Тема 5.

Державність і право на українських землях у період їх перебування в складі Великого князівства Литов­ського, Королівства Польського та Речі Посполитої (кінець XIV - перша половина XVII століть)

5.1. Загальна характеристика періоду

Згубні наслідки феодальної роздробленості та навали монголо-татар в першій половині XIII ст. призвели до занепаду Києва як осередка української державності, але вона не загинула, а пере­містилася до Галицько-Волинського князівства, що за часів свого розквіту об'єднувало понад 90 % українських земель. Та у першій половині XIV ст. й ця держава втрачає свою політичну незалежність, її занепад був зумовлений, з одного боку, васальною залежністю від золотоординських ханів, а з другого, - постійними суперечками між великим князем і боярством, його підступною політикою. Втрата Галицько-Волинською державою політичної незалежності для цілого комплексу українських земель - і центральних, і східних -було подією, що спричинила надзвичайно важливі наслідки.

На теренах України не лишилося вже центру, котрий за тогочас­них умов міг би стати незалежним виразником української політичної та державної думки. Утворити новий осередок національного життя десь на Волині чи в якійсь іншій із центральних або східних україн­ських земель, що перебували під татарською гегемонією, очевидно, було неможливо. Отож, і не дивно, що ситуацію, яка склалася на той час в українських землях, використали сусіди України - Литва, Польща, Угорщина та Молдова. Саме феодали цих держав захопили її землі. Основна ж частина політично роз'єднаних українських земель опинилася під владою Великого князівства Литовського, що було великою європейською державою, 90 % території якої становили східнослов'янські землі.

Опинившись у складі Литви, українські князівства одержали сприятливі умови для свого розвитку. Річ у тім, що на українських землях були збережені місцеві порядки, мова, культура, звичаї, традиції державного життя, "руські" правові норми та ін. До того ж литовські князі вели енергійну боротьбу за визволення українських земель від іноземного ira. Усе це схиляло українське населення на бік Литви, оскільки воно обирало з двох бід меншу.

Литовське князівство поступово перетворюється на Литовсько-Руську державу. І якщо в боротьбі із Золотою Ордою Велике князівство Литовське вийшло переможцем, то значно складнішою була його боротьба з Тевтонським орденом, рицарі якого загарбали Прусію та чинили набіги вглиб Литви. Смертельна небезпека змусила литовських правителів шукати союзу з Польщею, землям якої теж загрожував Орден.

Початок політичному зближенню Литви та Королівства Польського було покладено Кревською унією (1385 p.), а завершено Люблінською унією (1569 p.). Ці дві країни об'єдналися в нову державу-Річ Посполиту. Незважаючи нате, що союз Польщі та Литви дав змогу протистояти наступу Тевтонського ордена, він україн­ському народові, загалом, пішов не на користь. Провідну роль у Речі Посполитій відігравали польські феодали, котрі почали більше, аніж їхні попередники, гнобити українське населення.

Посилення соціально-економічного, політичного, національного та релігійного (після Брестської церковної унії 1596 р.) гноблення призвело до антифеодальної та національно-визвольної боротьби українського народу, форми якої були найрізноманітнішими: втечі від феодалів, підпали маєтків, збройні повстання тощо.

Найпоширенішою формою протесту стали масові втечі селян на східні та південно-східні незаселені землі. Втікачі називали себе "козаками", тобто вільними людьми. У середньому та нижньому Подніпрові' засновувалися нові поселення, а задніпровськими порогами виникали укріплення - січі, на базі яких утворилася Запорозька Січ, яка стала головним вогнищем боротьби народних мас України за свою національну незалежність.