Семінар №1 - Історія МВ 1. Англо бурська війна. 2. Російсько-Японська війна. 3.Остаточне оформлення антанти і троїстого союзу.

история МВ. семинар №2: 1. Італія у І Світовій війні 2.Участь Румунії у Першій Світовій 3.Таємні угоди Антанти 1914-15 рр. Таємна англо-французька угода Сайкс-піко 1916 4.Вплив воєнних дій на позиції країн Антанти і Четвертного союзу в ході війни 1914-16рр

сем.Історія МВ №3 1.Паризька мирна конференція 1919-1920.Версальський мир. 2.Мирні договори з Австрією,Болгарією,Угорщиною,Туреччиною. 3.Утворення Ліги Націй. 4.Радянсько-польська війна 1920.Ризький мир 1921. 5.Україна на міжнародній арені 1919-1921.

історія мв №4 1)Вашингтонська конференція 21-22, 4, 5, 9 держав догови, "договір 4-х ",5-ти і 9-ти держав 2) Становище на Близькому Сході та в Туреччині 21-22. Лозанський протокол 3) Конференція в Генуї , радянсько-німецьке співробітництво. рапальський договір , значення 4) Радянське- німецьке співробітництво 20- поч 30 років, наслідки

Семінар №5

1.Німецько британське морське протистояння напередодні першої світ. війни 2.Міжнародні відносини на далекому сході напередодні першої світової 3.ЗП США напередодні першої світової

Семінар з Історії МВ.  1.Що сталося в районі озера Хасан (38р) і річки Ханхил-Гол (39 р)? Яка роль в цьому СРСР? 2.Вплив світової економічної кризи на МВ 29-33 р. 3. Суть проекту Пан-Європа.

Вопросы на 4 семинар по Истории Мв: 1.Міжнародні аспекти Китайської революції 1921-1927р. 2.Зовнішня політика Японії 1921-1929 рр. 3.Початок Японської експансії Вторгнення в Манжюрію позиція Ліги Націй. 4.Розгортання Японської агресії в Китаї та позиції Великих Держав.

Семінар №1

1. Англо-бурська війна́ 1899—1902 — загарбницька війна Великої Британії проти бурських республік Оранжевої і Трансваалю, одна з перших воєн епохи імперіалізму.

В англо-бурській війні Велика Британія прагнула розширити і об'єднати свої колоніальні володіння в Африці, захопити родовищаалмазів і золота. Натхненниками війни були запеклі колонізатори С. Родс і Д. Чемберлен. Перевага сил британській армії та її надзвичайна жорстокість, незважаючи на запеклий опір бурів, привели до перемоги Великої Британії.

1902 за Фіренгенінзьким договором бурські республіки включено до складу Британської імперії.

Партизанська війна.

У відповідь на партизанську тактику британці на чолі з Робертсом і Кітчером взяли на озброєння тактику випаленої землі. Вона включала в себе знищення всього, що могло б знадобитися для постачання бурських партизанів і навіть жінок і дітей. Знищувалися посіви, спалювалися ферми і домашні господарства, отруювалися джерела і солекопальні, членів сімей бурських повстанців і співчуваючих поміщали у концентраційні табори, в яких близько 50% дітей до 16 років померло. Бойовий дух бурів поступово почав спадати. З іншого боку бури чинили жорстокі репресії проти чорношкірих, які начебто симпатизували британцям і які видавали їм їхні місця розташування.

Британці пропонували скласти зброю ще в березні 1901 року, але Бота відхилив мирні переговори. Лорд Кітчер запропонував Де ла Раю зустрітися в Клерксдорпі 11 березня 1902 року для переговорів. Дипломатичні зусилля з виходу з конфлікту продовжилися і зрештою привели до угоди про подальші мирні переговори У Феріініхіні, в яких Де ла Рай взяв активну участь і посприяв підписанню мирного договору. Мирний договір у Феріініхіні був підписаний 31 березня 1902 року. Де ла Рай і Бота відвідали Велику Британію й США того ж року. Бурам було гарантоване самоуправління (надане у 1906 і 1907 р. Трансваалю і Оранжевій відповідно) і отримали 3 млн. фунтів стерлінгів компенсації.

