§ 4.3. Військова розвідка

Необхідність створення системи збору таємної інформації військово-політичного характеру в період Директорії, як і в попередні часи української державності, зумовлювалась нагальною потребою розвідувального забезпечення збройної боротьби країни за незалежність та постачання вищим державним органам необхідних конфіденційних відомостей.

У період Директорії виділився ряд каналів збору розвідувальної інформації військовим відомством: діяльність спеціальних структур Генштабу Збройних сил республіки, а також відповідних підрозділів армійських частин і з'єднань; робота польової розвідки по безпосередньому забезпеченню бойових дій; авіація Дієвої армії УНР; добування конфіденційної інформації по лінії військового представництва та інших дипломатичних установ за кордоном; зарубіжні відрядження емісарів за завданнями військової розвідки. Як бачимо, розвідувальна діяльність Директорії зберегла в основному напрями, форми та методи збору таємної інформації, притаманні спецслужбам Гетьманату. Разом з тим потенціал окремих її різновидів був вищим.

Оскільки функціонування української держави супроводжувалося безперервними бойовими діями, то варто в першу чергу показати роль польової розвідки у безпосередньому забезпеченні військових операцій. У складі частин Армії УНР діяли підрозділи польової розвідки. Працювала вона і в Корпусі Січових Стрільців Армії УНР. Польова розвідка здобувала інформацію шляхом проникнення в близький тил противника, допитів захоплених полонених, опитування перебіжчиків та місцевого населення.

У кожному з п'яти піхотних полків Корпусу існували сотня пішої (80 багнетів) і взвод кінної розвідки (30 шабель). Роботою цих польових підрозділів керували розвідвідділи штабів полків [112, с.278]. Активною діяльністю польової розвідки відзначився "Зимовий похід" військ УНР. У період з 6 грудня 1919 р. до 6 травня 1920 р. частина Армії УНР під командуванням генералів М.Омеляновича-Павленка та Ю.Тютюнника вирушила в рейд по тилах військ Червоної армії і А.Денікіна. Зрозуміло, що операції невеликого 5-тисячного з'єднання в оточенні ворога можливі були лише за наявності сильного розвідувального супроводження. Розвідники частин, що брали участь у "Зимовому поході", глибоко проникали в тили противника, вели опитування місцевого населення. Дані, що вони здобували, доповнювалися інформацією агентури. Всі оперативні накази по рейдовому корпусу спиралися на відомості, отримані таким шляхом [див.: 64]. Уміло організована робота польової розвідки часто ставала однією з головних передумов успіху серйозних військових операцій. Цікавим є приклад розвідувального забезпечення операції по форсуванню частинами Армії УНР р.Дністер в районі Городниці 14 вересня 1920 р.

У вересні 1920 р. головні сили Армії УНР відступали під тиском чисельно їх переважаючих сил Червоної армії у напрямку румунського кордону. Авангард українських військ - 3-я Залізна дивізія - отримала завдання забезпечити переправу головних сил армії через р.Дністер. На підготовку переправи у бойовому та інженерному аспектах було відпущено чотири дні. У районі переправи Дністер являв собою серйозну водну перешкоду шириною до 320 м. До того ж у місцях майбутнього форсування займали оборону радянські сили - 363-й стрілецький полк, посилений двома ескадронами кавалерії й артбатареєю, загалом - до 800 багнетів, 200 шабель при 15 кулеметах і 4 гарматах. Українські сили нараховували до 800 багнетів, 550 шабель при 16 гарматах. Як бачимо, українська сторона лише по артилерії мала вигідну (з тактичних міркувань) 4-кратну перевагу для наступу. Командування українськими силами організувало розвідку місця майбутніх дій. Були вислані спеціальні групи від піхоти, артилерії і саперів. Вивчалися місцевість, придатні для переправи ділянки, сили противника, їх дислокація. Проводилося опитування місцевого населення. Дані польової розвідки доповнювалися інформацією Генштабу Армії УНР. Нарешті, на рекогносцировку виїхав увесь штаб дивізії.

Після всебічного вивчення обстановки сили дивізії успішно форсували ріку, завдали поразки радянським військам, втративши при цьому лише 23 вояків пораненими. Було забезпечено умови для форсування Дністра головними силами Армії УНР. Звертають на себе увагу комплексний характер розвідувального забезпечення операції, координовані дії спецпідрозділів родів військ, використання штабом дивізії при плануванні операції даних, які надходили зі структурних підрозділів різного рівня [224, с.190-200].

З іншого боку, недооцінка ролі розвідувального забезпечення бойових дій призводила до поразок на полі бою. Так, при організації оборони Чернігова від Червоної армії у січні 1919 р. не було організоване вивчення сил і маневрів ворога, ситуації у самому місті. Напад радянських військ на місто виявився повною несподіванкою для його залоги, а в тил українським військам вдарили 600 озброєних прорадянських підпільників [177, с.142; 217, с.9, 57-58, 102-103; 105, с.175-176, 183-184].

Важливим армійським засобом здобування розвідувальної інформації залишалася також бойова авіація. До серпня 1919 р. Армія УНР мала 26 літаків, зведених у два "літунських полки" [121, с.580, 589]. Закон України від 25 січня 1919 р. "Про Флот Української Народної Республіки" передбачав у складі військово-морських сил загін гідроавіації. Щоправда, внаслідок міжнародних обставин Директорія УНР фактично не мала своїх військово-морських сил, хоча її дипломатія активно домагалася від Антанти і "білого руху" повернення Україні бойових кораблів, а уряд здійснював організаційні заходи до створення флоту. У ході бойових дій українська авіація активно вела повітряну розвідку в інтересах сухопутних сил. Застосування авіації як розвідувального засобу закріпив "Статут Польової Служби" від 29 червня 1920 р., який покладав на авіацію першочергове завдання ведення "близької та далекої розвідки", протидії авіарозвідці ворога [32, 1920, вип.1; 26, с.33].

Центральним органом військової розвідки Збройних сил УНР була Розвідочна управа Генерального штабу, яку очолювали в різні періоди полковник П.Ліпко та підполковник О.Кузьмінський. Генштаб працював під проводом полковника О.Сливинського. Після утворення єдиного командування Дієвої армії УНР і УГА Штабом Головного Отамана керував генерал М.Юнаків, справами військової розвідки завідував підполковник Гриців. З липня 1920 р. Генеральний штаб очолив генерал В.Сінклер [233, ф.1075, оп.2, спр.137, арк.1-3зв.; 122, с.457, 549]. У період Директорії УНР військова розвідка України мала таку організаційну структуру: функціонував її центральний апарат, регіональні органи, відповідні підрозділи штабів військових з'єднань (дивізій, корпусів, бригад), згадані вже підрозділи польової розвідки. Військова розвідка здійснювала оперативне забезпечення Армії УНР на стратегічному і тактичному рівнях. Основні вимоги до розвідки та інформації, що нею постачалась, були такі: цілеспрямованість, безперервність, активність, своєчасність, достовірність.

До складу Розвідочної управи входили начальник (посада генерал-хорунжого) та його помічник, окремі відділи: загальний, агентурний, контррозвідувальний, польової жандармерії, закордонний. Про організацію і функції підрозділів контррозвідки і польової жандармерії піде мова далі. Робота закордонного відділу буде висвітлена при розгляді діяльності військового аташату УНР. А зараз варто зупинитися на функціях агентурного відділу центрального апарату.

