддавати два острови. В 60 році підписується черговий японо-американський договір про взаємне співробітництво і безпеку. Японія дозволяла атомним американським кораблям заходити до деяких портів Японії. 27 січня з’являється “пам’ятна записка радянського уряду”. Нова військова угода несумісна зі зміцненням незалежності Японії. Після цього знов наступає охолодження і тут виникають проблеми Японії з США. Японія досить довго терпіла присутність баз США. На початку 60 років, розуміючи що ця проблема може бути дуже дратуючою, спроба розпочати переговори. В березні 69 року прем’єр міністр Японії Сато заявив що буде наполягати на виведенні ядерної зброї з цього регіону. В 69 році США приймають рішення про те, що ядерна зброя повинна бути тільки на території США. Це співпало з точкою зору Японії. В 72 році США передали права на Окінаву (острів, де була військова база Японії).

Проблема північних території залишалась невирішеною до 73 року. Прем’єр міністр Танака прибуває в Москву. Японський уряд готовий до більш серйозного розширення економічного співробітництва. Фактично Японія пропонує викупити ті два острови за колосальні інвестиції. В цей час трапився інцидент з Радянським літаком. 76 рік. Радянський льотчик Белєнко вирішує “вибрати свободу” шляхом передачі Японії сучасного винищувача Міг-25. Такого літака у НАТО не було. Він перелітає на військово-повітряну базу Японії і здається командуванню. СРСР просить політичний притулок. Літак був повністю споряджений. США повертали літак 4 дня. За цей час спеціалісти повністю розібрали, зібрали, сфотографували і повернули СРСР. СРСР образився і до кінця 80 років це питання не поставало більше. Японці в кінці 80 років пропонують, що якщо буде передача 4 островів, то Японія будує під ключ багатомільйонні міста. Історично так сталося, що курильські острови розвідали Росіяни а Сахалін - Японці. Потім вирішили помінятися (ще до війни російсько-японської). Потім під час війни японці додали до курильських островів Сахалін. Під час Другої світової війни СРСР окупує і те і те. Щодо Сахаліну питань нема, але Курильські острови. Якщо не було б статті у Сан-Франциському договорі, що Японія відмовляється від цих островів. Тому проблема північної території досить не вирішена.