22. Арістотель про політику

Арістотель(284-322 рр. до н. е.) - найвідатніший представник філософської і політичної думки античності. Його політичні погляди викладені головним чином у працях "Політика" та "Афінська політія". У центрі політичного вчення Арістотеля перебувають проблеми походження, сутності й форми держави. Він вважав, що держава виникла не внаслідок угоди між людбми на основі їхнього волевиявлення, а природно-історичним шляхом – з родини і поселень як всеохоплююча і найдосконаліша форма спілкування людей. Форму держави Арістотель характеризував як політичну систему, що визначається верховною владою в держві. Конкретні форми він розрізняв залежно від кількості правителів і мети, яку вони при цьому переслідують. За першою ознакою Арістотель розрізняє правління одного, небагатьох і більшості, а за другою поділяє форми правління на правильні і неправильні. У правельних формах правителі мають за мету спільне благо, а в неправильних – лише своє особисте благо. Трьома правильними формами держави виступають монархія, аристократія і політія, а трьома неправильними – тиранія, олігархія і демократія.

Монархія є першою і найдавнішою формою правління, де влада належить одній особі(порівнння – глава сім’ї).В аристократії влада належить небагатьом, наділеним особливими достоїнствами. Найкращою формою правління, за Арістотелем, є політія, у якій влада належить більшості й спрямовується на спільне благо.

Також Арістотель розрізняє крайню демократію, у якій верховна влада належить народу, а не закону, і помірковану цензову демократію, засновану на примиренні багатих і бідних і пануванні закону. Першу різко засуджує, другу підтримує.

24 Концепція політичної еліти

Елітзм як напрям політичної думки склався наприкінці 19 – на пояастку 20 ст. Творцями теорії еліт були італійські соціологи Г. Моска, В. Парето та німецький соціолог Р. Міхельс. Суть елітизму полягає у визначенні того, що суспільством завжди править вибрана меншість, наділена особливими соціальними, психологічними і політичними рисами – еліта.

В політології найпоширенішіми в поясненні феномену політичних еліт є ціннісний і функціональний підходи. Цілісний підхід, започаткований В. Парето. Згідно із цілісним підходом політична еліта – це наділена особливими соціальними, психологічними і політичними і іншими рисами меншість суспільства, яка безпосередньо здійснює політичне керівництво та управління суспільством. Г. Моска і Р. Міхельс започаткували функціональний, або організаційний, підхід у трактуванні феномену політичних еліт. Згідно з функціональним підходом політична еліта – це соціальна группа, яка займає провідне становище в системі олітичного керівництва та упарвління суспільством.

Знання про політичну еліту істотно поглиблює ознайомлення з її різноманітними концепціями, так чи інакше пов'язаними з двома зазначеними підходами. Концепції еліти Г. Моски, В. Парето і Р. Міхельса належать до так званої макіавелліспської школи в розумінні політичних еліт. Йдеться передусім про визнання елітарності будь-якого суспільства, його поділу на привілейовану владарюючу творчу меншість і пасивну, нетворчу більшість.

Сучасні концепції еліт багатоманітні. Особливу групу серед них становлять засновані на ціннісному підході концепції демократичного елітизму, або елітарної демократії. Річ у тому, що теорія демократії як правління народу і теорія еліт як правління незначної меншості суперечать одна одній. Основоположники теорії еліт розв'язували цю суперечність на користь теорії еліти, ставлячи під сумнів можливість демократії.

Ще одну групу концепцій еліти складають концепції множинності (плюралізму) еліт. Автори цих концепцій заперечують існування еліти як єдиної привілейованої і відносно згуртованої групи й доводять наявність багатьох еліт: політичної, економічної, наукової, художньої, релігійної та ін. Вплив кожної з них обмежений специфічною для неї сферою діяльності. 

Протилежною до концепцій множинності еліт за своїм характером і спрямованістю є ліволіберальна концепція еліти американського соціолога Чарлза Міллса. Ще в 50-ті роки у своїй праці «Владарююча еліта» на основі функціонального підходу до еліти він доводив, що вона є не результатом інтелектуального, психологічного й морального переважання, а наслідком зайняття командних позицій у суспільній ієрархії.