Головні тенденції розвитку культури хіх ст.
В історії світової культури особливе місце посідає XIX ст. – доба, коли європейська цивілізація, яка очолила світовий економічний, соціальний і культурний процес, досягла зрілості та завершеності.
Зокрема, за відомим іспанським філософом Ортегою-і-Гасетом (1883–1955 pp.), це час "осягнення повноти", коли прагнення європейської людини, що так повільно зароджувалися, нібито нарешті здійснюються.
Світ людини XIX ст, залученої до європейської цивілізації, якісно перетворився. Відбулися значні зміни і у поглядах людини на саму себе, зростали громадянська свідомість, особистісна самоповага. Цьому сприяли процеси у соціально-політичній царині.
Вагомою всесвітньою подією було проголошення у революційній Франції Декларації прав людини та громадянина (26 серпня 1789 p.). Вона містила вихідні для подальшого поступу цивілізації політичні парадигми. Зокрема, зазначалось, що люди народжуються і залишаються вільними та рівними у правах. Серед прав людини фігурували право на власність, безпеку й опір гнобленню. Розпочалося формування громадянського суспільства, лібералізації політичної ідеології європейських держав, залучення до політичної боротьби широких верств населення, модернізація політичного устрою. Наприкінці XIX ст. більшість європейських держав уже мали конституції, в яких визначались громадянські права людей, а в багатьох країнах діяли законодавчі органи, що дотримувалися загального виборчого права.
Індустріалізація, або промисловий переворот класичного зразка в середині XIX ст., став уже здійсненим фактом у більшості країн Європи та Північної Америки. Відбувся якісний стрибок у галузі техніки, яка стрімко рухалася вперед від парової машини Джеймса Ватта (1736–1819) – до пароплава Роберта Фултона (1765—1815), пасажирської залізниці Джорджа Стівенсона (1781—1848) та парового дирижабля Анрі Жифара (1825-1882), від двигуна внутрішнього згоряння Ніколауса Отто (1832 –1891) – до автомобіля Готліба Даймлера (1834—1900) і Карла Бенца (1844 – 1929), від електричної батареї Алессандро Джузеппе Вольта (1745-1827) – до генератора Вернера фон Сіменса (1816- 1892) та ін. За підрахунками Питирима Сорокіна (1889–1968), XIX ст. дало людству відкриттів та винаходів майже у 8 разів більше, ніж усі попередні століття разом починаючи від VIII ст. до н.е., а саме – 8527.
У XIX ст. завершувався процес формування наукового світогляду європейської людини, розпочатий у попередні століття. На ґрунті наукового світогляду створювалася нова культура, де експериментальна наука поступово захопила домінуючі позиції.
Свідоцтвом цього стали успіхи у фізичній та хімічній науках, зокрема відкриття законів збереження та перетворення енергії, зроблених Робертом Маєром (1814 –1878), Джеймсом Джоулем (1818–1889), Германом Гемгольцем (1821– 1894). Це час створення еволюційної теорії Чарльзом Дарвіном (1809 — 1882), яка змінила усю тогочасну наукову парадигму. Під впливом його вчення змінюються соціальні науки, в яких починають з’являтися різноманітні еволюціоністські концепції. Завдяки періодичній системі елементів, яку відкрив Дмитро Менделєєв(1834—1907) , було доведено внутрішній зв’язок між усіма відомими видами речовин. Відкриття електрону, радію, перетворення хімічних елементів, створення Альбертом Ейнштейном (1879— 1955) теорії відносності та квантової теорії Максом Планком(1858-1947) ознаменували прорив у галузь мікросвіту та великих швидкостей.
Розвиток університетської освіти в Україні сприяв прогресові природничих наук. Великі відкриття в галузі математичного аналізу і математичної фізики були зроблені Михайлом Остроградським (1862—1923). Фундатором сучасної фізичної хімії став Микола Бекетов (1827 —1911), який очолював кафедру хімії Харківського університету. У 1886 р. в Одесі зоолог Ілля Мечников (1845 —1916) і мікробіолог Микола Гамалія (1859 — 1949), заснували першу вітчизняну бактеріологічну станцію. Данило Заболотний (1866—1929) і Володимир Високович (1854 –1912) зробили вагомий внесок у вивчення та лікування важких інфекційних захворювань. З Україною пов’язаний значний період життя основоположника військово-польової хірургії Миколи Пирогова (1810—1881). Тут він намагався зробити більш демократичною систему освіти, став опікуном навчального округу в Одесі, потім – у Києві. Крім того, слід назвати геніального українського винахідника Миколу Кибальчича (1853– 1881), який вже у ті часи запропонував ідею літального апарата (ракети) для польоту в космос (його іменем вже у ХХ ст. названо кратер на Місяці).