За штатом відділ мав таку структуру: начальник, два його помічники, начальник школи підготовки агентури. Завданнями цього підрозділу були: контроль за підготовкою агентури розвідки і постановка перед нею конкретних завдань; розробка інструктивних документів щодо організації агентурної розвідки; систематизація інформації, що надходила з агентурної мережі; ведення обліку розвідувальних заходів; первинна аналітична обробка набутої інформації. Щотижня агентурний відділ мав подавати начальнику Розвідочної управи Генштабу комплексний інформаційно-аналітичний матеріал, підготовлений на основі повідомлень агентури, польової розвідки, радіоперехоплення і матеріалів преси. Ця доповідь повинна була містити відомості про дислокацію і загальний стан військ Червоної армії, збройних формувань "білого" генерала Врангеля, отамана Н.Махна. Крім того, цей підрозділ Розвідуправління займався справами організації збройних повстань на запіллі ворога. Такі питання належали до компетенції одного з помічників начальника агентурного відділу.

Отже, на агентурний відділ покладалося вельми широке коло завдань по організації розвідувально-підривної діяльності в тилу противника. При цьому штатна чисельність самого підрозділу була обмеженою. Збільшення обсягу розвідувально-підривної роботи, пов'язане з активізацією збройних зусиль УНР після Варшавської угоди з Польщею у квітні 1920 р. та посиленням повстанського руху проти окупаційного режиму більшовиків, вимагали кардинальної реорганізації розвідувальної системи Дієвої армії УНР. До літа 1920 р. мережа розвідувальних осередків обмежувалась відповідними підрозділами при штабах з'єднань і частин. До складу 2-го відділу штабу дивізії входили начальник дивізійної розвідки та його офіцер для доручень, кілька допоміжних канцелярських працівників на посадах унтерофіцерів ("підстаршин") [233, ф.1078, оп.2, спр.70, арк.59, 61-63].

Змістовно про службу розвідочного відділу (РВ) штабу дивізії сказав полковник Генерального штабу В.Змієнко. В "Конспекті викладів на старшинських курсах" він зазначає, що штаб дивізії зобов'язаний мати всі дані бойової обстановки для прийняття командиром відповідних рішень. Для збору й опрацювання відомостей про ворога в розпорядженні штабу є "мозгова клітка" - розвідочний відділ. Його завдання: збирати інформацію про супротивника, створювати у ворожому таборі та його оточенні сприятливі для виконання рішення умови. РВ мають цікавити такі відомості: розташування військ противника; схеми їх організації та комплектування, тактика бойових дій; персональний склад і характеристики командирів; матеріально-технічне забезпечення військ, засоби зв'язку; система вишколу; настрої у військах та стосунки між особами різної національності; ефективність "нашої" пропаганди щодо противника; настрої у запіллі (всередині краю), чи мають місце зловживання; робота комунікацій: швидкість і чіткість, стан залізниць, рух потягів; розміщення тилових баз й запасних частин; система постачання. З отриманням таких відомостей має скластись загальна картина стану ворожої армії та її боєздатності.

Для всебічного вивчення противника мають використовуватись відповідні розвідочні засоби: служба догляду - командні й обсерваційні (спостережні) пункти тощо - у фронтових частинах; повітряна розвідка і аерофотографування; допит полонених; бойова розвідка з метою вивчення охорони ворога, підступів до нього, захоплення "язиків"; агентурна розвідка, яка налагоджена ще в мирний час, при сталому фронті, та військова агентурна розвідка при маневровій війні. При сталому фронті така розвідка майже неможлива, особливо передача звітів. При рухливих фронтах - цілком можлива і необхідна, особливо в громадянській війні. Застосовувалась в 1-й дивізії січових стрільців. Виправдав себе спосіб залишення агентів у звільненій полосі [8, спр.XXIV-29].

Є відомості про те, що військова розвідка працювала успішно. У підрозділах Армії УНР завжди знали про чисельність противника та його моральний стан. Умови громадянської війни були певною мірою навіть сприятливими для проведення розвідувальної роботи. Дослідник Я.Тинченко зазначає: "Білі, червоні та українці використовували для цього широке коло агентури в тилу ворога, сплачували великі гроші місцевим жителям за подані відомості та мали завжди своїх людей у державних та військових закладах супротивника. Цікаво зауважити, що українська розвідка іноді мала дані про червоні та білі війська більш точні, ніж навіть їхні командування" [217, с.103].

Проте воєнно-політична ситуація вимагала удосконалення структури центрального апарату військової розвідки та створення системи регіональних органів з широкомасштабним планом дій. З цією метою у травні 1920 р. у підпорядкування Розвідочній управі Генштабу переводиться Інформаційне бюро при Корпусі військової жандармерії (скорочена назва - "ІНФІБРО"), котре мало перетворитися на головний робочий орган військової розвідки та контррозвідки Збройних сил республіки. Воно складалося з центрального органу - Центр "ІНФІБРО" та філій Центру "ІНФІБРО".

Згідно з тимчасовими штатами Інформбюро складалося з таких підрозділів: керівництво Інформбюро у складі начальника (ним призначили полковника М.Красовського), помічника начальника, старшого офіцера для особливих доручень, двох молодших офіцерів для доручень, юрисконсульта; загальної канцелярії (начальник, 3 діловоди, 2 канцеляристи, 2 друкарки); 1-го відділу - внутрішнього догляду (начальник, 2 офіцери для доручень, 3 канцелярських співробітники); 2-го відділу - зовнішнього догляду (начальник, 4 офіцери для доручень, 3 канцелярських співробітники); 3-го відділу - розвідочного (начальник, 2 офіцери для доручень, 3 канцелярських співробітники); 4-го відділу - реєстраційного (начальник, який за фахом мав бути криміналістом, його помічник, фотограф, 3 лаборанти, 6 канцелярських співробітників).

На службу до Інформбюро приймалися як військові, так і цивільні особи, які користувалися всіма пільгами військовослужбовців. Йому при необхідності за розпорядженням начальника Генштабу міг підпорядковуватися також загін польової жандармерії. Навчання співробітників "ІНФІБРО" здійснювалось у школі підготовки штатних агентів Розвідочної управи. Таким чином, цей орган військової спецслужби мав таку організаційну структуру, що дозволяла йому автономно виконувати широке коло завдань з постачання розвідувальної інформації, її обробки, підтримки внутрішньої безпеки збройних сил, підготовки кадрів. Головні завдання цього спецоргану визначала Інструкція для співробітників "ІНФІБРО". В ній до числа завдань віднесені: "систематизація і наукова обробка відомостей про військовий, політичний, економічний стан, населення Української Республіки та її сусідів", а також "проведення рішучої боротьби з внутрішніми і зовнішніми ворогами УНР". Таким чином, йшлося про цілеспрямований збір й аналітичне опрацювання розвідувальної інформації з широкої проблематики як на території України (де постійно йшли бойові дії), так і за її межами в інтересах захисту держави.

За Інструкцією таку інформацію співробітники "ІНФІБРО" (як офіційні, так і таємні) повинні були добувати головним чином з перших джерел, тобто у безпосередніх носіїв важливої інформації або з відповідних документів при персональній відповідальності виконавців. План поточної роботи цієї установи мав складати військовий міністр або начальник "ІНФІБРО", але з обов'язковим затвердженням міністром. Такий порядок планування роботи Інформбюро мав за мету забезпечити зв'язок між загальними оборонними зусиллями України та діяльністю військової розвідки республіки. Щодня начальник Інформбюро повинен був особисто звітувати перед начальником Генштабу або керівником військового відомства. Співробітники "ІНФІБРО" призначалися його начальником, а певного рівня керівники - з подальшим затвердженням військовим міністром [233, ф.1078, оп.2, спр.70, арк.17, 49, 50; ф.1092, оп.2, спр.739, арк.34].