Після війни Де ла Рай разом з Луїсом Ботою і Крістіаном де Ветом подорожували Європою, збираючи кошти для розорених бурів, чиї ферми були спустошені.

На боці бурів в цій війні билися 87 тисяч осіб, на стороні англійців - 448 тисяч. Бури втратили убитими 4000 і пораненими 20 тисяч. Загинуло в концентраційних таборах 26 тисяч бурів. Втрати англійців склали 5,8 тисяч убитих і 23 тисячі поранених. Англійська скарбниця витратила на війну 250 млн. фунтів стерлінгів.      31 травня 1902 р. у м. Ферініхінге був підписаний мирний договір. Бурська республіка припинила існування, а її жителі стали британськими підданими. В результаті англо-бурської війни майже вся Південна Африка, за винятком німецької колонії на південному заході, увійшла до складу Британської імперії.

Існує легенда, що під час Англо-бурської війни український найманець, Юрій Будяк (літературний псевдонім Віталій Таль), очолювавши один із військових загонів бурів, врятував від розстрілу майбутнього прем’єр-міністра Великої Британії Вінстона Черчілля.

2. Росі́йсько-япо́нська війна́ (8 лютого 1904 — 27 липня 1905) — війна між Російською і Японською імперіями за контроль над Маньчжурією і Кореєю, у якій Росія зазнала нищівної поразки.

Причини війни

У 1894 році Японія напала на Китай, почавши першу японсько-китайську війну. Приводом було введення китайських військ у Корею в якості військової допомоги для придушення селянського бунту. Японія розцінила це як порушення колишніх японсько-китайських угод. Японські війська висадилися в китайському місті Люйшунь (Порт-Артур) і захопили його, винищивши більшу частину мешканців. Здобувши перемогу у війні, Японія змусила Китай підписати у 1895 роціСімоносекський договір (

1.За договором Китай визнавав самостійність Кореї, яка до цього була його васальною державою. Це створювало сприятливі можливості для японської експансії доКорейського півострова

2.Китай передавав Японії острів Тайвань, острова Пенхуледао і Ляодунський півострів

3.Китай сплачував контрибуцію в 200 мільйонів лян

4.Китай відкривав ряд портів для вільної торгівлі, надавав японцям право будувати промислові підприємства на своїй території й ввозити промислове устаткування).

У числі земель, що відходили до Японії, був і півострів Ляодун, де знаходилося місто Люйшунь, а також стратегічно важлива затока Люйшуня.

Росія, Франція і Німеччина, стурбовані посиленням Японії у цьому регіоні , в ультимативній формі зажадали виводу японських військ із цього півострова. Японія не могла вистояти проти цих країн без підтримки Великобританії, алеВеликобританія запропонувала Японії не загострювати конфлікт і тій довелося повернути затоку Китаю. За домовленостями частина півострова відійшла Росії, де вона звела свою військову базу. Китай просив у 1898 році оформити це як здачу в аренду, щоб не втрачати обличчя, на що Росія погодилася, не бажаючи виглядати агресором. Так з'явився договір про 25-річну аренду міста Люйшунь (див. Російсько-китайська конвенція 1898). Росія перейменувала це місто у Порт-Артур.

Заручившись підтримкою Великобританії (30 січня 1902 був підписаний англо-японський альянс) наприкінці 1903 рокуЯпонія завершила програму вишколу. Японські правлячі кола переконалися, що Росія добровільно не здасть своїх позицій у Східній Азії. Тому єдиним шляхом для визволення Кореї й Маньчжурії вони вважали війну з Росією. У цих умовах японські дипломати вирішили почати переговори з Росією, сподіваючись на її непоступливість або затягування переговорів, що могло бути використано як привід для оголошення війни. Переговори велися з серпня 1903 року. Росія вперто відмовляла Японії, клюнувши на японський дипломатичний трюк.

