4.2. Соціально-психологічні особливості колективу

Людська праця може бути індивідуальною і колектив­ною. Індивідуальна праця полягає в самостійному вико­нанні поставленого завдання: працівник змушений само­стійно розв'язувати свої виробничі проблеми. Певною мі­рою його праця відбувається під наглядом і за допомогою керівника. Безперечно, індивідуальна праця не здійсню­ється у цілковитій ізоляції від праці на інших робочих міс­цях: людина, яка працює за індивідуальною програмою, має різноманітні контакти зі своїми співробітниками, осо­бами поза організацією.

Колективна праця полягає у спільному тривалому ви­конанні двома чи кількома особами поставлених завдань або виконанні завдань, поставлених перед усім колекти­вом. Крім того, працюючи індивідуально, людина є учас­ником одного чи кількох спеціально сформованих, орієн­тованих на певні завдання колективів. За колективної пра­ці виникають різноманітні відносини між індивідами, що виражаються в їх діях, реакціях і переживаннях.

На характері цих відносин позначаються індивідуальні та колективні потреби й інтереси, що є рушійними силами особистості.

Зважаючи на різноманітні особливості трудового ко­лективу, займаючись технологічним процесом виробниц­тва, його ресурсним забезпеченням, керівник повинен не менше зусиль приділяти формуванню і поточному управ­лінню системою відносин між працівниками. Щодо цього влучно висловився видатний американський менеджер Лі Якокка: «Я не знаю, як виробляється той чи інший ви­ріб, але я знаю, як розставити людей, щоб цей виріб виро­бити якнайкраще».

Для розуміння сутності і причин відносин між праців­никами менеджер повинен володіти знаннями індивіду­альної і соціальної психології.

Першопричиною, рушієм будь-якої цілеспрямованої діяльності є потреба в чомусь. Тому психологічний аналіз діяльності людини завжди починають із з'ясування при­чин, що спонукали до певної діяльності, тобто з аналізу потреб суб'єкта діяльності. У кожній ситуації індивід ке­рується не однією потребою, а їх системою, яку утворюють потреби-відношення (наприклад, фізіологічна чи соціаль­на залежність суб'єкта від об'єкта — предмета потреби); потреби-стани (функціональні потреби життєдіяльності організму); потреби-цілі (усвідомлення необхідності, зу­мовленої потребами організму, вимогами суспільства, нор­мами поведінки); потреби-емоції (ситуативно виникаючі потреби, наприклад в емоційній розрядці, в емоційному спілкуванні) та ін.

Залежно від справ на виробництві, поведінки інших учасників спільної діяльності індивід опиняється у життє­вій ситуації, яка спонукає до роздумів (що, як і для чого він повинен зробити), і прийняття відповідних рішень. З часом у нього, як і в інших працівників, виникають почут­тя приязні чи ворожості до тих, хто працює поруч.

З огляду на особливості поведінки, виокремлюють такі типи працівників:

а) самостійні. Вони незалежно мислять, прагнуть до по­шуку нових рішень, творчо ставляться до справи, сміливо відстоюють свої погляди, самостійні у виконанні розпоря­джень, нерідко виходять за межі своїх обов'язків, не боять­ся конфліктів. Такі працівники здатні виконувати завдання підвищеної складності, відповідати за доручену роботу;

б) обережні. Вони орієнтовані на запланований резуль­тат і не виходять за межі завдань. Іноді можуть мати влас­ну думку, відстоювати свою позицію і право на самостій­ність, що з боку сприймається, як упертість;

в) сумлінні. їм притаманні масштабне бачення справи, глибокий аналіз обстановки, творчість. Однак вони боязкі, не завжди наважуються висловити своє розуміння ситуа­ції, уявлення про необхідні дії. Маючи іншу думку, не бо­рються за неї, а лише знижують активність, що нерідко по­роджує внутріособистісний конфлікт;

г) терплячі. Погоджуються з будь-якими завданнями і пунктуально їх виконують, розпорядження керівника не викликають у них жодних сумнівів, оскільки вони довіря­ють його кваліфікованості і компетентності.

