IV. Аналіз поетичної творчості о. Блока: а) «Вітер далекий навіяв» (1901)

Ветер принес издалёка

Песни весенней намек,

Где-то светло и глубоко

Неба открылся клочок.

В этой бездонной лазури,

В сумерках близкой весны

Плакали зимние бури,

Реяли звездные сны.

Робко, темно и глубоко

Плакали струны мои.

Ветер принес издалёка

Звучные песни твои.

29 января 1901

У вірші відбилося захоплення О. Блока ідеалістичною філософією Платона про існування, крім реального, «надреального», вищого «світу ідей» – прекрасного і непізнаного, а також російського філософа В. Соловйова, який поглибив вчення Платона міркуваннями про містичну силу, Світову Душу (або Вічну Жіночність), що врятує людство.

Вірш побудовано у символічному плані, на протиставленні двох світів – того, що навколо, і далекого, невідомого.

Довколишній світ темний і безрадісний. Душа ліричного героя не може знайти в ньому притулку, прагнучи до високих неземних ідеалів. Як «благу звістку» сприймає він натяк про існування другого світу, де панують тільки Вона (Вічна Жіночність) і Краса.

Вітер далекий навіяв

Пісні весняної тон,

Десь на осонні надії

Небо сяйнуло між крон.

(Переклад П. Перебийноса)

Символами чистого і високого світу є чисте небо, весна, блакитна височінь, пісня. Душа ліричного героя відкривається назустріч прекрасному, вона неначе пробуджується від важкого сну, сповненого жахливих видінь, і прагне усвідомити непересічні цінності через дотик до «світу ідей».

Плив у блакиті незримій

Привід близької весни.

Плакали сніжні низини,

Линули зоряні сни.

(Переклад П. Перебийноса)

У вірші діють дві особи – Він і Вона, але цей твір не про кохання. «Вона» не має конкретного обличчя, це скоріше символ тієї неземної реальності, що вабить людину, яка бажає знайти високий ідеал у своєму житті. «Вона» недосяжна, як зірка, але стремління до неї надає сенс існуванню ліричного героя.

Вірш сповнений світлої надії на подолання протиріччя між двома, здавалося б, несумісними світами, які повинні об’єднатися в душі особистості. Перша фраза – «Вітре далекий навіяв» – повторюється наприкінці твору, надаючи йому кільцевої цілісності. Вітер – не просто явище природи, це символ зрушень у серці ліричного героя, це зміни в його душі, яка бачить «зоряні сни», прагнучи перетворення реальності.

На початку вірша весняні мелодії ще ледве відчутні, на небі відкривається лише маленький шматочок блакитної височини, але в кінці світло стає сильнішим, а пісні лунають на повний глос:

Щемно, як сльози на віях,

Плакали струни в мені.

Вітер далекий навіяв

Співи твої голосні.

(Переклад П. Перебийноса)

Вірш відзначається особливою мелодійністю. Це своєрідна «музика у слові», що створюється за рахунок асонансів, алітерацій, лейтмотивних повторів. Гармонійність форми відбиває пошуки автором світової та душевної гармонії.

Б) «Незнайомка» (1905-1906)

НЕЗНАКОМКА

По вечерам над ресторанами

Горячий воздух дик и глух,

И правит окриками пьяными

Весенний и тлетворный дух.

Вдали над пылью переулочной,

Над скукой загородных дач,

Чуть золотится крендель булочной,

И раздается детский плач.

И каждый вечер, за шлагбаумами,

Заламывая котелки,

Среди канав гуляют с дамами

Испытанные остряки.

Над озером скрипят уключины

И раздается женский визг,

А в небе, ко всему приученный

Бесмысленно кривится диск.

И каждый вечер друг единственный

В моем стакане отражен

И влагой терпкой и таинственной

Как я, смирен и оглушен.

А рядом у соседних столиков

Лакеи сонные торчат,

И пьяницы с глазами кроликов

«In vino veritas!»¹ кричат.

И каждый вечер, в час назначенный

(Иль это только снится мне?),

Девичий стан, шелками схваченный,

В туманном движется окне.

И медленно, пройдя меж пьяными,

Всегда без спутников, одна

Дыша духами и туманами,

Она садится у окна.

И веют древними поверьями

Ее упругие шелка,

И шляпа с траурными перьями,

И в кольцах узкая рука.

И странной близостью закованный,

Смотрю за темную вуаль,

И вижу берег очарованный

И очарованную даль.

Глухие тайны мне поручены,

Мне чье-то солнце вручено,

И все души моей излучины

Пронзило терпкое вино.

И перья страуса склоненные

В моем качаются мозгу,

И очи синие бездонные

Цветут на дальнем берегу.

В моей душе лежит сокровище,

И ключ поручен только мне!

Ты право, пьяное чудовище!

Я знаю: истина в вине.