План.

1. Коротка характеристика географічного положення Південної Америки.

2. Основні етапи формування території.

3. Особливості природи материка

4. Загальна характеристика розвитку рекреаційно-туристської індустрії в Південній Америці.

5. Основні туристські райони і центри.

О сновна частина Південної Америки розташована в південній півкулі в екваторіальному та субекваторіальному поясах. В тропічні, субтропічні та помірні широти заходить лише незначна звужена південна частина материка.

Максимальна протяжність з заходу на схід складає приблизно 5000 км.

Крайні точки Південної Америки:

кр.пн. точка – м.Гальїнас (12⁰ 25^/ пн.ш.)

кр.пд. точка – м.Фроуерд (53⁰ 54^/ пд.ш.) /м.Горн - острівна/

кр.зх. точка – м.Париньяс (81⁰ 20^/ зх.д.)

кр.сх. точка – м.Кабу-Бранку (34⁰ 46^/ зх.д.)

Площа Південної Америки разом з островами близько 18,3 млн.км². з них на острови припадає 150 тисяч км².

На півночі Панамським перешийком поєднується з Північною Америкою та омивається водами Карибського моря. На сході материк омивається водами Атлантичного океану, а на заході – Тихого океану; від Антарктиди на півдні Південну Америку відділяє найширша в світі протока Дрейка. Біля берегів материка досить багато великих та дрібних островів та архіпелагів, найбільшими з яких є острови – Вогняна Земля, Фолклендські, Чилійські, Трінідад, Галапагоські, Хуан-Фернандес.

В регіоні налічується 14 держав, всі вони є країнами, що розвиваються, частина з них це країни відносно розвиненого капіталізму, а частина – це країни, що відстають у розвитку.

За формою правління всі країни є республіками. Є в регіоні одна залежна територія – Французька Гвіана.

Більша частина Південної Америки – це Південноамериканська платформа, яка починаючи з кінця протерозою поступово піднімалась. Формування території Південної Америки досить тривалий процес. Основні риси сучасної природи материка сформувались під час знаходження материка в межах Гондвани.

На заході материка внаслідок взаємодії Південноамериканської платформи з океанічними відбувається формування потужної складчастої системи Анд. Горотворення в Андах розпочалося в другій половині палеозою і продовжується до цього часу. Воно супроводжувалося загальним підняттям Гондвани, яке в свою чергу стало причиною похолодання клімату та материкового зледеніння. Дані процеси завдали вирішального впливу на сучасний рельєф Південної Америки.

В другій половині мезозою почалося розсування Гондвани та формування південної частини Атлантичного океану, які і призвели до відокремлення Південної Америки від Африки.

Починаючи з кайнозою коли відбулося відокремлення Південної Америки починається більш інтенсивне складкоутворення, підняття і вулканізм в Андійському гірському поясі (альпійський період гороутворення).

Приблизно в цей же період відбулося пов’язання Південної Америки з Північною.

В другій половині антропогену Південна Америка була заселена людиною. Найбільш імовірним шляхом проникнення людини в цей регіон є Тихоокеанське узбережжя Північної Америки приблизно 30-15 тис років тому.

В сучасному стані Південна Америка характеризується різноманіттям форм рельєфу та інших природних умов.

На заході материка – Анди, які простягаються більш як на 9 тисяч км і є найдовшою гірською системою Землі.

На сході – переважно низовини (Амазонська, Орінокська, Ла-Платська, Гран-Чако) і плоскогір’я (Гвіанське, Бразильське). В межах плоскогір’їв виділяються хребти та масиви, які називаються сьєрами – тобто рівнинні гори.

Клімат.

Кліматичні особливості материка залежать від таких основних чинників:

• Географічне положення по відношенню до екватора (між тропіками розташована більша частина території материка);

• Рельєф – західна частина Південної Америки являє собою гірську територію з досить значними відмітками висот (понад 6000 м), яка виконує бар’єрну функцію затримуючи вологі повітряні маси з Тихого океану.

• Для східної частини на значних просторах характерне

панування мусонів.

Територія материка розташована в межах 5-и кліматичних поясів: екваторіальний, субекваторіальний, тропічний і помірний. (мал. 1.) В межах помірного, субтропічного та тропічного поясів виділяються області, в яких представлені різні типи клімату.

Мал. 1. Кліматичні пояси та області Південної Америки

Екваторіальний тип клімату характерний для території Еквадору, південних частин Колумбії та Венесуели, північно-західної частини Бразилії. Для даного типу клімату характерні такі кліматичні показники – середня річна температура повітря +24º…+28ºС, річна кількість опадів 1500-2500 мм/рік і їх розподіл відносно рівномірний протягом року.

Субекваторіальний тип клімату характерний для більшості території материка, а саме півночі Колумбії та Венесуели, Сурінаму, Гайани, Французької Гвіани, більшості території Бразилії, частини Еквадору, Болівії та Перу. Для даного типу клімату характерний нерівномірний розподіл опадів протягом року – більшість випадає влітку (вологий сезон), а взимку відповідно наступає сухий сезон. Середня річна кількість опадів становить 1000-2000 мм/рік. Внаслідок розташування Південної Америки в обох півкулях (північній і південній) відповідно літо і зима в цих півкулях наступають в різний період року. Щодо температурних показників слід відмітити незначні їх зміни протягом року і середня річна температура становить +20º…+28ºС.

