Походження християнства: причини та ідейні джерела

Перші християнські громади виникли в 60-х роках І ст. до н. є. на території Римської імперії, про що незаперечно свідчать історичні документи. Серед них — визнавана за священну книга «Апокаліпсис» (68—69 pp.), яка ввійшла до складу біблійних книг під назвою «Одкровення св. Іоанна Богослова». Водночас християни ретельно вивчали Старий Завіт, вбачаючи неподільну єдність між Богом-батьком і Богом-сином, що розіп'яттям на хресті спокутував гріхи людські і тим самим дістав прощення людям від Бога-батька. Наукове релігієзнавство розрізняє соціально-економічні причини та ідейні джерела виникнення християнства. Соціально-економічні причини поширення християнства. До них належать: криза політеїстичних релігій в Стародавньому у Римі; посилення експлуатації підлеглих і поневолених Римом народів; поразки повстанців-рабів, соціальна потреба у новій релігії. На початку нашої ери Рим підкорив країни Середземноморського басейну та інші народи. Утворилася могутня, величезна імперія. Вона вимагала військової, господарської, політичної, а також ідеологічної єдності. За обставинами того часу ідеологічним інтегратором могла виступити лише релігія. У стародавній Римській імперії існували родоплемінні релігії, що мали політеїстичний характер.

Релігія «вічного міста» не могла привернути симпатії поневолених Римом народів. І Рим, і його релігія сприймалися підкореними народами як джерело їхніх бідувань і страждань. Не могла стати «рятівною» у Римській імперії і релігія поневолених народів, оскільки підкорених народів і релігій було багато, місцеві боги не мали змоги захистити ці народи від жорстокої влади Риму і тому розвінчали себе в їхніх очах. Отже, Римській імперії була потрібна нова релігія, що стала б у разі потреби релігією різних народів, усіх народів Римської імперії. На зміну існуючим національним релігіям повинна була прийти релігія космополітична.

На початку нашої ери в Римській імперії назріла криза політеїзму, яка була зумовлена двома причинами.

I. У Римській імперії сформувалася досить розвинена філософська думка. Вона була спроможною охопити єдинимпоглядом весь Всесвіт, шукала і знаходила, за суб'єктивним переконанням, єдине начало всього сущого. Ним оголошувалися абоодна з стихій природи (земля, вода, повітря, вогонь), або Матерія, чи Логос (закон, принцип, дух). Ця уявна єдність світу та йогоєдине начало теоретично (гносеологічно) не збігалися з вірою в існування багатьох богів. Єдиний світ і єдине начало могли гносеологічно вживатися лише з одним (єдиним) Богом.