31 грудня 1904 року Японія висунула ультиматум Росії. Японці зажадали беззастережного визнання Росією японських вимог і прав інших держав у Маньчжурії. Нечітка відповідь Росії була затверджена царем і відправлена телеграфом безпосередньо до Токіо й до Порт-Артуру, про що було офіційно сповіщено японського посланника у Петербурзі . На це 5 лютого 1904 року, міністр закордонних справ Комура наказав: "припинити беззмістовні переговори…".

Рішення про початок війни проти Росії було прийнято в Японії на спільному засіданні членів таємної ради й усіх міністрів 4 лютого 1904, а в ніч на 5 лютого віддане розпорядження про висадку в Кореї й атаку російської ескадри у Порт-Артурі. Після цього, 6 лютого Японія офіційно оголосила про розрив дипломатичних відносин з Російською імперією. Японія почала вимагати у Росії повернення Порт Артура. 6 лютого 1904 року японський посол сповістив російського міністра закордонних справ Н. М. Ламсдорфа про офіційне оголошення війни.

5 вересня 1905 у Портсмуті (США) за посередництва Теодора Рузвельта почалися мирні переговори. Російській делегації, яку очолював С. Ю. Вітте, вдалося, за підтримкиСША, а також завдяки тому факту, що Японія, як і Росія, була виснажена війною, домогтися порівняно "пристойних " для Росії умов мирного договору. Росія поступилася Японії південною частиною острова Сахалін, своїми орендними правами на Ляодунський півострів і Південно-Маньчжурську залізницю, що з'єднувала Порт-Артур із Східно-Китайською залізницею. Росія також визнала Корею японською зоною впливу. У 1910 році, незважаючи на протести інших країн, Японія окупувала Корею і приєднала її до своєї імперії.

Підірвавши авторитет монархії усередині країни, поразка у війні разом з тим послабила позиції Росії і на міжнародній арені. Війна стала однією із причин Першої російської революції 1905—1907 років.

Перемога Японії у війні зробила її загальновизнаною великою державою.

Японія здобула перемогу ціною величезної в порівнянні з Росією напруги сил . Їй довелося поставити під рушницю 1,8 % населення (Росії — 0,5 %). За час війни її зовнішній державний борг виріс в 4 рази (у Росії на третину) і досяг 2400 мільйонів йен.

Проте людські втрати Росії були набагато більшими за японські. Царські війська загубили близько 135 тисяч чоловік убитими і пораненими. Велика кількість вояків потрапила у полон. 170,000 російських солдат пропали без вісти. Японці втратили також немало — 108 тисяч чоловік убитими і пораненими.

Поразка Російської імперії ознаменувала її крах, а перемога Японії подарувала світові нову імперію на Сході.

 Павло Скоропадський,  генерал-українець Роман Кондратенко, один із організаторів піврічної оборони Порт-Артура.

3. Міжнародні відносини наприкінці хіх — на початку хх століть

Міжнародні відносини на рубежі ХIХ–ХХ століть визначалися наростанням суперечностей між провідними державами, що завершували поділ світу. Повсюдно посилювалися націоналістичні настрої. Формулюючи свої інтереси, правлячі кола кожної з європейських країн прагнули представляти їх як народні сподівання. Збройні сутички й локальні війни відбувалися майже безперервно. Усе більш небезпечними ставали конфлікти між великими державами через гегемонію в Європі, а також переділ колоній і сфер впливу. Вони стимулювали гонку озброєнь і призвели до Першої світової війни.