Тропічний клімат північної півкулі Південної Америки характерний для незначної частини крайньої півночі Венесуели і Колумбії, де розташована більшість морських курортів цих країн, а саме – п-ів Боахіра, узбережжя озера Марокайбо, о. Маргарита та інші дрібні острови цих держав в Карибському морі. В південній півкулі виділяються три типи клімату в межах тропічного поясу – тропічний морський клімат характерний для східного узбережжя Бразилії, частина Парагваю. Характерна пасатна циркуляція атмосфери, а тому постійні вітри з Атлантики приносять насичене вологою повітря більш-менш рівномірно протягом року. Середня річна кількість опадів складає близько 2000мм/рік. Середня річна температура повітря складає близько +20ºС. Тропічний континентальний тип клімату характерний для північної частини Рівнини Гран Чако (територія півночі Аргентини та Парагваю) та південної частини Бразильського плоскогір’я. Середня річна кількість опадів не перевищує 500 мм/рік. Виділяються вологий і сухий сезони. Середня температура січня +26º…+32ºС, середня температура липня +20º…+25ºС, а температурні максимуми влітку досить часто перевищують +40ºС. І останній тип в межах тропічного поясу – пустельний характерний для незначної території на узбережжі Тихого океану, а саме пустелі Атакама і Сегура, де спостерігається середня річна кількість опадів менше 50 мм/рік та й то переважно у вигляді роси і туману, а середні температури не перевищують +20ºС.

Субтропічний кліматичний пояс поширений в межах більшої частини Аргентини, Чилі, Уругваю. Виділяються такі типи клімату: субтропічний середземноморського типу характерний для північної частини тихоокеанського узбережжя Чилі, атлантичного узбережжя на північ від затоки Біайя-Бланка до Ла-Плати. Середня річна кількість опадів на тихоокеанському узбережжі від 400 до 600 мм/рік, а на атлантичному 500-1000 мм/рік. Опади випадають в основному в зимовий період. Середня температура січня +16º…+24ºС, середня температура липня +4º…+8ºС, часто спостерігаються різкі перепади температур внаслідок атмосферної циркуляції. Субтропічний континентальний тип клімату характерний для північної частини Патагонії, середня температура січня близько 20ºС, хоча максимальні температури перевищують +35…+40ºС, середня температура липня +4º…+8ºС, але взимку вона досить часто знижується до –10…-15ºС під впливом холодних атмосферних мас з Антарктики, які приносять з собою опади в вигляді снігу та сильні холодні вітри – памперас. Субтропічний тип клімату з рівномірним зволоженням характерний для північно-західної частини Аргентини та для Парагваю. Середня річна кількість опадів складає від 500 до 1000 мм/рік влітку вологу приносять циклони, а взимку переважає пасатна циркуляція, що приносить вологу з Атлантики.

Помірний кліматичний пояс займає крайню південну частину материка та острови і архіпелаги поблизу його берегів. Розрізняють два типи клімату в межах цього поясу – морський та континентальний. Морський поширений на островах та на узбережжях обох океанів, а континентальний у внутрішній частині. Для морського характерні такі кліматичні показники: середня річна кількість опадів складає близько 2500-3000мм/рік. Середня температура січня складає +8 +16ºС, середня температура липня 0º…-8ºС. Для континентального типу характерні такі кліматичні показники: середня річна кількість опадів складає близько 250-500мм/рік. Середня температура січня складає +10 +15ºС, середня температура липня -8º…-16ºС.

Внутрішні води.

Південна Америка, за площею більша лише за Антарктиду і Австралію, але за загальним об’ємом поверхневого стоку (7500 км³) перевищує всі материки, крім Євразії, а по середній товщині шару стоку (417 мм) займає перше місце на Землі. На формування густої річкової мережі сприятливо впливають кліматичні умови та рельєф материка. Головний вододіл материка знаходиться в Андах, але не завжди співпадає з найвищими хребтами. Більша частина стоку з материка направлена в Атлантичний океан, адже в нього впадають всі крупні річки Південної Америки. До басейну Тихого океану належать тільки порівняно невеликі водостоки, що беруть начало в західній частині Анд.

Головним джерелом живлення річок Південної Америки є дощові опади. Льодовикове живлення має значення лише на півдні Анд, роль снігового взагалі мізерна.

Гідрологічний режим більшості річок Південної Америки визначається кількістю дощів та яскраво вираженою сезонністю їх випадіння. Лише для при екваторіальних районів та крайнього південного заходу характерний режим, що визначається рівномірним зволоженням.

Найбільша річка Південної Америки - Амазонка. Площа її басейну перевищує 7 млн. км², довжина від головного витоку 6400 км. Витрати води Амазонки в кілька разів перевищують витрати найбільших річок світу і становлять в середньому 220 тис м³/с. Середній річний стік Амазонки в нижній течії (7000 км³) складає основну частину стоку всієї Південної Америки и 15% стоку всіх річок Землі.