Слід зупинитись на функціональності структурних підрозділів "ІНФІБРО". Господарські, фінансові, діловодські та, напевно, й кадрові питання покладалися на загальну канцелярію. Зрозумілі в цілому функції 3-го (розвідочного) відділу. Практичними криміналістичними дослідженнями займався 4-й (реєстраційний) відділ. Але Тимчасовий штат "ІНФІБРО" та інші наявні документи не вносять ясності щодо конкретних завдань 1-го і 2-го відділів (внутрішнього і зовнішнього догляду).

Певні припущення можна зробити на підставі рапорту начальника Головного управління Генштабу Армії УНР міністру внутрішніх справ України від 27 травня 1920 р. стосовно покладених на Інформбюро завдань, до числа яких віднесені: боротьба зі шпигунством з боку інших держав як на терені УНР, так і за кордоном; боротьба з ворожою агітацією і пропагандою у військових частинах та установах, яка загрожувала силі та цілісності Армії УНР; вивчення настроїв у військових частинах та установах, а також стеження за діяльністю окремих військових осіб; вивчення настроїв окремих кіл громадян та населення взагалі; боротьба з дезертирством та злочинними елементами в армії; організація та проведення агентурної розвідки в інших державах; здійснення агітаційно-пропагандистських заходів в арміях та серед населення інших держав; організація повстань та інших підривних акцій за лініями ворожих фронтів; виховання й підготовка агентів для контррозвідки та агентурної розвідки.

Цей перелік завдань дає підстави вважати, що на відділ внутрішнього догляду покладалися функції контррозвідувального забезпечення збройних сил, проведення в їх інтересах контррозвідувальної діяльності на терені України в цілому, а також боротьба з ворожою агітацією і пропагандою, дезертирством і злочинністю в Армії УНР, вивчення діяльності підозрілих військовослужбовців, настроїв у військових частинах та установах, серед окремих кіл громадян і населення взагалі.

Відділ зовнішнього догляду (нагляду - В.С.) здійснював спостереження за відповідними особами в інтересах відділів внутрішнього догляду та розвідочного. Останній же займався агентурною розвідкою в інших країнах, проводив агітаційно-пропагандистську роботу в арміях та серед населення ворожих УНР держав, здійснював у межах своєї компетенції і можливостей контррозвідувальні заходи за кордоном, організовував повстання та інші підривні акції за лініями ворожих фронтів.

Регіональними органами Інформбюро були його філії трьох штатних типів. Філії "ІНФІБРО" створювались, виходячи з потреб оперативної обстановки, за клопотанням його керівництва наказом начальника Генштабу. Філії обслуговували всі штаби військових частин, які були не менше штабу бригади і дислокувалися в зоні відповідальності певної філії. Тимчасовий штат філій Інформбюро передбачав такі їх типи: за штатом "А" у складі: начальника, його помічника, 3 офіцерів для доручень, 6 молодших офіцерів для доручень, 7 канцелярських співробітників (18 штатних посад); за штатом "Б" у складі: начальника, помічника начальника, 2 старших і 4 молодших офіцерів для доручень, 5 канцелярських співробітників (13 штатних одиниць); за штатом "В" у складі: начальника, помічника начальника, 4 офіцерів для доручень, 3 канцелярських працівників (9 штатних одиниць).

Внутрішню структуру філій штату "А" складали відділи внутрішнього догляду, зовнішнього догляду та реєстраційний. Інші два типи філій мали перших два із зазначених відділів. Таким чином, чітко простежувалися основні напрями їх роботи: контррозвідувальне забезпечення військ та підтримка в межах можливостей розвідувальних зусиль "ІНФІБРО". Така організаційна структура дозволяла диференціювати лінії роботи, запобігати дублюванню в діяльності підрозділів. Оскільки філії Інформбюро діяли у певному відриві від Центру в складних оперативно-бойових умовах, Інструкція висувала особливі вимоги до їх начальників, котрі мали організовувати роботу спецслужби на місцях, діяти залежно від ситуації, виявляти ініціативу при прийнятті рішень. Кожний з них наділявся великою самостійністю у плануванні поточної роботи, хоча й мусив принаймні двічі на тиждень надсилати до Центру звіт про оперативні заходи. Начальник повинен був також особисто знати як штатних співробітників філії, так і таємну агентуру, вести її облік, надсилати до центрального апарату картки обліку з фотографіями агентів.

За станом на 22 червня 1920 р. було сформовано такі філії Інформбюро: за штатом "А": Київську та Одеську; за штатом "Б": Вінницьку, Житомирську; за штатом "В": Уманську, Могилів-Подільську, Бердичівську, Жмеринську. Необхідно зауважити, що назви філій внаслідок окупації більшої частини України Червоною армією відображали скоріше не реальні місця їх дислокації, а територіальні напрями роботи. Так, Житомирська й Бердичівська філії розташувалися в Старокостянтинові, Вінницька - в Проскурові, Київська і Могилівська - у Кам'янці.

Про повсякденну діяльність філій Інформаційного бюро дають уявлення директиви начальника Розвідочної управи Генштабу. Вони встановлювали смуги для діяльності розвідувальних груп і осередків Інформбюро: Одеса-Миколаїв-Херсон; Бірзула-Єлисаветград-Кременчук-Полтава; Жмеринка-Черкаси-Золотоноша; Козятин-Канів-Пирятин; Фастів-Київ-Прилуки; Київ-Ніжин-Конотоп. За планами розвідки до вузлових населених пунктів відряджалося 6 резидентів для організації розвідувальної роботи. Два резиденти з двома кур'єрами кожний були направлені до армій Врангеля і Махна. Розвідники повинні були збирати інформацію в тилу і на фронті противника за маршрутом від місця розташування своєї резидентури до лінії фронту. В доручених їм смугах відповідальності резиденти створювали свою агентурну мережу, вербували також і агентів зв'язку, через яких вони щотижня зобов'язані були відправляти зібрану інформацію до Центру [233, ф.1078, оп.2, спр.70, арк.18, 49, 59-64].

Кілька слів про начальника "ІНФІБРО" та сам підрозділ. М.Красовський був професіоналом в оперативно-розшуковій роботі, за царського режиму очолював Київське розшукове відділення Департаменту поліції. Центральна Рада залишила його на службі як офіцера, що сприйняв ідею української державності. Був членом підпільної організації, яка боролася зі спецслужбами австро-німецьких військ, що дислокувалися в Україні за Брестським договором. Зазнав переслідувань. Відзначався принциповістю і наполегливістю, приділяв багато уваги організації агентурної роботи Інформбюро. Особисто працював з агентами, які перебували на зайнятій ворогом території України та за кордоном. З повагою ставився до негласних помічників. У критичній ситуації, пов'язаній з безпідставними намаганнями виконуючого обов'язки начальника Розвідочної управи підполковника Б.Снігіріва (підозрювався у симпатіях до більшовиків) отримати повну інформацію про них, виявив мужність і не назвав жодного агента. Під проводом М.Красовського "ІНФІБРО" працювало результативно: постачало Головному Отаману й іншим представникам вищої влади цінну інформацію щодо воєнно-політичної обстановки як на терені УНР, так і за її межами, ставлення урядових та ділових кіл інших країн до проблеми України та її державотворчих зусиль. Більшовики призначили за голову кожного співробітника Інформбюро по 300 тисяч карбованців, а сам орган називали "петлюрівською ЧК" [233, ф.1078, оп.2, спр.70, арк.17; ф.1075, оп.2, спр.89, арк.22-27; 168, с.427].