Нова техніка з її швидкостями та засобами зв’язку викликала до життя нові способи подолання часу і простору. Всебічна модернізація життя, вихідний технічний, економічний та соціально-політичний розвиток європейських країн сприяв поширенню ідеї суспільного прогресу, утвердженню оптимістичного світогляду. Історія людства бачилась тепер як цілісний процес, на вершині якого перебували цивілізовані країни Заходу. Пріоритет західної, європейської культури не підлягав сумніву.
Світоглядні уявлення європейської людини цієї доби формувалися під безпосереднім впливом принципу історизму, інтерес до історичних наук у першій половині століття надзвичайно зріс. Справді, коли впродовж життя одного покоління людей руйнуються монархії, виникають нові держави, повністю перекроюється політична мапа Європи, докорінно змінюється життя народів, люди на власному досвіді переконуються в тому, що суспільство безперервно розвивається. Чому виникають соціальні катаклізми? Чи очікують людство нові потрясіння і коли їх чекати? На всі ці питання шукали відповідь у працях істориків. Філософи й історики першої половини XIX ст. прагнули з’ясувати закономірності різних періодів світової історії, намагалися перекинути місток між минулим, сучасним і майбутнім, використати так звані об'єктивні закони історії для розбудови нового, «досконалого» суспільства.
У багатьох європейських країнах на початку XIX ст. починає зростати інтерес до національної історії. Майже в усіх європейських країнах створювалися історичні товариства, засновувалися музеї, почали видаватися історичні журнали, формувалися національні школи істориків. Мабуть, найвагомішою з-поміж них була школа, яка склалася у Франції в добу Реставрації (О.Тьєррі, О.Міньє, Ф.Гізо). Зокрема, Огюстен Тьєррі (1795–1856) вважав, що історична наука повинна бути не «біографією влади», а «біографією маси». «...Рух народних мас до свободи, – писав він, – здався би нам більш величнішим, ніж походи завойовників, а їх бідування зворушили б нас більше, ніж нещастя королів, позбавлених престолу…»
Починається збирання фольклорних матеріалів, перші публікації з’являються в Англії, потім у Німеччині (наприклад, казки Якоба і Вільгельма Грімм). Виходять і перші слов'янські збірники.
В Україні в уже сформованому тоді середовищі інтелігенції ця тенденція знайшла широкий відгук. Першу збірку українських народних пісень видав князь Микола Церетелєв (1790–1869) у 1819 р. – «Досвід збирання старовинних малоросійських пісень». Три збірки підготував і видав ректор Київського університету Михайло Максимович (1804–1873). Іван Срезневський (1812-1880), крім збирання фольклору, почав активні публічні виступи з обґрунтуванням самостійності, повноправності української мови.
Дослідником, який поєднав високий професійний рівень, прогресивні політичні погляди, розуміння українських національних інтересів та активну громадянську позицію, став історик Микола Костомаров(1817–1885). Його світогляд складався під час навчання у Харківському університеті. Підсумком його досліджень стали 16 томів «Исторических монографий» і 6-томна «Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей».
Вихід української історичної науки і всього українознавства на якісно новий рівень, пов’язаний з ім’ям професора Київського університету Володимира Антоновича (1834–1908). По-перше, він розгорнув небувалу джерелознавчу діяльність: проводилися етнографічні експедиції, публікувалися фольклорні збірки, організовувалися археологічні розкопки, збиралися статистичні дані. По-друге, Антонович виховав плеяду українознавців, створив цілу наукову школу. Так, учнем Антоновича був М. Грушевський.