Створення Троїстого блоку

Головною проблемою європейських держав у їхньому силовому протистоянні були пошуки союзників для забезпечення політичної рівноваги в Європі. У першій половині ХIХ століття європейська політика зводилася до створення коаліцій, що врівноважували міць Франції. Із цією метою, наприклад, у 1815 р., після розгрому Наполеона, Австрія, Великобританія, Пруссія і Росія спробували забезпечити стабільність шляхом створення континентальної системи безпеки — Священного союзу. Але до середини ХIХ століття цей союз розпався через суперечності між його засновниками.

В останній третині ХIХ століття міжнародна нестабільність посилилася. Створення Німецької імперії (1871 р.), що продемонструвала свою могутність перемогою над Францією, істотно змінило ситуацію на європейському континенті. Надалі зовнішня політика німецького уряду була спрямована на досягнення домінуючого положення Німеччини в Європі. Щоб позбавити Францію можливості помститися за свою поразку, німецький канцлер О. фон Бісмарк спробував знайти надійних союзників. У 1873 р. йому вдалося створити Союз трьох імператорів — Німеччини, Австро-Угорщині й Росії. Але цей союз виявився не дуже надійним, оскільки Росія виступила на підтримку Франції. Погіршення відносин з Росією підштовхнуло Німеччину до подальшого зближення з Австро-Угорщиною. Хоча Бісмарку й не вдалося схилити австрійський уряд до підтримки Німеччини проти Франції, але все-таки у 1879 р. між Німеччиною й Австро-Угорщиною був підписаний секретний союзний договір про спільну оборону проти нападу Росії. Згодом до цієї коаліції вдалося залучити й Італію, у якої були серйозні суперечності з Францією через контроль над Північною Африкою. 1882 р. Німеччина, Австро-Угорщина й Італія підписали Троїстий союз, спрямований проти Франції і Росії (проіснував до 1915 р.). Німеччина намагалася залучити до участі в союзі й Англію, але ці спроби виявилися марними. Незважаючи на гострі колоніальні суперечності з Францією і Росією, Англія залишалася вірною політиці «блискучої ізоляції» — не хотіла зв’язувати себе довгостроковими договорами з жодною з європейських держав.

Отже, виникнення Троїстого союзу поклало початок розколу Європи на угруповання, що ворогували між собою.

Посилення англо­німецьких суперечностей

Після коронації нового імператора Німеччини Вільгельма II (1888 р.) і відставки Бісмарка (1890 р.) Німеччина стала ще активніше боротися за своє місце під сонцем, робити більш рішучі кроки в політиці. Посилюється її економічна й військова міць, починається будівництво потужного флоту. Правлячі кола Німеччини стали на шлях корінного переділу світу на свою користь.

Це стривожило уряд Великобританії — найбільшої колоніальної імперії того часу. Лондон у жодному разі не хотів допустити переділу колоній. Крім того, Великобританія надто залежала від морської торгівлі і вважала свій флот найважливішою гарантією виживання. Тому посилення німецького флоту створювало реальну загрозу морській гегемонії англійців. І хоча до кінця ХIХ століття уряд Великобританії продовжував дотримуватись принципу «блискучої ізоляції», політична ситуація в Європі, що ускладнювалася, підштовхувала Лондон до пошуків надійних союзників проти Німеччини.

Створення Антанти

У 80-ті рр. ХIХ століття відносини між Росією і Німеччиною повільно, але неухильно погіршувалися. У 1887 р. Союз трьох імперій розпався. Зростанням напруженості в російсько-німецьких відносинах спробувала скористатися Франція, яка прагнула перебороти свою зовнішньополітичну ізоляцію. Бісмарк, намагаючись учинити економічний тиск на Росію, закрив царському урядові вихід на німецький грошовий ринок. Тоді Росія звернулася із проханням про позики до французької біржі. І незабаром Франція стає найбільшим кредитором Російської імперії. Зближення республіканської Франції і царської Росії полегшувалося тим, що між ними не існувало серйозних суперечностей ні з питань європейської політики, ні з колоніальних проблем.