Агентурний відділ Розвідочної управи також надсилав таємних співробітників у запілля Червоної армії, її окремі частини і навіть у вище радянське військове відомство. Наприклад, у 1919 р. в Наркоматі військових справ УСРР успішно діяв розвідник УНР Павловський. Відомі факти взаємодії врангелівських і українських спецслужб по створенню спільних підпільних організацій для проведення розвідувально-підривної роботи на окупованій більшовиками території. У 1920 р. така організація виникла у Єлисаветграді під проводом полковника Генштабу Беліченка і юриста Муссія, але була знешкоджена ВУНК 30 серпня того ж року. У травні 1920 р. в Одесі органи ВУНК виявили організацію, створену спільними зусиллями розвідок Врангеля й Директорії, яка готувала збройне повстання проти радянського режиму. Її очолювали колишній командир елітної білогвардійської частини (Дроздовського полку) полковник Гусаченко і брат генерала Армії УНР Ю.Тютюнника. У справі цієї організації було розстріляно 54 активних її учасників [139, с.190, 234, 246; 159, с.16].

Слід акцентувати увагу на тому, що Розвідочна управа Генштабу і підпорядковане їй у травні 1920 р. Інформбюро Корпусу військової жандармерії мали структурні підрозділи, які фактично виконували аналогічні функції, а саме: агентурний відділ Розвідочної управи і розвідочний відділ "ІНФІБРО"; контррозвідочний відділ Розвідочної управи та відділи внутрішнього і зовнішнього догляду "ІНФІБРО". Виникає питання щодо їх службових взаємовідносин і можливого дублювання функцій. На жаль, наявні документи не дають чіткої, однозначної відповіді на це питання. Дещо проливає світло на ситуацію рапорт начальника Інформбюро полковника М.Красовського начальнику Головної управи Генштабу (червень 1920 р.). Висловлюючи сумніви стосовно доцільності функціонування двох аналогічних військових спецорганів, він зазначає, що такі структурні недоречності є наслідком намагань деяких посадових осіб задовольнити власні амбіції та здобути можливість контролю і необмеженого впливу на спецслужби.

М.Красовський підкреслює, що за рішенням військового керівництва агентурний (розвідочний) і контррозвідочний відділи Розвідуправи мали проводити лише "ідейну" (установчу - В.С.) роботу, а технічне виконання завдань цілком покладалося на "ІНФІБРО", але в повсякденній діяльності це рішення практично не виконувалось, а навпаки, щодо останнього здійснювався жорсткий диктат [233, ф.1075, оп.2, спр.89, арк.24]. Таким чином, виходячи із самого факту підпорядкованості та дещо різних рівнів повноважень названих структур, найбільш вірогідними, мабуть, будуть такі припущення: агентурний і контррозвідувальний відділи Розвідуправи як вищі за лініями роботи оперативні підрозділи щодо розвідочного відділу та відділів внутрішнього й зовнішнього догляду "ІНФІБРО" мали виконувати координаційні й контрольні функції.

Але постійні конфлікти між підрозділами Розвідочної управи та її особливим органом - Інформбюро, взаємні звинувачення в некомпетентності і злочинних проявах однозначно свідчать, що структура управи і організація її діяльності не відповідали інтересам справи і не були достатньо ефективними.

До речі, саме про це йдеться і в доповіді виконуючого обов'язки начальника Головної управи військової повинності, віце-директора Адміністраційного департаменту МВС від 11 жовтня 1919 р. на ім'я міністра внутрішніх справ. Висвітлюючи хиби в діяльності "служби безпеченства", автор вказує на різноманітність її органів. "Коли до цього, - зазначає він, - добавити безліч військових контррозвідок і взяти на увагу, що компетенції цих органів не розмежовані, то стане цілком розумілою та запутаність взаємовідносин цих органів, яка панує на місцях і відбивається на справі заведення ладу і спокою в державі" [146, с.77-78].

Висвітлюючи діяльність військових розвідувальних служб Директорії УНР, слід наголосити, що характерною рисою їх роботи була активна участь у заходах по організації повстансько-підпільного руху (ППР) на запіллі ворога. Як уже зазначалося, активно працювали в цьому напрямку: агентурний відділ та Інформбюро Розвідочної управи Генштабу, а також у певному обсязі й інші спецслужби. Повстансько-підпільний рух спирався на широку соціальну базу і став яскравим виразником прагнення українського народу до волі і демократії. Тільки у квітні 1919 р. в Україні, за даними НКВС УСРР, вибухнуло більше 90 антирадянських селянських повстань і виступів. Причини такої ситуації відомі: воєнно-більшовицька експансія в Україну в кінці 1918 - на початку 1919 р.; невдоволення селянства політикою "воєнного комунізму" й диктатурою пролетаріату, які здійснювались методами примушування і жорстокого терору. 17 липня 1919 р. Рада робітничо-селянської оборони УСРР прийняла постанову "Про придушення куркульських і білогвардійських заколотів на селі", де йшлося про надзвичайні методи боротьби - кругову поруку, воєнну блокаду, захоплення заручників, накладання контрибуцій, виселення сімей керівників повстанських загонів. Проте це не принесло бажаних наслідків, більше того - село посилило опір [91, с.159; 86, с.230-234, 238-240].

Спецслужби Директорії використовували повстансько-підпільні формування для збору відомостей розвідувального й контррозвідувального характеру. З цією метою ініціювалось створення у їх складі відповідних підрозділів: інформаційних, розвідувальних, контррозвідувальних та ін. Останні вирішували і проблеми внутрішньої безпеки формувань. Через фронтову смугу для інструктажу, координації дій та прийому розвідувальної інформації переходили до повстанських і підпільних формувань співробітники спеціальних служб Армії УНР. Важливою ланкою ППР був Радомишльський повстанський комітет, який розгорнув підготовку до збройного виступу на території 4 повітів. Комітет розпочав роботу із створення в селах 150 таємних "агентурпредставництв" та об'єднання і підпорядкування собі підпільних організацій в секторі між залізницями Київ-Коростень, Київ-Козятин. Формування основної повстанської групи велось під наглядом отамана Мордалевича. Велику допомогу комітетові надавала його розвідочна філія. Відомо також про існування спецпідрозділів у Полтавському, Катеринославському, Криворізькому, Херсонському повстанських комітетах, а також у штабах Олександрійської повстанської бригади, загоні ім.Гонти і Залізняка на Київщині. У багатьох таких підрозділах працювали офіцери Армії УНР, УГА, колишньої гетьманської армії [54, спр.69270, т.2, арк.92; т.3, арк.215-216; т.6, арк.29; т.17, арк.48; 10, кн.2, с.19; 159, с.19; 102, с.66].

Осередки безпеки повстанців спиралися на широку агентурну мережу. Спецвідділ Полтавського повстанського комітету займався як розвідкою сил "червоних", так і контррозвідувальними заходами. Оперативне виявлення ворожої агентури вела контррозвідка Олександрійської повстанської бригади. Причому її діяльність поширювалася не тільки на вояків-повстанців, але і на населення місцевості, де дислокувалося це формування. Агентура інформаційного (розвідувального) відділу Київської Національної Ради (керівний орган підпільних організацій і груп) проникала до радянських військових частин, збирала відомості про їх склад, постачання, настрої особового складу, вивчала керівних працівників окупаційної влади. Київська підпільна організація, очолювана студентом М.Петренком, спромоглася завербувати навіть одного з командирів Червоної армії й отримувала від нього цінну інформацію [54, спр.69270, т.2, арк.92; 102, с.78; 8, спр.68863, арк.47-49; 42, кн.1, с.315; 139, с.234-235].

