3.5. Етнополітика в сучасній Україні

Особливості етнополітики в сучасній Україні, зокрема державної, зумовлюються рядом чинників: специфікою етнічного складу насе­лення нашої держави; особливостями розселення представників етнічних груп; історичними передумовами формування української держави; рівнем політизації етнічностей; демократичним характером політичного режиму; особливостями політичної культури; цілями та завданнями різноманітних суб'єктів етнополітики тощо.

Етнополітика будь-якої держави, насамперед, залежить від етніч­ного складу населення. Україна належить до поліетнічних держав, або точніше держав з поліетнічним складом населення (більш детально про поліетнічні держави та держави з поліетнічним складом населення йтиметься в наступному розділі). За переписом 2001 року (першим переписом у часи незалежності), в Україні мешкають представники понад 130 етнічних спільнот. Українці є найчисельнішим етносом держави: із 48 240 902 громадян українцями вважають себе 37 541 693 (77,82 % від загальної кількості населення). Співвідношення між мажо­ритарною нацією (українцями) і громадянами неукраїнського етніч­ного походження (77,8 % проти 22,2 %) дає змогу вважати нашу країну державою з переважаючою (домінуючою) нацією.¹¹³

За роки незалежності чисельність українців суттєво не змінилася (згідно з останнім радянським переписом населення 1989 року на тери­торії УРСР проживали 37419053 українців), однак зросла їх питома вага у відсотковому співвідношенні (на 5,1 %). На думку багатьох українських дослідників, подібна тенденція пов'язана, насамперед, зі зміною етнічної ідентифікації певною частиною представників неукра­їнських етнічних груп, зокрема росіян.¹¹⁴ Це вкотре доводить, що вибір етнічної ідентичності дуже часто зумовлюється питанням престижу, раціональним вибором тощо. Якщо в радянські часи певна частина українців ідентифікувала себе з російською нацією (точніше, з «новою історичною спільнотою - радянським народом»), то зі здобуттям неза- лежності процеси етнічної ідентифікації набули зворотного характеру.

23. Лойко Л. І. Громадські організації етнічних меншин України: природа, легітим- ність, діяльність: Монографія. - К.: ПІД «Фоліант», 2005. - 634 с. - С. 123.

24. Див: Євтух В. Б. Трощинський В. П. Етнонаціональна структура українського суспільства: деякі аспекти системного бачення її розвитку // Етнонаціональна структу­ра українського суспільства. Довідник / В. Б. Євтух, В. П. Трощинський, К. Ю. Галушко, К. О. Чернова. - К.: Наукова думка, 2004. с. 3-35. - С. 7.

Другою за чисельністю етнічною групою в українській державі є росіяни, кількість яких, згідно з переписом 2001 року, складає 8334141 (17,28% від загальної кількості населення). На території України росіяни, як найбільша національна меншина, розселилися дифузно. Хоча більшість із них проживає в південних та східних регіонах України, однак українці переважають за кількістю в кожній із цих областей. Виняток становить лише Крим, де чисельність російської етнічної групп становить 58,3 % від загальної кількості населення.³⁷

Шістнадцять етнічних спільнот нараховують від 275 до 31 тисячі осіб. До них належать білоруси - 275763 (0,57 %), молдавани - 258619 (0,54 %), кримські татари - 248193 (0,51 %), болгари - 204574 (0,42 %), угорці - 156566 (0,32 %), румуни - 150989 (0,31 %), поляки - 144130 (0,30 %), євреї - 103591 (0,21 %), вірмени - 99894 (0,21 %), греки - 91548 (0,19%), татари - 73304 (0,15%), роми (цигани) - 47587 (0,10 %), азербайджанці - 45176 (0,09 %), грузини - 34199 (0,07 %), німці 33302 (0,07 %) та гагаузи - 31923 (0,07 %).

Кількісний склад 21 етнічної групи коливається від 12 до 3 тисяч осіб. Серед них - корейці, узбеки, чуваші, мордва, турки, литовці, араби, словаки, чехи, казахи, латиші, осетини, удмурти, лезгини, таджики, башкири, марійці, в'єтнамці, туркмени, албанці та ассирійці.

Решта етнічних спільнот, представники яких мешкають на тери­торії України, нараховують менше трьох тисяч осіб. Одними з най­менших за чисельністю є караїми (1196 осіб) та кримчаки (406 осіб).³⁸

Більшість національних меншин розселенні в Україні дифузно, хоча деякі з них мешкають у традиційних місцях розселення. Зокрема, 86,5 % гагаузів, 73,7 % болгар проживають в Одеській області, 96,7 % угорців та 89 % словаків - у Закарпатській, 84,7 % греків - у Доне­цькій, 75,9 % румунів - у Чернівецькій, 98,1 % кримських татар - в Автономній Республіці Крим.³⁹

Для більшості етнічних спільнот, представники яких мешкають на території України, характерні процеси етнічного ренесансу та полі­тизації етнічності. Особливості проявів цих процесів залежать від таких чинників: чисельності; розселення (компактне - дифузне); особливостей історичного розвитку; прагнень та потреб у економічній, політичній, культурній та інших сферах. Процеси етнічного ренесансу та політи- зації етнічності в середовищі етнічних українців характеризуються праг­ненням до відродження власної самобутності, мови, культури, втіленням державотворчого потенціалу української титульної нації, оптимізацією шляхів ефективної участі в суспільно-політичних процесах тощо.

