Питання до курсу “Історія української культури”

1. Охарактеризуйте етнокультурні процеси на території Східної Європи в І тис.н.е.

Перші згадки про ранньослов'янські племена з'являються у творах римських вчених І—II ст. н.е. Плінія Старшого, Тацита, Птолемея, де слов'яни відомі як венеди. Найповніше ранньослов'янська історія викладена у творах Йордана «Про походження та діяння гетів», або «Гетіка» (551) і Прокопія Кесарійського «Історія війн» (550—554). Саме у «Гетіці» міститься інформація про розпад єдиної венедської ранньослов'янської спільноти, якій відповідала зарубинецька культура. Йордан сповіщає, що у VI ст. вже існувало три гілки слов'ян: венеди (басейн Вісли), анти (Подніпров'я) і слов'яни, або склавіни (Поду-нав'я).

Поява на півдні Європи антів і склавінів зафіксована й іншими істориками цієї доби.

На зламі двох ер завершився розподіл слов'ян на східних і західних. Східні слов'яни, які мешкали на території сучасної України, починаючи з IV ст. н.е., об'єдналися в державну формацію антів. Держава антів простяглася від Дністра до Азовського моря і Дону на північ до Чорного моря, об'єднувала слов'янські племена, а також ті, що заселяли простори України, — рештки готів, греків, іранців. Для антського суспільства початку н.е. була характерною територіальна община, що ґрунтувалася на общинному господарстві. Основу економіки становило орне хліборобство.Соціальне розшарування антського населення, зародження державної структури. Інтенсивний розвиток економіки зумовив розклад общинного господарства. Поступово відбувалася диференціація суспільства. Соціальне розшарування вимагало і нових форм політичної організації суспільства. В антів сформувалося політичне об'єднання, притаманне ладу військової демократії. Однак влада антських царів не була абсолютною. Давньогрецькі іст орики підкреслювали демократизм антів, які, за їхнім твердженням, «живуть у народоправстві». М. Грушевський саме з цього моменту виводить історію України, пов'язуючи перших українців з антами. «Отеє й були наші українські племена, що зайняли тоді вже побережжя чорноморське від Дністра до Азовського моря і вперше тут виступають в історичних джерелах окремо під назвою «антів». Найдавніша звістка, яку про сих антів переказують нам візантійські письменники, належить до кінця IV ст., зараз по гунській бурі, і се те, що зветься початком історичного життя наших племен».

Боротьба з готами, гунами, аварами.

Отже, слов'янство як самостійна етнічна спільнота вийшло на історичну сцену на початку нової ери. Це був динамічний і драматичний час великого переселення народів (II—VI ст.). Частиною цього процесу стало переміщення готів з Прибалтики у Причорномор'я. Наприкінці IV ст., як нам відомо зі свідчень Йордана, анти зазнали жорстокої поразки від готів, яких очолював король Вінтарій. У 375 р. готів перемогли гуни, частково їх підкоривши, частково витіснивши з Причорномор'я. Гуни створили між Доном і Карпатами могутню державу, на чолі якої став Аттіла. Але після кількох поразок від римлян та їхніх союзників, смерті у 475 р. Аттіли гунська держава поступово розпадається. Ці історичні колізії суттєво вплинули на долю слов'янства. Як стверджує М. Брайчевський, антська держава завдяки ліквідації Готського королівства в V—VI ст. переживала піднесення. Вона навіть організовувала регулярні походи на Візантійську імперію, в межі її балканських володінь.У другій половині VI ст. полі тична ситуація значно ускладнилася у зв'язку з приходом у Східну Європу аварів, які заснували у Карпатській улоговині примітивну державу — аварський каганат, підкоривши переважно слов'янське місцеве населення. Почалися тяжкі анто-аварські війни, які призвели до занепаду Антської держави.Фактично, починаючи з 602 p., анти в історичних джерелах не згадуються. Разом з тим склавіни фігурують у творах більшості європейських та східних авторів, що ведуть мову про етнічні угруповання, які проживали на території України у VI—IX ст. Тому цілком закономірно, що етнонім «склавіни» трансформувався у «слов'яни».Невдовзі на зміну антам прийшов полянсько-руський політичний союз з центром у Середньому Подніпров'ї, якому судилося стати колискою нового етапу розвитку населення України. Саме на цих землях в середині І тис. н.е, почалося формування державності Київської Русі.

Східні слов'яни у VI—VII ст..

Внаслідок розселення слов'ян VI—VII ст. на великій території Східної Європи виникли три групи слов'янських племен: західна, південна і східна. У VIII ст. у них виникло кілька союзів, про які повідомляє у «Повісті минулих літ» літописець Нестор. Слід зауважити, що він згадує про найбільші племенні об'єднання, які налічували до десяти племен в своєму союзі. Історичним центром східного слов'янства здавна було Середнє Подніпров'я, де проживали поляни. Сусідами полян були сіверяни (над Десною і Сеймом), древляни (над Прип'яттю), дуліби (над Бугом), тиверці (над Дністром), уличі (між Бугом і Дніпром), білі хорвати (на Прикарпатті).Північну групу слов'янських племен становили кривичі, половчани, словени новгородські та ін.

2. Наведіть періодизацію історії української культури та дайте коротку характеристику кожного із періодів.

Українська культура завжди розвивалася та функціонувала як єдине ціле, переборюючи на своєму шляху найрізноманітніші ідеологічні, політичні, класові, соціальні, конфесійні й тому подібні перепони. Для української культури життєво важливим і необхідним є як те спільне, загальне, що було нею запозичене в інших культурах і, прижившись на її національному грунті, повною мірою слугує нашому народові, так і своє, національне, своєрідне, витворене в процесі його історичного розвитку. Підхід до періодизації враховує підйоми і спади культурного процесу в Україні і забезпечує, у свою чергу, цілісний підхід до української культури як до єдиного цілого духовного світу нашого народу. Отже, перший період розвитку української культури охоплює часовий відрізок від її витоків і до прийняття християнства, тобто — це культура східнослов'янських племен дохристиянської доби. Початки передісторії української культури, її першовитоки губляться у сивій давнині. Вчені стверджують, що культура на теренах України виникла на ранніх стадіях розвитку суспільства і відтоді нерозривно пов'язана з його історією.. Глибокий слід в історії української культури залишили племена трипільської культури (IV—III тис. до н. е.), для яких властивим був уже доволі високий рівень виробничої культури, техніки виготовлення кераміки, суспільної організації. Значного рівня досягла тут і духовна культура. Перше тисячоліття нової ери для розвитку української культури було сповнене рядом подій історичної ваги: виникнення Києва — "матері міст руських"; об'єднання східнослов'янських племен і утворення держави — Київської Русі; переможні походи руських князів та розширення державних кордонів; небувале піднесення культури від безпосереднього спілкування з хозарами, половцями, Візантією та іншими народами; і, нарешті, запровадження християнства. Все це разом поставило український народ та його культуру в один ряд з іншими високорозвинутими народами та культурами Європи і світу. Другий період розвитку української культури припадає на час існування княжої держави — Київської Русі та Галицько-Волинського князівства. Так його й іменуємо: українська культура княжої доби. А запровадження християнства долучило українців до культурно-етичних цінностей, які й понині становлять основу сучасної західної цивілізації. Вони збагатили скарбницю духовного життя українського народу, вивели його культуру на широкі простори світової цивілізації, поставили в один ряд з найрозвинутішими тогочасними культурами. Украй негативно на історії української культури, як й історії України в цілому, позначилася монголо-татарська навала XIII—XIV ст., а пізніше — створення на принципах азійської деспотії Російської централізованої держави. Звідси й почалися найгостріші трагедії нашого народу. Через підйоми і спади й відбувався процес розвитку нашої культури княжої доби. Третій період розвитку української культури припадає на литовсько-польську добу в історії нашого народу. Умови для розвитку української культури погіршувалися внаслідок асиміляції української еліти, а заодно й втрати нею політичних впливів. Відбувалася ліквідація тих політичних центрів, навколо яких кристалізувалося і вирувало культурне життя. Насаджувався насильницькими методами католицизм . За таких умов виник і почав міцніти так званий паралелізм у розвиткові культури з наступним (щоправда, тимчасовим) переважанням католицизму над православ'ям. Розвиток української культури в польсько-литовську добу позначений тісною взаємозалежністю та взаємопереплетінням національно-визвольної боротьби і руху за відродження української культури. У ході цього руху не лише формувалися ідеологічні передумови всенародної визвольної війни, що розпочалась в Україні 1648 року, а й створювались культурні цінності, які стали основою розвитку української культури протягом наступних століть. Четвертий період розвитку української культури припадає на козацько-гетьманську добу, яка характеризується новим історичним контекстом, зумовленим закінченням Визвольної війни в середині XVII ст., з одного боку, і поступовим обмеженням, а згодом і втратою автономії Україною наприкінці XVIII ст., з іншого. Визначальним тут виступає фактор національної державності, яка, проіснувавши понад 130 років, все ж таки змогла істотно сформуватиспрямованість, характер та інтенсивність культурних процесів в Україні. І все ж, розвиток української культури в цей період виступає як процес послідовний, об'єктивно обумовлений, процес засвоєння та успадкування традицій культури Київської Русі, процес зародження в духовному житті українського народу нових явищ, органічно пов'язаних з впливами ідей гуманізму, Ренесансу, Реформації, а дещо пізніше й бароко та Просвітництва. П'ятий період розвитку української культури охоплює часовий відтинок в 150 років, років великої неволі нашого народу — від часів зруйнування Гетьманщини і до початку XX століття. Цей період у розвиткові української культури назвемо періодом національно-культурного відродження. Найяскравіше в процесах творення нової національної моделі культури український народ виявив себе в літературі, історіософії, фольклористиці, етнографії, театрі, образотворчому мистецтві, драматургії. Цей період ще називають періодом тривалої "неволі і переслідувань" української культури, періодом її запеклої боротьби з асиміляторськими заходами російського царизму, польської шляхти, румунських бояр, угорських феодалів і всевладного австрійського цісарства. Українці відтіснялися цими ворожими силами на периферію культурного прогресу. Упродовж XIX і початку XX століття українська культура зробила колосальний крок уперед у своєму розвиткові. Перейнята гуманістичними ідеями, українська культура XIX — поч. XX ст. вивела українську націю на широкий шлях світового історичного поступу, поставила із невідомості й забуття в один ряд з найрозвинутішими націями світу. Шостий період розвитку української культури є часом нового міжвоєнного та повоєнного поневолення України її східними та західними сусідами й охоплює часовий відтинок від початку XX ст. до кінця 80-х років. Культурне життя в Україні на початку XX століття значно активізується. Виникають художні музеї, архіви, нові бібліотеки, діють засновані на нових засадах мистецькі навчальні заклади, посилюються зв'язки із зарубіжними художніми центрами (Париж, Рим, Мюнхен, Краків). Шостий підперіод характеризується успадкованими від попередніх підперіодів злетами і руїнами у розвиткові української культури, наявністю як об'єктивних, так і суб'єктивних факторів, за яких українська культура була поставлена в умови боротьби за самозбереження і постійного потягу до відродження. Сьомий період розвитку української культури тільки-но розпочався і триває в нових історичних умовах. Це — сучасний період, що охоплює часовий відтинок від кінця 80-х і по сьогодення. Сьогодні українська культура, існуючи в часі, становить собою безперервний рух національних культурних цінностей, що відбувається між різними соціумами, суспільними верствами та поколіннями.

Незважаючи на неймовірні труднощі, які упродовж віків долав на своєму історичному шляху український народ і про які ми вже щойно говорили, він витворив свою високорозвинуту національну культуру. Сьогодні в ній представлені всі галузі, види і жанри духовного виробництва, властиві найрозвинутішим культурам світу. Досить високого рівня розвитку в Україні дістали наука, народна освіта, література і мистецтво. Органічними складовими української культури нині стали: сценічне мистецтво — драма, опера, оперета і балет; музичне мистецтво — оперна, симфонічна, хорова музика і пісенна творчість, зокрема, авторська пісня; образотворче мистецтво — живопис, скульптура, графіка; декоративно-прикладне мистецтво; кіномистецтво; самодіяльне мистецтво; народна художня та поетична творчість тощо. Окремо варто сказати кілька слів про одну з найважливіших складових української культури — мову нашого народу. Українська мова виконує роль надзвичайно важливого засобу збереження виражених у слові національно-культурних вартостей, обміну продуктами духовного виробництва нашого народу з іншими народами світу.

3. Наведіть причини, що спонукали князя Володимира до реформи релігії у X ст.

Якщо мається на увазі реформа як перехід до християнства:

- сприятливі обставини через дипломатичні відносини, торгівельні зв’язки з Візантією та іншими країнами, які на той час були християнськими

- принцип єдиновладдя князя вимагав іншої ідеологічної системи і єдиного бога.

- мотиви державно-політичного характеру (міцна організація християнської церкви для міцного державного будівництва).

- слабкість на той час язичницьких культів, невдача язичницької реформи.

- «легендарний» вибір християнства з поміж інших релігій.

4. Проаналізуйте ситуацію, що склалася в світоглядній сфері культури населення Київської Русі після прийняття християнства.