II. Очолював Римську імперію, яка об'єднувала численні країни та народи, єдиний імператор. Він, реальний володар на землі, вимагав визнання того, що на небі існує, неподільно панує єдиний Бог. Гносеологічні й соціальні передумови в своїй єдності і на досить значному для початку тривалого періоду першого століття рівні розвитку вимагали появи нової монотеїстичної релігії. Більшість жителів Римської імперії становили знедолені люди: раби, вільновідпущеники, позбавлені волі окраїнні народи імперії. З початку І ст. до н.е. і до середини II ст. н.е. (протягом майже двох з половиною століть) в імперії одне за одним прокочуються могутні повстання рабів і поневолених народів. Однак усі повстання, навіть під проводом талановитого Спартака, зазнають поразки. Тяжкий досвід безнадійної боротьби переконав принижених і знедолених, що звільнитися від рабства, врятуватись від нього власними силами вони не мають змоги. Не можуть, але бажання визволитися від цього не зникає. Слабкішою стає воля до боротьби, вичерпується віра в свої сили. Хто втрачає дорогу на землі, той шукає шляхи на небо. Низи імперії почали шукати спасіння у релігійному забутті, в очікуванні спасіння від Бога. Проте існуючі боги не могли його дати. Римський пантеон поставав ворожим і ненависним, а боги національних релігій виявилися безсилими перед нещадною владою Риму. Тому низи покладали надію на появу нового Бога, нового спасителя. Захоплення релігією й очікування небесного Спасителя, пришестя у світ нового Бога в Римській імперії на початку нашої ери засвідчили численні історичні документи. Попит породжує пропозицію. У специфічних умовах Римської імперії на початку нашої ери утворюються десятки нових, космополітичних, з богами-спасителями релігій, наприклад митраїзм, культ Осіріса, орфічні культи, культи східних воскресаючих і вмираючих богів. Серед таких релігій було християнство, яке згодом набуло статусу світової релігії. Для перемоги християнства найважливіше значення мало те, що воно, як і будь-яка інша з нових релігій, увібрало в себе і спиралося на різноманітний та ефективний ідеологічний матеріал, який прислужився йому для формування власного віровчення і культу. Наукове релігієзнавство досить повно визначило основні ідеологічні джерела християнства. Ідейні джерела виникнення християнства. До них належать: іудаїзм — релігія стародавніх євреїв; релігії і міфологія народів Близького Сходу; філософія греко-римського світу. Релігія стародавніх євреїв — іудаїзм. З його вченням про Месію, у священних текстах іудейської релігії — Біблії, в міфах про походження світу, перших людей, зла в світі тощо — християнство знайшло собі відповідь на життєво важливі питання буття. У Біблії міститься твердження, що бог Яхве є богом єврейського, богообраного народу і в годину гірких випробувань завжди надішле йому спасителя, Месію. Біблійне вчення про Месію було безпосереднім і найближчим джерелом християнського вчення про Бога-спасителя. Релігії і міфологія народів Близького Сходу. З релігій і міфології народів Близького Сходу запозичена ідея про вмираючих і воскресаючих богів-спасителів — Адоніса, Аттіса, Осіріса, Митри та ін. Ці боги підкорених Римом східних народів (сирійців, персів, єгиптян, вавилонян) були в основному богами рослинного світу, який узимку «вмирав», а навесні «воскресав». Боги рослинного світу, за віруваннями народів Сходу, також вмирали і воскресали. Своєю смертю і воскресінням вони рятували не лише рослинний світ природи, а й все людство від загрози голодної смерті. Філософія греко-римського світу. На ідеї раннього християнства передусім вплинули неоплатонізм Філона Александрійського і стоїцизм Сенеки. Філон Александрійський — іудейський богослов, який перейшов на службу до римського імператора, — прагнув поєднати філософію Платона з ученням Біблії, підвівши цим філософське обгрунтування під біблійні сказання. Філонівське тлумачення біблійного месії як Логоса, водночас творця, управителя світу і рятівника знедолених, покладено проповідниками християнства в основу їх учення про Сина Божого, євангельського Ісуса Христа. Не випадково відомі дослідники історії первісного християнства Бруно Бауер і Фрідріх Енгельс називали Філона Александрій-ського «батьком» християнського віровчення. Сенека — римський філософ-стоїк і письменник — мав такий вплив на ідеологію християнської релігії, що дослідники називають його «дядьком» християнства. Вчення стоїцизму закликає до терпіння, непротивлення злу насиллям, відмови від життєвих радощів і насолод, аскетизму. Прилучення первісного християнства до такої філософії дало змогу християнській церкві філософськи обгрунтувати свої постулати, а згодом перетворити саму філософію на «служницю богослов'я». Засвоєння елементів національних традицій і культу релігій греко-римського світу. Втягуючи все нові й нові прошарки населення до своєї церкви, християнство водночас розширювало простір для залучення до свого вчення елементів їхніх попередніх релігійних вірувань та звичаїв. Все, що сприяло зміцненню християнства, було запозичене з інших релігій. Навіть через десять століть після свого виникнення християнство, прийшовши на Русь, включило до свого церковного культу релігійні вірування і атрибути обрядів східних слов'ян: крашанки, весняні моління (поминання) на могилах померлих, купальські обряди в середині літа тощо.

Основні течії сучасного християнства

 Християнство поширене на всіх материках. Воно має три гілки - католицьку, православну і протестантську. Його сповідує понад чверть людства, з них 3/5 - католики, 1/3 - протестанти, 1/10 - православні. 

Розглянемо основні форми віровчення християнства, що утворилися в процесі історичного розвитку християнського світу.

Православ'я — одне з найбільших у світі віровчень, поширене серед багатьох народів, що розмовляють різними мовами. Це один із трьох основних напрямків християнства, який історично склався, сформувався як його східна гілка. Поширене воно головним чином у країнах Східної Європи, Близького Сходу, на Балканах.

Богословські основи православ'я сформувалися у Візантії, де воно було панівною релігією в IV—XI ст.

