12. Система права – це розподіл усіх діючих правових норм за галузями та інститутами.

Система права відображає його внутрішню будову як систему правових норм. Норма права-інтитутправа-галузь права-система права. Інститут права – це сукупність юридичних норм, що регулюють відносно відокремлену групу суспільних відносин, як правило, всередині певної галузі права. Галузь права - уособлена сукупність норм та інститутів, яка являє собою самостійну частину системи права і спрямована на регулювання певної сфери якісно однорідних суспільних відносин за допомогою особливого методу правового регулювання.

Структура системи права – поділ усієї сукупності правових норм на галузі й інститути залежно від предмета і метода правового регулювання.

Предмет правового регулювання – це сукупність відносно відокремлених суспільних відносин, врегульованих за допомогою певної галузі права.

Метод правового регулювання – це специфічний спосіб владного впливу держави на суб'єкти суспільних відносин, що здійнюється за допомогою юридичних засобів: диспозитивний (юридичної рівності сторін) та імперативний (владних приписів).

13. Джерело права – це державноофіційний спосіб виразу та закріплення правових норм.

- правовий звичай

- правовий (судовий чи адміністративний) прецендент

- нормативно-правовий договір

- нормативно-правовий акт. Це письмовий документ компетентного органу держави, а також органу місцевого самоврядування, в якому закріплено забезпечуване державою формальнообов'язкове правило поведінки загального характеру. Вони поділяються на закони (приймає тільки Верховна Рада) та підзаконні нормативно-правові акти (укази президента, постанови Кабміну, нормативно-правові акти центральних та місцевих органів влади, органів місцевого самоврядування).

14. Систематизація законодавтва – це діяльність по впідпорядкуванню нормативно-правових актів, зведенню їх в єдинй комплекс. Існує три способи систематизації норм права:

- інкорпорація – полягає в упорядкуванні існуючих нормативних актів без зміни змісту норм права, яке їх містить в одному комплексі. Результатом систематизації є алфавітні або хронологічні збірники.

- кодифікація - засіб систематизації, при якому здійснюється суттєва переробка і узгодження визначеної групи юридичних норм, пов’язаних загальним предметом правового регулювання та об’єднання їх у єдиний юридичний акт. Результатом кодифікації є кодекс, статут, основи законодавства.

- консолідація - більш глибока обробка нормативного матеріалу, при якій розрізнені акти з одного й того самого питання об’єднуються в один новий акт. Часто використовується як проміжний етап, коли можливість кодифікації відсутня.

15. Правопорушення – це противправна винна діяльність (дія чи бездіяльність) деліктоздатної особи, що завдає шкоди особистим, суспільним інтересам, або є суспільнонебезпечним.

Ознаки правопорушень:

-протиправність

- винність

-караність

-суспільна небезпека.

Всі правопорушення за ступенем їх суспільної небезпеки підрозділяються на злочини і проступки. Проступок — різновид правопорушення, що характеризується меншим ступенем суспільної небез­пеки в порівнянні зі злочином. Проступки поділяються на 1.Цивільні проступки — це правопорушення, що чиняться в сфері майнових і певних немайнових відносин. 2.Дисциплінарні проступки — порушення навчальної або трудової дисципліни. 3.Адміністративні проступки — правопорушення, що посягають на суспільні відносини, пов'я­зані з державним управлінням. 4.Конституційні — нанесення шкоди основам конституційного ладу, конституційним правам і свободам громадян і т.д.

Злочин — найбільш небезпечний вид правопорушення — це суспільно небезпечне правопорушення, за яке в законі передбачене кримінальне покарання.

Склад правопорушень: юридичний склад правопорушення містить у собі 4 елементи: об'єкт, суб'єкт, об'єктивна сторона і суб'єк­тивна сторона.

Об'єкт — суспільні відносини, що регулюються і охороняються правом.

Суб'єкт — це дієздатна особа або організація.

Об'єктивна сторона - саме протиправне діяння, шкідливий результат, що настав, і причинний зв'язок між діянням і результатом. Вона враховує діяння, зв’язок, місце, час, спосіб здійснення правопорушення.

Суб'єктивна сторона — провина, тобто відношення правопорушника до діяння і його резуль­тату у формі наміру або необережності.

16. Юридична відповідальність — це міра покарання правопорушника шляхом позбавлення його певних соціальних благ чи цінностей (матеріальних, духовних чи особистісних), які йому належали до факту правопорушення, від імені держави (суспільства) на підставі закону (або іншого нормативного акта), з метою попередження правопорушення і відновлення (чи відшкодування) втрачених суб'єктивних прав на матеріальні і духовні цінності.

Юридична відповідальність — це міра покарання, яка носить, як правило, публічний характер. Вона здійснюється або може здійснюватись від імені держави шляхом державного примусу. В окремих випадках відшкодування збитків може відбуватись добровільно без державного втручання. Юридична відповідальність повинна бути передбачена, як правило, в законодавстві, особливо в кримінальному і адміністративному. Всі види відповідальності служать попередженню нових правопорушень.