Християнство внесло позитивні зміни у світогляд людей. Якщо в основі політеїстичних релігійних вірувань, стародавніх слов'ян лежав страх перед стихійними силами природи, ворожими і пануючими, то християнство плекало надію па порятунок, почуття захоплення навколишнім світом. У процесі поширення та утвердження християнство на Русі поступово втрачало візантійську форму, вбираючи в себе елементи місцевих слов'янських звичаїв, ритуалів, естетичних запитів східних слов'ян. Візантійські церковні канони поступово пристосовувалися до особливостей давньоруського етносу. Водночас слід зазначити, що у боротьбі з “поганством” християни знищили безцінні пам'ятки мистецтва стародавнього язичницького світу, зокрема шедеври деревяної скульптури, забороняли старовинні танці, скомороші дійства тощо. Разом з тим християнство справило великий вплив на розвиток духовної культури Київської Русі. Запровадження християнства мало позитивні наслідки для розвитку Київської Русі (і не тільки в культурному та духовному плані). Воно зміцнило авторитет і владу князя, сприяло розбудові держави. Тіснішими ставали стосунки Володимира, що тепер належав до християнської «сім'ї правителів», з іншими монархами. Прийняття християнства мало позитивні наслідки й для внутрішнього життя країни. Оскільки вчення візантійської церкви підтримувало монарше право на владу, київські князі знайшли в ній ту ідеологічну опору, якої раніше не мали. До того ж церква з її складною внутрішньою підпорядкованістю знайомила київських правителів з новими моделями управління. А в самому суспільстві Київської Русі з'явилася активно діюча установа, що не лише забезпечувала незнане раніше духовне й культурне єднання, а й справляла величезний вплив на культурне і господарське життя. Взагалі кажучи, завдяки епохальному вибору Володимира Русь стала пов'язаною з християнським Заходом, а не з ісламським Сходом. Цей зв'язок зумовив її небачений історичний, суспільний і культурний розвиток. Важко переоцінити значення того, що християнство прийшло до Києва не з Риму, а з Візантії. Згодом, коли відбувся релігійний розкол між цими двома центрами, Київ став на бік Константинополя, відкинувши католицизм. Так була закладена основа майбутніх запеклих конфліктів між українцями та їхніми найближчими сусідами католицької віри — поляками.

5. Охарактеризуйте напрями розвитку культури Київської Русі в ХІ-ХІІІ ст..

Культура Київської Русі є результатом тривалого процесу як внутрішнього розвитку східнослов'янського суспільства, так і зовнішнього впливу світової цивілізації.

З глибокої давнини бере початок усна народна творчість - казки, легенди, пісні. Найдавнішими і значними у культурному відношенні є билини Володимирового циклу, які створювалися в Х-XI ст. і оспівували хоробрість богатирів, які захищали рідну землю. Тут фіксувалися пам'ять про історичні події та ставлення до них.

Першими письмовими творами у Київській Русі були літописи - зводи записів про історичні події, викладені у хронологічній послідовності.

Найдавнішим літописом, який дійшов до наших днів, є «Повість временних літ» (малюнок), створена на початку XII ст. Вона збереглась у Лаврентіївському (1377 р.) та Іпатіївськом (початок XV ст.) списках. Відомі також «Київський літопис» XII ст., «Галицько-волинський літопис» XIII ст.

Літописи є основним джерелом з історії Київської Русі IX-XIII століть. Але, окрім них, із письмової спадщини можна згадати філософську проповідь митрополита Іларіона «Слово про закон і благодать», «Повчання дітям» Володимира Мономаха та ін.

Особливе місце у давньоруській літературі посідає «Слово про Ігорів похід», написане на основі конкретного історичного факту. Невідомий автор цього твору закликав князів забути міжусобиці й об'єднатися в ім'я захисту рідної землі.

Розвиток літератури Київської Русі був безпосередньо пов'язаний із поширенням освіти, створенням бібліотек. Уже за Володимира Святославича існували державна школа і школа при Софійському соборі. Ярославом Мудрим створюється перша відома на Русі бібліотека.

Значного розвитку набула архітектура. За Володимира Святославича будується храм Богородиці, який потім назвали Десятинною церквою (на його утримання князь брав десяту частину доходів своїх підданців). Вона була прикрашена фресками, мозаїкою. В 1037 р. зведено найбільший храм Київської Русі - Софійський собор. За його зразком у Чернігові будується Спаський собор, у Новгороді та Полоцьку - Софійські собори. Ярослав Мудрий споруджує у Києві Золоту браму.

Центрами культури у Київській Русі були монастирі. Одним з них був Києво-Печерський монастир, заснований за Ярослава Мудрого преподобним Антонієм, на взірець того, який він же започаткував у Чернігові.

В усіх великих містах існували іконописні майстерні. Розвивається книжкова мініатюра «Остромирове євангеліє», написане у середині XI ст., прикрашене чудовими заставками і мініатюрами.

Розквітає ювелірне мистецтво. Київські майстри володіли різними способами обробки коштовних металів - зерню, сканню, перегородчастою емаллю.

Зростання економічних і культурних зв'язків Київської Русі, піднесення суспільного життя зумовили наступний розвій її культури.

6. Дайте оцінку творчості філософів-книжників доби Ярослава Мудрого (ХІ ст.)

З книжними знаннями був безпосередньо пов’язаний поча-ток філософської думки Києворуської доби. В цей час починає до-мінувати уявлення, що філософ — це важлива постать, це вчений книжник, граматик, освічена людина, яка глибоко розуміється на книжній премудрості. Їх цінували за те, що вони свої знання втілю-вали в життя, використовували їх у процесі життєдіяльності. На цьо-му тлі визначилися постаті видатних давньоруських книжників: Іларіона Київського, Луки Жидяти, Феодосія Печерського, Нестора, Никифора, Володимира Мономаха, Климента Смолятича, Кирила Туровського, Данила Заточеника та ін.

Доречним буде згадати про такий твір як «Слово про Закон і Благодать» Іларіона Київського (поч. XII ст.) — одного з перших дав-ньоруських філософів. Відомості про його життя досить обмежені. Іларіон під «законом» розуміє віру, що передувала християнству і мала риси поганства.

Постать Луки Жидяти (невід. — 1059) позначилася на суспільній думці Київської Русі XI ст. Про його життя майже нічого не відомо. Він виконував функції «книжника» Ярослава Мудрого, що в подаль-шому позначилося на його діяльності.

Фактичного визнання набув його оригінальний твір соціально-етичного спрямування під назвою «Повчання архієпископа Луки до братії». Актуальним доводиться визнати заклики автора до любові, до загальної злагоди і миру у людських відносинах, де червоною нит-кою проходить через його твір ідея всезагального християнського прощення, примирення і милості.

Одним із перших книжників-полемістів прийнято визначати Феодосія Печерського (бл. 1008 — 1074). Феодосій тридцять років проводить затворником, у «трудах» і молитвах, не думаючи про свою плоть, переносячи труднощі та злидні печерського подвижника, що не могло не відбитися на його подальшій творчості. Його творчу спадщи-ну складали одинадцять творів, серед яких значне місце посіли твори «Слово про терпіння і любов», «Повчання про терпіння і смирення». Його позиція визначилася як проповідь християнської моралі, захист позицій істинної релігії, піддаючи гострій критиці позиції, які нама-галося утримувати язичництво. Різко засуджував тих, хто називали себе християнами, але були віддаленими від духовних позицій хрис-тиянства У «Поученні про кари Божі», пояснюється взаємозв’язок християнства з язичництвом, де останнє не бажає послаблювати свої позиції. Відносно соціальних поглядів, Ф. Печерський наголошував на тому, що інтереси церкви переважають над інтересами світськими, домінує ідея про те, що світська влада повинна відділитися від. Бога і вона повинна стояти на боці церковних інтересів, а сама церква пови-нна здійснювати нагляд над світською владою.

Друга половина XI — поч. XII ст. відзначилася діяльністю відо-мого ченця-літописця Нестора (бл. 1056 — після 1113), який є авто-ром «Житія преподобного отця нашого Феодосія, ігумена Печерського» та інших творів, серед яких особливої уваги заслуговує створена ним редакція «Повісті временних літ», що стала об’єднуючою ланкою між роздрібненими літописними творами. «Повість временних літ» ціка-во висвітлює цілу низку історіософських поглядів, що формувалися на тлі порівняльно-історичних першопричин і наслідків, котрі пови-нні були давати відповідь на актуальне питання «откуда єсть і пошла Русская земля», а погляд на історію людства набув певної конкретиза-ції та нового звучання по відношенню до політичних ідей та концепцій.

На той же період припадає творчість відомого політичного і церковного діяча Никифора (невід. — 1121). Ним було написано п’ять творів — послань і повчань, серед яких «Послання митрополита Никифора Володимиру Мономаху», «Послання Ярославу Свято-славовичу», твори про піст тощо.

Найбільш цікавим у філософському відношенні є «Послання...» до Володимира Мономаха. У ньому Никифор замислюється над ви-рішенням пізнавальних можливостей людини, акцентуючи на пси-хологічних аспектах людської сутності. 

7. Виділіть основні центри літописання в давньоруській державі та охарактеризуйте відомі Вам літописи.

Мабуть, першим самостійним жанром давньоруської літератури стало літописання. Початок його відносять ще на кінець Х століття. Літописи. Літописання Київської Русі почалося за зразком візантійських хронік. Перший літописний запис з'явився в 1039 р. Історичні записи вели ченці Києво-Печерського, Видубицького та інших монастирів.

"Повість временних літ". Чернець-літописець Нестор до 1113 р. склав

"Повість временних (минулих) літ", де розповів про те, "відкіля пішла земля Руська, хто у Києві перший почав княжити і відкіля Руська земля взялася".

Ця пам'ятка є головним і в багатьох випадках єдиним джерелом з історії східного слов'янства та Київської Русі. Нею було покладено початок історіографії Київської держави. Літописні зведення. Літописи переписувалися, розмножувалися ченцями- переписувачами, які вносили свою коректуру, додатки, окремі літописи об'єднувалися у зведення літопису. Вони потрапляли в інші монастирі, розповсюджувалися по всій країні, у більшості, через нашестя татар, війни, пожежі, грабунки, безповоротно гинули, а в деяких монастирях (переважно на Півночі та Заході) чудом збереглися і, таким чином, стали надбанням вчених уже в 18 та 19 ст. і дійшли до нашого часу.

Так, "Повість временних літ" була виявлена в Іпатьєвському зведенні, яке збереглося в Іпатьєвському монастирі в Костромі, що був заснований 1330 року і де в 1613 році Михаїлу Федоровичу Романову було об'явлено про обрання на царство. Іпатьєвський літопис зберігся в 5 списках початку 15 ст. і сходить до українського літописного зведення кінця 13 ст. Вона відтворює події 11-13 ст. і містить хроніку подій, договори Русі з греками, взірці перекладної літератури, легенди.

Іпатьєвське зведення складається з 3 частин: 1) "Повість временних літ" (від варягів до Володимира Мономаха). 2) Київський літопис (боротьба з половцями та міжусобиця після смерті Володимира Мономаха). 3) Галицько-Волинський літопис (утворення, розквіт та занепад Галицько-Волинської держави). Давньоруські літописи суттєво відрізнялися від західноєвропейських і візантійських хронік з їх придворно-феодальною і церковною тенденційністю. Зрозуміло, що не уникли цього і руські літописи, але вони були ширші за змістом, прагнули сумістити в собі завдання історичної, публіцистичної, релігійно-повчальної і художньої оповіді. До них включалися епічні перекази, родові легенди, уривки перекладних творів, церковні і світські повчання, записи державних договорів, політичні заповіти князів. Щоб відчути це, досить пригадати сюжети «Повісті временних літ», присвячені заснуванню Києва, походу Олега на Константинополь і його смерті, помсті княгині Ольги древлянам, хрещенню Русі Володи миром. Головною темою руського літописання стала сама Руська земля, її єдність і могутність. Все це робило їх цікавими для найширшого кола читачів. Тому «Повість временних літ» була однією з найпопулярніших і цікавих книг для читання протягом усієї історії Стародавньої Русі, афоризми її автора увійшли в нашу мову (наприклад: «Книги — ріки, які наповнюють Всесвіт», «Книги — джерела мудрості»).З початком роздробленості Русі літописи складалися в кожному великому феодальному центрі. Останніми з літописних руських зводів, що дійшли до нас, є Київський (1200) і Галицько-Волинський (кінець XIII століття). Галицько-Волинский літопис — головне джерело для вивчення історії південно-західних князівств. Найбільш цікава та частина літопису, в якій розповідається про князювання Данила Романовича.

8. Визначте, в яких саме галузях культури Київської Русі мали місце найбільш активні запозичення із візантійської культури; охарактеризуйте їх.

Для детального аналізу культуру слід розглянути у таких її виявах, як:

література;

архітектура;

освіта й наука;

образотворче мистецтво;

музика.

Всі вони були тісно пов’язані між собою християнською релігією, що в ті часи була змістом всіх виявів культури, і спиралися на культуру Візантії, що, в свою чергу, акумулювала в собі найкращі зразки світової культури Античності та Раннього Середньовіччя.

Прийняття православного християнства мало логічним наслідком запозичення візантійської релігійної літератури. Значний вплив на розвиток культури справила поява в Київській Русі богослужебних книг ( Євангелія та Псалтиря). Їх досконала літературна форма (зміст та стиль викладу) стала зразком та основою для подальшого виникнення оригінального давньоруського письменства, Біблія стала джерелом образів та сюжетів для руських митців.

Протягом перших століть, поки оригінальні твори ще не були написані, літературний "вакуум" заповнювало перекладне візантійське письменство. Часом запозичення відбувалося через Болгарію, що була культурним центром східного слов’янства. Ці твори перероблялись переписувачами, набували нових, національних ознак і з часом стали частиною літератури Київської Русі. Із релігійної літератури, запозиченої з Візантії, набули поширення твори святих отців та учителів церкви (Василія Великого, Григорія Богослова, Іоанна Дамаскина, і особливо, Іоанна Златоуста), а також житія святих, в т.ч. і в спеціальних обробках: Четьї – Мінеї (для читання за місяцями), патерики (житія, упорядковані за алфавітом чи за географічним принципом), прологи (своєрідні житійні хрестоматії).

Ці твори формували новий світогляд читачів, давали зразки моральності, дотримання віри. За зразком візантійських житій пізніше були створені "Києво-Печерський Патерик" і княжі житія. Загалом новий християнський світогляд створювався на базі візантійських тенденцій до аскетизму і більша частина культури Київської Русі є його виявом.

Між релігійною та світською літературою стояли апокрифи – твори на біблійну тематику, що уточнювали або доповнювали зміст Святого Письма і через часті розходження з офіційним догматичним віровчення заборонені церквою. Походження апокрифів - візантійське через Болгарію. Вони набули великої популярності на Русі, даючи митцям нові сюжети та образи, а головні герої багатьох апокрифів – Бог та апостоли Петро й Павло - стали героями народних переказів.