У липні 1919 р. органи НКВС зареєстрували 207 антирадянських виступів на території УСРР. Загони отамана Гончара у Васильківському повіті налічували до 8 тис. повстанців, а отамана Зеленого - близько 12 тис. У середині травня на Поділлі взяли участь у виступі 20 тис. чоловік. Уся селянська Україна повстала проти спроби переробити її життя на більшовицький лад. Це стало однією з головних причин падіння радянської влади в Україні влітку 1919 р. Не менш широким був повстансько-підпільний рух і в 1920 р. після відновлення влади більшовиків [233, ф.1092, оп.2, спр.725, арк.4-7; 86, с.234-236, 238-240].

Важливим каналом постачання конфіденційної інформації урядовим структурам була й військова дипломатія. Для управління її поточною роботою у складі Розвідочної управи Генштабу УНР діяв Закордонний відділ у складі 9 офіцерів на чолі з полковником О.Шаповалом (1919 р.) та сотником П.Крижанівським (1920 р.). За станом на березень 1919 р. у відділ входили: начальник, його помічник, перекладач і канцелярист [235, ф.581, оп.1, спр.46, арк.21; 233, ф.1078, оп.2, спр.70 арк.62; 54, спр.69270, т.4, арк.47; 105, с.266]. Посади військових аташе запроваджувались у посольствах УНР 1-го і 2-го розрядів та у надзвичайних дипломатичних місіях.

Організаційно-правовий статус і порядок поточної діяльності військового аташату УНР встановлювала укладена Закордонним відділом Генерального штабу таємна "Інструкція для військових агентів і для осіб, котрі їх заступають". За нею військові агенти або аташе та їх помічники підлягали начальнику Генштабу і перебували на обліку у Закордонному відділі. Крім того, в оперативній роботі за кордоном військові аташе зобов'язувалися виконувати ті розпорядження голів дипломатичних представництв України, що не суперечили службовим завданням аташату. Інструкція спрямовувала поточну роботу військової дипломатії на тісний контакт та взаємодію з цивільною дипломатією в інтересах захисту прав республіки за кордоном. "Військові агенти, - йшлося у згаданому документі, - є повноправними членами нашого дипломатичного представництва". Військові аташе наділялися досить високим загальнодипломатичним статусом: за рангом вони йшли за радниками посольств або першими секретарями дипломатичних місій УНР. Співробітники військового аташату повинні були доводити до повноважних представників України "всі одержані їми відомості політичного змісту, загальні відомості про військову силу держави, а також всі ті інформації військового характеру, котрі можуть бути потрібні для дипломатичного представника". Зі свого боку цивільні дипломати мали інформувати військових аташе про політичні події у країні акредитації, представляти військових дипломатів вищим урядовцям країни перебування, головам іноземних дипломатичних місій і членам дипломатичного корпусу. При призначенні нового військового аташе голова дипустанови УНР повинен був особисто представити його голові держави перебування.

Інструкція точно окреслювала коло службових завдань військової дипломатії за кордоном: 1) Всебічно досліджувати військовий потенціал й організацію збройних сил країни акредитації. 2) Збирати і проводити аналітичну обробку інформації щодо іноземних збройних сил, своєчасно доводити її до відома Головного управління Генштабу УНР. 3) Пильно стежити за інформацією військового характеру у матеріалах зарубіжної преси. 4) Вивчати політичну ситуацію в країні акредитації в частині, що стосується основ військової доктрини або військового будівництва. 5) Всебічно сприяти українським офіцерам, що прибували за кордон, у виконанні їх місії.

Керівний документ військового аташату України наголошував на необхідності не обмежуватися лише збором відомостей про стан іноземних збройних сил. Військові агенти зобов'язувалися надсилати до Генштабу УНР усі найважливіші законодавчі акти, військові та залізничні бюджети країни перебування, картографічні видання іноземних держав, супроводжуючи ці матеріали власними аналітичними викладками і поясненнями. Інструкція орієнтувала на перетворення військового аташату і на механізм постачання українським збройним силам передової науково-технічної інформації. Військові дипломатичні представники мали надсилати до Генштабу інформацію про нові військово-технічні винаходи або вдосконалення бойової техніки, по можливості складати їх детальний опис, здобувати технічну документацію. Як важливе джерело отримання стратегічної інформації розглядалася обробка матеріалів закордонної преси. Військові аташе повинні були передплачувати газети і журнали країни перебування, регулярно вивчати їх на предмет збору відомостей військового характеру.

Велика увага приділялась в Інструкції організації двостороннього оперативного зв'язку між військовим аташатом і Центром. Донесення не таємного характеру дозволялося надсилати поштою або шифрованою телеграмою, таємні документи - дипломатичними кур'єрами. Для ведення секретних телеграфних переговорів або таємного листування військовий аташат користувався спеціальними шифрами, які одержував від Закордонного відділу Генштабу.

Аналіз архівних матеріалів свідчить, що шифрувальні підрозділи українських спецслужб були вкомплектовані досить кваліфікованими спеціалістами. Вони користувалися поширеними на той час шифрами пропорційної заміни, особливо цінними в умовах перманентного воєнного становища УНР, оскільки не потребували тривалої спеціальної підготовки шифрувальників і дозволяли оперативно зашифровувати й розшифровувати документи. Проте ці переваги певною мірою нівелювалися порівняно меншою стійкістю таких шифрів. Фахівці визначають, що напередодні й під час Першої світової війни найпотужніші дешифрувальні служби мали Росія, Німеччина та Англія, криптоаналітики яких набули значного досвіду "зламування" подібних шифрів [233, ф.1077, оп.1, спр.28, арк.25; ф.1075, оп.2, спр.89, арк.23; ф.1078, оп.2, спр.70, арк.2-5; ф.1092, оп.2, спр.713, арк.14-22; 69; 108]. А отже, враховуючи й те, що шифрувальна служба молодої української державності перебувала лише на початковому етапі свого становлення, вельми великою вбачається імовірність, що спецслужби зазначених вище та інших країн могли таким шляхом здобувати таємну інформацію УНР.

Військово-дипломатичні установи мали діяти в тісному контакті один з одним, підтримувати постійний зв'язок з військовими представниками у суміжних державах, надсилати сусідам інформацію, яка могла б стати їм у пригоді.

Інструкція висувала спеціальні вимоги до кандидатів на посади військових аташе. Вони мали бути професійними військовими з відповідним освітнім цензом, орієнтуватися в справах тих іноземних країн, куди планувалося їх призначити. Нормативний документ військового аташату України закликав його співробітників до енергійної, ініціативної роботи, виходячи з місцевих умов країни перебування. Постать військового дипломата, його повсякденна праця й поведінка, за словами начальника Закордонного відділу Генштабу, мали сприяти "зміцненню престижу нашого війська в очах західних наших сусідів".

Природно, що на практиці організація плідної роботи аташату зіткнулася з великими труднощами, які були зумовлені особливостями внутрішньополітичного й міжнародного становища України. Можна виділити кілька головних факторів, що негативно вплинули на діяльність військової дипломатії республіки.