Керівництво спільною діяльністю працівників із метою формування позитивної системи міжособистісних відносин відбувається на основі принципів взаємозалежності, до­цільності, впорядкованості, підпорядкованості, результа­тивності, комунікативності, динамізму. У зв'язку з цим функціональні обов'язки менеджера як одного з учасників міжособистісних відносин у колективі полягають у такому:

1. Визначення цілей. Оскільки нормативна система ці­лей організації не тотожна системі індивідуальних цілей працівників, постає необхідність їх узгодження. Таке уз­годження можливе через підпорядкування індивідуальних цілей членів колективу нормативній системі цілей або завдяки пошуку компромісу між вимогами нормативної та індивідуальної моделей поведінки членів організації.

2. Організування спільної діяльності. Сутність його по­лягає у формуванні структури і системи управління, забез­печенні умов нормального функціонування організації, виробленні нормативних алгоритмів управління та ін. У психологічному сенсі організування спільної діяльності передбачає врахування психологічних і психофізіологіч­них особливостей працівників, розстановку кадрів відпо­відно до індивідуальних особливостей і міжособистісних відносин. Важливим аспектом організування спільної ді­яльності є здійснення заходів, які сприяють усвідомленню працівником своїх прав і обов'язків як особисто цінних, особисто значущих, так і зовнішньо визначених, формаль­них. В організуванні спільної діяльності людей слід врахо­вувати психологічну сумісність працівників — психоло­гічну і соціальну адаптацію людей одне до одного, що є передумовою і запорукою виконання ними своїх обов'яз­ків. Найвідчутніше вона виявляється у конфліктних і передстресових ситуаціях, за дефіциту часу тощо.

3. Відповідальність за результати спільної діяльності. Менеджер, будучи уповноваженою і довіреною особою власників у трудовому колективі, відповідає за стан справ у ньому і результати його діяльності. Його відповідаль­ність передбачає наявність формальних вимог до праців­ників, підкріплених заздалегідь обумовленими санкція­ми. Пов'язана вона також із суб'єктивним ставленням працівників до нормативних вимог, яке може бути актив­но позитивним, пасивним, а іноді й негативним. На цій підставі у кожному випадку досить точно можна судити про стиль керівництва, особистісні якості менеджера і мо­рально-психологічний клімат у колективі залежно від до­мінуючого ставлення працівників до нормативних вимог.

Існує відмінність між психічною реакцією людини на відповідальність за особисті вчинки і реакцією на відпові­дальність за поведінку й результати спільної діяльності колективу, де зусилля менеджера в досягненні мети опосе­редковуються зусиллями підлеглих. Сумніви менеджера у правильності дій підлеглих породжують у нього невпевне­ність у кінцевому результаті діяльності колективу. Мене­джер починає побоюватися, що у разі невдачі до нього бу­дуть застосовані санкції не за його особисту діяльність, а за невдалі дії колективу. Це негативно впливає на його психі­ку. Тому він повинен володіти необхідним запасом стресостійкості. Ефективність керівництва організацією знижує і непропорційний розподіл прав і відповідальності відпо­відно до посадового рівня в ієрархічній структурі управ­ління.

4. Координування спільної діяльності. Полягає воно в розподілі завдань серед працівників відповідно до їхніх можливостей, а також нормативних вимог, цілей, завдань і неформальних установок верхніх рівнів організаційної структури. Це означає, що менеджер має визначити, хто, що, коли, де і як повинен робити в колективі на певний момент.

5. Контролювання спільних і індивідуальних дій (хто, що, коли, де і як робить). Із цим пов'язані специфічні ви­моги до соціально-психологічних характеристик особис­тості менеджера. На рівні буденної свідомості це означає необхідність справедливого оцінювання менеджером дій підлеглих. Справедливість як соціальна цінність є провід­ною у системі соціально-психологічних регуляторів пове­дінки особистості. Як свідчить практика, підлеглі завжди очікують від менеджера справедливої оцінки досягнутих ними результатів.