Через Візантію прийшли і нечисленні зразки світської літератури. Часом вони мають давніше, східне чи давньогрецьке походження. Це "Александрія" (напівфантастична повість про Александра Македонського), "О Троянской войне", "Девгенієве діяння" (історична героїчна повість, подібна до романтичної казки), "О Соломони цари и о Китовраси" (єврейська моралістична повість), "О Йоасафе и Варлааме" (значно перероблений життєпис Будди).

Особливе місце займають твори "О Вавилонском царстве" і "О белом клобуке", в яких простежується політична тенденція щодо переходу світового політичного та культурного центру з Вавилона до Візантії. З набуттям Київською Руссю могутності ця тенденція набула нового змісту – центри переноситься з Візантії до Києва ("Новий Рим"), до того ж такі зміни було додано безпосередньо в ці твори

В архітектурі Київської Русі відбулося переплетіння привнесених та місцевих традицій. Саме з Візантії було запозичено архітектурну форму хрестово-купольного храму, основою якого є квадрат, розділений чотирма стовпами, а приміщення, що приєднуються до підкупольного простору, утворюють архітектурний хрест. Храм міг бути розширений за рахунок добудов до цих прилеглих приміщень. Це було важливим нововведенням. За цією схемою було зведено Десятинну церкву й собор св. Софії в Києві.

Отже, можна твердити, що книжна література та наука Київської Русі мають або пряме візантійське походження, або розвинулись на основі запозичень.

Маючи тісні культурні та торговельні зв’язки з Візантією, Київська Русь потребувала освічених людей, що володіли грецькою мовою, тому ця мова стала основою вищої науки: діти аристократії вчилися за грецькими книгами, робили переклади прози та поезії.

Візантійські майстри, що зводили перші храми, принесли на Русь і традиції мозаїки, які включали виготовлення кольорового скла (смальти), мистецтво створення мозаїк в храмах, типові образи та тематику. Серед них – ті, що зараз є гордістю Софійського собору і всієї України: Христос Пантократор (Вседержитель) – в головному куполі собору, Марія – Оранта (Заступниця) – в центральній абсиді, "святительський чин" (фігури "святих отців") у нижній абсиді храму. Ці фрески виконано майстрами з Візантії і їх київськими учнями, що пізніше на основі побаченого створювали нове мистецтво Київської Русі. Ці ж майстри виконали і численні фрески давніх храмів, зокрема, й св. Софії.

Важливою складовою тогочасного образотворчого мистецтва було іконописання. З Візантії до Київської Русі прийшли власне ікони, тобто зображення Бога і святих для поклоніння, що мали навчати вірі неписьменних та язичників.

У сфері музики вплив є менш помітним (це спричинено значним розвитком народної музики), проте церковний хоровий спів та духовна музика запозичені з Візантії.

Загалом, можна зробити такий висновок: прийшовши на Русь з прийняттям християнства, будучи перш за все християнською і церковною, візантійська культура, змішуючись з місцевими традиціями, стала основою для розвитку культури Київської Русі у всіх її виявах (література, освіта, наука, архітектура, образотворче мистецтво, музика). Таке швидке поширення відбулося завдяки підтримці духовної та світської влади.

9. Які, на Ваш погляд, культурні світи можна виділити в східнослов’янській традиції в християнську добу? Обґрунтуйте свою позицію.

10. Охарактеризуйте стан розвитку українських земель в складі Великого Князівства Литовського.

У XIII ст. внаслідок розкладу племінного та зародження феодального суспільства утворилася Литовська держава, яка успішно чинила опір агресії з боку Лівонського та Тевтонського орденів. Водночас зміцніла Литовська держава за великого князя Гедиміна (1316-1341) розпочала наступ на південно-західні руські землі.

У 1351 - 1352 роках між Польщею та Литвою тривала війна за Галицько-Волинську землю. За перемир'ям 1352 року Галичина залишилася під владою Польщі, Волинь і Берестейська земля - під владою Литовської держави. В 50-х роках XIV ст. розпочався наступ Литовської держави на Придніпров'я. У 1355-1356 роках Литовський князь Ольгерд завоював Чернігово-Сіверщину. Влітку 1362 року військо Ольгерда на р. Сині Води розгромило загони кількох татарських ханів. Внаслідок синьо-водської битви до Литовської держави остаточно відійшли Київщина та Поділля.

Захоплені Литовською державою південно-західні руські землі протягом другої половини XIV ст., перебували у становищі удільних князівств (із залишками місцевої автономії), очолюваних князями — членами литовського великокнязівського роду. Місцеві великі феодали-князі, що здавна мали в цих землях володіння, зберігали їх і надалі, але повинні були коритися владі удільного князя, сплачувати щорічну данину й надавати йому військову допомогу. Удільні князі складали великокнязівську раду. Подібно до великого князя, удільні князі роздавали землі своїм васалам, скликали місцевих великих феодалів-князів, бояр, вище духовенство на ради для розв'язання політичних питань. Вся ця ієрархія світських і церковних феодалів-землевласників тримала в покорі маси селянства і городян.

Спираючись на служилі верстви литовського боярства та на підтримку польських феодалів, литовський князь Вітовт здійснив ряд заходів щодо політичного об'єднання Литовської держави і зміцнення її центрального управління. За його князювання залежність українських і білоруських земель від Литви значно зросла. Вітовт ліквідував найбільші удільні князівства на території України (Волинське, Новгород-Сіверське, Київське, Подільське). В цих землях почали правити великокнязівські намісники. Литовські пани-князі одержували тут великі земельні володіння. Отже, на місцях, литовське за походженням, велике боярство служило опорою великокнязівської влади, його представники зайняли місця удільних князів у великокнязівській раді та державні посади. Земельними володіннями на Україні обдаровувалася й католицька церква.

Включення українських земель до складу Великого князівства Литовського на перший погляд не внесло істотних змін у їх суспільно-політичний устрій. Литовська великокнязівська влада залишила фактично недоторканими права місцевих феодалів на земельну власність, а також відповідні соціальні та політичні інститути українських земель - князівств.

Оформлення шляхти як привілейованого стану та її остаточне відокремлення від "поспільства" (селянства) на середину XVI ст. було в основному завершене.

Внаслідок процесу покріпачення, що неухильно поглиблювався, у середині XVII ст. в українських землях майже не залишилося вільних селян. Феодал мав право не тільки розшукувати селянина-втікача, але й продавати, дарувати, віддавати у заставу, передавати у спадщину своїх селян, а також судити і карати їх.

Зростання ремесла і торгівлі наприкінці XV - у першій половині XVI ст. сприяло розвитку українських міст - зміцненню старих і виникненню нових міст і містечок.

Ремісники у містах об'єднувалися у професійні корпорації – цехи.

Наприкінці XIV - першій половині XVI ст. на українських землях розвивалися землеробство, ремесла, торгівля, розбудовувалися старі й виникали нові села та міста. Крім землеробства, розвивалися тваринництво, городництво, садівництво, бджільництво. Не втрачали важливого значення в господаНаприкінці XIV — у першій половині XVI ст. поглиблювався суспільний поділ праці, розвивалися міські ремесла. Центрами ремісництва були Київ, Львів, Луцьк, Кам'янець та інші міста. Наприклад, у Києві у XV ст. працювали кравці, кушніри, шевці, стригалі вовни, ювеліри-золотарі, зброярі, сідлярі, ковалі, теслярі, винники, пекарі, рибалки та ін.рському житті рибальство і мисливство.

11. Визначте основні засади формування Литовських статутів.

ЛИТОВСЬКІ СТАТУТИ – кодекси феодального права Великого князівства Литовського (Литовсько-Руської держави), видані у 16 ст. в 3-х основних редакціях, один з найкращих кодексів права свого часу, що діяв на староукраїнських і литовських землях. В Л.С. використано поточне законодавство, руське, римське, польське, німецьке та звичаєве право Литви, України-Русі тощо.

Протягом 16 ст. було видано три Л.С.: 1-й або Старий Л.С. 1529 р. складався з 243 артикулів (за Слуцьким списком – 272), об’єднаних в 13 розділах, в яких були зібрані норми судово-процесуального, карного, цивільного та господарського права. Провідною думкою цього кодексу була оборона інтересів держави і, зокрема, шляхти, а особливо магнатів. Так, мисливський собака оцінювався в 2 рази дорожче за “мужика тяглого”.

2-й Л.С., іноді з уваги на особливу роль волинської шляхти при його укладанні званий Волинським, 1566 р. (367 артикулів у 14 розділах), здійснив адміністративно-політичну реформу держави (поділ на повіти), а також поширив привілеї рядової шляхти. До сейму були введені, поруч з вищою палатою (пани-рада), представники рядової шляхти – повітові посли. Цей кодекс є юридичним оформленням панівної ролі шляхти в державі і дальшого обмеження прав селянства (в містах діяло т.зв. магдебурзьке право). Статут 1566 р., в суті речей, на високому рівні кодифікаторської техніки завершив розвиток Великого князівства Литовського як правової держави, підтвердивши цикл реформ, що передували оголошенню самого Статуту. Відкриває цю низку актів королівський привілей 1563 р. про скасування обмежень православних порівняно з католиками (це мало, як уже зазначалося, радше моральне, ніж юридичне значення). Наступний крок - це Більський привілей 1564 р., за яким і для магнатів, і для шляхти запроваджувалися спільні виборні шляхетські суди за зразком земського судочинства в Польщі. Розвиваючи початі реформи, Віленський привілей 1565 р. проголосив створення регулярних повітових сеймиків і вальних сеймів із правом шляхти «на містцях гловнійших повітом... зьєждчатися, радити, обмовляти й обмишляти». Утворення земських судів і повітових сеймиків вимагало уточнення адміністративно-територіяльного поділу держави, що тоді ж було проведене й зафіксоване у так званому «Списаньі повітов Великого князства Литовского й врадников в них». Згідно з новим адміністративним поділом, на теренах майбутньої України встановлено такі адміністративні одиниці-воєводства: Київське - з двома судовими (Київським і Мозирським) і двома несудовими (Житомирським і Овруцьким) повітами; Волинське — з Луцьким, Володимирським і Крем'янецьким судовими повітами; Брацлавське - з одним судовим повітом (Брацлавським) і одним несудовим (Вінницьким), а також Підляське та Берестейське (з Пінськом) Цей поділ, що з незначними змінами проіснував до кінця XVIII ст., безпосередньо торкався і політичних прав шляхти, бо лише володіння «осілістю», тобто маєтком, у конкретному повіті служило підставою для участи в місцевих сеймиках і надавало право голосу в земських самоврядних органах. У такий спосіб Другий Литовський Статут 1566 р. радикально зреформував усю систему органів влади й управління, остаточно утвердивши ідею самоврядної і шляхетської держави, зближеної в типі основних політичних структур із Польським королівством. Крім того, Другий Статут продемонстрував високий рівень системної правничої думки. Це розуміла й політична еліта Великого князівства Литовського, яка вважала, що її країна, за висловом канцлера Миколая Радзивіла Чорного, є «republica bene ordinata» [«добре впорядкована держава»].

3-й Л.С. (488 артикулів в 14 розділах) 1588 р. складений після приєднання Литви до Польщі (Люблінська унія 1569 р.). Він позначався засвоєнням багатьох польськихьких юридичних понять у наново систематизованому і значно поширеному карному й цивільному праві Статуту, а особливо в остаточному закріпленні привілеїв шляхти і в повному закріпаченні селян. Цей статут, що діяв, зокрема, у Київській, Подільській та Волинській губерніях до 1840, юридичне запровадив кріпосне право на Брацлавщині (тепер Вінницька і частина Хмельницької області) і Придніпров'ї. Написаний білоруською мовою, а в 1614 його перекладено і видано польською, згодом - французькою, латинською та ін. мовами. Закріплював феодальну власність на землю, передбачаючи і власність на неї селян. Третій статут оформив створення єдиного стану кріпосних селян шляхом злиття закріпачених слуг з ін. розрядами залежних селян. Договори, як правило, укладаються в письмовій формі. Інколи вимагалася їх реєстрація в суді та присутність свідків. Найпоширенішими були договори купівлі-продажу, позики, майнового найму. Для забезпечення зобов'язань застосовувалася застава. Право спадщини належало синам, дочки могли одержати не більше четвертини майна у вигляді приданого. За вмисні злочини винний відповідав повною мірою. Наприклад, за вмисне вбивство злочинець карався смертю, а з його майна стягувалася т. зв. головщина, також ін. видатки, пов'язані з нанесенням матеріальної шкоди. При необережному вбивстві винний звільнявся від покарання, але зобов'язаний був сплатити родичам убитого годовщину. Суд повинен був враховувати і вік злочинця. Так, не несли кримінального покарання неповнолітні особи (за Статутом 1568 - які не досягли 14 років, а починаючи з 1580-не досягли 16 років). Кримінальне законодавство знало просту і складну співучасть. Статут 1588 встановив, що при простій співучасті всі винні повинні були каратися однаково. При складній співучасті злочинці поділялися на виконавців, пособників і підбурювачів. Приховання і недонесення по деяких злочинах також підлягали карі. Наприклад, у випадку державної зради батька повнолітні сини, які знали про підготовку зради, підлягали покаранню.Велике місце займали злочини проти особи і майнових прав. Основним покаранням за них був штраф у користь потерпілого і великого князя. Суворе покарання передбачалося за крадіжку: при крадіжці коня або рецедиві передбачалося повішення. Водночас злочин, вчинений шляхтичем, карався легше, ніж такі ж протизаконні дії простої людини. Зокрема, у випадку нанесення ран шляхтичем шляхтичеві винний карався відрубуванням руки. За подібний злочин, вчинений щодо простої людини, винний шляхтич карався грошовим штрафом. Якщо ж простолюдин поранив шляхтича, він підлягав смертній карі. Покарання розглядалося як відплата за злочин і засіб для залякування злочинців.

