23. Дре держави в інвестиційній сфері

Важлива роль в організації інвестиційної діяльності належить державі. Державна інвестиційна політика — це комплекс правових, адміністративних та економічних заходів, спрямованих на поширення та активізацію інвестиційних процесів. Аналіз світової практики інвестиційних процесів дає| можливість виділити два типи державної інвестиційної політики: пасивну та активну. Пасивна державна інвестиційна політика полягає в тому, що держава застосовує методи переважно правового та економічного характеру, обмежуючи безпосереднє адміністративне втручання в інвестиційні процеси до мінімуму. У разі активної державної Інвестиційної політики держава широко застосовує всі види методів і часто сама стає інвестором. В основу державного регулювання інвестиційної діяльності було покладено такі принципи: — послідовна децентралізація інвестиційного процесу; —збільшення частки внутрішніх (власних) коштів суб'єктів господарювання у фінансові інвестиційні проекти; ——перенесення центру ваги з безповоротного бюджетного фінансування у виробничій сфері на кредитування; — виділення бюджетних коштів переважно для реалізації державних пріоритетів, програм (проектів), спрямованих на здійснення структурної перебудови економіки; — фінансування об'єктів, будівництво яких починається за рахунок бюджетних коштів, як правило, на конкурсній основі; — надання переваги раніше розпочатому будівництву, технічному переобладнанню та реконструкції діючих підприємств; — здійснення відповідними державними організаціями контролю за цільовим використанням централізованих інвестицій; —розширення змішаного фіна-нсування інвестиційних проектів; —удосконалення нормативної та правової бази з метою збільшення обсягів залучення Інвестицій; — запровадження системи страхування інвестицій.

23. Державне регулювання інвестиційної політики

Інвестиції є основою перебудови сектору матеріального виробництва, а тому держава повинна застосовувати весь комплекс економічних, правових та адміністративних засобів для подолання негативної тенденції скорочення обсягів інвестиції та підвищення інвестиційної активності. Усі методи державного регулювання інвестиційної діяльності є взаємозв'язаними, а тому застосування їх не може бути довільним. Кожна модель державної інвестиційної політики є певним поєднанням заходів та відповідних державних Інститутів, що розробляють та реалізують ці заходи. Відповідність організаційних форм і методів державного регулювання інвестиційної діяльності залежить від стану розвитку ринкових відносин, структури економіки та конкретної економічної ситуації. Недостатнє врахування взаємовпливу різних заходів інвестиційної політики може суттєво обмежити їхню ефективність. Увесь комплекс засобів, котрі застосовуються з метою впливу на інвестиційні процеси, можна розподілити за кількома основними напрямами. а основними напрямами.

24. Науково-технічний прогрес та соціально-економічний розвиток. Вирішальний вплив НТП на економічний і соціальний розвиток пояснюється передовсім такими обставинами: 1. Використання в промисловому виробництві нової техніки, технології та інформаційних систем, що стає провідним фактором зростання продуктивності економічних ресурсів. Оскільки нова техніка й нові технології (у тому числі інформаційні) мають ліпші показники продуктивності, потужності, швидкості, енергоємності тощо, відбувається зниження витрат економічних ресурсів у розрахунку на одиницю промислової продукції. 2. НТП суттєво впливає на структуру економіки. Під впливом НТП зменшується питома вага живої праці в складі витрат на виробництво з одночасним збільшенням питомої ваги зношених в процесі виробництва засобів праці та спожитих предметів праці. Усе більшого значення набуває інфраструктура: зв'язок, транспорт, шляхове господарство, інформаційні системи, енерго-, водо- та газопостачання, загальна й професійна освіта та ін. 3. Застосування новітньої техніки і технології виробництва забезпечує підвищення якості промислової продукції. Сучасні комп'ютери та інформаційні технології уможливлюють автоматизацію управління технологічними про-цесами у виробництві, підвищення надійності й довговічності виробів. Застосування нових матеріалів та мікроелектроніки дає змогу знизити показники матеріаломісткості та енергоємності продукції. Нові комп'ютерні технології конструювання та нові дослідницькі прилади значно скорочують час науково-технічних та конструкторських розробок, розширюють конструкторський та дизай-нерський діапазони нових виробів. Класики ек думки вважали, що головними факторами розвитку в-ва є праця та капітал, а підвищення продуктивності праці розглядали як процес заміщення фактора живої праці фактором капіталу. Тому в НТП вбачали наслідок, а не причини розвитку в-ва і вже пізніше неокласична школа, визнаючи важливість наук-техн досягнень , вбачали в них зовн фактор впливу на ек сисрему, а не внутрішню причину ек зростання. Таке уявлення про роль НТП в ек зростанні отримало назву концепції екзогенного НТП. Екзогенний НТП ввіжається зовнішньою соц-ек силою, що підвищ ефективність в-ва. В ек теорії виділяють 3 основні типи моделей екзогенного НТП:1.автономний (нейтральний) НТП, коли збільш ефект в-ва не залежить від капіталовкладень та приросту труд ресурсів, а є наслідком дії зовн факторів;2.уречевлений НТП, за якого збільшення ефективності в-ва пояснюється запровадженням більш досеоналого обладнання та кваліфікованої роб сили;3.індукований НТП, який повязують з накопиченям капіталу:що >капіталовкладення, то > й темпи НТрозвитку. В 30-40 р.р. набула значного поширення концепція ендогенного НТП (НТП розглядається як результат особливої сфери ек діяльності, що виробл нову техніку і технології)