По-перше, це низький рівень державної дисципліни в самій УНР, наявність суперечностей серед вищого командного складу Збройних сил, прагнення керівництва республіки до надмірного політичного контролю за поточною діяльністю військових інституцій. За підтвердженням цієї думки варто звернутися до доповіді начальника Закордонного відділу Генштабу на адресу начальника I-го Генерал-квартирмейстерства Генштабу, в якій підбито підсумки роботи військового аташату України за 1919 р. - першу половину 1920 р. На практиці, йшлося в цьому документі, не було запроваджено чіткого порядку підлеглості військових аташе. Хоча формально вони підпорядковувалися Генштабу, траплялися випадки, коли аташе надсилали інформацію безпосередньо до Головного Отамана і військового міністра, обминаючи Генштаб, котрий змушений був користуватися відомостями не з "перших рук", а через інші верховні інстанції. Зрозуміло, що це негативно позначалося на своєчасному постачанні збройним силам необхідної інформації з-за кордону. Користуючись нерегулярною роботою вищих державних органів, відповідальні працівники військової дипломатії (наприклад, ревізор військових місій отаман Жуковський) діяли за кордоном самочинно, ігноруючи нормативні документи.

По-друге, безпосередньо у військовому відомстві існувала щонайменше потрійна система підпорядкування військових дипломатів - Генштабу, Закордонному відділу, Розвідочній управі. На думку начальника Закордонного відділу, цей підрозділ і підлеглі йому військові аташе мали б підпорядковуватися безпосередньо начальнику 1-го Генерал-квартирмейстерства [233, ф.1078, оп.2, спр.70, арк.1-5].

Третьою причиною незадовільного стану роботи військової дипломатії була погано налагоджена система зв'язку між дипломатичними представництвами й слабкий державний контроль за їх роботою. "Внаслідок тяжких умов комунікації з чужоземними державами, - говорилося у доповідній записці Міністерства закордонних справ УНР (липень 1919 р.), - український уряд не має змоги постійно зноситися з своїми закордонними представництвами... не може часто їх інформувати навіть про найважливіші події в Україні та посилати їм відповідні інструкції". В аналогічних умовах працювали і військові аташе. Як зауважив начальник Закордонного відділу, деякі з військових агентів обмежували свої контакти з Генштабом переважно "вимогами на платню".

Недостатній державний контроль за роботою військової дипломатії стимулював виникнення різноманітних службових порушень серед її співробітників. Низькою була дисципліна, зафіксовані й фінансові зловживання за рахунок військового фонду України [233, ф.3696, оп.2, спр.1, арк.21; оп.1, спр.68, арк.1; ф.1078, оп.2, спр.70, арк.1].

Відомо, що військові аташе постійно відчували нестачу коштів не тільки на оперативну роботу, а й на оплату власної праці. Так, військові дипломати УНР у Парижі не одержували платню протягом 4 місяців, у Берліні - 10 місяців, у Відні - "ніхто не знав скільки". Доходило до того, що військовий аташе України в Грузії змушений був працювати таксистом, аби якось прожити.

Нарешті, на ефективності роботи військового аташату негативно позначався брак кваліфікованих військових кадрів взагалі, і, зокрема, здатних до роботи за кордоном. Тому не дивно, що до його складу потрапляли особи, вся військова підготовка яких обмежувалася унтер-офіцерською школою. "Таке становище з кадрами, - зазначав автор цитованого документа, - призводив до того, що інформація деяких військових агентів з-за кордону мала характер "звичайної белетристики, рефератів преси". Як першочерговий захід по вдосконаленню військово-дипломатичної праці начальник Закордонного відділу пропонував введення спеціальної підготовки для офіцерів аташату, під час якої вони вивчали б військову політику іноземних держав, їх економіку, міжнародне право, дипломатичний протокол та етикет, що дозволило б "перевести справу нашого закордонного представництва з русла хуторянського до західно-європейського зразку" [233, ф.1078, оп.2, спр.70, арк.1].

Крім військових аташе, при представництвах запроваджувалися військово-дипломатичні відділи або секції, котрі діяли на провідних напрямках зовнішньої політики республіки. Ці військово-дипломатичні підрозділи багато зробили для збору конфіденційної інформації та підтримки делегацій республіки на міжнародних переговорах. Так, військовий відділ представництва УНР в Румунії, на чолі якого стояв досвідчений фахівець-артилерист колишньої царської армії генерал-поручник С.Дельвіг, доклав багато зусиль для з'ясування військово-політичної ситуації на Балканах і стану збройних сил балканських держав - південних сусідів України. Як писав С.Дельвіг 18 січня 1921 р., керований ним підрозділ не мав змоги отримати необхідну інформацію через Генштаб Румунії, тому зосередив свою діяльність на зборі відомостей через власні оперативні можливості та вивчення матеріалів закордонної преси. Звіт керівника українських військових дипломатів, про який вже йшлося, дає уявлення про головні напрямки професійного інтересу та конкретні досягнення у справі постачання українському уряду стратегічно важливої інформації.

Підлеглі генерала С.Дельвіга зібрали значні відомості про оборонну доктрину, організацію частин і з'єднань, озброєння та можливості військової промисловості, мобілізаційний контингент, дислокацію з'єднань і залог, командний склад збройних сил Болгарії, Угорщини, Чехословаччини, Югославії, Румунії. Звичайно, при цьому головну увагу було приділено відомостям про збройні сили Румунії, оскільки вона межувала з УНР і тримала під окупацією українські землі Буковини й Південної Бессарабії. За даними військового відділу дипломатичної місії УНР, Румунія в змозі була зосередити на Дністрі проти України 14-15 дивізій. Фактично ж на території від Карпат до Дунаю Румунія тримала 11 дивізій, котрі дислокувалися на значній відстані від кордону з Україною. В Бессарабії ж, як зазначав С.Дельвіг, знаходяться лише 2 дивізії. Румунське командування, робив висновок український військовий дипломат, не збирається розгортати армії проти УНР. Зрозуміло, яку цінність подібні аргументовані прогнози військової дипломатії мали для верховного командування Армії УНР, котра могла діяти, не боячись нападу з боку Румунії, й усі сили кидати на інші напрямки збройного протиборства із зовнішніми ворогами. Про ретельність збору інформації підрозділом С.Дельвіга свідчить хоча б те, що йому було відомо навіть про брак у румунському війську теплої білизни чи про прийом до нього офіцерів колишньої російської та австро-угорської армій (при цьому українські військові дипломати встановили особи кількасот з них) [233, ф.3696, оп.2, спр.33, арк.38-42].

Дуже корисною для України виявилась інформація, здобута співробітниками військової секції дипломатичної місії УНР у Варшаві, яка діяла під проводом генерал-поручника В.Зелинського. Зауважимо, що робота в Польщі з другої половини 1919 р. (після невдачі української дипломатії по відстоюванню прав УНР на західноукраїнські землі на Паризькій мирній конференції) стала головним напрямом зусиль зовнішньої політики республіки. Представництво УНР в Польщі очолив сам міністр закордонних справ А.Левицький. Українська дипломатія вела роботу по виробленню умов широкого договору між Польщею та Україною. Зрозуміло, що узгодження військово-політичного аспекту майбутньої міждержавної угоди вимагало необхідної різнопланової інформації, контролю за намірами польської сторони як міжнародного партнера.

Змістовну інформацію про поточну діяльність військової секції у Варшаві та особливого її органу - Інформаційного бюро - можна почерпнути з доповіді генералу В.Зелинському політичного референта Інформбюро сотника Стрижака від 15 вересня 1920 р. За його визнанням, провідними завданнями Інформбюро були стеження за роботою тих польських військових інституцій, котрі безпосередньо займалися українськими питаннями, й вивчення досвіду організації та діяльності польських спеціальних служб як таких. Головну увагу українські військові дипломати приділили практиці роботи 2-го відділу Генштабу Польщі. Контактами співробітників Інформбюро було охоплене значне коло відповідальних працівників польських спецслужб: шефи та помічники начальників військової розвідки і контррозвідки Польщі ("офензиви" та "дефензиви"), керівники структурних підрозділів "двуйки" та їх помічники й референти, "спеціальний референт з українських справ" капітан Чарноцький та інші.