12. Охарактеризуйте правовий статус українського населення в складі литовсько-польської держави за Литовськими статутами.

Пiдсумoк пoступoвoму прoцeсу зaкoнoтвoрчoстi, який пoмaлу oб’єднувaв у єдиний прaвoвий прoстiр усi зeмлi Вeликoгo князiвствa Литoвськoгo, пiдбив Пeрший Литoвський Стaтут 1529 р. – кoдeкс зaкoнiв, щo мiстив i кoнституцiйнi пoлoжeння дeржaвнoгo устрoю, i звoди цивiльнoгo тa кaрнoгo прaвa. Унiкaльнiсть Стaтуту 1529 р. пoлягaє в тoму, щo йoгo кoдифiкaтoрaм (Стaтут oпрaцьoвувaлa спeцiaльнa кoмiсiя фaxiвцiв-прaвникiв) вдaлoся oргaнiчнo пoєднaти юридичнi пoняття римськoгo прaвa, вiдгуки пoлoжeнь Руськoї

Як вiднoснo пiзня пaм’яткa прaвoвoї думки тoгoчaснoї Єврoпи, Стaтут увiбрaв у сeбe ряд рeнeсaнсниx пoлiтикo-прaвoвиx iдeй. Дo ниx мoжнa вiднeсти: пoняття oднaкoвoї вiдпoвiдaльнoстi пeрeд зaкoнoм пiддaниx, пaнуючoгo, i уряду; iнститут присяги усix бeз винятку службoвиx oсiб, пoчинaючи з вeликoгo князя; зaкoнoдaвчo рeглaмeнтoвaну oxoрoну iнтeрeсiв привaтнoї oсoби чeрeз зaпрoвaджeння oбoв’язкoвoї aдвoкaтури, у тoму числi бeзкoштoвнoї – для нeiмущиx; принцип пeрсoнaльнoї вiдпoвiдaльнoстi пeрeд зaкoнoм, кoли прoвинa прaвoпoрушникa нe пoширюється нa члeнiв йoгo рoдини; дeтaльнe випрaцювaння мaйнoвиx i oсoбистиx прaв жiнки; нeдифeрeнцiйoвaнe стaвлeння дo прeдстaвникiв рiзниx кoнфeсiй тa eтнiчниx груп. Вирiзняється Стaтут з-пoмiж iншиx прaвничиx пaм’ятoк свoгo чaсу i тим, щo вiн впeршe, нa вiдмiну вiд пaртикулярниx привiлeїв бoярствa-шляxти чи мiщaн, aдрeсувaвся нe oкрeмoму стaнoвi суспiльствa, a всьoму зaгaлу, визнaчивши пoняття усьoгo пoспoльствa, тoбтo нaрoду.

Oднaк oднe з нaйвaжливiшиx питaнь внутрiшньoгo життя суспiльствa – взaємoвiднoсини бoярствa-шляxти з мaгнaтськo-князiвськoю вeрxiвкoю – цeй кoдeкс лишив нeрoзв’язaним. Стaтут, нaприклaд, нe лiквiдувaв члeнувaння привiлeйoвaнoгo стaну нa всeвлaдниx у пoлiтичнoму вiднoшeннi мaгнaтiв i рядoву шляxту-зeм’ян, пoзбaвлeну дoступу дo вaжeлiв дeржaвнoї влaди. Oстaння i нaдaлi зoсeрeджувaлaся в рукax прeдстaвникiв близькo 50 вeликoпaнськиx i княжиx рoдин, якi з oбичaю стaрoдaвнoгo и стaрoжитнoгo дoму свoєгo, тoбтo з дiдa-прaдiдa були члeнaми вeликoкнязiвськoї рaди. Нeрoзвинутiсть пoлiтичнoгo прeдстaвництвa i oргaнiв сaмoврядувaння руськo-литoвськoї шляxти oсoбливo нeвигiднo вiдтiнялaся бурxливим рoзвиткoм шляxeтськoгo пaрлaмeнтaризму в сусiднiй Пoльщi кiнця XV – пoчaтку XVI ст. Тaким чинoм, Другий Литoвський Стaтут, вiддiлeний вiд Пeршoгo шляxeтським руxoм 40-50-x рoкiв XVI ст., рaдикaльнo рeфoрмувaв усю систeму oргaнiв влaди й упрaвлiння i oстaтoчнo утвeрдив iдeю шляxeтськoї дeржaви, зближeнoї в типi oснoвниx пoлiтичниx структур з Пoльщею. Крiм тoгo, Другий Стaтут прoдeмoнструвaв висoкий рiвeнь систeмнoї прaвoвoї думки. 3-й Литовський Статут (488 артикулів в 14 розділах) 1588 р. складений після приєднання Литви до Польщі (Люблінська унія 1569 р.). Він позначався засвоєнням багатьох польськихьких юридичних понять у наново систематизованому і значно поширеному карному й цивільному праві Статуту, а особливо в остаточному закріпленні привілеїв шляхти і в повному закріпаченні селян. Цей статут, що діяв, зокрема, у Київській, Подільській та Волинській губерніях до 1840, юридичне запровадив кріпосне право на Брацлавщині (тепер Вінницька і частина Хмельницької області) і Придніпров'ї. Написаний білоруською мовою, а в 1614 його перекладено і видано польською, згодом - французькою, латинською та ін. мовами. Закріплював феодальну власність на землю, передбачаючи і власність на неї селян. Третій статут оформив створення єдиного стану кріпосних селян шляхом злиття закріпачених слуг з ін. розрядами залежних селян.

13. Назвіть та обґрунтуйте фактори, що спричинили формування козацтва на Запоріжжі.

Більш-менш достовірні відомості про українських козаків з’являються з кінця ХV ст. (перші історичні згадки датуються 1489 р., хроніка Мартина Бельського, та 1492 р., лист Великого князя Литовського Олександра до кримського хана Менглі-Гірея). Проте слід мати на увазі, що ці дати появи козацтва є умовними, вони лише відображають довготривалий історичний процес, започаткований раніше, в ході якого українське козацтво пройшло певну суспільну еволюцію, із побутового явища перетворилось в окремий стан зі своїми привілеями.

Причин появи українського козацтва, зумовлені такими взаємопов’язаними факторами:

По-перше – це природне прагнення людей до особистої, господарської, духовної і політичної свободи, яку вони у Польсько-Литовській державі поступово втрачали. Щоб отримати цю свободу, найсміливіші, найпідприємливіші селяни і міщани Поділля, Волині, Київщини, а також Західного Поділля і Галичини втікали з давно обжитих земель спочатку у степи Південної Брацлавщини та Київщини, а згодом у безкраї простори Дикого Поля та за Дніпровські пороги.

По-друге – на цих необжитих землях втікачі знаходили особисту волю, але разом з тим життя тут проходило на межі смертельного ризику, під постійною загрозою ворожого татаро-турецького нападу і знищення, тому вони постійно мали бути готовими до відсічі і боротьби з ворогом

До появи українського козацтва вели і такі глибинні причини, як інстинкт самозбереження народу, небажання частини еліти нації втратити велич княжої доби, незалежності, яка, хоча мінімально, але ще втримувалась до др. пол. ХУ ст.

Козацький стан втілював споковічне прагнення людини до волі, свободи, романтики, слави, мужності, це була втеча і захист від примусу, підданства, приниження і т. д.

Отже, причини, які зумовили виникнення українського козацтва, мали комплексний характер. До них належали як економічні, політичні, військово-стратегічні, так і соціальні чинники тощо. Ігнорування чи, навпаки, гіпертрофоване зображення будь-якого з них призводять до деформованого відтворення обставин появи і розвитку козацтва. Тут недоцільно віддавати пріоритет господарським заняттям населення перед необхідністю захисту південного порубіжжя від вторгнень татар або акцентувати увагу лише на втечах від панів як одній з форм соціальної боротьби на шкоду іншим факторам. Лише з урахуванням усіх обставин, причому не механічно, а в широкому діалектичному взаємозв’язку, можна наблизитись до відтворення цілісної картини виникнення та початкових етапів розвитку українського козацтва.

14. Охарактеризуйте правовий статус українського населення в складі Речі Посполитої після Люблінської Унії (1569 р.)

"Наслідки Люблінської унії для України були величезні. Україна була розірвана: більша її частина перейшла до Польщі- Галичина, Холмщина, Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина, Підляшшя. За Литвою залишались білоруські землі по Вітебськ,Оршу, Мстиславець і українські землі: Берестейське воєводство, Пинщина." Юридично ж більш ніж на 220 років значна частина українських земель опинилася під владою Польщі. Лише частина українського Полісся залишала¬ся у Литви, Північна Буковина відійшла до Молдови. Східною частиною Карпатської України після 1526 р. заволоділа Австрія, західною – Трансільванія; Чернігово-Сіверська земля до 1618 р. була підвладна Московській державі (Додаток 5).

Правовий режим Польщі діяв і на землях України. Однак можливість здо-бути шляхетське звання для представників національних меншин у Речі Поспо¬литій водночас означала істотне обмеження їх культурної ідентичності. Саме тому на теренах України в XVII ст. сформувався різновид загальнопольської мови – периферійний діалект в його південному варіанті, а в Білорусі та Литві – північному. Левова част¬ка шляхти й духовенства України поступово прилучалася до польськомовного культурного простору. Польською мовою користувалися в побуті та суспіль¬ному житті, бо ця мова була державною, нею викладали в латино-польських школах, колегіумах, університетах. Звичайно, староукраїнську (руську) мову ніхто не забороняв, подеколи вона лунала й на засіданнях сейму. Невипадко¬во архієпископ Чернігівський та Новгород-Сіверський українець Л. Баранович писав виключно польською мовою навіть приватні листи, і це не поодинокий приклад, а тенденція. Саме на такому грунті виникла подвійна лояльність, властива не тільки українцям чи білорусам, а й чехам та словакам (так зва-ний австрославізм). Подібна ситуація склалася і на Галичині та в Закарпатті. У XVI ст. український мислитель С. Оріховський-Роксолан (1513-1566) вва¬жав себе представником руського племені польської нації – яскравий приклад подвійного патріотизму.

Прилучення України як польської колонії до новоєвропейської цивілізації сприяло інтенсифікації виробництва та виходу на західні ринки, але водночас призвело до зростання соціального та конфесійного напруження, що стало причиною низки повстань кінця XVI – 30-х років XVII ст. Усе це підривало стабільність і міць не тільки Речі Посполитої, а й України. Криза східнохрис-тиянської цивілізації і неможливість (через різні системи віри) сприйняття до-сягнень західноєвропейської системи цінностей перетворювали Україну (так само як і Білорусь) на периферійні регіони Європи. Ситуація погіршувалася протилежною цивілізаційно-геополітичною орієнтацією панівних та залежних верств українського суспільства.

Переважна більшість українських земель опинилась під владою кріпосницької й католицької Польщі. Унія принесла на Україну новий адміністративно-територіальний устрій – воєводства; фільваркову систему господарювання з кріпацтвом, що важким соціально-економічний тягарем лягло на плечі українського селянства.

Після Люблінської унії почалося ополячення і окатоличення українського народу, що поставило під загрозу існування українців як окремої нації. Разом з тим для соціально-економічного і політичного розвитку українських земель в той час рішення Люблінської унії мали й позитивні моменти..

15. Проаналізуйте ситуацію, яка склалася в українській культурі в XV-XVI ст..

В культурі стає помітним західноєвропейський вплив. Його поєднання з місцевими традиціями визначило культурний зміст епохи. Значних висот досягли наукові знання в гуманітарних галузях: філософії, історії. Розвивалися світські мотиви в літературі. Архітектура храмів набуває рис готичного стилю, поширеного в міському будівництві Європи. Продовжувався розвиток різних жанрів народного мистецтва: декоративно-прикладного, музичного, театрального. Народна творчість збагачувалася героїчними, визвольними мотивами.

У XVI столітті триває стабілізація і пожвавлення економічного життя, зростання міст. На Волині і в Галичині все ширше практикувалося будівництво світських споруд не з дерева, а з каменю і цегли, у XV столітті у Львові було побудовано водопровід.

Із заключенням Люблінської унії у 1569 році українські землі опинилися під володінням Речі Посполитої. Позиція соціальної еліти в нових умовах була неоднозначною. Своєю меценатською діяльністю прославилися князь Костянтин (Василь) Острозький, князь Юрій Слуцький, Єлизавета (Галшка) Гулечівна. Однак більшість українських феодалів, верхівка духовенства в умовах панування Речі Посполитої віддалялися від національної культури — мови, традицій, православної віри і сприймали польську.

У цій історичній ситуації роль духовного лідера народу взяло на себе козацтво — самобутній суспільний стан, який сформувався в XV—XVI століттях. Саме козацтво підхопило традицію національної державності, виступило захисником православної церкви, української мови

16. Сформулюйте які наслідки для української культури дало перебування українських земель у складі Польщі.

Передусім вона сприяла посиленню польської соціальної, національної, релігійної, культурної експансії. Але вона ж возз’єднала українські землі, забезпечила зростання культурно-освітнього руху, знайомство з західноєвропейською культурою. Окрім цього, саме Люблінська унія викликала рух опору, соціальну активність різних верств українського населення в боротьбі за національне виживання.

Після 1569 р. посилився процес покатоличення українського населення. Утиски та кризовий стан православної церкви створював умови для поширення ідеї церковної унії в українському суспільстві й породжував її активних прихильників. Моральна деградація церковних ієрархів, дезорганізація православної церкви не давали можливості їй бути гарантом збереження національних традицій. Тому перед православ’ям України постала проблема вибору: або зберегти церкву, жертвуючи національною самобутністю, або, реформуючи церкву, врятувати цю самобутність.