25. Необхідність та сутність науково- технічної політики. Перехід україни до с-ми ринкових відносин гостро поставив проблему занепаду в останні роки рівня Н і Т. Україна надзвичайно швидко втрачає конкурентоспроможність своєї продукції не тількт на зовн, а й на внутр ринку.Відбувається це насамперед ерез низький наук-техн рівень, низьку якість та великі витрати на в-во вітч прдукції. Практично нині в Україні відбувається катастрофічна руйнація науково-технічного та інтелектуального потенціалу суспільства. України виїхало 6000 науковців. Унаслідок цього 90% товарів, що виробляються в Україні, не мають наукового забезпечення, а це вже ознака слаборозвинутих країн. Руйнування науково-технічного потенціалу зумовлює й низький рівень конкурентоспроможності товарів, що виробляються в Україні. М. Портер дійшов висновку, що умовою рівноправної інтеграції країни у світове господарство є п'ять факторів: наука і технологія; капітал; робоча сила; інфраструктура; інформація. Усі вони безпосередньо пов'язані з рівнем розвитку освіти і науки. Державна науково-технічна політика — це складова частина соціально-економічної політики України, яка визначає основні цілі, напрямки, принципи, форми і методи діяльності держави в науково-технічній сфері. Основними завданнями державної науково-технічної політики на перехідний період мають бути: • визначення пріоритетних напрямів розвитку науки І техніки; • структурна перебудова науково-технічної сфери; • підтримка нових інноваційних структур; • розвиток вищої освіти та організація підготовки наукових кадрів; • розвиток міжнародного співробітництва Взагалі у складі НТ сфери заведено виділяти 4 сектори: академічний, вузівський, галузевий, заводський. 1.2.Академічна і вузівська науки (для них характерна велика питома вага держ замовлень у планах наук-дослідних робіт. НТ організації цього сектору, як правило, зберігають держ форму власності, але працюють на засадах госпрозрахунку), 3.галузева наука (найбільший сектор, працює безпосередньо на потреби відпов галузей), 4.заводська наука (тісно повязана з в-вом, інтегрована в структуру пром підприємств на правах структурних підрозділів або госп-самостійних одиниць) Підтримання національної науки і освіти та їх дальший розвиток потребують негайного втручання з боку держави: треба розробити активну науково-технічну політику, побудувати оптимальний для сучасних умов економічний механізм, який поєднував би державні та ринкові важелі впливу на науково-технічні процеси і був би максимально зорієнтованим на економічне зростання України та її інтеграцію у світову економіку як промислової держави. Однією з причин браку такої політики е нерозуміння багатьма урядовцями ролі НТП в економічному зростанні, і розвитку промисловості зокрема.

