24 Октября 1907

Цикл «Закляті вогнем і мороком» (збірка «Фаїна»), до якого увійшов цей вірш, містив одинадцять поезій, що спочатку мали заголовки, які, поєднуючись в одну фразу, давали нові контури образу Прекрасної Дами:

«Приймаю, У вогні, І у мороку,

Під тортурами,

В снігах,

І в далеких залах,

І на краю безодні,

Безумством заклинаю,

В дикому танці,

І знову покірний,

Тобі віддаюсь».

У вірші співіснують космічний і реальний плани. Ліричний герой силою свого духу поєднує світ в одну цілісну картину, висловлюючи ставлення до життя:

Весно, весно, без меж і без краю, –

Владо мрій, що без краю зроста!

О, життя! Пізнаю і приймаю!

Шлю привіт тобі дзвоном щита!

(Переклад Г. Кочура)

Метонімія перших рядків (весна, що має кінець і край, замість дійсно безмежного світу) сприяє відтворенню образу життя як торжества краси, музики, гармонії у світі. Це не стільки реальне, скільки ідеальне, можливе життя вітає поет «дзвоном щита», бо саме таке життя він готовий прийняти і захищати. Вірш спрямований у майбутнє, на перетворення дійсності:

Вас приймаю, недолі, погрози,

Ласко долі, – вітання й тобі!

В зачаклованім царстві, де сльози,

В тайні сміху – не місце ганьбі!

Вас, безсонні за спірками ночі

І світання в фіранках вікна, –

Все приймаю, аби тільки очі

Дратувала сп’яніла весна!

Сучасне як поріг майбуття, складність руху до нього – це також входить у блоківське розуміння життя. Щире поривання вперед, праця для майбутнього зустрінуть на своєму шляху успіхи й невдачі, але не в цьому річ. У складній чаші почуттів борця, серед яких може бути і горе, і плач, і торжество, – все закономірно, природно. Головне відчуття – радості життя, потяг до майбутнього, пристрасність його чекання. Ліричний герой, живучи в ідеальному світі, бажає змінити все навколо.

Вірш сповнений енергії внутрішньої боротьби. На думку автора, всі суперечності життя вирішуються в душі людини, яка має визначити свій ідеал і позиції у світі:

І дивлюсь, ворожнечу зміряю,

Все – ненависть, прокльони, любов:

За тортури й погибель – я знаю –

Все приймаю!.. І знову! І знов!..

Сенс життя – у самому житті, яким би воно не було, – така головна думка твору. Весна – символ краси, романтичного піднесення душі, змін, що охоплюють не тільки природу, а й увесь світ.

Г) «Про доблесті, про подвиги, про славу» (1908)

О доблестях, о подвигах, о славе

Я забывал на горестной земле,

Когда твое лицо в простой оправе

Перед мной сияло на столе.

Но час настал, и ты ушла из дому.

Я бросил в ночь заветное кольцо.

Ты отдала свою судьбу другому,

И я забыл прекрасное лицо.

Летели дни, крутясь проклятым роем...

Вино и страсть терзали жизнь мою...

И вспомнил я тебя пред аналоем,

И звал тебя, как молодость свою...

Я звал тебя, но ты не оглянулась,

Я слезы лил, но ты не снизошла.

Ты в синий плащ печально завернулась,

В сырую ночь ты из дому ушла.

Не знаю, где приют твоей гордыне

Ты, милая, ты, нежная, нашла...

Я крепко сплю, мне снится плащ твой синий,

В котором ты в сырую ночь ушла...

Уж не мечтать о нежности, о славе,

Все миновалось, молодость прошла!

Твое лицо в его простой оправе

Своей рукой убрал я со стола.

30 декабря 1908

Біографічний факт непорозуміння між подружжям, який навіяв твір, – це лише привід для ліричних роздумів поета про тяжкі наслідки будь-якого, а не лише сімейного порушення духовної єдності. З утвердженням думки про цю єдність як істинно людської цінності, що не можна порівняти ні з чим, і починається вірш:

Про доблесті, про подвиги, про славу

Я забував на змученій землі,

Коли обличчям у простій оправі

Для мене ти світила на столі

(Переклад П. Перебийноса)

Ніякі доблесті, подвиги і слава не можуть замінити простого щастя душевної єдності. Тому і забув про них герой, що вона – супутниця, дружини – була поряд. Хто винен у розладі – невідомо, та це й не має значення. Важливо те, що це сталось, і ліричний герой не зумів зберегти миру і злагоди. Обоє сприйняли новий стан як факт: вона віддала свою долю іншому, він забув прекрасне обличчя:

Та час настав, і здобула ти волю,

Зайшло обручки сонечко сумне.