Головна притока Амазонки — р. Мараньон — починається в Андах на висоті 4840 м і лише після злиття з р. Укаяли — в межах рівнини річка отримує назву Амазонка.

Амазонка має більше 500 приток, що стікають зі схилів Анд, Бразильського та Гвіанського нагір’їв. Значна їх частина за довжиною більше 1500 км. Найбільша ліва притока — Ріу-Негру (2300 км), а права — Мадейра (3200км).

Ширина русла Амазонки після злиття Мараньону з Укаялі становить 1—2 км, але вниз по течії вона значно зростає і в нижній течії розши­рюється до 20 км, а в гирлі взагалі місцями досягає 80 км.

За 350 км от Атлантичного океану починається дельта Амазонки, яка не дивлячись на досить значний свій вік та потужність виносу твердих речовин (в середньому 1 млрд. т. на рік), значно збільшилась, адже на противагу процесу наростання дельти діють приливи і відпливи, а також океанічні течії та тектонічні рухи, а саме опускання узбережжя.

В нижній течії Амазонки величезного впливу на режим і формування берегів завдають припливи і відпливи, адже прип­ливна хвиля проникає вгору по течії більш ніж на 1000 км, рухаючись суцільною стіною, що має висоту від 1,5 до 5 м. такі хвилі мають дуже високу швидкість та руйнівну здатність. Серед місцевого населення явище дістало назву «поророка» або «амазуну».

Амазонка протягом року є повноводною, але двічі на рік має підвищення рівня води, що пов’язано з дощовими періодами в північній та південній півкулях.

Річки басейну Амазонки володіють величезним енергетичним потенціалом, який поступово освоюється для виробництва електроенергії. На притоках, що пересікають Бразильське та Гвіанське нагір’я дуже багато порогів та водоспадів, найбільшим з яких є вдсп. Сан-Антоніо на р. Мадейра.

Друга за розмірами річкова система материка – р. Парана з притоками, серед яких найбільші р. Парагвай та р. Уругвай. В місці впадіння Парани і Уругвая утворився гігантський естуарій – Ла-Плата, що досягає 320 км в довжину і 220 км в ширину в гирлі. Площа басейну становить більше 4 млн. км², а довжина Парани, за різними даними, від 3300 до 4700 км.

Витоки Парани — Ріу-Гранді та Паранаїба — лежать на Бразильському нагір’ї. Там же починаються й більшість інших річок її басейну. Все вони в верхній течії мають пороги та утворюють декілька великих водоспадів, найбільшими з яких є Сеті Кедас (Гуайра) на Парані та Ігуасу шириною близько 4 км і висотою 72 м на її однойменній притоці.

В нижній течії Парана — типова рівнина річка. Максимум стоку спостерігається в кінці осені в травні місяці, що пов’язано з вологим сезоном на Бразильському нагір’ї.

Третя річка Південної Америки — Оріноко, довжиною 2730 км та площею басейну — більше 1 млн. км². Оріноко берет початок на Гвіанському нагір’ї але внаслідок важкодоступності бав знайдений і досліджений лише в 1954 г. через річку Касікьяре Оріноко об’єднується з притокою Амазонки Ріу-Негру, в яку стікає значна частина води верхів’я Оріноко - це один найяскравіших прикладів біфуркації річок на Землі. При впадінні в Атлантичний океан річка утворює велику дельту, довжиною 200 км.

Рівень води в Оріноко повністю залежить від сезону дощів, які випадають переважно влітку (з травня по вересень). Максимум, рівня води спостерігається в вересні-жовтні і дуже часто яскраво виражений, адже різниця між літнім і зимовим рівнем інколи сягає 15 м.

Озер в Південній Америці небагато, представлені такі генетичні групи — тектонічні, льодовикові, вулканічні, лагунні. Невеликі льодовикові та вулканічні озера є в різних частинах Анд. Найбільші льодовикові льодовиково-тектонічні озера зосереджені на заході Південних Анд.

Найбільше озеро материка — Тітікака — розміщене в межах Альтіплано на висоті більше 3800 м, на кордоні між Перу та Болівією. Площа його — 8300 км², а максимальна глибина — 304 м. На берегах озера спостерігаються яскраво виражені тераси, що свідчать про неодноразові зміни рівня води в ньому. Озеро має стік в більш мілководне тектонічне озеро — Поопо, а тому вода в озері Тіті­кака прісна, а в Поопо сильно засолена.

На внутрішніх плато Анд и на рівнині Гран-Чако багато озер тектонічного походження, що в більшості мілкі, безстічні і доволі часто засолені. Крім того, поширені засолені болота и солончаки (саларес).

Вздовж берегів Атлантичного океану та Кариб­ського моря є великі озера-лагуни, найбільшим з яких є Маракайбо, поєднане з Венесуельською затокою. Площа цієї лагуни 16,3 км², довжина — 220 км. Вода в лагуні майже прісна, але під час припливів помітно засолюється.