На захист православ’я виступили братства – міщанські організації, створювані при парафіяльних церквах. Найбільш впливовим було львівське Успенське братство (1585 р.), яке мало функції контролю над духовенством, а також Київське (1615 р.) та Луцьке (1617 р.) братства. Спираючись на підтримку константинопольського патріарха, братство активно втручалось у внутрішньоцерковні справи, що не могло не викликати спротив вищого духовенства. Все це проходило паралельно активізації діяльності єзуїтських організацій у Речі Посполитій. Розгорнулася релігійна полеміка, де талановиті проповідники, такі як П. Скарга („Про єдність церкви Божої”, 1577 р.), працюють на ідею унії.

У 1590 р. львівський єпископ Г. Балабан виступив за підписання унії. Його підтримали єпископи холмський, пінський та луцький. Вони подали заяву королеві Сигізмунду III, і той у 1592 р. відповів згодою. У 1595 р. у Кракові папський нунцій схвалив умови унії, і 25 грудня того ж року в присутності папи римського Климента VIII вона була проголошена. Юридичне оформлення унії мало відбутися у 1596 р. в Бересті. Але собор одразу ж розколовся на дві частини – уніатську та православну.

Уніатська частина затвердила греко-католицьку церкву, підпорядковану папі римському. Визнавалися основні догмати католицької церкви, але мова богослужіння залишалася церковнослов’янською, а обряди – православними. Уніатське духовенство урівнювалося з католицьким: не сплачувало податків, отримувало місця у сеймі. Уніатська шляхта могла претендувати на державні посади.

Таким чином, ватиканська ідея унії, яку й було реалізовано, означала приєднання української національної церкви до католицької.

Але православний собор, що проходив водночас, не визнав правомірність рішення уніатів. Замість консолідації українське суспільство ще більше розкололося.

Після Берестейського собору почався наступ на інтереси православ’я. Церковні землі передавались уніатам, православні фактично втратили вищу церковну ієрархію. Не набагато кращим було становище й греко-католицької церкви. Католицька верхівка розглядала її радше не як самостійну церковну організацію, а як засіб посилення власного впливу. Опинившись зрадниками для православних, уніати не стали й повноцінними, з погляду Риму, католиками.

Отож Берестейська унія не сприяла об’єднанню православних і католиків, але в історії України ці дві церкви міцно пов’язані між собою.

Колоніальна політика Польщі, посилення кріпацтва, покатоличення викликали активний протест українського населення.

17. Дайте оцінку козацтву, як суспільно-політичному явищу.

Українське козацтво - це соціальне, політичне, державне, психологічне, педагогічне та культурно-історичне явище. Діяльність козаків була багатогранною - як захисників сплюндрованих прав народу, звитяжних воїнів, вільнолюбних громадян, політичних і державних діячів, дбайливих господарів землі, досвідчених хліборобів, творців високого мистецтва, мудрих вихователів. Багато козаків стали провідними політичними і державними постатями в історії рідного народу. "Сила, велич і могутність козацтва були настільки впливовими, що борючись у ті часи проти феодального закріпачення і гніту особистості, який приносили із собою різні загарбники, кожен українець прагнув стати козаком".

Осередком козаччини стало Запоріжжя. Численні острови Дніпра давали безпеку, захист і змогу укріпитися. Перша Січ на острові Хортиця була побудована під керівництвом князя Дмитра Вишневського. До лав казаків втікали селяни і міська біднота з Галичини, Волині, Поділля, Полісся і інших регіонів. Під керівництвом талановитих полководців і мудрих державних діячів (Сагайдачного, Дорошенка, Хмельницького, Палія та ін.) був організований окремий військовий і соціальний устрій. У своїй своєрідності Запорізька Січ була першою у Європі республікою з послідовним демократичним ладом. Вищим законодавчим органом влади була загальна військова Рада. Вища виконавча влада - гетьман, кошовий атаман - обиралися на Раді прямими загальними виборами, діяло належне судочинство, запорізьке військо.

В умовах постійних воєн на Січі складалися чудові традиції побратимства, дружби і взаємодопомоги. За словами Д.Яворницького? світлим боком характеру козаків була добродушність, щедрість, безкорисливість [9].

Епоха козацтва створила багатогранну, глибоку духовність, що стала гордістю української культури. Козацтво сформувалось як аристократія національного духу, високоморальна еліта нації. Патріотизм і хоробрість були могутнім стимулом до державотворчого, вільного і незалежного життя.

У багатьох народів Запорізька Січ асоціювалася із школою лицарства. Право називатись козаком вважалось найпочеснішою відзнакою не тільки серед українців.

Багато істориків порівнювали козаків з найсильнішими і наймужнішими народами світу. Бернар Коннф у своїй праці "Історія Польщі в особистих листах до знатних осіб" відзначає витривалість, хоробрість, військову винахідливість козаків, порівнюючи їх з іспанськими мігалетами або ж із шотландськими горцями. П.Меріме та Ш.Лезюр порівнюють запорожців з римлянами, посол Венеції Альберт Віміні (1650 р.) порівнює козаків із спартанцями: "...Вони можуть змагатися зі спартанцями суворістю свого виховання". Шефер у книзі "Анали Малоросії"(1788) порівнює козацьку республіку з республіками Спарти і Риму, він знаходить відмінність між козацькою республікою і республіками античності: виховані як спартанці й призначені для війни як римляни, вони однак ніколи не прагнули до завойовування чужих земель, а лише до захисту своїх вівтарів і домашніх вогнищ.

Завдяки головним засадам - свободи, рівноправності, братства, православної віри, захисту слабких від сильних, боротьби з невірними, склад запорізького війська складав єдину і нероздільну спільність, згуртовану і грізну силу для ворогів. Справжній цвіт козацтва складали дуже сильні і добре фізично складені люди, головним чином українці, які належали до "лицарства" чи "товариства".

Т.Боплан зазначає, що борючись за свою політичну свободу, за православну віру, славні українські козаки кожний клаптик землі поливали своєю кров'ю і щедро засівали своїми кістками, натомість виховували нових героїв-богатирів, які дуже часто викликали у сучасників справедливий подив.

Козаки відзначалися набожністю, дбаючи про святість православної віри, створили і облаштували протягом свого історичного буття багато церков і каплиць. Великий відсоток освічених і вихованих людей Січі готувала Київська духовна академія, січові, монастирські та церковно - парафіяльні школи.

18. Охарактеризуйте становище православної церкви на українських землях у литовсько-польську добу.

Ця третя доба історії Української Православної Церкви, впродовж 228 років (1458-1686), остільки є відмінною в особливостях національно-церковного життя, що її виділюють звичайно в окремі розділи, або цілком в окремі курси, під назвою „Історії Запад-но-Русской Церкви", і ті російські церковні історики, для яких існує єдина тільки Російська (Русская) Церква від часів Володимира Великого. В цій третій добі найбільше розвинулись в устрої церковного життя, в активній участі в ньому цілого тіла Церкви, зокрема ж мирського елементу, в духовній освіті і школі, які мали підпасти впливам Заходу, а заховати в той же час правду пра-вославія, в обрядовості й мистецтві — розвинулись ті характеристичні риси в сприйманні християнства, в його ролі в усьому житті народу під чужовірною державною владою, цілокупність яких ми звемо „українським православієм". В цю ж добу українським народом, як найбільше висунутим на захід православним народом під католицькою державною владою, пережито найсильніший в історії унійної акції Риму наступ на Православну Церкву захід-нього католицтва, підтримуваного католицькою польською владою. Звідсіль вся ця доба найбагатша зовнішніми подіями в церковному житті Української Церкви і внутрішніми процесами національно-духового життя. І коли говорять тепер про відродження Української Православної Церкви та про відновлення її давніх традицій, то за основами цього відродження і за традиціями, які характеризують національну Українську Православну Церкву, належить звертатися найбільше до цієї третьої доби її історії, беручи, очевидно, все краще й позитивне в національно-церковному житті того часу, а відкидаючи й уникаючи того негативного й темного, чого теж було немало і в цю, взагалі бурхливу, добу життя українського народу в ХУІ-ХУІІ вв.

Берестейська церковна унія 1596 року, що схвилювала не тільки церковне, але й національно-політичне життя українського народу, ділить майже надвоє цю третю добу історії Української Церкви, а тому і в огляді різних ділянок і подій церковного життя в третій добі цілком доцільним являється представити це життя до Берестейської унії, далі оповісти про утворення самої унії та причини її, а після того про події і стан Української Православної Церкви в XVII віці, що є в тісному зв'язку з тією ж церковною унією 1596 року.

19. Дайте оцінку ситуації, що склалася в українському православ’ї напередодні Берестейської унії (1596 р.)

Після 1569 р. посилився процес покатоличення українського населення. Утиски та кризовий стан православної церкви створював умови для поширення ідеї церковної унії в українському суспільстві й породжував її активних прихильників. Моральна деградація церковних ієрархів, дезорганізація православної церкви не давали можливості їй бути гарантом збереження національних традицій. Тому перед православ’ям України постала проблема вибору: або зберегти церкву, жертвуючи національною самобутністю, або, реформуючи церкву, врятувати цю самобутність.

На захист православ’я виступили братства – міщанські організації, створювані при парафіяльних церквах. Найбільш впливовим було львівське Успенське братство (1585 р.), яке мало функції контролю над духовенством, а також Київське (1615 р.) та Луцьке (1617 р.) братства. Спираючись на підтримку константинопольського патріарха, братство активно втручалось у внутрішньоцерковні справи, що не могло не викликати спротив вищого духовенства. Все це проходило паралельно активізації діяльності єзуїтських організацій у Речі Посполитій. Розгорнулася релігійна полеміка, де талановиті проповідники, такі як П. Скарга („Про єдність церкви Божої”, 1577 р.), працюють на ідею унії.

У 1590 р. львівський єпископ Г. Балабан виступив за підписання унії. Його підтримали єпископи холмський, пінський та луцький. Вони подали заяву королеві Сигізмунду III, і той у 1592 р. відповів згодою. У 1595 р. у Кракові папський нунцій схвалив умови унії, і 25 грудня того ж року в присутності папи римського Климента VIII вона була проголошена. Юридичне оформлення унії мало відбутися у 1596 р. в Бересті. Але собор одразу ж розколовся на дві частини – уніатську та православну.

Уніатська частина затвердила греко-католицьку церкву, підпорядковану папі римському. Визнавалися основні догмати католицької церкви, але мова богослужіння залишалася церковнослов’янською, а обряди – православними. Уніатське духовенство урівнювалося з католицьким: не сплачувало податків, отримувало місця у сеймі. Уніатська шляхта могла претендувати на державні посади.

Таким чином, ватиканська ідея унії, яку й було реалізовано, означала приєднання української національної церкви до католицької.

Але православний собор, що проходив водночас, не визнав правомірність рішення уніатів. Замість консолідації українське суспільство ще більше розкололося.

Після Берестейського собору почався наступ на інтереси православ’я. Церковні землі передавались уніатам, православні фактично втратили вищу церковну ієрархію. Не набагато кращим було становище й греко-католицької церкви. Католицька верхівка розглядала її радше не як самостійну церковну організацію, а як засіб посилення власного впливу. Опинившись зрадниками для православних, уніати не стали й повноцінними, з погляду Риму, католиками.

Отож Берестейська унія не сприяла об’єднанню православних і католиків, але в історії України ці дві церкви міцно пов’язані між собою

20. Сформулюйте основні положення, на яких ґрунтувалася Берестейська унія.

Берестейська церковна унія — об'єднання православної церкви України та Білорусі з католицькою церквою в 1596 році, проголошене на церковному соборі в Бересті, за умов підлеглості православної церкви Папі Римському, визнання основних католицьких догматів і збереження православної обрядності.

Ініціатором унії був Ватикан, який здавна намагався поширити свій вплив на східнослов'янські народи, а тому активно підтримував політику польських феодалів щодо України та Білорусі. У підготовці унії значну роль відіграли єзуїти, яких у 60-х роках 16 століття покликали в Польщу польські католицькі єпископи для боротьби з протестантами.

Унію підтримувала верхівка українського духовенства і світських феодалів, що прагнули добитися однакового політичного становища з польськими магнатами, зміцнити свою позицію в боротьбі проти антифеодальних народних рухів.

Безпосередніми приводами до унії були:

невдоволення українських православних єпископів тим, що у церковні справи дедалі більше втручалося міщанство, організоване у братства;

бажання єпископів звільнитися від підлеглості східним патріархам, які підтримували братства;

намагання верхівки українського православного духовенства добитися рівності з католицькими єпископами, які засідали в сенаті та титулувались «князі церкви» — і залежали тільки від Папи та почасти від короля.

У 1590 році частина православних єпископів вступила в таємні переговори з польським королем Сігізмундом ІІІ, висловивши бажання приєднатися до католицької церкви. У 1595 році єпископи Луцький К.Терлецький і Володимирський І. Потій після видання королем універсалу, в якому він сповіщав про перехід православних єпископів до унії, вирушили до Риму і визнали владу папи.

8 - 9 жовтня 1596 року король Сигізмунд ІІІ Ваза і київський митрополит Михайло Рогоза за дорученням Папи, Климентія VIII скликали в Бересті в церкві святого Миколая церковний собор для офіційного проголошення унії. Проте собор одразу розколовся на два окремі собори — православний і уніатський.

Православний відкинув унію; уніатський — проголосив унію, визнав владу римського папи, прийняв основні догмати католицької церкви, зберігши, проте, православні обряди та відправу церковнослов'янською мовою. Уніатським єпископам обіцяли сенаторські звання (ця обіцянка залишилася невиконаною), уніатське духовенство, як і католицьке, звільнялося від податків, уніатська шляхта одержала право обіймати державні посади нарівні з католицькою шляхтою, а уніати-міщани зрівнювалися у правах з католицьким міщанством.

Польсько-шляхетський уряд вважав унію обов'язковою для всіх православних на території Речі Посполитої, з тим, що православна релігія опинилася поза законом.

Оскільки унія іноді насаджувалася силою, українські та білоруські селяни, міщани, козаки стійко боролися проти нав'язування католицтва. Це була боротьба проти феодально-кріпосницького та національно-релігійного гніту, проти панування шляхетсько-католицької Польщі, мала національно-визвольний характер — і водночас була боротьбою українського і білоруського народів за збереження й зміцнення зв'язків між ними. Вирішальну роль у ній відіграли селянсько-козацькі повстання кінця 16 століття — 20-30-х років 17 століття, спрямовані проти соціального гніту польських та українських феодалів та іноземного панування.