На початку 90-х рр. ХIХ століття військово-політичне зближення двох країн знайшло своє юридичне оформлення. У 1891 р. між Росією і Францією був підписаний консультативний пакт, а в 1893 р. — секретна військова конвенція про спільні дії у війні проти Німеччини. Підписання цієї конвенції завершило оформлення франко-російського союзу.

Здавалося, що утворення франко-російського союзу створювало противагу Троїстому пакту і тим самим стабілізувало ситуацію в Європі. Але реальне виникнення цього союзу тільки підхльоснуло суперництво між двома блоками, тепер уже цілком визначеними, оскільки ніхто з їхніх керівників не збирався жертвувати інтересами фінансової олігархії своїх країн.

Отже, досягнутий баланс у Європі був нестійким. Тому обидва блоки прагнули залучити на свій бік нових союзників.

Нова політична ситуація позначилася на позиції Великобританії. Територіальні домагання Німеччини, що швидко зростали, збільшення її економічного і військового потенціалу, а головне — витіснення з деяких ринків англійських товарів німецькими примусило керівників Великобританії переглянути свою традиційну політику «блискучої ізоляції». У 1904 р. було підписано англо-французьку угоду про розподіл сфер впливу в Африці. Ця угода одержала назву Антанта (від франц. «згода»). Вона відкривала можливості для широкого співробітництва двох країн проти Німеччини (хоча про неї в документі не було сказано жодного слова). Зростання зовнішньополітичної активності Німеччини примусило Францію і Великобританію в 1906 р. домовитися про військове співробітництво.

З метою остаточного визначення місця Росії в системі європейських союзів необхідно було врегулювати відносини з партнером Франції — Великобританією. У 1907 р. після тривалих переговорів за сприяння Франції вдалося укласти англо-російську угоду про поділ сфер впливу на Середньому Сході. Ця угода відкрила можливість співробітництва Росії і Великобританії проти Німеччини. Англо-російська угода 1907 р. завершила формування нового воєнно-політичного блоку, що увійшов в історію як Антанта.

Отже, перегрупування сил у Європі в основному завершилася. Європа остаточно розкололася на два конфронтуючі між собою військові блоки.

Міжнародні кризи та конфлікти на початку XX століття

Швидкий промисловий розвиток провідних країн світу наприкінці ХIХ століття призвів до загострення їхнього суперництва за джерела сировини, ринки збуту й сфери прибуткових капіталовкладень. Держави стали обмежувати конкуренцію на міжнародних ринках і перейшли до їхнього поділу. Невтримний колоніальний поділ світу підштовхував людство до військової катастрофи. Про це свідчили міжнародні кризи й локальні війни, що почастішали з кінця ХIХ століття і поки що відбувалися за межами або на периферії Європи.

— У 1894–1895 рр. відбулася японо-китайська війна, у результаті якої Японія захопила ряд китайських територій (острів Тайвань і Пескадорські острови).

— У 1898 р. спалахнула американо-іспанська війна — перша війна за переділ світу. До США, які одержали в цій війні перемогу, відійшли колишні іспанські володіння — острови Пуерто-Рико і Гуам. Куба була проголошена «незалежною», але фактично потрапила під протекторат США. Американці також захопили Філіппіни, заплативши Іспанії компенсацію в розмірі 20 млн. доларів.

— У 1899–1902 рр. відбулася англо-бурська війна (бури — нащадки голландських, французьких і німецьких поселенців на півдні Африки), у результаті якої Великобританія захопила дві бурські республіки у Південній Африці — Трансвааль і Оранжеву республіку. Ці території були багаті на алмази і золото. Після перемоги над бурами англійці об’єднали в суцільний масив свої володіння на півдні Африки.

— У 1904–1905 рр. відбулася російсько-японська війна. У результаті своєї перемоги Японія одержала південну частину російського острова Сахалін, а також території, орендовані Росією в Північно-Східному Китаї. Восени 1905 р., скориставшись перемогою над Росією, Японія нав’язала протекторат Кореї (у 1910 р. Корея стала японською колонією).