Ти іншому вручила свою долю,

І я забув облич осяйне.

Щастя вже не повернути, його не замінить ніяке суспільне життя. Більше того, нові пристрасті тільки загострюють відчуття втрати, яка чим далі, тим більше тривожить душу героя. І тому з такою художньою силою звучить мотив синього плаща («ти в синій плащ журливо загорнулась»).=Згадати Метерлінка «Синій птах» (синій колір символізує мрію).

Він (плащ) підкреслює біль утрати скромного, але по суті великого щастя взаємної довіри і опори, яке одне може захистити від земних бід. І справа не в подружніх обов’язках, йдеться про духовну єдність людей.

Ліричний герой відчув, що втрачену гармонію не відновити. Тому кожний рядок вірша сповнений суму. Однак ніяке каяття не може повернути минулого, прожитої молодості, душевної чистоти:

Уже не прагну ніжності і слави,

Минулося, і юності нема!

Твоє обличчя у простій оправі

Я заховав у тиші крадькома.

Д) «Скіфи» (1918)

Мильоны - вас. Нас - тьмы, и тьмы, и тьмы.

Попробуйте, сразитесь с нами!

Да, скифы - мы! Да, азиаты - мы,

С раскосыми и жадными очами!

Для вас - века, для нас - единый час.

Мы, как послушные холопы,

Держали щит меж двух враждебных рас

Монголов и Европы!

Века, века ваш старый горн ковал

И заглушал грома, лавины,

И дикой сказкой был для вас провал

И Лиссабона, и Мессины!

Вы сотни лет глядели на Восток

Копя и плавя наши перлы,

И вы, глумясь, считали только срок,

Когда наставить пушек жерла!

Вот - срок настал. Крылами бьет беда,

И каждый день обиды множит,

И день придет - не будет и следа

От ваших Пестумов, быть может!

О, старый мир! Пока ты не погиб,

Пока томишься мукой сладкой,

Остановись, премудрый, как Эдип,

Пред Сфинксом с древнею загадкой!

Россия - Сфинкс. Ликуя и скорбя,

И обливаясь черной кровью,

Она глядит, глядит, глядит в тебя

И с ненавистью, и с любовью!...

Да, так любить, как любит наша кровь,

Никто из вас давно не любит!

Забыли вы, что в мире есть любовь,

Которая и жжет, и губит!

Мы любим все - и жар холодных числ,

И дар божественных видений,

Нам внятно всё - и острый галльский смысл,

И сумрачный германский гений...

Мы помним всё - парижских улиц ад,

И венецьянские прохлады,

Лимонных рощ далекий аромат,

И Кельна дымные громады...

Мы любим плоть - и вкус ее, и цвет,

И душный, смертный плоти запах...

Виновны ль мы, коль хрустнет ваш скелет

В тяжелых, нежных наших лапах?

Привыкли мы, хватая под уздцы

Играющих коней ретивых,

Ломать коням тяжелые крестцы,

И усмирять рабынь строптивых...

Придите к нам! От ужасов войны

Придите в мирные обьятья!

Пока не поздно - старый меч в ножны,

Товарищи! Мы станем - братья!

А если нет - нам нечего терять,

И нам доступно вероломство!

Века, века вас будет проклинать

Больное позднее потомство!

Мы широко по дебрям и лесам

Перед Европою пригожей

Расступимся! Мы обернемся к вам

Своею азиатской рожей!

Идите все, идите на Урал!

Мы очищаем место бою

Стальных машин, где дышит интеграл,

С монгольской дикою ордою!

Но сами мы - отныне вам не щит,

Отныне в бой не вступим сами,

Мы поглядим, как смертный бой кипит,

Своими узкими глазами.

Не сдвинемся, когда свирепый гунн

В карманах трупов будет шарить,

Жечь города, и в церковь гнать табун,

И мясо белых братьев жарить!...

В последний раз - опомнись, старый мир!

На братский пир труда и мира,

В последний раз на светлый братский пир

Сзывает варварская лира!

1918

У вірші «Скіфи» (1918) революція порівнюється з монгольською навалою, постає збірний образ перемагаючої маси.

Вірш був написаний під час бурхливих революційних подій. Більшовики проголосили ідею глобального перетворення не тільки Росії, а й усього світу. Однак поета насторожувала стихійна сила, що поступово виходила з-під контролю і несла замість позитивних зрушень війну, розбрат, смерть. Він відчув необхідність суспільних змін, проте не сприймав насильства, яке, на думку, поета, не можна виправдати ніякими високими цілями.