Проти унії протестувала також значна частина православної шляхти, деякі магнати (князь К. Острозький), більшість духовенства (зокрема, Києво-Печерський архімандрит Никифор Тур, його наступник Єлисей Плетенецький та інші. Було видано ряд полемічних антиуніатських творів. Особливе місце серед них займали твори славетного українського письменника І. Вишенського.

21. Назвіть та охарактеризуйте основні напрямки протестантизму, що поширилися на українських землях в XVІ-XVIІ ст..

У 16 ст. країни Європи були охоплені  Реформацією. Її учасники виступали проти надмірного втручання церкви в усі сфери життя, за зменшення впливу церкви і духовенства, за здешевлення церкви і спрощення церковних служб. Унаслідок Реформації виник протестантизм - третій напрямок у християнській релігії ( після католиуизму і православ'я). Із 30 - 40-х рр. 16 століття  реформаційні ідеї проникають і в Україну. Вони поширюються  передусім  серед шляхти й міщан Волині, Поділля, Галичини, а згодом і в Києві. В Україні найбільше поширилися такі  протестантські напрями, як кальвінізм  та соціанство.

Перехід  української шляхти  до протестантизму не мав масового характеру. Українські шляхтичі прагнули  розширення своєї влади й обирали католицизм. Протестантизм в українських землях  не знайшов  підтримки, а  вплив Реформації виявивлявся у застосуванні реформаційних ідей для оновлення православної церкви.

 Реформація знайшла відгук у діяльності братств, що були засновані у Львові (1586р.), Галичі, Вінниці, Лубнах, Києві (1615р.) та інших містах. Наприкінці 16 - ого-у першій половині 17 століття в Україні  діяло близько 30 братських шкіл, які, на відміну від початкових парафіяльних, давали середню освіту. Вони виступали проти  матеріального збагачення церкви, зловживань  вищого духівництва, шукали шляхів розв'язання  проблеми ставлення до тих священиків, які нехтували обов'язками. Братства намагалися очистити релігійне життя від пишної зовнішньої обрядовості, хотіли бачити церкву загальнодоступною. Кожне братство мало свій статут, який виводив організацію з - під влади єпископів.

  Засади Реформації вплинули  на опір  наступу католицизму  та розвиток власне української православної церкви. Ідея перекладу Біблії  народною мовою реалізована в україномовному Пересопницькому Євангелії( 1556 - 1561 рр.), створеному на Волині.

  Але вже наприкінці  16 століття  у Польщі починається наступ  католицької церкви  на своїх противників - Контрреформація. Методи  боротьби  з Реформацією багато в чому  були новаторськими: запровадження  власного шкільництва, розвиток книгодрукування, надання особливого значення проповіді тощо. Справі  реформування католицької церкви слугував  орден єзуїтів, заснований 1534р. й офіційно затверджений Папою римським 1540р. Із 1570-х рр. починає формуватися мережа єзуїтських колегій - навчальних закладів  на основі католицького віровчення. Вони давали високий рівень освіти й успішно  конкурували з протестантськими школами. Поширюються ідеї об'єднання (унії) православної й католицької церков. Аби пришвидшити втілення унії в життя, двоє з православних єпископів  - Іпатій Потій та Кирило Терлецький - вирушили  в подорож до Риму, де наприкінці 1595 р. відбулася їхня зустріч іх папою римським та офіціфна  церемонія  з 'єднання  єпископів із католицькою церквою. Та остаточне рішення  щодо унії мав винести церковний собор. Його було призначено  на 6 жовтня 1596р. у м. Бересті. До Берестейського собору готувались не лише прихильники унії, а й  її противники. Не дійшовши згоди навіть спільного засідання, кожна зі сторін  8 жовтня 1596р. розпочала свій окремий собор. Прихильники унії проводили  собор у  міській церкві св.Миколая, а  противники  зібралися в палаці, де зупинився княз В.К.Острозький.

Берестейська унія  погіршила становище  православної церкви, проте вірною їй залишилася більшість тогочасного українського населення.

 Після  підписання Берестейської унії велася боротьба козацтва за легалізацію православної ієрархії. Польський уряд був змушений  погодитися на ці вимоги (1622- 1632 рр.) . У 1633 році польський уряд видав " Статті для заспокоєння руського народу».

22. Назвіть представників православної церкви, що прийняли участь у релігійній полеміці кінця XVІ – початку XVIІ ст. та охарактеризуйте їхні позиції.

В кінці XVI—на початку XVII ст. в Україні поширилась полемічна література. Українські письменники-полемісти боролись з католицькою церквою, наступ якої на народ. його релігію, права й мову посилився після Люблінської унії 1569 р., а в часи підготовки і підписання Брестської унії 1596 р. досяг кульмінації. Полеміка між православними і католиками велася не стільки навколо розходжень, які існували у віровченні, скільки навколо важливих питань громадського і культурного життя українського народу.

Письменники-полемісти (Герасим і Мелетій Смотрицькі. Іван Вишенськнй, Василь Суразький, анонімні автори «Пе-рестороги», Клірик Острозький, Христофор Філарет, Захарія Копистенський) обстоювали право українського народу на свою віру, звичаї, мову. Вони гостро засуджували вище православне духовенство за його користолюбство, моральний занепад, зраду інтересам українського народу. Одночасно в полемічній літературі значна увага приділялася питанням розвитку освіти, книгодрукування. Більшість письменників-полемістів усвідомлювали необхідність розширення освітніх програм, підвищення ролі школи у вихованні молоді.

Першим визначним полемістом був вихованець, а згодом ректор Острозької школи Герасим Смотрицький (перша половина XVI ст.—1594 р.), автор книги «Ключ царства небесного», Б якій гостро критикував твір П. Скарги «Про єдність Церкви Божої», а також книжку єзуїта Венедикта Гербеста «Висновок віри римської Церкви», яка була спрямована проти українського народу і його культури.

Брестська унія 1596 р. ще більше поглибила релігійні суперечки між українськими православними і католиками. Тодішніх греко-католиків підтримував П. Скарга («На захист Берестейської унії», 1597 р.). У відповідь православні видали збірку документальних матеріалів польською мовою, в якій стверджувалась думка про неправосильність рішень уніатської частини Брестського собору. Найсильнішого удару по творцях і оборонцях унії завдав твір острозького шляхтича М. Броневського «Апокрисис», який писав під псевдонімом Хрнстофор Філалет. У цьому полемічному творі викривалося підступництво греко-католицьких єпископів, підтверджувалася законність проведеного у Бресті собору православної церкви. Автор цього твору викриває і засуджує політику польського уряду, яка була спрямована проти українського народу, і вимагає демократичних прав для українців.

У вогненному наступі православної полеміки виділяється анонімний твір «Пересторога», автор якого викриває ті егоїстичні мотиви, якими керувалися греко-католицькі єпископи. З боку греко-католиків виступив Іпатій Потій. У 1599 р. він опублікував українською мовою «Антиапокрисис» — пристрасну відповідь на полемічний вис/гуп М. Броневського.

Найяскравішим українським письменником даного періоду був Іван Вишенський (між 1545-50—1620 рр.), який зарекомендував себе фанатичним оборонцем православних традицій. У своїх прозових творах, таких, як «Послання єпископам — відступникам від православ'я», «Короткослівна відповідь П. Скарзі», він безжалісно таврує греко-католиків.

Одночасно І. Вишенський критикує і православних, під-креслюючи егоїзм, любов до розкошів та розтлінність їхньої знаті, заможних міщан та духовенства, відповідальних за сумне становище церкви. Український письменник був ка той час єдиним, хто оплакував закріпачення селян і безстрашно викривав їх визискувачів. У боротьбі з вадами українського суспільства він бачив єдиний шлях — повернутися до давньої православної віри.

Твори письменників-полемістів сприяли піднесенню рівнів національної свідомості українців, розуміння ними свого місця в навколишньому світі. Разом з тим культурна конфронтація з поляками дорого обійшлася українцям. Величезна більшість української шляхти прийняла католицизм і згодом полонізувалась. Внаслідок того українці втратили свою еліту — шляхту. Іншим побічним продуктом конфронтації між православними і католиками став поділ українців на православних і уніатів (греко-католиків). Разом з тим релігійна полеміка спричинилася до культурного піднесення, сприяла чіткішому усвідомленню українцями своєї самобутності.

23. Змалюйте діяльність Костянтина Острозького на культурно-освітянській ниві.

Острозький Костянтин-Василь Костянтинович (2 лютого 1526 — 24 лютого 1608) — князь (син Острозького Костянтина Івановича), український магнат, воєвода київський, маршалок Волинський, політичний і культурний діяч, один з найзаможніших і найвпливовіших магнатів Речі Посполитої. Княжіння Острозького позначилося неабияким піднесенням української культури та освіченості, що не в останню чергу було зумовлено намаганням князя зробити свою резиденцію центром культурного опору католицькій та унійній експансії. Навколо князівської резиденції в Острозі утворився гурток (академія) слов'янських та грецьких учених, публіцистів теологів та богословів, до якого зокрема входили Герасим Смотрицький, Василь Сурозький, Христофор Філарет (Мартин Броневський), Еммануїл Ахіллес, Лука Сербин, Кирило Лукарис (майбутній Олександрійський та Константинопольський патріарх), Никифор Парасхес-Кантакузен, Клірик Острозький, Зизаній Тустановський, Дем'ян Наливайко та інші. За сприянням Острозького в Острозі була зібрана велика бібліотека, яка включала в себе грецьку та західноєвропейську богословську літературу, передруки античних творів, словники, космографії, граматики та інше.

В 1575 році Острозький запросив Івана Федорова для організації друкарні в князівській резиденції. Завдяки острозькій друкарні світ побачило більше 20 видань, в тому числі перший повний текст Біблії слов'янською мовою 1580 року.

Близько 1578 року при академії почала діяти школа, де окрім низки традиційних на той час точних та гуманітарних дисциплін, вперше паралельно викладалися латинська, грецька та церковнослов'янська граматики. Досвід та програма острозької школи були запозичені Львівською, Луцькою та іншими братськими школами. Острозький був також засновником шкіл у Турові в 1572 році, Володимирі-Волинському у 1577 році, Острозької школи у 1576 оці і друкарні в Острозі близько 1577 оку. При Богоявленській замковій церкві, що мала статус кафедрального собору і була одним з найзначніших православних храмів того часу, виникла власна іконописна традиція. Кілька острозьких ікон написаних в той час вважаються шедеврами православного іконописання.

24. Виділіть основні характерні риси українського міста XІV-XVIІ ст..

Поглиблення суспільного поділу праці у другій половині XVI — першій половині XVII ст. сприяло появі на Україні нових міст. У цей час в Східній Україні були засновані Конотоп, Фастів, Лисянка, Шаргород, Кременчук, Гадяч, Миргород, Яготин, Старокостянтинів, Умань, Бориспіль, Гайсин та десятки інших міст і сотні містечок. У Волинському воєводстві в середині XVI ст. нараховувалося 68, а в 1629 p. — вже 114 міст. Держава й окремі феодали одержували від них значні доходи (збори з ремісників і торговців, плату за проїзд через місто, за місце на ринку тощо). Як видно з люстрації XVII ст., навіть деякі містечка стали давати своїм власникам у п'ять — десять разів більше доходу, ніж села, на місці яких вони виникли.

Міста, які належали державі (королівські), були також адміністративними центрами й управлялись найчастіше на основі магдебурзького права. Але більшість їх належала феодалам, у тому числі й церкві (католицькій або православній). Так, у Київському воєводстві з 206 міст королівських було 46, приватновласницьких — 150, церковних — 10; у Брацлавському воєводстві з 117 міст відповідно: королівських — 6, панських — 111 і т. д. Загалом на Україні понад 80% міст становили приватну власність, окремі з них також користувалися магдебурзьким правом. Деякі магнати володіли багатьма містами. Конєцпольському, наприклад, лише на Брацлавщині належало 170 міст і містечок, Острозькому — 80 тощо.

Розвиток міст, однак, гальмувався рядом факторів, зокрема так званими юридиками — земельними володіннями на території королівських міст світських і духовних феодалів, які не підлягали міським судам та адміністрації. До них іноді входили цілі квартали з ремісничим і торговим населенням. Утворювалися вони на основі привілеїв, виданих королем. Власники юридик поселяли тут ремісників, купців тощо, з яких на власну користь стягували різні збори, примушували відбувати повинності.

Зростання міського населення зумовило збільшення таких ремісників, як пекарі, м'ясники, різники, пивовари, медовари, гуральники, солодівники, олійники, мельники та ін.

Одночасно відбувався поділ окремих галузей ремісничого виробництва на самостійні ремесла. Так, у шкіряному виробництві виділилися гарбарі (чинбарі) білошкірники і червоношкірники, кордибанники (чорношкірники).

З розвитком ремесла, промислів і торгівлі у місті поглиблювалася соціальна диференціація. Жителі міст, як і раніше, поділялися на міську аристократію — патриціат, бюргерство — цехових майстрів і торговців середньої категорії, тобто все заможне міщанство, що не належало до міської аристократії, і експлуатовану та безправну міську бідноту — плебс.

25. Охарактеризуйте основні тенденції розвитку архітектури в українських містах Правобережжя в XV – XVIІ ст..

Архітектура і образотворче мистецтво України XVI - XVIII ст. розвивались на самобутній давньоруській основі. Для цього періоду характерним є поступове проникнення в будівництво і живопис національних, народних рис, з одного боку, і зменшення церковних впливів та збільшення світських елементів, заповнення релігійних сюжетів образами, взятими з реального життя, ширше зображення природи, почуттів і переживань людини, більш гуманістичний зміст і реалістичні форми художніх витворів – з другого.

