Основні напрямки реформування освіти:

1. Значне розширення середньої освіти.

2. Підготовка учнів до буденного життя і у відповідності з цим виробка у них основних практичних умінь та навичок.

3. Виховання громадянської відповідальності.

4. Зберігання здоров’я учнів.

5. Посилення викладання “стратегічних” предметів (математики, фізики, хімії, комп’ютерної техніки).

6. Інтенсифікація підготовки інтелектуальної еліти.

По кожному з цих напрямків майже в усіх країнах світу існують конкретні програми та розробки.

Сучасні концепції виховання і розвитку:

Неотомізм – релігійне (католицьке) філософське вчення. В 1879 р. енциклікою папи Льва ХІІІ проголошений офіційною доктриною церкви. Є основою педагогічної діяльності католицьких шкіл.

Основні положення:

1. Визнають існування об’єктивної реальності, але ставлять цю реальність в залежність від волі Бога.

2. Сутність світу неосяжна наукою. Науці доступний лише клаптик матеріального світу, що оточує людину.

3. “Істинна освіта” полягає в прилученні молоді до культури на основі релігійних цінностей, виховання віри в Бога.

4. В області виховання наука і релігія повинні взаємодіяти і доповнювати один одного: науці – область земних, природних явищ. Релігії – духовних ідей, що ідуть від Бога і не підпорядковуються законам природи.

5. Головне в людині – душа. Тому виховання повинно будуватися на пріоритеті духовних засад.

6. В людині потрібно виховувати загальнолюдські чесноти: доброту, гуманізм, чесність, любов до ближнього, здатність до самопожертви тощо.

7. Мета виховання виводиться з християнської моральності, релігійних положень про покірність, лагідність, терпіння, непротивність Богу, який всіх випробує, але по різному: одних – багатством, інших – бідністю і проти цього не можна боротися. Ближня мета – християнське вдосконалення людини на землі. Дальня – піклування про її життя у потойбічному світі, спасінні душі.

8. В змісті освіти потрібно чітко розмежовувати істини розуму і істини віри.

Неотомізм виступає проти світського характеру шкільної освіти, обґрунтовує гасло про “відокремлення школи від держави”.

Прагматизм – (від грецького “прагма” - діло) – виступає за зближення виховання з життям, досягнення цілей виховання в практичній діяльності. Абсолютизує практичне призначення людського пізнання, ототожнюючи об’єктивну реальність з досвідом.

Ідеї ранніх прагматистів (Ч. Пірс, У. Джемс) розвинув Дж. Дьюі (1859-1952), який систематизував їх і назвав інструменталізмом. Основна теза – інтелектуальні і моральні якості особистості, закладені у її унікальній природі і їх проява зв’язана, перш з все з індивідуальним досвідом людини. Тому задача виховання – лише в якісному зростанні даних людині від природи здібностей, якостей і її індивідуального досвіду як головної умови самореалізації особистості.

Мораль та її теорія у Дьюі не включають будь-яких сталих норм, що пов’язані з інтересами певних класів. Дьюі вважав, що теза про класовий характер моралі та етики може призвести лише до руйнування суспільства і моральності. Він намагався створити універсальну етичну систему, яка служила б кожній людині незалежно від її соціального стану, досягненню її індивідуальної мети стосовно конкретної ситуації, її особистому уявленню про благо, справедливість, рівність.

Система виховання у Дьюі постає як вирішальний засіб поліпшення соціального середовища, зміни типу суспільства без революційних перетворень.

Закладені в природі людини унікальні здібності можуть проявити себе лише в процесі соціалізації, від соціального середовища залежить їх ріст. Тому одну з важливіших задач виховання Дьюі бачить у тому, щоб навчити людину пристосовуватись до середовища і отримувати таким чином можливість розвинути свої природні унікальні здібності.

Те, що успадковане однією людиною повинно служити і іншим людям, ставши їх спільною здібністю, загальним надбанням.

До таких спільних здібностей Дьюі відносить перш за все потяг до демократії.

Головну мету соціалізації Дьюі бачив у досягненні єдності переконань всіх членів суспільства.

Дьюі стверджував, що людина не повинна орієнтуватись на ідеал. Головне для людини – це сам процес її розвитку, що є її зростанням, кількісним накопиченням тих якостей, що притаманні їй на будь-якій стадії життя. Головна мета виховання – забезпечити ріст людини в практичній сфері, ріст її досвіду, розвиток перш за все практичного розуму.

Другим боком виховання, на думку Дьюі є розвиток у людини здібності для управління своїми діями і контролю за ними на протилежність активності, діяльності, що спрямовується зовнішніми силами. Дьюі бачить задачу виховання у пробудженні внутрішньої активності особистості, що спрямована на досягнення своїх вузькопрактичних цілей.

Знання, стверджував Дьюі, являють собою силу, коли ми у змозі їх використовувати, маніпулювати ними для повсякденного досвіду, маючи на увазі перш за все буденні інтереси людини.

Велику увагу Дьюі приділяв трудовому вихованню у школі. Закликав зруйнувати бар’єр між працею і дозвіллям.