У «Скіфах» письменник звертається до давньої традиції російської класики – роздумів про історичну долю Росію та її роль у світі. До нього цю тему порушували О. Пушкін, М. Лермонтов, Ф. Тютчев, М. Некрасов та інші. На відміну від своїх попередників, О. Блок виступив як пророк, і майже через століття ми змогли належно оцінити глибину його передбачень.

Епіграфом до вірша є слова В. соловйова щодо його ідеї про панмонголізм. Згідно з цією теорією, у ХХ ст. Росія, як і за часів Батия, залишалася бар’єром між Заходом і Сходом. О. Блок розвинув ідею В. Соловйова, замислюючись над сутністю історичного призначення його батьківщини.

Поет називає Росію сфінксом. Вона ще до кінця не розгадана, і ця загадка віщує невизначеність у майбутньому. Росія – це велика стихія, з якою неможливо не рахуватися. Вона викликала до життя різні сили, але що вони несуть світові?:

Старий премудрий світе! Доки в гріб

Не впав ти від нудьги й достатку,

Спинися перед Сфінксом, як Едіт,

І древню розгадай загадку!..

Росія – Сфінкс. Печальна і ясна,

І чорною залита кров’ю,

Вдивляється, вдивляється вона

В твій вид – з ненавистю й любов’ю!

(Переклад Д. Павличка)

У символічній формі О. блок відтворює російський дух – величний і дикий, веселий і жорстокий, широкий і разом з тим духовно обмежений. Поет показує протиріччя національного характеру і вітчизняної історії . З одного боку, його захоплює стремління все перебудувати, об’єднати Захід і Схід на сонові глобального перетворення, а з іншого – він глибоко стурбований за долю Росії й всього людства, які потрапили до «лап» диких варварів.

Хто ж належить до «скіфів»? Не тільки більшовики. Письменник усвідомлює, що в країні весь народ піднявся на боротьбу зі старим світом, це – мільйони, від яких усе тепер залежить. Характерне використання займенника «ми», високої патетики, але в підтексті відчувається невимовний сум автора. Причетний до Російської історії, поет бере на себе роль провісника майбутнього, відчуваючи відповідальність за долю Росії й всесвіту.

ХХ ст. поставило завдання до об’єднання Сходу і Заходу, але чи можна досягти цієї мети російським шляхом? У Росії О. Блок бачить перемагаючу силу, однак що несе ця перемога – мир чи насильство, спокій чи розбрат, духовне піднесення чи занепад? Поет не розв’язує ці питання, його мета – усвідомити логіку історії, подивитися на майбутнє з позиції вічності, попередити про небезпечний плин подій.

Вірш відзначається стрімким ритмом, динамічністю, декларативним характером, що створюється за рахунок численних звертань, повторів, чергування п’яти – і чотиристопного ямба. Це неначе ритм самої історії, яку не можна спинити:

Ми звикли за вуздечки на скаку

Ловити лошаків огнистих,

Ламати коням спину їх важку…

Рабинь смиряти норовистих…

Прийдіть до нас! В обійми – із хуртеч

Війни жахної, в мир – з прокляття!

Допоки ще не пізно – в піхви меч,

Товариші! Ми станем – браття!

А якщо ні – чекайте горя й мсти!

І нам доступне віроломство!

В тисячоліттях буде вас клясти!

Сумне, знекровлене потомство!

Гомін мільйонів лунає над планетою. Інші країни поступаються дорогою «скіфам», але куди вони прямують й куди ведуть за собою інші народи – невідомо.

Твір сповнений великої надії й віри поета у силу свого народу і разом з тим тривожних передчуттів майбутніх світових катастроф. Це надія і попередження О. Блока, який закликав сучасників усвідомити хід суспільних зрушень, їхній зв'язок з моральними ідеалами і відповідальність за долю всього людства.

Поезія О. блока стала своєрідним дзеркалом, у якому відбилися надії, розчарування і драматизм епохи кінця ХІХ – початку ХХ ст. Символічна насиченість, романтична піднесеність і реалістична конкретність допомогли письменникові створити складний і багатогранний образ світу, в якому співає «весна без кінця і без краю» і водночас «гуляє вітер, метеляє сніг». Поет бачив своє завдання в тому, щоб засвічувати яскраві вогні там, де їх немає, і утверджувати царство Духу у всесвіті. Однак увесь трагізм життя творчості О. Блока полягає в тому, як зазначила М. Цвєтаєва, що його «царство» було «не від світу сього». І хто знає, коли воно настане?