З активізацією суспільного життя в архітектурі намічається небувале піднесення. Хоч для будівництва через історичні умови цей період був надзвичайно несприятливим, проте на Україні будувалося багато і повсюдно. Будівельна програма включала в себе відновлення зруйнованих і будівництво нових міст,, зведення оборонних споруд, арсеналів, храмів, житла. Саме перевага світського будівництва є визначальною рисою тогочасної архітектури.

У нових історичних умовах зодчество набувало нового змісту, оновлюючи свою конструктивну систему та пластично-декоративні засоби. Це була ренесансна архітектура, що стала закономірним етапом у поступальному розвитку національних будівельних традицій. Її характерними ознаками були: чітка симетричність, ордерність, горизонтальність членування на поверхи, багатство декоративного оздоблення фасадів.

В українській архітектурі XVI – I пол. XVII ст. важливе місце займало оборонне будівництво. Часто використовувалася традиційна фортифікаційна система з земляними валами, глибокими ровами та дерев’яними стінами, якщо іншого матеріалу не було. Але водночас будуються фортеці, над спорудженням яких на запрошення польської корони працюють іноземні спеціалісти. Гійом Левассер де Боплан у 1635 р. проектував замок в Кременчуці та фортецю Кодак на Дніпрі.

В цей же час в різних місцевостях України будувались замки й укріплення. Кам’яні замки здебільшого споруджувались на Правобережжі, насамперед на Поділлі і Волині, а також у Східній Галичині, на Північній Буковині і Закарпатті. Як фортеці часто будувались й культові споруди – церкви і монастирі.

Архітектори України вміло поєднували в будівництві український національний стиль з кращими надбаннями європейського ренесансу. Так було збудовано такі прекрасні споруди, як будинок активного діяча Львівського братства купця Костянтина Корнякта (1580). Вежа Корнякта (1588), каплиця Трьох святителів (1578) і Успенська церква (1598-1630) вкупі створюють унікальний ансамбль на Руській вулиці у Львові.

Значного поширення набувають скульптура і різьблення, зокрема різьблення іконостасів. Живопис, що раніш майже виключно був присвячений релігійній тематиці, тепер значною мірою набуває світського характеру. Розвивається книжкова мініатюра, гравюра, особливо по дереву.

Скульптура на цьому етапі наповнилась новим змістом, а відтак і набула іншої структури. Її діапазон розширився: розвивалася декоративна пластика, тематична різьба, головним чином у багатофігурних сценах вівтарів, фасадів храмів та каплиць, з’явився скульптурний образ сучасника – в надгробках та епітафіях. Так, наприклад, визначне місце в монументальній скульптурі Львова займає скульптурна група “Бій архангела Михаїла з сатаною”. Група призначалася для польського королівського арсеналу як його емблема за прикладом арсеналів Західної Європи.

В іконі XVI – I пол. XVII ст. образ людини набув більшої життєвої активності й міцнішого зв’язку з сучасністю. Взірцем втілення нового розуміння людини є “Пантократор з апостолами”. У багатьох іконах помітне тяжіння авторів до відображення життєвих прототипів: євангелісти з домажирських царських врат, народний стафаж в іконах з села Вишеньки “Різдво Марії”, “Євангелісти” (близько 1576 р., с. Кам’янка-Бузька).

На грані XVI-XVII ст. в українському мистецтві з`являється історичний жанр. Він був породжений новою добою.

З II пол. XVII ст. в українському мистецтві посилюється демократична течія, вона набирає людяного, життєвостверджуючого характеру. Хоча архітектура і будівництво продовжували розвиватись на місцевій самобутній народній основі, водночас вони зазнавали впливу російської і західноєвропейської архітектури. Українські архітектори запозичували й творчо застосовували прийоми стилю барокко, для якого характерним були декоративна пишність, вигадливість, мальовничість. У більшій чи меншій мірі пам’ятки українського барокко створювались на грунті народної естетики, що й визначило їхню своєрідність.

На селі і значною мірою в містах як будівельний матеріал використовувалось переважно дерево. На грунті традицій дерев’яного будівництва виробився особливий тип храмів-монументів. Вони хрещаті у плані, мають центричну композицію мас і кристалоподібні об’єми. Їх особливістю є відсутність скільки-небудь чітко визначеного головного фасаду.

Але у містах частіше будівлі споруджували з цегли й каменю – гетьманські палаци, будинки старшини, магістратів, споруди монастирів, церков. Якщо на Правобережжі міста майже не розвивались, то міста Лівобережжя і Слобожанщини, насамперед Київ, Чернігів, Переяслав, Батурин та ін., інтенсивно розбудовувались. Російський зодчий Йосип Старцев Збудував кам’яні собори Микільського (1690-1696) і Братського (1690-1693) монастирів в Києві.

Загальною тенденцією у розвитку образотворчого мистецтва на Україні з II пол. XVII ст. стає дедалі ширший відхід художників від релігійних тем і підвищення інтересу до світських сюжетів, реального життя, образів і переживань людей.

26. Виділіть основні принципи самоврядування українських міст за Магдебурзьким правом.

Зaпoчaткувaвшись як eксклюзивнa фoрмa життя нiмeцькиx кoлoнiй у Вoлoдимирi, Сянoку i Львoвi, нiмeцькe (мaґдeбурзькe) прaвo вжe нa пoчaтку XV ст. пoширилoсь у всix бiльшиx мiстax Русi й Пoдiлля, пeрeтвoрившись нa зaгaльнoприйняту нoрму мiськoгo уклaду. Культурним пoсeрeдникoм, зa дoпoмoгoю якoгo вoнo прoникaлo нa Русь iз Сaксoнiї, Пруссiї тa Силeзiї, стaли пoльськi мiстa. Пiд впливoм пoльськиx мiськиx прaктик вирoбляється тoй тип мiськoгo устрoю, нaйпoвнiшe прeдстaвлeний у Львoвi, який з чaсoм – ужe зa львiвським взiрцeм – прoникaв вглиб укрaїнськиx зeмeль.

Гoлoвнe, щo принeслo з сoбoю мaґдeбурзьке право – цe вилучeння мeшкaнцiв мiстa з-пiд юрисдикцiї кoрoлiвськoї aдмiнiстрaцiї i зaпрoвaджeння вибoрнoгo сaмoврядувaння. Oстaннє здiйснювaлoся двoмa вибoрними oргaнaми – рaдoю i лaвoю, щo нoсили спiльну нaзву мaгiстрaт. Рaдa, якa склaдaлaся з рaйцiв, oчoлeниx бурмистрaми, викoнувaлa пoлiцeйськo-aдмiнiстрaтивнi функцiї. Щoдo лaви, тo цe був судoвий oргaн для рoзгляду кримiнaльниx спрaв, дe в рoлi присяжниx виступaли вибoрнi гoрoдяни – лaвники, oчoлювaнi вiйтoм. Oбсяг нeзaлeжнoстi кoжнoгo кoнкрeтнoгo мiстa знaчнoю мiрoю визнaчaвся типoм вiйтiвськoгo уряду, oскiльки вiйт був пiдзвiтний у мeншиx привaтниx мiстeчкax – влaснику, a у вeликиx мiстax – кoрoлю. Пoст вiйта, який дaвaв знaчнi прибутки вiд судoвиx oплaт тa iншиx пiльг, мiг бути спaдкoвим, пeрсoнaльнo нaдaним чи вибoрним (oстaннє стoсувaлoся мiст з нaйбiльш рoзвинутими фoрмaми сaмoврядувaння, як Львiв, Кaм’янeць, нa сxoдi Укрaїни – Київ).

Члeни мiськoї рaди oбирaлися пoжиттєвo, i цe нeрiдкo призвoдилo дo злoвживaнь, вжe нe бeручи дo увaги, щo тaкa рaдa з плинoм чaсу пeрeтвoрювaлaся нa зaмкнуту кaсту мiськoгo пaтрицiaту. Oднaк iснувaли лeгaльнi вaжeлi прoтидiї цьoму, oскiльки мiськe життя нaбувaлo щoдaлi рoзвинутiшиx публiчниx фoрм. Нaприклaд, у Львoвi кoнфлiкт мiж рaдoю i пoспiльствoм, щo рoзгoрiвся у 1570-x рoкax, скiнчився ствoрeнням тaк звaнoї Кoлeгiї 40 мужiв, якa oтримувaлa прaвo кoнтрoлю нaд прибуткaми i видaткaми мiстa (вiд руськoї грoмaди дo Кoлeгiї рeгулярнo oбирaлoся пo двa прeдстaвники дeпутaтaми нa рaтуш). Iз зaгoстрeнням рeлiгiйнoї нaпружeнoстi в мiстi нaприкiнцi XVI ст. булo утвoрeнo нoву oргaнiзaцiю стaнiв i нaцiй, якa, крiм гoрoдян-кaтoликiв, прeдстaвлялa вiрмeнiв i русинiв.

27. Визначте основні засади, на яких ґрунтувалася діяльність братств у XV – XVIІ ст..

У 80-х роках XVI ст. в українських містах стали поширюватися громадські організації православного міщанства — братства. Їх виникнення зумовлювалося прагненням міського населення, передусім середніх його верств, об'єднатися для захисту своїх соціально-економічних інтересів і боротьби проти насильного покатоличення й полонізації. Статути братств передбачали прийняття вступаючими присяги, виборність старшин і їх звітування перед братчиками, регулярне проведення зборів. У ряді міст братства організовувалися на базі існуючих об'єднань міщан — наглядачів за церковним майном.

Наприкінці 1585 р. українські міщани Львова розробили статут своєї організації — Успенського братства. Незабаром воно вийшло з-під юрисдикції місцевої церковної ієрархії і стало ставропігійським (підпорядкованим безпосередньо вищій церковній ієрархії). Серед перших його керівників виділявся Юрій Рогатинець, ремісник-сідляр і публіцист, відомий в Речі Посполитій і за кордоном.

Керівники ряду братств гостро критикували зловживання духівництва, особливо вищого. Долаючи опір церковної ієрархії, вони дедалі ширше запроваджували принцип виборності служителів церкви з числа світських людей — членів братств, прагнули встановити контроль над усією діяльністю церковників.

Визначним представником радикального крила братського руху був Степан Кукіль-Зизаній. Вихідець із невеликого українського міста Потелича, він виступав у Львові, Вільні й Молдавії як вчитель, проповідник і водночас активний учасник суспільно-політичного руху, виразник інтересів міських низів. Зизаній був прихильником рішучої боротьби проти католицизму і в той же час критикував деякі положення православної догматики.

Братства відігравали важливу роль у боротьбі проти національно-релігійного гніту. Так, у першій половині XVII ст. Львівське братства виступило проти обмеження економічної діяльності українських цехових ремісників і торговців та заборони некатоликам брати участь у міському самоврядуванні. Братства чинили опір примусовому впровадженню церковної унії.

Активних учасників братського руху звинувачували в тому, що вони «відмовляються коритися владі магістрату, самі собі чинять нові суди і кари, під страхом вічного прокляття не дозволяють звертатися до магістрату». Справді, статути багатьох братств передбачали, що тільки виборна старшина має судити їх членів, і категорично забороняли останнім звертатися до державних судів. Отже, найактивніші братства прагнули створити органи місцевого самоврядування, протиставляючи при цьому їх установам державної влади. Така діяльність була для них одночасно певною школою політичної боротьби.

28. Дайте оцінку діяльності Київського Успенського братства у XVІ – XVIІ ст.

Львівське бра тство, Успенське ставропігійне братство у Львові, Львівська ставропігія – національно-релігійна громадська організація православних українських міщан Львова з 80-х рр. 16 ст. до 1788 р. Ініціаторами заснування Л.Б. були середньозаможні купці та ремісники Ю. Рогатинець, І.Рогатинець, І.Красовський, Д.Красовський, Л.Малецький та ін. Затверджений у січні 1586 р. антіохійським патріархом Йоакимом ІV Доу статут Л.Б. встановлював за братством право зверхності над іншими братствами та контроль за духовенством, у тому числі єпископами. Незабаром Л.Б. домоглося права ставропігії – непідлеглості місцевим православним єпископам. Згодом статут Л.Б. став зразком для ряду православних братств Західної та Правобережної України. Активну участь у громадському житті Л.Б. брали: С.Зизаній, Л.Зизаній, К.Ставровецький, І.Борецький, П.Беринда та ін. українські діячі культури та освіти. Боротьбу Л.Б. проти національно-релігійних утисків підтримували деякі православні магнат и (К.Острозький та ін.). Боротьба Л.Б. із засиллям духовенства у громадському і культурному житті була одним з проявів реформації в Україні. Л.Б. протягом тривалого часу очолювало боротьбу українського населення Галичини проти насильного запровадження Брестейської церковної унії 1596 р., виступало проти соціально-політичного гноблення та національно-релігійних утисків з боку польсько-шляхетської влади. Мало тісні політичні і культурні зв’язки з Молдавією, Московією, південними слов’янами, Грецією, підтримувало визвольну війну українського народу 1648-1654 рр. Братство намагалося створити у Львові міське самоврядування, незалежне від влади шляхетської Польщі. Братству належала львівська братська друкарня, його коштом утримувалася Львівська братська школа. При матеріальній допомозі урядів Молдавії і Московської держави Л.Б. збудувало визначну пам’ятку архітектури у Львові – Успенську церкву. Значну увагу воно приділяло розвитку українського образотворчого мистецтва. Братство організувало у Львові шпиталь – притулок для непрацездатних, подавало матеріальну допомогу своїм незаможним членам. З середини 17 ст. керівництво Л.Б. захопили багаті купці. Систематичні грубі насильства з боку польсько-шляхетської влади, а також розорення Л.Б. 1704 р. шведськими загарбниками привели до занепаду і зменшення ролі братства у суспільно-політичному, громадському і культурному житті України-Русі. В 1708 р. під тиском львівського католицького єпископа, Л.Б. змушене було прийняти унію. Незважаючи на це, переважна більшість членів братства продовжувала виступати проти експансії католицизму, за збереження і зміцнення політичних, економічних, культурних та релігійних зв’язків західноукраїнських земель з Україною. В 1788 р. австрійський уряд ліквідував Л.Б.