Однак українські розвідники не обмежувалися лише спілкуванням з верхівкою польських спецслужб і активно вели всебічне вивчення їх молодшого персоналу, який "був набраний виключно з студентської молоді, серед котрих є багато щирих прихильників України". "Знайомство з молодшими співробітниками, - підкреслював сотник Стрижак, - давало мені можливість користуватися ними як агентами, безумовно, лише ідейними, і в кожному разі вони давали багато таких дрібних відомостей і балачок своїх шефів з ними і між собою", які дозволяли відтворити "досить правдиву картину існуючих і борючихся течій в ПГШ". Комплекс заходів, проведених сотником Стрижаком, допоміг йому увійти в довіру до польських посадових осіб і отримати доступ до найтаємніших підрозділів польського Генштабу.

Співробітники Інформбюро української дипмісії спромоглися встановити взаємозв'язок між польськими військовими колами й українофобськими політичними силами. Було з'ясовано, що до керівництва "двуйки" дуже часто почали робити візити функціонери "Партії народових демократів", котра відверто виступала за інтервенцію проти України й повернення "східних кресів" польським землевласникам. Від молодших співробітників польського Генштабу українські військові дипломати довідалися, що лідери партії регулярно запрошують вищих офіцерів генштабу на таємні обіди й вечері до готелів "Брістоль" і "Ампір", часто відвідують номер спецреферента по Україні капітана Чарноцького в готелі "Брістоль", намагаються підштовхнути польську вояччину до нових збройних виступів проти УНР [233, ф.3696, оп.2, спр.281, арк.33-35, 38-39]. Важливі конфіденційні відомості надходили від військового аташе в Австрії (згодом - посла УНР в Угорщині) полковника В.Сікевича [217, с.164-165; 105, с.90].

Розвідувальну інформацію здобувала й цивільна дипломатія республіки. Наприклад, як йдеться у доповіді посла УНР у Німеччині від 1 травня 1920 р., посольство одержувало інформацію про склад, чисельність, дислокацію й морально-політичний стан військ Врангеля на півдні України. Там же йшлося, що встановлено причетність "білої" організації "Правительственный Сенат" до вбивства кубанського політичного лідера Рябовола, котрий прихильно ставився до суверенної України [8, спр.68867, арк.5, 22].

До збору розвідувальної інформації за кордоном залучалися і військово-санітарні місії УНР по репатріації, котрі були направлені у Відень, Берлін і Рим. У складі місій працювали офіцери, лікарі, священики. Спілкування з десятками тисяч військовополонених українців, яким місії допомагали повернутися в Україну, дозволяло торкатися великого масиву інформації у вигляді власних спостережень полонених про країни перебування. Відомо, наприклад, що "збірна станиця" такої місії УНР у Відні проводила опитування полонених про обстановку в Польщі, Німеччині, Італії та Югославії [235, ф.581, оп.1, спр.196].

Одним із шляхів здобуття спецслужбами УНР розвідувальної інформації за кордоном були відрядження до держав, що викликали інтерес окремих військових і цивільних осіб як емісарів з відповідними завданнями. Ця форма діяльності була доцільною за умов відрізаності ряду територій УНР зонами ворожої окупації, що перешкоджало створенню повноцінних розвідувальних мереж.

Наскільки корисними були такі заходи, свідчить діяльність одного з емісарів на Кубані у 1919 р. До української дипмісії на Кавказі відрядили під виглядом кур'єра МЗС УНР сотника О.Євтухова. Повертаючись у серпні 1919 р. із відрядження, він повідомив у Центр, що ним зібрано значну інформацію про ставлення правлячих кіл кубанської автономії до України. Кубанська Крайова Рада, йшлося у доповіді українського розвідника, різко опозиційно ставиться до Добровольчої армії і обіцяє "не дати ані жодного козака на боротьбу з українцями". У Катеринодарі за ордерами Крайової Ради проведено арешти агентури "білих". О.Євтухов висловив уряду УНР ряд рекомендацій щодо підтримки контактів з кубанською владою в інтересах протистояння російському "білому" руху, використання української діаспори для відповідного впливу на ситуацію в цьому регіоні [54, спр.69270, т.31, арк.77].

Цікавою уявляється і місія до Катеринодара емісара Ю.Скугар-Скварського. Він за завданнями Верховної влади УНР неодноразово переходив лінію фронту за фальшивими документами, в тому числі і "посвідченням" Київської ГубНК, збирав інформацію про сили "червоних", контактував з антирадянським підпіллям. У Кам'янці, де тоді перебувала Директорія, Ю.Скугар отримав від її члена А.Макаренка завдання таємно виїхати на Кубань, зібрати відомості про сили й плани дій Добровольчої армії, а також схилити кубанську владу до відкритого збройного виступу проти А.Денікіна. Від проводу партії українських емісарів він отримав довірчого листа до одного з політичних діячів Кубані І.Макаренка. Голова МЗС УНР А.Левицький виділив емісару 18 тис. царської і керенської валюти з секретного фонду Директорії й дав адресу впливового "кооперативного батька" Кубані М.Левицького. 5 серпня 1919 р. Ю.Скугар виїхав до окупованого денікінцями Києва. Познайомився з машиністами паротягів і під виглядом помічника машиніста дістався до Катеринодара. Весь час він перебував там на нелегальному становищі. В Катеринодарі Ю.Скугар отримав від члена Особливої Наради Доброармії І.Макаренка інформацію про передислокацію її частин. Український розвідник у бесідах з І.Макаренком зондував можливості створення єдиного збройного фронту Кубані й УНР проти "білих". Однак кубанський лідер песимістично оцінив можливості УНР продовжувати збройну боротьбу і відмовився від якихось конкретних кроків до повернення з Парижа голови місцевого уряду Л.Бича. 15 вересня Ю.Скугар взяв участь у секретній нараді Кубанської Ради, де закликав до спільної боротьби за незалежність проти сил російської реакції. Голова Ради І.Кримгирей привітав боротьбу українського народу і передав йому братній привіт від українців Кубані. 22 вересня емісар повернувся до Києва, звідти дістався до місця перебування Директорії. Там він надав С.Петлюрі докладну (на 28 сторінках) доповідь про свою подорож, звітував перед А.Макаренком і ЦК УПСР [54, спр.69270, т.18, арк.23, 60]. Але подальшого розвитку ця справа не отримала.

Ще одним пріоритетним напрямом спеціальних заходів військової дипломатії за кордонами УНР було сприяння у вирішенні питань закупок зброї та іншого майна для Дієвої армії УНР. Ця робота була дуже потрібною тоді, коли збройні сили республіки залишилися відрізаними від головних військово-промислових баз Сходу та Півдня України. У складі Головної управи постачання Генштабу УНР функціонував відділ закордонних закупок на чолі з поручником Є.Ружницьким у складі 8 офіцерів та 5 військових урядовців [216, с.98].

Упродовж свого існування Директорія неодноразово асигнувала кошти для придбання зброї за кордоном. Так, 7 травня 1919 р. Глава Директорії й уряд УНР виділили 50 млн. гривень на ці потреби [235, ф.581, оп.1, спр.31, арк.21].

