21. Політика радянської влади щодо українізації та її вплив на розвиток видавничої справи.

Принципово важливою складовою культурних процесів в УСРР 1920х рр. була політика українізації. Перші заходи українізації мали на меті розширити вживання української мови, зокрема, у галузі видавничої діяльності. Одним із напрямків такої українізації було переведення на українську мову видавничої справи у республіці. Але більшість дослідників вважає, українізація була лише засобом для зміцнення позицій більшовицької влади на Україні. Однією з її складових стала видавнича галузь.

Початком українізації можна вважати рішення XII (квітень 1923 р.) і ХIII (травень 1924 р.) з’їздів РКП(б), які поставили завдання збільшити випуск книг національними мовами. XIII з’їзд РКП(б) визнав за необхідне всіляко зменшувати у національних республіках, зокрема в Україні, перевидання книг російською мовою і збільшити випуск літератури рідною мовою. Передбачалося: забезпечити україномовними підручниками у першу чергу радпартшколи, лікпункти і школи для малописьменних; поширити видання марксистської літератури українською мовою; видати популярну літературу українською мовою і вжити заходів до її утворення. 1 серпня 1923 р. вийшов наступний законодавчий акт – постанова ВУЦВК і РНК УСРР «Про заходи забезпечення рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови». За цією постановою передбачалося надати українській мові статусу загальнодержавної мови

На видавництва УСРР покладалося завдання збільшити кількість друкованої української книжки, особливий акцент робився на підручники. Навіть вивіски, написи, штампи тощо видавництва повинні були змінити на україномовні, про що свідчать численні постанови та розпорядження вищих органів влади.

На початку 1920х рр. попит на українську книжку був більший, ніж тому відповідала наявність її на ринку. Кількісне її зростання відбувалося повільно у зв’язку з матеріальнотехнічною та організаційною слабкістю видавництв України. Крім того, було мало українських авторів, які могли б створювати книги відповідно до завдань нової ідеології. Не було також кваліфікованих перекладачів, які могли б забезпечити переклад на українську мову.

Незважаючи на збільшення кількості українських видань, мовний бар’єр і зверхність російської книжки продовжували існувати. Так, у травні 1925 р. нарком О. Шумський вимагав від літературних об’єднань «Жовтень», «Плуг» та кооперативного видавництва «Гарт» гарної української книги. Щоб змінити становище у жовтні 1925 р., ЦК КП(б)У постановою «Про українізацію преси УСРР» поклав завдання на Відділ преси вжити заходів до повної українізації ДВУ, яка, на його думку, носила незавершений характер. Ця постанова подіяла досить швидко, адже у 1925 – 1926 рр. кількість українських видань збільшилася і становила 2,1 тис. назв. 6 липня 1927 р. приймається постанова ВУЦВК УСРР «Положення про забезпечення рівноправності мов та про сприяння розвиткові культури», яка значно вплинула на розширення сфери вживання української мови у навчальних закладах УСРР, а це ще більше підвищило попит на україномовну літературу.

Зовнішній характер політики українізації показав зацікавленість держави в українських виданнях, однак внутрішня її сторона відзначає зворотнє. 16 березня 1923 р. РНК УСРР затвердила постанову «Про конфіскацію підлеглих виключенню з продажу й розповсюдження творів друку», це дало право Центральному управлінню у справах друку (цензурна установа, що діяла при Наркоматі освіти УСРР) на початку 1923 р. розпочати тотальну роботу з вилучення контрреволюційних книг, особливо українських.

Враховуючи напрямок роботи кооперативних та приватних видавництв, які в основному орієнтувалися на друк української книжки, цензор не давав можливості у повній мірі розвинути свою видавничу діяльність. Так, у грудні 1926 р. Головліт (цензурна установа) заборонив їм видавати твори українських класиків, передавши цю справу державному видавництву [23]. А вже на початку 1927 р. цензура значно посилила контроль над українськими виданнями. Так, упродовж січня – лютого 1927 р. до списку заборонених книжок потрапив: «Кобзар» Т.Г. Шевченка, що був опублікований видавництвом «Час».  Подібна ситуація склалася із творами П. Куліша, І. Франка. 

Поширеним засобом цензурного тиску в ті роки була вимога супроводжувати твори «марксистською передмовою». У другій половині 1920х рр. Головліт, який змінив свою назву на Укрголовліт, повністю контролював видавничі плани кооперативних видавництв, вказував, яку літературу в якому обсязі друкувати і якою мовою. 

Таким чином, незважаючи на українізацію в УСРР упродовж 1920х рр., української книжки в республіці не вистачало, цьому сприяв ряд причин: поперше, ідеологічні мотиви, які стримували друк української книжки; подруге, постійний контроль держави за українськими авторами та їхніми творами; потретє, нездорова конкуренція з боку російських видань щодо українських; почетверте, нестача матеріальних та кадрових ресурсів, особливо це простежується у першій половині 1920х рр.; поп’яте, постійний тиск з боку держави на діяльність кооперативних та приватних видавництв, які орієнтувалися на україномовну літературу. Враховуючи ці суб’єктивні та об’єктивні причини, незважаючи на певні досягнення у сфері видання української книжки, український читач особливо якісної літератури так і не отримав. Слід зазначити, що проблема українізації видавничої галузі ще має безліч білих плям, а тому потребує більш ґрунтовного дослідження.