Основою віровчення визнане Священне писання (Біблія) і Священний переказ (постанови, затверджені сімома Вселенськими соборами в IV—VIII ст., а також праці найбільших церковних авторитетів, таких як Афанасій Олександрійський, Василь Великий, Григорій Богослов, Іоаин Дамаскін, Іоанн Златоуст). На долю цих отців церкви випало формування основних положень віровчення.

Важливе місце в будь-якій релігійній системі займає релігійний культ. Під культом мається на увазі релігійне шанування різних предметів і надприродних істот, у формі таїнств, обрядів, жертвоприносин і т. ін. У православ'ї дотримуються таїнств, під час яких, за вченням церкви, на віруючих сходить особлива благодать. Церква визнає сім таїнств: хрещення, таїнство причащання, таїнство покаяння ( визнання і каяття у своїх гріхах перед священиком), таїнство миропомазання (допомагає людині зберегти душевну чистоту, отриману при хрещенні) , таїнство священства ( при посвяченні в духовний сан), таїнство шлюбу, таїнство єлеєосвячення (соборування) .

Православна церква також надає великого значення святам і постам. Свята освячені в церковних календарях і, як правило, жоден день у році не проходить без того, щоб не відзначалася та або інша подія. У день цієї події встановлюються особливі пісні, молитви й обряди. Піст, як правило, передує великим церковним святам.

Найбільш розповсюдженим християнським напрямком є католицизм. Слово «католицизм» означає — загальний, всесвітній. Слід сказати, що католицька церква завжди прагнула стати єдиною християнською церквою, що поєднує на основі католицьких догматів під верховенством тгапи Римського всіх християн.

Католицизм бере свій початок від невеликої римської християнської громади, першим єпископом якої, за переказом, був апостол Петро. Процес відокремлення католицизму в християнстві почався ще в І—V ст., коли наростали і поглиблювалися економічні, політичні, культурні розходження між західною і східною частинами Римської імперії.

Початок поділу християнської церкви на католицьку і православну розпочало суперництво між римськими папами і константинопольськими патріархами за верховенство в християнському світі. Близько 867 р. відбувся розрив між папою Миколою І і константинопольським патріархом Фотієм.

Католицизм, як один із напрямків християнської релігії, визнає її основні догми й обряди, але має ряд особливостей у віровченні, у культі, в організації.

Основою католицького віровчення, як і всього християнства, прийняті Священне писання і Священне сказання. Однак, на відміну від православної церкви, католицька вважає Священним сказанням постанови не тільки семи перших Вселенських соборів, але й всіх наступних соборів, а крім того — папські послання і постанови.

Центром католицизму й резиденцією його глави, папи Римського, е Ватикан. Римський папа визначає доктрини з питань віри й моралі. Його влада вища за владу Вселенських соборів. Папа призначає з представників духівництва різних країн католицьких ієрархів — кардиналів і єпископів. Колегія кардиналів (конклав) обирає зі свого середовища шляхом таємного голосування папу (довічно), що за католицьким віровченням є «вікарієм Ісуса Христа, спадкоємцем святого Петра, вищою главою Вселенської церкви, західним патріархом, примасом Італії, архієпископом і митрополитом Римської провінції, суверенного міста-держави Ватикану».

На відміну від православної, католицька церква по-своєму тлумачить деякі догмати. Так, у Символі віри, визнаному православною церквою, у догматі про Трійцю сказано, що Святий Дух походить від Бога-Отця. Католицький догмат проголошує, що Святий Дух виходить і від Батька, і від Сина. Сформувалося і своєрідне вчення про роль церкви в справі спасіння. Вважається, що основа спасіння — віра і добрі справи. Церква, за вченням католицизму (у православ'ї цього немає), має скарбницю «надналежних» справ — «запас» добрих справ, вчинених Ісусом Христом, Богоматір'ю, святими, благочестивими християнами. Церква має право брати з цієї скарбниці необхідну частину «добрих справ» і приділяти її тому, хто її потребує: відпустити гріхи, дарувати прощення і т. п. Звідси розвинулося вчення про індульгенції — відпущення гріхів за гроші або за які-небудь заслуги перед церквою, а з цього виникли правила молитов за померлих і право папи скорочувати термін перебування душі в чистилищі.