Михайло Грушевський (1866–1934) до сьогодні є найвизначнішою фігурою в українській історіографії. Величезна наукова спадщина М.С. Грушевського, яка з кінця 30-х років зазнала гоніння і стала практично недоступною, повернулася до читачів уже за наших днів і з кінця 80-х років суттєвим чином вплинула на сучасну українську історичну науку. Його багатотомна «Історія України-Руси» – фундаментальний узагальнюючий систематичний курс історії України, який базується на власній періодизації і концепції.
Неперевершеним дослідником історії запорозького козацтва є Дмитро Яворницький (1855–1940), який видав капітальну «Історію запорізьких козаків», серію монографій про козацьких ватажків, популярні нариси, художні альбоми, зібрав найбагатшу колекцію пам’яток матеріальної культури козацької епохи.
Першою жінкою-професором історії не тільки в Україні, але й у всій Російській імперії стала Олена Єфименко (1848–1918). Головною темою її наукових праць стає історія України. Єфименко зробила дуже багато для громадського визнання того факту, що історія України є самостійною наукою. У перші роки ХХ ст. приблизно одночасно з’являються «Нарис історї українського народу» М. Грушевського та «Історія українського народу» О. Єфименко – перші популярні підручники, які викладали історичний шлях українського народу.
Особливе місце і в українській історії, і в українській історіографії належить Михайлу Драгоманову (1841–1895). Великий політичний діяч, просвітник, філософ, М. Драгоманов як історик головну увагу приділяв питанням новітньої історії. Багато років він провів у політичній еміграції. Драгоманов багато зробив для залучення до історії України уваги західноєвропейських вчених. Він був членом Паризького етнографічного товариства, почесним членом Британського наукового і багатьох інших товариств.
Визначною подією в українському науковому житті ХІХ ст. стає заснування завдяки спільним зусиллям інтелігенції Наддніпрянщини та Галичини у 1873 р. «Літературного товариства ім. Шевченка», яке через кілька років під назвою «Наукове товариство ім. Шевченка» по суті перетворилося у першу вітчизняну академічну наукову організацію. З 1892 р. почав виходити головний друкований орган Товариства – «Записки Наукового товариства ім. Шевченка». З 1895 р. М. Грушевський став редактором «Записок Наукового товариства ім. Шевченка», а з 1897 р. – головою Наукового товариства ім. Шевченка. За час його головування було видано близько 800 томів наукових праць, зокрема 112 томів «Записок». Про масштабність та авторитетність роботи Товариства свідчить плеяда вчених, які працювали в його рамках, мали за честь бути його членами: М. Грушевський, І. Франко, І. Крип’якевич, а згодом видатні постаті світової науки – А. Ейнштейн, М. Планк, А. Мазон, Д. Гільберт.
У філософському спрямуванні розвиток європейської культури XIX ст., зокрема його першої половини, відбувався під знаком гегелівської філософії. Видатний німецький філософ Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770–1831) зробив спробу систематизації всього змісту виробленої людством культури. Глибокий історизм мислення дав йому змогу простежити у межах своєї системи відомі реальні історичні зв’язки. Всю історію людства філософ розглянув як єдиний процес, де кожна доба займає своє особливе місце і спричиняє вплив на наступні епохи. Вже у ранніх творах він трактував іудаїзм, античність, християнство як закономірні ступені розвитку духу. У «Феноменології духу» (1807) культура людства показана в її закономірному розвитку як поступове виявлення творчих сил «світового розуму». Свою епоху Гегель вважав перехідною до Нової формації, що поступово визріває в надрах християнської культури і ґрунтується на буржуазних моральних і правових принципах.
В контексті світового розвою новий імпульс одержує українська філософська думка. У першій половині ХІХ ст. постає Київська релігійно-філософська школа (В. Карпов, О. Новицький, Й. Михневич, С. Гогоцький, П. Авсенєв, П. Юркевич та ін.). Проблеми взаємозв’язку мови і мислення ґрунтовно досліджує Олександр Потебня (1835–1891), який, у своїй праці «Думка й мова» доводить, що мова є органом, який утворює думку. Філософію нової української національної ідеї розробляє Трохим Зіньківський (1861— 1891), вважаючи цю ідею запорукою «поступу й культури національних організмів». Проблемну тему «герой, особистість і народ, нація» досліджує Іван Франко.