26.Форми та методи реалізації Н.-Т. політики. Досягнення цілей та завдань науково-технічної політики здійснюється державою через застосування конкретних методів її реалізації. За ознакою форми впливу на науково-технічний розвиток економіки весь арсенал цих методів поділяється на дві групи: методи прямого та методи непрямого регулювання. До методів прямого регулювання належать: • визначення державних пріоритетів розвитку науки і техніки (визначаються на основі аналізу перспективних напрямів розвитку економіки, розвитку наук досліджень та стану націон НТ потенціалу); • державні науково-технічні програми (це документ, в якому визначено ресурси, виконавців та строки здійснення комплексу заходів, спрямованих на вирішення НТ проблем. За умов ринк економіки вони мають індикативний х-р); • державне замовлення в науково-технічній сфері (забезпечує економічно вигідні умови для участі наукових, дослідних і проектних організацій у розвитку фундаментальних досліджень, розробці та освоєнні принципово нових технологій і видів продукції.); • державна науково-технічна експертиза (проводиться з метою забезпечення наукової обгрунтованості структури та змісту пріоритетних напрямків і програм розвитку науки і техніки, визначення рівня досліджень та їх результатів); • бюджетне фінансування досліджень та робіт, що виконуються в рамках пріоритетних напрямків розвитку науки і техніки; • державна політика щодо формування та заохочення науково-технічних кадрів ; • державна політика у сфері патентів і ліцензій (спрямована на регулювання відносин, повязаних з набуттям та використанням прав на обєкти інтелектуальної власності). До методів непрямого регулювання належать: • диференційована податкова політика; • стимулююча фінансово-кредитна політика; • гнучка амортизаційна політика; • правовий захист інтелектуальної власності; • державна політика у сфері міжнародного науково-технічного співробітництва.; Методи прямого регулювання передбачають безпосередню участь держави у вирішенні як загальних проблем науково- технічного розвитку, так і проблем його окремих сфер та напрямів. Методи непрямого регулювання створюють економічні та правові умови для прискорення науково-технічного прогресу, проте це не означає, що такі умови мають бути однакові для всіх галузей розвитку науки і техніки. Держава може їх диференціювати відповідно до пріоритетних напрямів та програм. Але головне, щоб у межах кожного напрямку чи програми наукові, дослідні та проектні організації мали однакові економічні та правові умови діяльності, що сприятиме розвитку конкуренції між ними. Методи реалізації державної науково-технічної політики за способом впливу можна поділити на три групи: правові, адміністративні та економічні. З-поміж методів науково-технічної політики виокремлюються прості методи, які користуються тільки одним із способів впливу, і складні, які поєднують усі можливі способи.

27. Держ. регулювання інноваційних процесів. Інновація – кінцевий результат впровадження досягнень НТП, з метою отримання економічного, соціального, екологічного, науково-технічного або іншого ефекту.Інноваційний процес пов'язаний зі створенням, освоєнням і поширенням інновацій. Державне регулювання інноваційного процесу є однією з головних умов розвитку економіки. Державна інноваційна політика здійснюється за такими напрямками: • сприяння зростанню інноваційної активності, що забезпечує підвищення конкурентоспроможності вітчизняної продукції; • орієнтація на пріоритетну підтримку інновацій, які становлять основу сучасного технологічного прогресу; • узгодження державної інноваційної політики з ефективним функціонуванням конкуренції в Інноваційній діяльності, захистом Інтелектуальної власності; • сприяння розвитку Інноваційної діяльності в регіонах України, міжрегіональному і міжнародному трансферту технологій, міжнародному інвестиційному співробітництву, захист інтересів національного Інноваційного підприємництва. До основних методів реалізації державної інноваційної політики належать такі: • підтримка і прямий розвиток науково-технічної сфери; • надання розробникам, виробникам і фірмам, які впроваджують інноваційний продукт, безпроцентних позик за рахунок коштів Державного інноваційного фонду та інших цільових фондів; • створення приватних інноваційних фондів, що користуються значними податковими та кредитними пільгами; • розробка та впровадження системи податкових пільг для виробників Інноваційного продукту; • створення системи атестації інноваційної продукції; • створення державної інформаційної інфраструктури розвитком загально-національної інформаційної мережі з приєднанням до світових мереж; • фінансова та матеріальна допомога вченим, винахідникам і малим фірмам які працюють над створенням і впровадженням інноваційного продукту; • прискорення амортизації та інші амортизаційні пільги; • державне замовлення та закупівля продукції інноваційних фірм.

