7.«Москаль-чарівник» – перший водевіль української драматургії нул. Морально-етичні та суспільно-політичні питання у водевілі.

Водевіль “Москаль-чарівник” – твір, що ґрунтується на естетичних засадах класицизму, чималою мірою, притаманних і тодішній українській літературі. Ці засади є в даному разі провідними, хоч і доповннюються та переплітаються з іншими стильовими принципами. Завдяки стильовому “перенизуванню” та взаємодії витворюється особлива жанрова повнота і повноцінність, оскільки, на нашу думку, саме стильовий синкретизм водевілю не дозволяє цьому жанрові української драматургії зберігати самодостатню комічну тональність на рівні тих естетичних категорій, що характеризують суто комічний пафос, а саме – на рівні конфлікту “низького” з “низьким”. Щодо “Москаля-чарівника” та найближчих до нього в часі творів цього жанру можемо констатувати наявність “естетики тотожності” (термін Ю.Лотмана), тобто співзвучності як у тематичному плані, так і в ліпленні образів-персонажів. Це дає змогу співвідносити систему образів і тем українських водевілів XIX ст., маючи за орієнтир закладений у “Москалеві-чарівнику” своєрідний естетичний вимір, найбільш вивірений і виважений у цьому жанровому гнізді української драматургії.

Водевіль І.Котляревського дає змогу розкрити глибинні пласти моральних якостей, збагнути – відповідно до естетичних та етичних норм першої половини XIX ст. – причини і суть несподіваних поворотів у трактуванні поведінки персонажів, а також пафос у їхніх характеристиках.

Хист І.Котляревського-драматурга у водевілі “Москаль-чарівник” виявився не так в оригінальності колізій та інтриги (з огляду на їх “універсальність”), як у вибудові системи образів твору. В центрі уваги високохудожнього водевілю – питання моралі, етики і побуту. Уже з перших реплік персонажів автор чітко означує їх діаметрально протилежні життєві позиції, підкріплені, з одного боку, мовною простотою і чіткістю, а з другого – словесною еквілібристикою та намаганням приховати нею справжній сенс того, що відбувається. “Москаль-чарівник” за характером колізій – водевіль учинків.

8.Сентименталізм як напрям і його особливості у творах українського письменника.

Сентименталізм (від франц. sentiment — почуття, почуттєвість) — літературний напрям другої половини XVIII — початку XIX століття, що характеризується прагненням відтворити світ почуттів простої людини й викликати співчуття до героїв у читачів. Дискусійною залишається проблема існування сентименталізму в українській літературі, хоча риси цього напряму спостерігаються у творчості деяких визначних українських письменників, зокрема І. Котляревського («Наталка Полтавка») та Г. Квітки-Основ'яненка («Маруся», «Сердешна Оксана»). сентименталізм як певний умонастрій з характерними ознаками: почуття як основна людська цінність і вимір, меланхолійна мрійність, песимізм, почуттєвість, особистіс-ність переживань тощо. Мовні засоби сентименталістів мали викликати зворушення до зображуваного. Таку роль виконують, наприклад, пестливо-зменшувальні слова в повісті Г. Квітки-Основ'яненка «Маруся»: «Наум бачить, що Маруся зовсім змінилась на лиці: стала собі рум'яненька, як зоренька перед сходом сонця, очиці як ясочки грають; веселенька і від неї наче сяє...» Не існує єдиної думки в літературознавстві на предмет наявності сентименталістського напряму в українській літературі. Найвидатніші вітчизняні літературознавці О. Білецький та Д. Чижевський вважали, що вияву в українській художній свідомості сентименталізм не здобув. «В українській літературі, — зауважує Дмитро Чижевський, — немає потреби утворювати з кількох творів Квітки та одного твору Котляревського окремого літературного напряму». Розглядаючи оповідання Квітки, які нерідко характеризуються як сентиментальні, вчений зазначає: «В них є чуттєвий елемент, чутливі сцени, але немає сентиментального стилю, „чутливого" змалювання подій з суб'єктивними виявами почуття самого автора». Проте існує і протилежна точка зору. Так, І. Лімборський вбачає типологічну спорідненість українських письменників XVII— XVIII століть із європейським сентименталізмом. Дослідник стверджує, що в першій половині XIX сторіччя сентименталізм проявив себе в усіх родах української літератури . Звичайно, напрям сентименталізму не міг не мати певних негативних рис, до яких можна віднести нудотність і слізливість, моралізаторство і дидактизм. Однак здобутки цього напряму — нові жанрові форми, психологічний аналіз, інтерес до життя простої людини, почуттєва сторона людського існування тощо, — створюють ґрунт для літературних напрямів, які приходять на зміну сентименталізмові в XIX столітті. Естетичні й поетичні риси, форми й засоби сентименталістської літератури використовуються у творах романтизму й реалізму. Основна колізія сентиментально-реалістичних повістей письменника — долання позитивними героями з трудових верств, переважно з селянства, суспільних і соціально-побутових перешкод, що виникають на шляху влаштування їхньої долі («Маруся», «Сердешна Оксана», «Щира любов») чи долі інших людей («Добре роби — добре і буде», «Козир-дівка», «Божі діти»).