6. Мотивування колективних та індивідуальних дій. Всі прийоми і форми мотивування полягають у примушуванні й відзначенні. Примушування основується на загрозі того, що ігнорування доручення спричинить гірші наслідки, ніж дискомфорт, пов'язаний із зусиллями на виконання дору­чення. Відзначення — це обіцянка, що виконання доручен­ня матиме наслідки, корисний результат яких перевищить витрати на виконання доручення.

Домінування примусу породжує почуття стурбованос­ті, розчарування, безвиході, може вилитися у відкритий чи прихований протест, тривалий конфлікт. Навіть за від­сутності конфлікту почуття тривоги, побоювання непри­ємних наслідків гальмує будь-яку, передусім творчу, діяльність. Менеджер, який зловживає використанням факторів примусу, створює для себе додаткові труднощі при виконанні функціональних обов'язків контролювання й координування. За таких умов контролювання може пе­рерости в настирливе опікування, від чого потерпатиме справа, оскільки умови сучасного виробництва вимагають від працівників ініціативи і творчості.

Мотивування індивідуальних і колективних зусиль є і важливим виховним прийомом, що вимагає глибокого проникнення у психологію іншої людини, належного рів­ня психолого-педагогічної підготовки менеджера. Вибір адекватних мотиваторів не можна обмежувати приписами нормативної моделі колективної діяльності.

7. Здійснення комунікативних зв'язків між колекти­вом та іншими структурними підрозділами й рівнями по­сад у посадовій ієрархії. У системі комунікацій організації та за її межами є комунікації, які належать до функціо­нальних обов'язків менеджера — передавання службової інформації про справи на виробництві від верхніх рівнів до нижніх, і навпаки. Якщо вся інформація проходить тільки через менеджера, можливі значні відхилення поведінки підлеглих від приписів нормативної моделі організації. Наслідком монополізації інформації є збої у функціону­ванні нормативних каналів інформації, внаслідок чого працівники отримують відомості через неформальні, зде­більшого спотворені неповні відомості. При цьому в колективі можуть поширюватися різноманітні чутки, що погіршує психологічний клімат і підриває основу спілку­вання менеджерів і підлеглих.

Соціально-психологічна складова перерахованих фун­кціональних обов'язків менеджера полягає в їх органічній єдності. Йдеться про те, що функціональні обов'язки ме­неджера, як і функції менеджменту, не можна вважати не­залежними одні від одних. Реалізуються вони в діалектич­ній єдності процесів єдиноначальництва і самоорганізації.

Сукупність відносин між працівниками, між працівни­ками і керівниками створює соціально-психологічний клі­мат у трудовому колективі.

Соціально-психологічний клімат — характерний для організації комплекс норм, що визначають поведінку працівників.

Він обумовлює мотивацію працівників, ефективність їх праці, ступінь самореалізації, індивідуальні досягнення в системі організування праці.

Соціально-психологічний клімат у колективі органі­зації залежить від: виду діяльності, її місії і стратегії; зміс­ту праці і використовуваних технологій; кадрової політи­ки керівництва стосовно підлеглих; стилю керівництва, ефективності контролю; рівня партисипатії; потреб пра­цівників і напрямів внутрішньої мотивації (влади, до­сягнень, добрих стосунків, безпеки); психічних якостей працівників (типів особистостей, темпераменту, рівня інтелігентності); рівня компетенції працівників; сукуп­ності засобів заохочення, засад їх використання, способів оцінювання працівників; функціонування інформаційно-комунікаційної системи; міжособистісних відносин (рівня згуртованості членів колективу); рівня інноваційності; ор­ганізаційної культури.

На соціально-психологічний клімат також впливають організаційна, соціальна структури, розміри організації та її відокремлених підрозділів, ситуація в навколишньо­му середовищі, фінансовий стан, диференціація рівня оп­лати працівників всередині організації, в організаціях з найближчого середовища та в організаціях-конкурентах.