28. Ефективність державної підтримки інноваційних процесів Вирішити проблему міри втручання держави в дію ринкових механізмів можна, якщо порівняти корисний ефект та суспільні витрати, пов'язані з інноваційним процесом. Тоді логіка теорії врахування суспільних витрат та корисного ефекту як найбільш реалістичної моделі ринкового механізму стає обгрунтуванням державної інноваційної політики. Однак крім категорії витрат, використовують категорії ефекту. Розрізняють приватні і зовнішні ефекти. Приватний ефект — це ефект, який отримує безпосередньо суб'єкт інноваційного процесу (такий ефект ще називають внутрішнім). Зовнішній ефект — це ефект, який отримують інші юридичні чи фізичні особи в країні у зв'язку з використанням інноваційного продукту. Суспільний ефект є сумою перших двох. Суспільні витрати та ефекти є зовнішніми параметрами інноваційного процесу, які відображають додаткові витрати та зиски суспільства. Наслідком втручання держави в ринкові відносини між суб'єктами інноваційної діяльності у зв'язку зі стимулюванням підприємців-інноваторів буде перерозподіл таких зовнішніх ефектів на користь останніх. Такі зовнішні ефекти та витрати мають назву екстерналій. Позитивні екстерналії фактично означають наявність у товарі безкоштовних ресурсів та споживчих якостей, що їх використовують треті особи, які не беруть участі в інноваційному процесі. Наслідком позитивної екстерналії є недовиробництво інноваційного товару, на який існує в суспільстві ефективний попит. Вирішення проблеми позитивної екстерналії в економіці відбувається переведенням частини зовнішніх витрат та ефектів, які отримує суспільство, у внутрішні (приватні), тобто через так звану інтерналізацію. У процесах інтерналізації в розвинутих країнах бере активну участь держава, яка за рахунок державних коштів компенсує виробникам інноваційного продукту недоотриману частину ефекту.

29. Підприємництво як об’єкт державного регулювання Підприємництво — це багатопланове явище, що його можна характеризувати з різних поглядів: економічного, правового, психологічного та ін. У зв'язку з цим Закон України «Про підприємництво» визначає підприємництво як самостійну ініціативу, систематичну, на власний ризик діяльність з виробництва продукції» виконання робіт, надання послуг, а також торгову діяльність з метою одержання прибутку.Підприємництво відіграє особливу роль у національному господарстві країни, створюючи інноваційне середовище, руйнуючи традиційні структури і відкриваючи шлях до перетворень, тобто стаючи тією силою, котра прискорює рух економіки шляхом ефективності, раціоналізації, бережливості та постійного оновлення. Нагромаджений досвід усіх без винятку індустріально розвинутих країн з ринковою економікою соціального спрямування незаперечне підтверджує, що підприємництво — необхідна умова досягнення економічного зростан-ня. Слід зазначити, що підприємництво сучасного типу, зберігаючи найсуттєвіші ознаки його класичних форм, характеризується такими загальними особливостями: — розвитком корпоративного бізнесу поряд із традиційними підприємствами індивідуального та партнерського типу, що веде до «розпорошення» власності через акціонування та розподіл відповідальності; — розширенням кредитно-фінансової сфери, що виявляється В широкому спектрі форм фінансового підприємництва, яке відіграє важливу роль у рамках ринкової інфраструктури; — зростанням значення орендних відносин, зокрема лізингу як сфери застосування підприємницького таланту; — зростанням ролі інформаційних ресурсів на сучасному етапі НТП, а відтак особливим місцем інноваційного підприємництва серед інших видів підприємницької діяльності; — виникненням та розвитком у межах великих корпорацій внутрішнього підприємництва як особливої Його форми за умов інноваційного типу відтворення; — формуванням ризикового (венчурного) підприємництва та РОЗВИТКОМ франчайзингових договірних відносин між дрібними та великими підприємствами;