На відміну від православного віровчення, у католицькому є догмати про непогрішність папи (прийнятий на І Ватиканському соборі в 1870 р.); про непорочне зачаття Діви Марії (1854 р.), про тілесне піднесення Діви Марії (1950 p.).

Католицьке віровчення, як і православне, визнає сім таїнств, але й тут є стотні розходження. Причащання здійснюється прісним хлібом, а не квасним, як прийнято в православних. Для мирян допускається причащання як хлібом і вином, так і тільки хлібом При здійсненні таїнства хрещення окропляють водою, а не занурюють у купіль. Миропомазання (конфірмація) проводиться у віці 7—8 років, а не у віці немовляти. При цьому підліток одержує ще одне Ім'я, яке він вибирає собі сам, а разом з іменем — образ святого, вчинки й Ідеї якого він має намір свідомо наслідувати. Таким чином, здійснення цього обряду має служити зміцненню у вірі.

У православ'ї обітницю безшлюбності приймає лише чорне духівництво (чернецтво), у католиків безшлюбність (целібат) обов'язкова для всього духівництва

Один Із найбільш важливих І урочистих постів — Різдвяний піст (адвент). Він починається в першу неділю після дня святого Андрія — 30 листопада, відзначається трьома богослужіннями, опівночі, на світанку й удень, що символізує Різдво Христа в лоні Отця, у лоні Богоматері й у душі віруючих У цей день у храмах виставляють ясла з фігуркою дитини Христа для поклоніння.

Протестантизм — один із головних, поряд із православ'ям і католицизмом, напрямків християнства. Протестантизм охоплює безліч самостійних сповідань іцерков.

Історія протестантизму по-справжньому починається з виступу Мартіна Лютера (Німеччина, 1483—1546 р.) проти індульгенцій. Він першим розірвав стосунки з католицькою церквою, сформулював і відстояв основні положення протестантської церкви. Лютер виступив проти претензій католицького духівництва на контроль віри І совісті на правах посередника між людьми й Богом. ЦІ положення виходять із того, що можливим є безпосередній зв'язок людини з Богом. Виступи Лютера були почуті й сприйняті суспільством надзвичайно гостро.

Суть протестантизму полягає в тому, що людина може врятувати свою душу тільки вірою, яка дарується Богом, без посередництва церкви. Один з основних догматів протестантизму полягає в тому, що спасіння людини відбувається лише через її особисту віру в спокутну жертву Ісуса Христа. Лютеранська реформація проголосила вчення про загальну рівність усіх віруючих перед Богом 3 таїнств визнаються хрещення й причастя. Віруючі відкидають авторитет папських декретів і послань, не підкоряються самому папі. Протестанти відкидають ченців, прелатів, хресне знамення, священні шати, ікони, вимагають скасування відособленого стану священиків, не визнають культу Богородиці, чистилища, богослужіння складається з проповідей, спільних молитов І співу псалмів. Єдиним авторитетом у питаннях віри було визнане Священне писання, яке кожен віруючий міг трактувати за власним розумінням. Лютер переклав Біблію німецькою мовою, І вона стала настільною книгою прихильників реформованого християнства

У Біблії мовиться: «Праведний вірою живий буде». Ця ідея лягла в основу сформульованих Лютером головних принципів Реформації. Він записав їх у вигляді 95 тез, обнародуваних 31 жовтня 1517 р. Тези написані на північних дверях Замкової церкви Віттенберга, а дата 31 жовтня стала святковою для протестантів.

У першій половині XVI ст. реформаційний рух почав швидко поширюватися за межами Німеччини, він відразу ж був підхопле«ий у Швейцарії, і дав поштовх до розвитку нових різновидів реформаційного руху — цвінгліанства і кальвінізму.

Цвінгліанство більш рішуче порвало з обрядами католицизму: причащання почало розглядатися як простий обряд, чинений у пам'ять про смерть Ісуса Христа, де хліб і вино є лише символами його тіла й крові. На відміну від лютеранської церкви, в організації цвінгліанської був уведений республіканський принцип: кожна громада самостійна й обирає собі священика сама.

Кальвінізм одержав більше поширення через висунуту ним нову й сміливу течію. Організатором її став Жан Кальвін, що у своєму вченні спирався не на Євангеліє, а на Старий Завіт. Одним із головних догматів кальвінізму є вчення про «приречення»: усі люди, згідно з непізнаваною божественною волею, поділяються на обраних і засуджених; ні вірою, ні «добрими справами» людина не може нічого змінити у своїй долі: обрані призначені до порятунку, їм приготований рай, відкинуті — до вічних мук, тому йдуть до пекла. Вчення про приреченість грунтується на положенні, шо Ісуса Христа теж Бог призначив страждати за наші гріхи.