Найбільш цікавим прикладом проведення операції по закупівлі військового майна за кордоном (що само по собі вимагало володіння докладною інформацією про становище в країні перебування, застосування специфічних методів роботи) може розглядатися місія до Румунії офіцера Генштабу А.Стрижевського. Цей військовий емісар відбув до Румунії у жовтні 1919 р. за наказом С.Петлюри. У Бухаресті, діючи напівофіційним шляхом, він за допомогою прихильних до Української держави політичних та ділових кіл створив "групу сприяння" для закупівлі зброї для Армії УНР. Впливові підприємці Румунії допомогли Стрижевському зустрітися з представниками урядових кіл країни і отримати дозвіл "приватним" чином закупити необхідну продукцію. Вдалося розмістити у Румунії замовлення на продаж Україні 400 тис. гвинтівок, 2000 кулеметів, 180 гармат, 30 бронемашин, великої кількості набоїв [216, с.100]. Сьогодні важко судити, чи отримала УНР озброєння за цією домовленістю, однак можна припустити, що в скрутних воєнно-політичних умовах після поразки Армії УНР влітку 1920 р. ця визначна закордонна операція спецслужб України не дала бажаних наслідків.

Коли йдеться про закордонну роботу спеціальних служб УНР, виникає питання про джерела фінансування їх діяльності. Як доповідав своєму керівництву 2 вересня 1920 р. співробітник особливого відділу ВНК 14 армії "червоних" Бірюков, колишній військовий міністр УНР М.Шаповал мав у своєму розпорядженні до 350 закордонних агентів у різних куточках Європи. Політика С.Петлюри за кордоном проводилась через цю агентуру. Для організації такої діяльності виділялися величезні суми із таємного фонду Директорії. У одного із виявлених агентів було знайдено значну кількість діамантів, золота, срібла та інших коштовностей [54, спр.69270, т.4, арк.46-48, 127-128]. Як свідчать сучасники, С.Петлюра справді переказував закордонним дипмісіям УНР значні валютні кошти, котрі накопичив Гетьманат П.Скоропадського [127]. Проте архівні документи містять численні скарги українських дипломатів та співробітників спецслужб (про це, наприклад, йдеться у згаданій доповіді сотника Стрижака) на гостру нестачу коштів для поточної роботи. Цілком імовірно, що левова частка валюти і коштовностей, що потрапила за кордон, була використана не для забезпечення роботи закордонних установ, а заощаджена для лідерів республіки на випадок евакуації з України. Інакше важко зрозуміти, за рахунок чого з листопада 1920 р. підтримував своє існування та проводив активну розвідувально-підривну роботу проти УСРР Державний Центр УНР в екзилі.

Для Розвідочної управи гострою була проблема підбору й підготовки кваліфікованих кадрів, їх виховання в дусі відданості Українській державі.

Більшість співробітників в минулому були цивільними, не мали належної підготовки, але щиро бажали взяти участь у боротьбі Української держави за свою незалежність і територіальну цілісність. Отже, військова розвідка УНР відчувала гостру нестачу кадрів взагалі, а особливо кваліфікованих. Доцільно порівняти штатну чисельність центрального апарату і філій "ІНФІБРО" та реальну вкомплектованість цих установ. Так, у центральному апараті Інформбюро за штатом передбачалося 48 посад, а фактично працювало (за станом на кінець червня 1920 р.) 18 осіб; загальний штат філій повинен був мати 89 співробітників, а реальна їх чисельність досягла лише 35. Отже, вакантними залишалося майже дві третини штатних посад [233, ф.1078, оп.2, спр.70, арк.29-31зв.].

Пошуки шляхів розв'язання складної кадрової проблеми нерідко приводили до простого, на перший погляд, рішення: залучати до роботи в розвідувальних і контррозвідувальних структурах колишніх офіцерів жандармерії, поліції, військових спецслужб або й просто стройових армійських офіцерів зруйнованої імперії. Це давало певні позитивні результати, особливо з чисто професійної точки зору. Але далеко не скрізь така кадрова політика виправдала себе, приклади чого вже наводились.

Для підготовки спеціалістів розвідувальної й контррозвідувальної справи у структурі Розвідочної управи передбачалося створення спеціальної "Школи виховання розвідчиків". Її управління складали: начальник (підлягав особисто військовому міністру), його помічник і канцелярист. Начальником школи призначалася військова чи цивільна людина, достатньо обізнана з роботою спеціальних служб. Викладачами школи запрошувалися при необхідності військові чи цивільні особи [233, ф.1078, оп.2, спр.70, арк.17-48]. Номенклатура спеціальностей навчального закладу визначалася тими напрямками роботи, яких найбільше вимагала загальнополітична й оперативна обстановка в умовах воєнного часу. Тобто, школа мала готувати фахівців, здатних організувати розвідувальні й контррозвідувальні осередки в тилу ворога, на окупованій території, а також забезпечувати доставку інформації до Центру. Встановлювався однорічний термін навчання. У положенні про школу зазначалося, що її завдання - у "всебічній освіті курсантів", котрі мають оволодіти несенням спеціальної служби (пройти курс спецдисциплін - В.С.), ознайомитися з військовим, політичним і економічним становищем в УНР та за кордоном. До програми навчання входили також політична економія, політична географія, статистика, українська мова, іноземні мови (німецька, французька, польська, румунська), основи законодавства, економічна географія, комерційні бухгалтерія й діловодство, товарознавство, прикладна хімія і піротехніка, стенографія, стройова підготовка та гімнастика. Отже, після опанування згаданих предметів курсант школи ставав всебічно підготовленим працівником спеціальних служб, міг виконувати завдання розвідувальної, контррозвідувальної роботи, вести диверсійну діяльність, боротися з економічними злочинами.

До цього спеціального навчального закладу зараховувалися офіцери і військовослужбовці рядового складу віком від 18 до 30 років, що мали належний освітній рівень, а також добровольці з числа цивільної молоді. Курсантами могли стати і жінки віком від 18 до 25 років. Після закінчення школи її випускники зобов'язувалися прослужити в органах не менше трьох років [233, ф.1078, оп.2, спр.70, арк.17-48]. У Тимчасових штатах Розвідочної управи та Інформбюро Генштабу передбачалися школи навчання агентів. У багатьох інших документах цих відомств, а також Департаменту політичної інформації МВС також ідеться про необхідність створення школи агентів спецслужб УНР [233, ф.1092, оп.2, спр.176, арк.7; спр.339, арк.3; ф.1078, оп.2, спр.70, арк.17, 59-62]. Планувалося готувати агентів різних спеціальностей, у тому числі й агентів-резидентів для розвідки та контррозвідки, агентів-ходоків, агентів зв'язку тощо. Відомостей про функціонування названих навчальних закладів, їх штати, структуру, програми навчання немає. Не виключено, що йдеться про вищезгадану "Школу виховання розвідчиків", оскільки після її закінчення багато штатних працівників мали використовуватись у ролі агентів на найбільш гострих і відповідальних ділянках роботи. Значна ж частина із них мала статус позаштатних таємних працівників.

Потрібно також сказати й про те, що всі співробітники-військовослужбовці та цивільні працівники Розвідочної управи після зарахування на службу (роботу) приймали спеціальні обітниці-клятви щодо чесного і сумлінного виконання покладених на них обов'язків в інтересах Української держави. Тексти обітниць були передбачені урядовим законом, затвердженим Головою Директорії С.Петлюрою 13 жовтня 1919 р. [233, ф.1092, оп.2, спр.98, арк.100-100зв.; ф.1115, оп.1, спр.1, арк.243-244].

Таким чином, більш чітко, ніж в період Гетьманату, визначилась система військової розвідки як в горизонтальному, так і вертикальному вимірах. Оперативніше здійснювалось інформаційне забезпечення Армії УНР на тактичному й стратегічному рівнях. Починають задовольнятися потреби у розвідниках не тільки для сьогодення, а проводиться підготовка таких кадрів і на перспективу, створюються для цього спеціальні навчальні заклади.