30. Роль держави у становленні підприємницького середовища В У роль підприємництва є винятково актуальною. Розвиток мережі під-приємницьких структур і передусім малих І середніх підприємств сприяє вирішенню гострих для економіки України проблем переходу до ринку, Однак становлення підприємницького сектору натрапляє на серйозні труднощі, пов'язані з формуванням сприятливого макроеконемічного середовища. Важливо усвідомлювати, що для нормального функціонування підприємницького середовища мають бути забезпечені такі обов'язкові умови: — стабільна національна кредитно-грошова система; — пільгова система оподат-кування, що сприяла б швидкому припливу фінансових коштів у сферу бізнесу; — активно діюча система інфраструктурної підтримки підприємницької діяльності (комерційні банки, товарно-сировинні біржі, страхові компанії, науково-консультативні та навчальні центри загального розвитку підприємництва, менеджменту, маркетингу тощо); — державна підтримка підприємництва в галузі фінансів і матеріально-технічного забезпечення (особливо під час започаткування та становлення); — ефективний захист промислової та інтелектуальної власності; — спрощена процедура регулювання підприємницької діяльності Державними органами управління національним господарством; — правова захищеність підприємництва; — формування в суспільстві привабливого іміджу підприємництва, толерантного ставлення до його тимчасових невдач. Економічний аналіз процесів підприємництва в Україні свідчить про численні стратегічні і тактичні прорахунки в діях державної законодавчої та вищої виконавчої влади на початковому періоді його формування. Відтак зрозуміло, що важливою передумовою успішного розвитку підприємництва в Україні має стати створення ефективного механізму державного регулювання підприємництва. Зарубіжний досвід і аналіз вітчизняної практики розвитку підприємницьких структур свідчать, що державна підприємницька політика має включати такі складові: — державне регулювання всіх тих процесів, що відбуваються в підприємницькому середовищі та є формотворчими його чинниками: політика роздержавлення та приватизації; конкурентна або антимонопольна політика; інститут банкрутства суб'єктів підприємництва тощо; — державна система підтримки підприємництва

31. Методи та засоби державного регулювання підприємництва. На нинішньому етапі розвитку України, коли трансформаційний спад поступово змінюється структурною перебудовою, паралельно з процесами становлення підприємницького сектору відбувається формування механізму його державного регулювання. Тобто державна підприємницька політика ще перебуває в зародковому стані і є так само недосконалою, як і всі інші інструменти регулювання. Важливою складовою механізму державного регулювання підприємництва має стати система його державної підтримки, створення якої нині проголошується як запорука поліпшення стану в усіх сферах соціально-економічного життя суспільства Економічний зміст державної підтримки полягає в розробці та реалізації системи державних програм науково-технічного, ресурсного, фінансового, консультативного, кадрового та іншого сприяння розвитку підприємництва. Державні програми підтримки можуть виконуватись центральною чи місцевою владою, суспільними (некомерційними) структурами або через приватні організації, яким для цієї мети надаються державні субсидії. На жаль, можливість регіоналізації втілення таких програм у перехідних економіках є досить сумнівною: місцева влада, як правило, не має потрібного досвіду, негативно ставиться до новонародженого підприємництва, є корумпованою та надто забюрократизованою. Через це значно доцільніше доручити функції підтримки підприємництва самому приватному сектору (принаймні в більшій частині). Така практика є досить поширеною в усьому світі. За державою залишатиметься формування тих невід'ємних елементів соціально-економічного простору, які підприємницький сектор не спроможний створити самостійно, а саме: — нормативно-правового (адміністративного) забезпечення (законодавче забезпечення, нормативне регулювання, адміністративне регулювання) (держ.реєстрація підпр., ліцензування підпр. діяльності, сертифік. та стандартиз., дерегулювання підприємства); — інституціональних засад розвитку бізнесу (наявність організаційної структури; ринкової інфраструктури; інформаційно-консультаційне забезпечення підприємництва; кадрове забезпечення; науково-методичне забезпечен-ня; моніторинг державної підтримки. ); функціональних (цільових) форм державного регулювання(матеріально-технічна .