6.2. Становлення органів публічної влади україн­ської козацької держави в роки Визвольної війни 1648-1654 рр.

Аналізуючи систему органів публічної влади, важливо запам'ята­ти, що вона мала три рівні - генеральний, полковий і сотенний. Реальна найвища влада в країні належала генеральному урядові, Що обирався Військовою радою та складався з гетьмана й генераль­ної старшини. Повноваження цього органу публічної влади поширювалися на всю територію звільненої України. Очолював генеральний уряд гетьман. Він був правителем, главою держави й наділявся широкими державними повноваженнями для виконання політичних, адміністративних, військових, фінансових та інших функцій. Гетьман видавав універсали - загальнообов'язкові нормативні акти. Вони регулювали питання, пов'язані з організа­цією та функціонуванням різних державних інституцій. Гетьман також був найвищою судовою інстанцією та верховним головно­командувачем. Помічниками гетьмана були генеральні старшини (генеральний обозний, генеральний осавул, генеральний хорунжий, генеральний бунчужний, генеральний суддя, генеральний підскарбій, генеральний писар), які керували певними галузями управління, не втручалися в компетенцію один одного і свою владу в певній сфері поширювали на всю Гетьманщину. Генеральний уряд був головним розпорядницьким, виконавчим і судовим органом української держави. Генеральні старшини фактично виконували функції міністрів. Однак генеральна старшина не перетворилася на справжній уряд, не розвинула своїх функцій виконавчої влади. Причиною цього було те, що Б. Хмельницький, зосередивши всю владу в своїх руках, не дозволяв помічникам діяти самостійно Навіть найдрібніші та маловажливі справи він вирішував самостійно. Усі генеральні чини об'єднувалися в особливій колегіальній установі, що називалася Генеральна Військова Канцелярія, та входили до особистої гетьманської ради.

Місцевими органами виконавчої влади були полкові уряди. Вони здійснювали управління полками, що об'єднували козаків певної території та становили військові одиниці, які набувають значення адміністративних округів. Територія, що входила до кож­ного полку, охоплювала містечка та села, де мешкали козаки. Кількість полків у різні періоди була різною. Одні з них припиняли своє існування, інші виникали. Найбільше полків нараховувалося в 1657 р. (36 полків). Назва кожного полку походила від назви повітів, старосте або інших адміністративних одиниць (Білоцерків­ський, Канівський, Чернігівський, Ніжинський, Чигиринський тощо). Полковий уряд складався з полковника та полкової ради, що обирала полкову старшину (обозного, писаря, суддю, осавула, хорунжого). Саме полковникові та полковій старшині належала вся військова, судова й адміністративна влада на території полю. Крім цього, полковники входили до складу старшинської ради та суттєво впливали на вирішення важливих питань внутрішньої

14

та зовнішньої політики держави, на вибори її глави - гетьмана. Вони, як державні діячі, були повновладними господарями полкової території, проте у своїй діяльності підпорядковувалися гетьманові.

Найдрібнішу ланку в структурі військового та адміністративно-територіального управління становили сотні, створені в середині XVII ст. їхня кількість у кожному полку була різною. Так, у 1650 р. в Брацлавському полку їх було 21, у Корсунському, Чернігів­ському, Прилуцькому - по 19, у Ніжинському - 9, а загалом -267. Управління сотнею здійснювали сотник, сотенна старшина (писар, хорунжий, осавул) і канцелярія. їхня влада поширювалася на територію сотні. Помічниками сотника були отамани - городо­вий, сотенний,курінний.

На думку багатьох учених, полково-сотенний устрій був характер­ним елементом української державності, притаманний тільки їй. Річ у тім, що полки як військові одиниці існували в багатьох країнах світу, але в жодній з них полково-сотенна організація не отримала, як в Україні, військової, адміністративної та судової влади. До того ж вона виявилася напрочуд життєздатною та проісну­вала в несприятливих для неї умовах до 1783 р. (135 років).