Юридичну відповідальність поділяють на такі основні види:

1. конституційна; 2) кримінальна; 3) адміністративна; 4) дисциплінарна - за порушення трудової, навчальної, військової дисципліни; 5) цивільно-правова; 6) матеріальна (в зв'язку із завданням шкоди в процесі виконання трудових обов'язків). По суті, це різновид цивільно-правової відповідальності, яка має свої особливості.

19. Громадянство України - правовий зв'язок між фізичною особою і Україною, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов'язках.

У статті 2 Закону України «Про громадянство України» зазначаються такі принципи законодавства України про громадянство:

1) єдиного громадянства - громадянства держави Україна, що виключає можливість існування громадянства адміністративно-територіальних одиниць України. Якщо громадянин України набув громадянство (підданство) іншої держави або держав, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України. Якщо іноземець набув громадянство України, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України;

2) запобігання виникненню випадків безгромадянства;

3) неможливості позбавлення громадянина України громадянства України;

4) визнання права громадянина України на зміну громадянства;

5) неможливості автоматичного набуття громадянства України іноземцем чи особою без громадянства внаслідок укладення шлюбу з громадянином України або набуття громадянства України його дружиною (чоловіком) та автоматичного припинення громадянства України одним з подружжя внаслідок припинення шлюбу або припинення громадянства України другим з подружжя;

6) рівності перед законом громадян України незалежно від підстав, порядку і моменту набуття ними громадянства України;

7) збереження громадянства України незалежно від місця проживання громадянина України.

20. У статті 3 зазначена належність до громадянства України. Громадянами України є:

1) усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на території України;

2) особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України "Про громадянство України" ( 1636-12 ) (13 листопада 1991 року) проживали в Україні і не були громадянами інших держав;

3) особи, які прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопада 1991 року і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року органами внутрішніх справ України внесено напис "громадянин України", та діти таких осіб, які прибули разом із батьками в Україну і на момент прибуття в Україну не досягли повноліття, якщо зазначені особи подали заяви про оформлення належності до громадянства України;

4) особи, які набули громадянство України відповідно до законів України та міжнародних договорів України.

Особи, зазначені у пункті 1 частини першої цієї статті, є громадянами України з 24 серпня 1991 року, зазначені у пункті 2, - з 13 листопада 1991 року, а у пункті 3, - з моменту внесення відмітки про громадянство України.

Стаття 6. Підстави набуття громадянства України

Громадянство України набувається:

1) за народженням;

2) за територіальним походженням;

3) внаслідок прийняття до громадянства;

4) внаслідок поновлення у громадянстві;

5) внаслідок усиновлення;

6) внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування, влаштування дитини в дитячий заклад чи заклад охорони здоров'я, в дитячий будинок сімейного типу чи прийомну сім'ю або передачі на виховання в сім'ю патронатного вихователя;

7) внаслідок встановлення над особою, визнаною судом недієздатною, опіки;

8) у зв'язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох батьків дитини;

9) внаслідок визнання батьківства чи материнства або встановлення факту батьківства чи материнства;

10) за іншими підставами, передбаченими міжнародними договорами України.

21. Стаття 17. Підстави припинення громадянства України

Громадянство України припиняється:

1) внаслідок виходу з громадянства України - Громадянин України, який відповідно до чинного законодавства України є таким, що постійно проживає за кордоном, може вийти з громадянства України за його клопотанням.

2) внаслідок втрати громадянства України;

3) за підставами, передбаченими міжнародними договорами України.

ГРОМАДЯНСТВО УКРАЇНИ ВТРАЧАЄТЬСЯ ЯКЩО: 1. Громадянин України, після досягнення ним повноліття, добровільно набув громадянства іншої держави. 2. Іноземець набув громадянства України і не подав, у порядку, встановленому законом, документ про припинення іноземного громадянства чи декларацію про відмову від нього; 3. Іноземець набув громадянства України і скористався правами, виконавши обов'язки, які надає чи покладає на нього іноземне громадянство. 4. Особа набула громадянства України внаслідок подання свідомо неправдивих відомостей чи фальшивих документів. 5. Громадянин України, без згоди державних органів України, добровільно вступив на військову службу, на роботу в службу безпеки, правоохоронні органи, органи юстиції чи органи державної влади чи органи місцевого самоврядування іншої держави.

31. Адміністративне стягнення є мірою відповідальності і застосовується з метою виховання особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, в дусі додержання законів України, поваги до правил співжиття, а також запобігання вчиненню нових правопорушень як самим правопорушником, так і іншими особами.

За вчинення адміністративних правопорушень можуть застосовуватись такі адміністративні стягнення:

1) попередження;

2) штраф;

3) оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення;

4) конфіскація: предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення; грошей, одержаних внаслідок вчинення адміністративного правопорушення;

5) позбавлення спеціального права, наданого даному громадянинові (права керування транспортними засобами, права полювання);

5-1) громадські роботи;

6) виправні роботи;

7) адміністративний арешт.

32. Державна служба в Україні - це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів.

Ці особи є державними службовцями і мають відповідні службові повноваження.