У різні періоди функціонування організації ці чинники по-різному впливають на соціально-психологічний клімат у ній. Наприклад, про тип соціально-психологічного клімату свідчить використання мотиваційних засобів: мотивування досягнень, мотивування влади, мотивування належності до груп. Перевага певного мотиваційного засобу в діяльності керівних кадрів зумовлює становлення відповідного соці­ально-психологічного клімату, який може бути інновацій­но-технократичним, авторитарно-автократичним, това­риським, бюрократичним, інноваційно-партисипативним.

На сучасному етапі все більше уваги приділяють інно-ваційно-партисипативному клімату. Діяльність щодо за­провадження його в організації пов'язана з підвищенням кваліфікації і розвитком виробничих умінь працівників, інноваційністю, колективізмом (згуртованістю), вдоскона­ленням системи комунікацій та оцінювання працівників.

.Основою інноваційно-партисипативного клімату є ко­лективізм, джерелами якого є взаємозалежність завдань, взаємозалежність результатів, відчуття сили групи.

Взаємозалежність завдань можлива лише в управлін­ні, сконцентрованому на процесах гуманізації змісту пра­ці кожного співробітника. Взаємозалежність результа­тів реалізується у відчутті членами групи значення і нас­лідків праці, на основі чого формується у працівників почуття належності до групи. Відчуття сили групи постає як спільне переконання в результативності здійснюваної діяльності, гарантованості досягнення цілей (успіхів).

Колективізму неможливо досягти, не створивши в орга­нізації відкритої, прозорої, налаштованої на взаєморозумін­ня і співпрацю комунікаційної системи. Рух інформації не може бути однобічним (керівництво — виконавці), не менш важливий і зворотний процес її руху. Без відповідних кому­нікацій неможливо визначити умови співпраці, переконати в необхідності змін, подолання опору змінам.

Важливим чинником скерування працівників до бажа­них дій є система їх оцінювання, яка виконує мотиваційну й інформаційну функції.

Загалом атмосфера міжособистісних відносин не мен­ше впливає на поведінку людей в колективі, ніж застосо­вувані до них норми, регламенти поведінки. Зважаючи на це, керівництво повинно дбати про створення необхідного соціально-психологічного клімату, відкривати можливос­ті для розвитку його в доцільному напрямі стараннями всіх працівників.

Висновки

1. Будь-який трудовий колектив долає у своєму розвитку низку послідовних стадій. З'ясувати, на якій стадії знаходиться певний тру­довий колектив можна на основі аналізу ступеня його згуртованості, яка свідчить, що колектив є певною цілісністю в межах організації. Згуртованість сприяє ефективному функціонуванню кожного праців­ника і всього колективу, формуванню в ньому сприятливого соціаль­но-психологічного клімату, забезпечує стійкість перед деструктивною дією зовнішніх та внутрішніх умов.

2. Керівник трудового колективу повинен не тільки займатися тех­нологічним процесом виробництва, його ресурсним забезпеченням, а й побудовою, управлінням системою відносин між членами колективу. Ці відносини виявляються в діях, реакціях і переживаннях людей, вира­жають їх потреби та інтереси, що є рушійними силами особистості. Щоб розуміти сутність і причини відносин між працівниками, менеджер по­винен володіти знаннями індивідуальної і соціальної психології.

3. Трудовий колектив є одним із найважливіших джерел задово­лення соціальних потреб особистості, індивідуального і групового со­ціального розвитку. Сутність соціального розвитку трудового колекти­ву полягає у ставленні до людей як до конкурентної вартості, яку слід спрямовувати, мотивувати й розвивати разом з іншими ресурсами з метою досягнення стратегічної мети організації. Перспективи соці­ального розвитку трудового колективу окреслюються в соціальному прогнозі, а реалізуються в плані соціального розвитку.