— У 1905–1906 рр. виникла перша марокканська криза — гострий конфлікт між Німеччиною, Великобританією і Францією за панування в Марокко. Німцям не вдалося взяти участь у розділенні цієї країни. Вона потрапила під контроль Франції і частково Іспанії.

— У 1908–1909 рр. виникла боснійська криза. Австро-Угорщина приєднала до себе давно окуповані її військами Боснію і Герцеговину. Це поставило під загрозу існування незалежної сербської держави. Сербія готувалася дати відсіч будь-якому вторгненню, розраховуючи на допомогу Росії. Але Росія не була готова до війни з Австро-Угорщиною, на боці якої виступала Німеччина. Тому російський уряд, а слідом за ним і сербський, були змушені визнати владу Австро-Угорщини над Боснією і Герцеговиною.

— У 1911 р. виникла друга марокканська криза. Вона була викликана тим, що Німеччина направила до берегів Марокко свій військовий корабель і заявила про намір захопити частину території цієї країни, де вже хазяйнувала Франція. Конфлікт міг призвести до війни. Але Німеччина не зважилася на зіткнення з Антантою і була змушена відмовитися від втручання в марокканську проблему.

— У 1911 р. відбулася італо-турецька (Триполітанська) війна. Користуючись слабкістю Османської імперії, Італія захопила останні турецькі володіння в Північній Африці — Триполітанію і Кіренаїку. На базі цих територій була створена італійська колонія Лівія.

Ї У 1912–1913 рр. відбулися дві Балканські війни (див. розділ «Виникнення незалежних держав на Балканах»).

Гонка озброєнь

Напруженість, що наростала у відносинах провідних держав, супроводжувалась шаленою гонкою озброєнь. З 1883 р. по 1903 р. тільки в європейських країнах військові витрати зросли майже вдвічі, а чисельність солдатів збільшилася на 25 %.

Найбільш активно йшов процес нарощування військово-морських сил. Так, наприкінці ХIХ століття німецький військовий флот посідав п’яте місце в Європі і був призначений лише для оборони морського узбережжя. Однак з 1898 р., коли був прийнятий перший морський закон, у Німеччині почалася гонка морських озброєнь, метою якої було подолання переваги Англії на морях. До 1914 р. у Німеччині було прийнято ще чотири програми військово-морських озброєнь.

Нарощувала свою військову міць й Англія. У 1905 р. там був закладений броненосець нового типу, названий «Дредноут». Від звичайних він відрізнявся і розмірами, і швидкістю ходу, і більш потужним озброєнням (10 артилерійських гармат великого калібру замість колишніх 4). Надалі однотипні кораблі стали називатися дредноутами. Уряд вважав, що, створивши ці потужні кораблі, він підсилить морську перевагу Великобританії. Він вважав, що Німеччина протягом декількох років не зможе почати будівництво таких кораблів. Але вже в 1907 р. Німеччина спустила на воду відразу 5 дредноутів.

В 1912 р. рейхстаг прийняв доповнення до закону про флот, відповідно до якого військово-морський флот Німеччини був істотно збільшений за рахунок великих бойових кораблів. Англія відповіла на це рішенням будувати надалі два кораблі у відповідь на один німецький («два кілі проти одного»).

Зростала чисельність сухопутних збройних сил. У 1913 р. Франція прийняла закон про перехід від дворічного на трирічний термін військової служби, що повинно було збільшити чисельність французької армії мирного часу на 50 %. Розширювала свій кадровий склад російська армія. Гарячково збільшувала свою сухопутну армію Німеччина. Разом зі своєю спільницею Австро-Угорщиною до 1914 р. вона мала у своєму розпорядженні 8 млн. чоловік, навчених військової справи.