Кальвіністи відмовляються від церковної ієрархії, зовнішніх атрибутів католицького культу: ікон, вбрання, свічок і т. ін., визнають старшин (пресвітерів), проповідників, співи, читання й коментування Біблії. Пресвітери й проповідники складали консисторію, що займалася справами громади.

Основний принцип іншого напрямку — конгрегаціоналізму (від лат. congregaiio — з'єднання) — повна віросповідальна й організаційна автономія кожної конгрегації. Конгрегаціоналізм розповсюджений у Великобританії і її колишніх колоніях. Прихильників кальвінізму, англійську буржуазію, називали пуританами. На відміну від кальвіністів, пуритани заохочують до проведення служб і проповідництва всіх мирян. Проповідують принцип мирського й релігійного колективізму, тому одержувачем благодаті вважають усю громаду, при цьому кожна громада повинна бути абсолютно вільною у виборі віросповідання.· Вчення про приреченість долі людини й ідея непогрішності Біблії для них не такі важливі, як для кальвіністів.

Англіканська церква — державна церква Англії. Реформація тут почалася не як народний рух, а з ініціативи правлячих верхів. У 1534 p., після розриву місцевої католицької церкви з Римом, англійський парламент проголосив незалежність церкви від папи й оголосив її главою короля Генріха VIII. Тобто церква була підпорядкована королівській владі, за умови, що король не має права проповідувати слово Боже й робити таїнства. У середині XVI ст. було введене богослужіння англійською мовою, скасовані пости, вилучені ікони й образи, перестала бути обов'язковою безшлюбність духівництва. Були збережені літургія І деякі інші обряди, хоч і з застереженнями, визнавався католицький догмат про рятівну силу церкви, а також залишився недоторканним єпископат. Склалося вчення «середнього шляху», тобто середнього між римським католицизмом і континентальним протестантизмом. Основи англіканського віровчення відбиті в «Книзі загальних молитов».

Найбільш масовим за кількістю послідовників е баптизм (від грецьк. baptize — занурюю у воду, хрещу). Вчення прийшло до нас у 70-і роки XIX ст. Воно виступає за хрещення людей тільки в дорослому віці, коли людина може свідомо вибрати собі віру. Баптисти визнають єдиним джерелом віри Священне писання, утверджуючи принцип виправдання вірою. Вчення відкидає культ святих, ікони. Богослужіння в них максимально спрощене і складається зі співів, молитов і проповідей. Євангельські християни зберігають чотири обряди: хрещення (для дорослих), причащання у вигляді хліболамання, шлюб, та рукопокладення (священство). Хрест для євангельських християн не є символом для шанування.

Рух адвентистів (від лат. adventus — пришестя) виник у 30-х роках XIX ст. у США, у період найжорстокішої економічної кризи, масового безробіття. У такій ситуації пророкування про друге пришестя Ісуса Христа для страшного суду над живими і мертвими сприймалося як спасіння. Найбільш численними серед них є адвентисти сьомого дня.

Така загальна картина виникнення протестантизму й розвитку основних його напрямків.

Причини розколів церкви численні, складні, і при цьому не завжди ставилися благі цілі, не завжди дотримувалися інтереси народу. Можна впевнено сказати, що головною причиною цих розколів були людський гріх, нетерпимість, неповага до людської волі, зіткнення різних ідеологій, а також розвиток нових суспільних відносин.

На початку XX ст. поширився так званий екуменічний (від грецьк. oikumenе — населяю) рух. Сьогодні цей рух здійснюється головним чином у рамках Всесвітньої Ради Церков (ВРЦ). Одним із найбільш активних членів ВРЦ є Російська Православна Церква. Єдність церков — це насамперед усвідомлення того, що усі віруючі читають одне Євангеліє, що усі вони — Його учні і, нарешті, що всі люди — діти єдиного Бога. Тому християни повинні прагнути поєднати все краще, здобуте в історії кожної Церкви. Почуття християнської любові не повинне поєднуватися з неприйняттям або ворожнечею по людей іншої віри або невіруючих.