Б)Дух та душа. Варіанти їхнього розуміння в історії філософії

Духовне доповнює, добудовує й продовжує буття людини. Воно додає людському буттю достатності, а у випадку, коли немає до чого додавати. У звичайному слововжитку поняття "духовне" набуло різних значень. По-перше, воно протиставляється поняттям "матеріальне" та "природне". Духовне мислиться як таке, що не несе на собі ознак матеріального світу, виходить за межі природи. Відповідно зселяється четверте значення розглянутого поняття: духовне як безперечна смислова наповненість. Коли духовне мислять саме так, суто позитивно, тоді його позначають словом "духовність". Власне, духовність - це смислотвірний стрижень буття; це здійснювання того, що не знаходить собі здійснення природним чином; це поєднання ладу світу й закону самобутгя, це остаточне ствердження людини як самобуття. Це саморозбудова людиною в собі стійкого смислового осереддя, ладного навіть протистояти світові, - особистості. у Миколи Бердяева були підстави запропонувати для пояснення сутності духу таку формулу: "Дух = свобода = творчість = особистість”.Ця формула важлива для нас тим, що вказує на смислотворчість як на той великий Смисл, який поєднує всі різноманітні вияви духовного у цілісну реальність - світ духу. Він сприймається, переживається й осмислюється людиною як певна концентрація смислотвірного начала, притаманного усьому буттю. Разом з. тим, оскільки це світ, він є для людини не тільки єдністю й цілісністю, але й багатоманітністю. Світ духу постає перед людиною як багатовимірний і надзвичайно розмаїтий у своїх виявах. В європейській культурно-філософській традиції вирізняються два боки духовного: 1) об’єктивно- духовне - безпосередньо не пов'язане з людиною, незалежне від її намірів, бажань, вольових зусиль; 2) суб’єктивно-духовне - пов’язане з людиною; це її духовна активність та її внутрішній світ. Перше найчастіше позначалось словом "дух”, а друге - словом ’’душа”.Поняття "дух" означає таке, що не є матеріальним, але існує об’єктивно. Саме вживання цього поняття підкреслює його об’єктивну зорієнтованість. Первісні уявлення про душу виходили з того, що душа є витвором якоїсь невидимої, але істотно присутньої у світі субстанції, якої не можна бачити, але можна ’’чути”.

В)Що таке глобалізація. Які її перспективи та негативні наслідки

Завдання №13

А)Які ви знаєте основні напрямки релігійної філософії XX ст. Їхня суть та особливості

Напевно, найбільш поширеною та авторитетною у ХХ ст. постала філософська концепція неотомізму – оновленої філософії Фоми Аквінського, що у 1879 р. енциклікою Римського папи була проголошена офіційною філософською доктриною католицької церкви. Перш за все представники неотомізму наполягали на тому, що їх філософія являє собою рідкісну для ХХ ст. позицію послідовного реалізму: вони аргументували думку про те, що світ речей нам наданий реально, що він не являє і не може являти собою чогось на зразок марева або кажімості, адже Бог як Творець світу на інтригував і не намагався ввести людину в оману. Отже, світ є першою та справжньою реальністю. Цей світ може засвоюватися практично, у досвіді життя, може осягатися наукою, але ці види його засвоєння не можуть задовольнити людину, оскільки вони або не виходять за межі сприйняття, або зосереджуються на питаннях “Як пізнавати та описувати дійсність?”, залишаючи поза відповіддю основне питання – “Що є світ, що є дійсність, що є буття?”. Саме неспроможність науки дати відповідь на означені найважливіші для людини питання і зумовлюють необхідність звернення до авторитету Святого Письма та божественного об’явлення. Через це, на думку неотомістів, залишається в силі тлумачення Св. Фомою симфонії розуму та віри. Людина здатна пізнавати світ із допомогою науки, але вона також повинні усвідомити це, як божій дар. Виникають певні течії: тейярдизм, персоналізм. Персоналізм вважає христа історичною особою, яка є зразком для борців за свободу. Тому частини католистських священників у Латинській Америці, всупереч вимогам Ватикану, брала участь у збройних боях з неокалоніалізмом, співробітничала з різними революційними рухами під маскою персоналізму. Мета Персоналізму – примірити релігію, з деякими західними гуманістичними цінностями. В основі їх світогляду переконання в субстанціональності особистого начала як у людині, так і у бутті взагалі.

Б)В чому проявляється єдність та багатоманітність світу

В)Що таке «сенс історії». Хто є автором цієї концепції

Історичне мислення - важлива складова філософського освоєння світу. Історіософією займалися Геродот і Платон, Фукідід та Арістотель, Плутарх і Таціт, Ціцерон та Августин Блаженний. Філософія історичного процесу починається з визначення складу і статусу, соціальної ролі та історичної долі дійових осіб та виконавців історичних подій та вчинків. Філософія історії постає як наука про людей у просторі й часі, про їхні реальні дії та взаємовідносини. Історія людства, на думку філософа-екзистенціаліста Карла Ясперса (1883-1969), має єдину основу - духовну, яка грунтується на вірі. Історія починається із своєрідного осьового часу - з моменту формування світових філософій і релігій, що підняли дух людини до осмислення всезагального, забезпечили їй духовну самостійність і самість. У своїх працях "Психологія світоглядів", "Джерела історії та її мета", "Розум і антирозум у нашу епоху" та інших Ясперс доводить, що дійсну основу єднання людей становить дух, а не родова, природна чи економічна спільнота. Саме він забезпечує цілісність цивілізації, єднає людей у спільному прагненні до свободи, застерігає від раціоналістичних утопій. Мислитель обґрунтовує ідею духовної єдності людства як стрижня історичного процесу, як головного фактора, що спрямовує історичний поступ до свободи.

Завдання №14

А)Назвіть основних представників філософії життя. В чому суть їхніх поглядів та концепцій

"Філософія життя" – це ірраціоналістичний напрямок, що сформувався в кінці XIX – на початку XX ст. Він виник як реакція на кризу класичного західного раціоналізму. Найбільшого поширення філософія життя набула в першій чверті XX ст. У подальшому цей напрямок втрачає свою самостійність і його принципи використовуються екзистенціалізмом, персоналізмом, феноменологією і, особливо, філософською антропологією. Представниками "філософії життя" є Фрідріх Ніцше, Освальд Шпенглер. "Філософія життя" розглядає все, що існує, як форму прояву "життя". При цьому поняття "життя" розглядається як первинна цілісна реальність, яка нетотожна ні духу, ні матерії і може бути осягнута лише інтуїтивно. Засновники "філософії життя" вважали, що основою життя і його проявом є воля. Так у вченні німецького філософа А Шопенгауера, яке можна вважати одним із джерел ірраціоналізму, обстоюється примат волі відносно розуму. Він стверджував, що воля, тобто мотиви, бажання, спонуки до дій і самі процеси реалізації цих дій є специфічними відносно самостійними. При цьому, і це головне воля визначає спрямованість і результати розумового пізнання. Ф. Ніцше також вважав волю основою життя. Але життя є проявом не абстрактної світової волі, як у А. Шопенгауера, а "волі до влади". Ця воля є не лише визначальним, головним стимулом життєдіяльності людини, а й життя взагалі, буття як такого.