Відбувалося переозброєння армій розвинених країн. Для створення новітніх систем озброєнь широко використовувалися досягнення науково-технічного прогресу. Завдяки розвиткові металургії і хімії стало можливим удосконалення вогнепальної зброї. Наприкінці ХIХ століття з’явився перший станковий кулемет, винайдений Х. Максимом, різні скорострільні й далекобійні гармати, розривні шрапнельні снаряди, бездимний порох. Російський конструктор С. Мосін у 1891 р. створив магазинну трилінійну гвинтівку. Виробництво й упровадження нових видів озброєнь викликали значне збільшення військових витрат.

За період з 1901 р. по 1913 р. великі держави витратили на військові потреби 90 млрд. марок. Лідерство в гонці озброєнь залишалося за Німеччиною. Німецька армія була технічно краще оснащена, ніж французька і російська. Спираючись на свій економічний потенціал, Німеччина встигла краще й швидше за інші країни підготуватися до війни.

Семінар №2

1. Італі́йський фронт Пе́ршої світово́ї війни́ ― один з фронтів Першої світової війни.

На Італійському фронті бились війська Італії та війська союзних їй держав (англійські, французькі, американські) проти військ Австро-Угорщини й Німеччини. Бойові дії на Італійському фронті тривали з травня 1915 року до листопада 1918року.

Італійський театр воєнних дій розташовувався вздовж усього австро-італійського кордону, від Трентіно до Адріатичного моря. Незважаючи на те, що Італія була членом Троїстого союзу, з початку війни вона зберігала нейтралітет, а 1915 року після тривалих вагань вступила до світової війни на боці Антанти. Головним фактором вступу Італії до війни на боці Антанти стало бажання провести значні територіальні зміни за рахунок Австро-Угорщини.

Після вступу до війни італійське командування планувало провести потужний наступ углиб території Австрії й захопити низку важливих міст, однак невдовзі бойові дії на Італійському театрі воєнних дій набували характеру позиційних, аналогічних до бойових дій на Західному фронті.

1915 року наступальна ініціатива була на боці Італії, однак італійське командування не змогло здійснити вдалий наступ.1916 року австро-угорська армія завдає поразки італійській армії у битві під Трентіно, однак італійська армія завдяки допомозі союзників зуміла зупинити просування супротивника. 1917 року італійська армія здійснює успішні літні операції, однак восени зазнає нищівної поразки при Капоретто й відступає на 70-110 км вглиб Італії. Весь 1918 рік Італіявідновлювалась після розгрому при Капоретто й восени 1918 року змогла перейти у наступ, розгромивши австрійську армію, що наполовину розпалась. 3 листопада 1918 року бойові дії на Італійському фронті завершились.

До 1870 року вся північна Італія входила до складу Австрійської імперії. Папа римський керував великими територіями в центрі півострова, Південна Італія перебувала під контролем Франції.

Але невдовзі у північних районах Італії почалась національно-визвольна боротьба проти австрійського панування. Заручившись підтримкою Франції Віктор Емануїл II вступає до війни проти австрійців. Італійські війська здобули перемогу під Сольферіно й австрійці погодились на укладення миру. Тепер Віктор Емануїл II зосереджує всі зусилля з об'єднання країни до її центральних областей. Однак після того як контроль над центральною Італією було встановлено і папу римського позбавлено влади, об'єднана Італія виявилась невдоволеною умовами миру з Австрійською імперією. Угода залишала за Австрією великі території, які споконвіку були італійськими. Італійська громадськість вимагала повернення земель: Венеції, Істрії,Далмації та ін., і створення «Великої Італії». 1866 року Італія виступила союзником Пруссії у війні проти Австрії й змогла відібрати Венецію

Австрійська імперія була головним суперником Італії, і бажання приєднати землі, що входили до складу Австро-Угорської імперії, зрештою і змусило вступити Італію до війни

