1. Українська полемічна література 16-першої половини 17 ст.. Творчість і.Вишенського.

Особливістю розвитку української літератури кінця XVI — початку XVII ст. було те, що на цьому процесі своєрідно позначились ідеї Відродження та Реформації. Це стосується перш за все творчості полемістів, зокрема Христофора Філалета, Стефана Зизанія, Івана Вишенського. Українські письменники-полемісти боролись з католицькою церквою, наступ якої на народ, його релігію, права й мову посилився після Люблінської унії 1569 р., а в часи Брестської унії 1596 р. досяг кульмінації. Письменники-полемісти обстоювали право українського народу на свою віру, звичаї, мову. Вони гостро засуджували вище православне духовенство за його користолюбство, моральний занепад, зраду інтересам українського народу. Одночасно в полемічній літературі значна увага приділялася питанням розвитку освіти, книгодрукування. Серед літературних пам´яток тієї доби вирізняються праці Й. Борецького "Протестація", З. Копистенського "Палінодія", Г. Смотрицького "Ключ царства небесного", М. Смотрицького "Тренос", твір анонімного автора "Пересторога"(автор якого викриває ті егоїстичні мотиви, якими керувалися греко-католицькі єпископи). Першим визначним полемістом був вихованець, а згодом ректор Острозької школи Герасим Смотрицький, автор книги «Ключ царства небесного».

Найяскравішим українським письменником даного періоду був Іван Вишенський (між 1545-50—1620 рр.). У своїх прозових творах, таких, як «Послання єпископам — відступникам від православ'я», «Короткослівна відповідь П. Скарзі», він безжалісно таврує греко-католиків. Одночасно І. Вишенський критикує і православних, підкреслюючи егоїзм, любов до розкошів, заможних міщан та духовенства, відповідальних за сумне становище церкви. Твори письменників-полемістів сприяли піднесенню рівнів національної свідомості українців, розуміння ними свого місця в навколишньому світі. 2. Українські «шістдесятники» в літературі та мистецтві. Дисидентський рух

Поновлення демократичних норм і принципів співжиття створювало сприятливі умови для національно-культурного відродження — розвитку літератури і мистецтва України, піднесення творчої і громадянської активності художньої інтелігенції республіки, зростання інтересу людей до її доробку, діяльності в суспільно-політичному житті. З цього почалися шістедисятники – нове покоління радянської та української національної інтелігенції, що ввійшла у культуру (мистецтво, літературу тощо) та політику в СРСРв другій половині 1950-х — у період тимчасового послаблення комуністично-більшовицького тоталітаризму та хрущовської «відлиги».

Першими відчули й усвідомили цю свободу — інтелігенти. Ще в 1953 р. вийшла дебютна книга Д. Павличка «Любов і ненависть», 1957 р. Л. Костенко «Проміння землі» — митців, які стали немовби «предтечами» шістдесятництва. В. Сосюра написав повість "Третя рота", поеми "Розстріляне безсмертя" та "Мазепа". Але тоді їх опублікувати не вдалося. Плідно працювали М. Стельмах ("Кров людська — не водиця", "Хліб і сіль"). Романом "Вир" назавжди вписав в історію української літератури своє ім'я Григорій Тютюнник. Збагачували поезію і прозу твори А. Малишка, Л. Первомайського, П. Загребельного. На повний голос заявили про себе поети і прозаїки М. Вінграновський, Є. Гуцало, І. Драч, Р. Іваничук, І. Калинець, В. Коротич, Л. Костенко, Р. Лубківський, Ю. Мушкетик, Д. Павличко, М. Руденко, Є. Сверстюк, В. Симоненко, І. Чендей, В. Шевчук. Вони зверталися до історії свого народу й водночас прагнули аналізувати душу сучасника, його інтелектуальний та емоційний розвиток, на повний голос говорили про реальні проблеми життя, болючі питання, замовчувані в часи сталінщини, обстоювали загальнолюдські ідеали, заперечували аморальність. На початку 60-х рр. у Києві активно діяв клуб творчої молоді "Супутник", заснований у 1959 р. студентами театрального інституту і консерваторії, літераторами і художниками.

До літературного життя знову включилися І. Багмут, В. Гжицький, О. Ковінька, 3. Тулуб, які живими повернулися із заслання.

Та не все було так добре. У 1958 р. за вказівкою ЦК Компартії України була заборонена й знищена поетична книжка Д. Павличка "Правда кличе". Одні з письменників пристосовувалися до загальної атмосфери критики різноманітних надуманих "збочень" у літературі, як це робив О. Є. Корнійчук, або вдавалися до анонімних, а то й прилюдних доносів на своїх колег, як це зробила Ванда Василевська. На підтримку В. Стуса, В. Симоненка активно виступав І. Світличний, якого також невдовзі спіткала нелегка доля. Розгорталася творча діяльність композиторів А. Кос-Анатольського, С. Людкевича, П. Майбороди, Ю. Мейтуса, А. Штогаренка та ін.

Долало значні труднощі українське кіномистецтво. Значним мистецьким надбанням стали фільми "Тіні забутих предків" С. Параджанова, "Сон" В. Денисенка.

Таким чином, після XX з'їзду відкрилися можливості для прогресу літератури і мистецтва. Та поступове гальмування демократичних процесів негативно позначилося на розвиткові художнього життя, в цілому культури.

Дисиде́нтський ру́х — рух, учасники якого в СРСР виступали за демократизацію суспільства, дотримання прав і свобод людини, в Україні — за вільний розвиток української мови та культури, реалізацію прав українського народу на власну державність.Спочатку осередок українських дисидентів складали «шестидесятники» (Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Микола Вінграновський, Алла Горська та Іван Дзюба). На Україні налічувалося не більше тисячі активних дисидентів. Проте їх підтримувало й співчувало їм, напевне, багато тисяч. Іван Дзюба - один з найвидатніших дисидентів, прагнув здобути як громадянські свободи, так і національні права. Його стаття «Інтернаціоналізм чи русифікація?» — тонкий, ерудований і безжальний аналіз теорії й механіки русифікації на Україні. Існувала «Група юристів» на чолі з адвокатом Левком Лук'яненком. Вона закликала до здійснення законного права України на вихід із Радянського Союзу.

Щоб не дати властям ізолювати дисидентів одного від одного й від суспільства, щоб інформувати світ про подробиці переслідувань в СРСР, у 1970 р. українські дисиденти почали таємно поширювати часопис «Український вісник». Хоч КДБ й зміг обмежити розповсюдження цих матеріалів на Україні, йому не під силу було запобігти їх проникненню на Захід. Там за допомогою українських емігрантів вони публікувалися й пропагувалися, що викликало у радянських властей замішання й переляк.

Дисиденти відкрито засуджували шовінізм, імперську політику центру, форсовану русифікацію. Але як реальна опозиційна сила дисидентство фактично не мало ні власних організованих структур, ні цілісної загальної програми.

Білет 20