Щодо представників інших етнічних груп, то можна виокремити принаймні три особливості процесів етнічного ренесансу та політи- зації етнічності:

29. зміна статусу російської етнічної групи населення, коли вона фактично була домінуючою в суспільному житті України як складової СРСР, і трансформація її в національну меншину з відповідними політико-правовими статусними нормами, при­таманними такому типу етнічних спільнот;

30. особливий характер відродження тих національних меншин, які ще до української незалежності демонстрували досить високий рівень внутрішньої згуртованості («етнічної солідарності»), що давало змогу зберігати і певною мірою розвивати їхню етнічну самобутність (болгари, молдавани, поляки, румуни, угорці). Тут процес етнічного відродження мав міцне підґрунтя для інтенси­фікації і йдеться більше про утвердження себе як дієвих чинників державотворчих процесів і посилення свого впливу на прийняття рішень, принаймні на місцевому та регіональному рівнях;

31. в окрему групу можна виділити ті національні меншини, у яких процес відродження відбувається надто швидкими тем­пами, але у них не було такої бази, як скажімо, у тих, про які йшлося вище. Сюди можна віднести азербайджанців, білорусів, вірменів, греків, євреїв, німців, ромів, татар, словаків, чехів та деяких інших. У середовищі цих меншин інтенсивно утворю­валися власні етнічні організації, відкривалися школи або класи з етнічними мовами навчання, засновувалися періодичні або епізодичні видання і т. ін. Можна сказати, формувалася сис­тема «інституційної наповненості». Разом з тим, вони почали активно включатися в суспільно-політичні процеси і праг­нути до статусу дієвого чинника (саме як самобутніх етнічних спільнот) у формуванні офіційної політики, принаймні у сфері етнонаціонального розвитку.⁴⁰

Сучасний стан певних етнічних меншин в Україні зумовлює особливі цілі та завдання, які постають перед ними. Наприклад, центральним питанням караїмів та кримчаків, зважаючи на їх мало­чисельність та відсутність іншої історичної батьківщини (Крим), є, насамперед, фізичне збереження себе як етнічних груп. Специфічний характер мають процеси етнічного ренесансу та політизації етнічності в середовищі кримських татар як народу, що зазнав жахів депортації у часи СРСР. Сьогодні кримські татари за сприяння Української дер­жави поступово повертаються на свою історичну батьківщину.

Вирішення подібних проблем потребує законодавчого підґрунтя. Етнополітика в Україні регулюється Конституцією України, Декла­рацією прав національностей України, законами «Про національні меншини в Україні», «Про імміграцію», «Про мови в Українській PCP» (зі змінами), «Про освіту», «Про загальну середню освіту», «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», «Про свободу совісті та релігійні організації», «Про місцеве самовряду­вання в Україні», «Про громадянство України», «Про політичні партії в Україні», «Про об'єднання громадян», Основами законодавства України про культуру та рядом інших, а також міжнародними норма- тивно-правовими актами та договорами, ратифікованими українською державою. В цілому українське законодавство відповідає загально­прийнятим світовим вимогам і демократичним стандартам та гарантує представникам неукраїнських етнічних груп збереження та розвиток їх етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності, рівність конституційних прав і свобод, рівність перед законом тощо. Однак багато питань потребують вдосконалення та узгодження. Наприклад, у Конституції України поряд з термінами «Український народ», «укра­їнська нація», «національні меншини», використовується поняття «корінні народи». Натомість відповідно до Закону України «Про національні меншини в Україні» до національних меншин належать групи громадян України, які не є українцями за національністю, вияв­ляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою (стаття 3). Таким чином, згідно з цим законом усі представ­ники етнічних груп, які не є українцями за національністю, належать до національних меншин. Подібна невідповідність українського зако­нодавства та недосконалість норм міжнародного права щодо визна­чення корінних народів породжує певні правові колізії. Сьогодні на статус корінних народів в Україні, окрім українців, претендують кримські татари, кримчаки, караїми, гагаузи тощо. Питання корінних народів - це лише один з аспектів, що потребує врегулювання на зако­нодавчому рівні. Також потребує вдосконалення питання культурно- національної автономії, право на яку гарантується статтею 6 Закону «Про національні меншини в Україні» тощо.

Одним із найбільш дражливих та політизованих питань в сучасній Україні є питання державної мови. Відповідно до статті

1. Розділу І «Загальні засади» Конституції України державною мовою в Україні є українська мова. Основний Закон України гарантує вільний розвиток, використання і захист російської та інших мов національних меншин.¹¹⁹ Українська мова - не тільки єдина державна мова, але й, відповідно до Рішення Конституцій­ного Суду України від 14 грудня 1999 р. № 10-рп/99 «Про офіційне тлумачення статті 10 Конституції України», є складовою більш широкого за змістом та обсягом поняття «конституційний лад». Від­повідно до Конституції України, право визначати і змінювати кон­ституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами (стаття 5). Згідно зі статею 156 розділу XIII Конституції України законопроект про внесення змін до розділу І «Загальні засади», розділу III «Вибори. Референдум» і розділу XIII «Внесення змін до Конституції України» подається до Верховної Ради України Пре­зидентом України або не менш ніж двома третинами від конститу­ційного складу Верховної Ради України і, за умови його прийняття не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України, затверджується всеукраїнським референдумом, який призначається Президентом України.¹²⁰ Отже, конституція детально регламентує можливість зміни державної мови, впровадження другої державної мови тощо.

Сьогодні в Україні певні політичні сили та деякі державні діячі виступають за надання статусу другої державної мови російській. Згідно з переписом 2001 року, українська мова є рідною для 67,5 % жителів країни, зокрема для 85 % етнічних українців, 4 % росіян та