28 липня 1914 року після вбивства ерцгерцога Франца-Фердинанда й «липневої кризи» Австро-Угорщина оголосила Сербії війну. Почалась Перша світова війна. Австро-Угорщина й Німеччина одразу ж зажадали від Італії вступити до війни на боці Троїстого союзу. Однак 3 серпня 1914 року король Італії Віктор Еммануїл III, повідомив німецькому імператору Вільгельму II, що умови виникнення війни не відповідають тим умовам угоди про Троїстий союз, за яких Італія мала вступити до війни. Австро-Угорщина першою оголосила війну, тобто, не була жертвою агресії. Того ж дня італійський уряд опублікував декларацію про нейтралітет. Однак італійське керівництво розуміло, що для того, щоб отримати бажані території країні доведеться воювати, тривалий нейтралітет у світовій війні може мати наслідки. З початком війни обидві коаліції розпочали активну діяльність із залучення Італії до війни на своєму боці. Італійський уряд це усвідомлював й намагався виторгувати у кожної сторони більш вдалі умови повоєнних придбань ^[6].

З початку війни Рим розпочав перемовини з представниками Антанти й Центральних Держав. В результаті італійський уряд схилився до виступу у війні на боці Антанти.

26 квітня 1915 року в Лондоні між італійською делегацією та делегацією Антанти було укладено угоду. За умовами договору Італіязобов'язувалась вступити до війни на боці Антанти впродовж найближчого місяця. У свою чергу Велика Британія надала Італії кредит на суму 50 млн фунтів стерлінгів. Італії пообіцяли низку територій, що входили до складу Османської та Австро-Угорської імперій: областьТрентіно-Альто-Адідже, Трієст, Південний Тіроль, Істрію та Далмацію. Уклавши Лондонську угоду Італія відмовилась від своїх зобов'язань, взятих під час приєднання до Троїстого союзу.

23 травня 1915 року Італія оголосила війну Австро-Угорщині 

Після вступу Італії до війни утворився новий фронт — Італійський. Ареною бойових дій ставали австро-італійські прикордонні райони. 

Також важливою ділянкою Італійського фронту була долина річки Ізонцо.

Гірські умови фронту диктували нові умови тактики. Наприклад, звичайне стратегічне завдання — обхід й атака флангів супротивника — вирішувалась незвичайними способами. У гірських умовах, особливо в районі Трентіно, війська перевозились та постачались за допомогою системи фунікулерів і канатних доріг, у товщі скельних порід пробивались штучні печери-укріплення. Для ведення бойових дій у горах створювались спеціалізовані елітні підрозділи: Alpini — бойові скелелази й Arditi — штурмові загони, що застосовувались для прориву ворожої оборони, знищення дротових загороджень і штурму укріплень. Ці підрозділи мали спеціальне обладнання, необхідне під час бойових дій в горах ^[6].

Із вступом Італії до війни австро-німецькому командуванню довелось розробляти план кампанії на Італійському фронті. Оскільки основна частина австро-німецьких військ навесні 1915 року перебувала на Східному фронті, австрійське командування ухвалило суто оборонний план кампанії на 1915 рік. Незважаючи на те, що всі боєздатні сили німецької коаліції вели операції проти російської армії, було вирішено не поступатись територією італійцям, що наступали. Передбачалось прикрити кордон у найважливіших місцях, і підготувати їх до оборони від італійських частин, що вели наступ.

Італійська армія значно поступалась австрійській у бойовій підготовці й технічному оснащенні. Мала місце гостра нестача кулеметів, на озброєнні артилерії були переважно легкі 75-мм гармати Круппа. Армія відчувала нестачу в авіації, інженерних засобах, боєприпасах. 

Одразу після оголошення війни, у ніч на 24 травня італійська армія перейшла в наступ, не завершивши зосередження й розгортання військ. Наступ розвивався у чотирьох напрямках. Італійські армії переважали австро-угорські війська за чисельністю вдвічі, однак австрійці мали вигідніше стратегічне розташування. В артилерійській підготовці взяли участь 700 італійських гармат. Бої розгорнулись одночасно на Ізонцо, у Карнійських та Кадорських Альпах, у Трентіно.