29. Виділіть та розкрийте основні риси цехового устрою в українських містах XІV-XVIІ ст.

Типового характеру цехи як станові об'єднання ремісників набули за середньовіччя. Особливого розвитку вони зазнали в німецьких країнах, звідки через Польщу поширилися і в Україні, головним чином у містах, що користувалися маґдебурзьким правом. Ремісничі цехи спричинилися до розвитку міського самоуправління й творили у ньому, поряд патриціїв, купців та інших станів численний прошарок населення. Діючи спершу лише як професійно-суспільні організації ремісників, цехи згодом оформилися як речник ремісничого стану. Вони поставали з метою захисту інтересів рємісників-виробників, для здобуття й утримання певних виключних прав, встановлення внутрішньої дисципліни серед членів, контролю над виробничими відносинами, цінами, збутом товарів тощо. Цехи монополізували певні ремесла для закритих груп осіб — своїх членів («братів»}, усували конкуренцію, дбали за професійну етику і всіляко боронили привілеї своїх членів. Вступ до цехів був утруднений і обмежений. Подібні до ремісничих цехів, іноді з тією ж назвою, були фахові організації учителів, лікарів, аптекарів, адвокатів, нотарів; згодом вони звалися ґільдіями, при чому назву цех залишено для ремісничих об'єднань.

Попередники цехів в Україні-Русі були відомі з літописів дружини ремісників, що мали своїх старшин; про їхню організацію і роль знаємо дуже мало. Перші Ц. на укр. землях виникли в 14 ст. (Ц. шевців у Перемишлі, 1381; Львові), згодом були відомі львівські Ц. (1425 їх було 10; у сер. 17 ст. — до 30). Ц. відомі також у Луцькому (сер. 16 ст. — 5 Ц.), Ковелі, Кам'янці, Володимирі, Холмі, Красноставі, Тернополі та ін. м. Найвідоміші були Ц. столярів і золотників у Львові, що мали усталену репутацію у всій Польщі.

Особливого розвитку зазнали Ц. у 17-18 вв., коли поширилися на Правобережжя і на Гетьманщину. 1552 в Києві діяло 17 Ц.; найбільшими були: шевців (1762 — 643 майстри), кравців (327), ткачів (109), рибалок (266), музик (243), бондарів (243), пекарів (130), різників (124), малярів (177) та ін. З часом цехи як основна організація ремісників у містах охоплювали всю Україну (див. Ремесло).

Поза цехами діяли ремісники, що працювали на передмістях, у малих містечках, селах та у шляхетських володіннях, де цехи не мали права на виключність. Порівняно з членами цехів ці ремісники мали обмежені права, усувалися від конкуренції з цеховими ремісниками, взагалі не допускалися до діяльності, де існував цеховий устрій. Цехи об'єднували майстрів одного фаху, що працювали з товаришами (підмайстрами) й учнями у власному підприємстві з відносно простою технікою; ручна праця була основним джерелом робочої енергії. Організація забезпечувала певні економічні інтереси майстрів, монополізувала ринок збуту, усуваючи позацехових ремісників, та дбала за професійну етику членів (фаховість, солідність у виробництві, справедливі ціни тощо), контролювала їхню поведінку, як також опікувалася родинами померлих членів; іноді цехи утримували шпиталі. На чолі цеху стояв обраний цехмістер і управа. Цехи керувалися власними статутами (уставами), що їх затверджував маґістрат, іноді й королівська влада. Деякі передові цехи ухвалювали з незначними змінами статути Ц. менших м. Іноді постанови Ц. виконувала і щодо не чл. їх міська влада, напр., порушення цехових привілеїв каралися гривною, конфіскацією вироблених предметів або й арештом нецехових робітників, т. зв. партачів. Прийом нових чл. (майстрів) був пов'язаний з різними умовами: учнівство, праця підмайстром, виконання показового продукту (Meisterstück) й оплата на користь Ц. Ці умови були полегшені для синів і зятів майстрів, які мали успадкувати підприємство. Чл. Ц. складав, крім цехової, присягу перед маґістратом, чим визнавав міське право. Повноправними чл. Ц. були тільки майстрі; підмайстрі й учні перебували у залежному становищі, зокрема останніх надмір використовували. Тому для самозахисту і взаємодопомоги подекуди існували й окремі товариства підмайстрів і т. зв. господи (їхні домівки з мешканням) під проводом старшого майстра.

Організовані в цехи ремісники мали свій внутрішнії кодекс поведінки, дисципліни, санкцій (діяли цехові суди), свої обряди, касу (цехова «скринька»), прапор, печатку, знак (так звані «цеха»), а навіть цехове вбрання для різних урочистостей (церковні свята, похорони, обіди, засідання тощо); були спеціальні відзнаки (герби) відповідно до профілю ремесла. Спільно відбували члени цехів («братчики») рел. свята, опікувалися якоюсь церквою чи каплицею, давали віск на церкву. Деякі Ц. мали власні приміщення, напр., у Києві на Подолі був будинок шевського Ц з садибою. З своїх фінансових засобів Ц. утримували варту, допомагали міськ. поліції і пожежній службі. Деякі Ц. утримували власні крамниці для збуту товарів своїх майстрів. Музичний Ц. у Києві був засновником міськ. оркестри та муз. школи, що діяла у 18 ст..

Цехи мали своїх представників у маґістраті. Діяло назагал цехове право, що санкціонувалося центральною і міською владою. В економічних стосунках виникали конфлікти між цехами й купцями та їхніми організаціями, які підтримували вільну конкуренцію і домагалися допущення нецехових ремісників до ринків, Також шляхта противилася автономії цехових корпорацій і т. зв. нецехового примусу (Zunftzwang), за яким нецехові ремісники позбавлялися певних прав.

30. Назвіть основні центри книгодрукування на Україні та охарактеризуйте їхню діяльність.

Вперше друкована книга в Україні з’явилася у другій половині XVI ст., а до цього книги були рукописні. Переписування книг — це була дуже копітка, виснажлива робота. На одну книгу йшло дуже багато часу: і рік, і більше. Тому подією величезної культурної ваги стало запровадження книгодрукування в Німеччині у середині XV століття, яке швидко було запозичене практично всіма країнами Європи, у тому числі й Україною.

Початок слов’янського друкування припадає на 1491 рік, коли відомий друкар Фіоль у Кракові надрукував дві книжки — „Часословець» і „Осмогласник». Обидві книги набрані кирилівським шрифтом, який є основою сучасної української та російської азбуки.

Батьком українського друкарства вважають Івана Федорова. У Львові, у 1574 році він друкує „Апостол», який вважається першою українською друкованою кни­гою в Україні. У Львівській друкарні Іван Федо­ров видає й „Азбуку» — перший слов’янський підручник, надруко­ваний кирилівським шрифтом.

З 20-х років XVII ст. найбільшим центром книгодрукування в Україні стає Києво-Печерська лавра. Лаврська друкарня видавала переважно церковно-служебну, богословську літературу, але не обходила своєю увагою і навчальну, світсько-політичну літературу та віршовані твори („Служебник», „Псалтир», „Акафіст», „Триодь», „Євангеліє вчительне», „Часослов», „Лексікон словеноросский» та багато інших). Видання Києво-Печерської лаври відзначалися висо­кою поліграфічною технікою. Титульний аркуш прикрашався гравю­рами на сюжет книги, текст кожної сторінки був обрамлений орна­ментом або рамкою, оправа книг виготовлялася із дощечок, обтягну­тих шкірою або дорогою тканиною, прикрашалася тисненням, орна­ментом, а в центрі вміщувався «медальйон із зображенням сцен із релігійних творів. Сам текст творів був надрукований червоними і чор­ними фарбами, використовувалися різні шрифти.

У 1625 році у місті Малині (на Житомирщині) була заснована па­перова фабрика, у цей же період було виготовлено новий друкар­ський шрифт, що підняло книгодрукування в Україні ще на вищий рівень. То ж не випадково, що до 1648 року в Україні функціонувало 25 друкарень, існувати дуже зручні мандрівні друкарні.

31. Виділіть та розкрийте основні сюжети української історичної пісні-думи.

Дума — жанр суто українського речитативного народного героїчного ліро-епосу, який виконували мандрівні співці музики: кобзарі, бандуристи, лірники в Центральній і Лівобережній Україні. Обсягом дума більше від історичних пісень, з якими, як і з давнім дружинним епосом («Слово про Ігорів похід», старовинні колядки, билини), має генетичний зв'язок. У структурі дум є більш чи менш виражені три частини: заспів («заплачка», як називали кобзарі), основна розповідь, закінчення.

Вірш думи — нерівноскладовий, астрофічний (без поділу на строфи-куплети через змінність порядку римування), з інтонаційно-смисловим членуванням на уступи-тиради, що формально у співі можуть починатися вигуками «ой», а завершуватися «гей-гей».

Думи — це козацький епос. Найінтенсивніше розвивалися у період боротьби з турками, татарами, поляками, росіянами та ін. Головні теми дум: турецька неволя («Невільники», «Плач невільника», «Маруся Богуславка», «Іван Богуславець», «Сокіл», «Утеча трьох братів із Азова»), лицарська смерть козака («Іван Коновченко», «Хведір Безрідний», «Самарські брати», «Смерть козака на Кодимській долині», «Вдова Сірка Івана»), визволення з неволі і щасливе повернення до рідного краю («Самійло Кішка», «Олексій Попович», «Отаман Матяш старий», «Розмова Дніпра з Дунаєм»), козацьке лицарство, родинне життя та осуд «дуків-срібляників» («Козак Голота», «Козацьке життя», «Ганжа Андибер»), визвольна війна Хмельницького («Хмельницький і Барабаш», «Корсунська битва», «Похід на Молдавію», «Повстання після Білоцерківського миру», «Смерть Богдана й вибір Юрія Хмельницького»), родинне життя («Вдова і три сини», «Дума про сестру та брата», «Прощання козака з родиною»). У думах, на відміну від балад та епосу інших народів, немає нічого фантастичного.

32. літописів” та охарактеризуйте їхній підхід до історії власного народу та подій середини - другої половини XVIІ ст..

Коза́цькі літо́писи — історико-літературні твори 2-ї половини XVII — середини XVIII століття, присвячені козацьким війнам. Цінні джерела для дослідження вітчизняної історії і важливі пам'ятки літератури. Мова більшості літописів —книжна, близька до народнорозмовної.

Особливе значення серед літописів 2-ї половини XVII — початку XVIII століття мають історичні твори, присвячені козацьким війнам. Звідси їх умовна назва — «козацькі», «козацько-старшинські» літописи, хоч від літописів у традиційному розумінні вони значно відрізняються.

До наших днів дійшли три найвизначніші козацькі літописи — Самовидця (про події 1648 — 1702 років, вірогідний автор —Роман Ракушка-Романовський), Грабянки (1710, про події від виникнення козацтва до 1709) та Самійла Величка (1720, про події в Україні 1648 — 1700 років).

В усіх цих літописах не лише докладно розповідається про Визвольну війну українського народу 1648-1654 років, а й подається економічна, політична і культурна характеристика країни, факти з історії Росії, Польщі, Угорщини, Швеції, Молдови, Туреччини та інших держав.

Джерелами козацьких літописів були давні українські літописи, власні спостереження, спогади сучасників, документальні матеріали (урядові офіційні і приватні листи, акти, грамоти, універсали), твори чужоземних істориків, народні легенди, перекази тощо.

33. Дайте оцінку реформам в українському православ’ї, проведеним Петром Могилою.

У 1632 р. київським митрополитом став Петро Могила. Для відновлення авторитету православної церкви Петро Могила розпочав поступове проведення реформи церкви, першим кроком якої стало налагодження суворої дисципліни з-поміж ченців і духовенства. Для нагляду за церковним життям Петро Могила запровадив посади двох митрополичих намісників. Контроль за духовним життям повинні були здійснювати єпархіальні собори. Перешкодою у реорганізації церкви було право магнатів втручатися у справи церкви в межах їхніх володінь. Крім того, із розвитком братств в Україні посилився вплив мирян на церковні справи, часто братства підпорядковували собі духовенство. Петро Могила вважав неприпустимим, щоб влада мирян перевершувала владу духовенства.

Зміни, що відбувалися в церковному житті, були закріплені в кількох книгах. Важливою подією стала поява твору «Православне сповідання віри», написаного настоятелем Києво-Печерського монастиря Ісайєю Трофимовичем за активної участі Петра Могили. Твір, у якому викладалися основи православної віри, було схвалено константинопольським патріархом та затверджено собором східних патріархів у Яссах. Перекладене багатьма мовами, «Православне сповідання віри» поширювалося не лише в православних країнах, а й серед католиків і протестантів. Сам Петро Могила був автором двох надзвичайно важливих церковних книжок — «Служебника» й «Требника»,«Служебник» собором 1629 р. був проголошений як обов'язковий для кожного священика. У ньому подавалися уточнені повні тексти Богослужб — уранішніх, обідніх (літургій), вечірніх. «Требник» вийшов друком у Лаврській Друкарні 1646 р. Він містив докладний опис і порядок здійснення найрізноманітніших Богослужб (треб), таких як вінчання, хрещення, похорон, освячення нової хати, молебні з приводу неврожаю, хвороб, подорожей, початку навчання тощо.

Петро Могила зібрав навколо себе освічене духовенство, яке взяло у свої руки церковні справи, усунувши становище, за якого освічені братчики вирішували різні релігійні питання. Свою роль у врятуванні православної церкви у найбільш скрутні для неї часи братства виконали. Нові часи вимагали консолідації церкви. Значення діяльності Петра Могили, спрямованої на розбудову церковного й культурного життя України, важко переоцінити. Недарма час, протягом якого Могила був митрополитом, називають Могилянською добою. За визначні заслуги перед Українською православною церквою 12 грудня 1996 р. Петро Могила був канонізований — визнаний Святим.

34. Охарактеризуйте діяльність Петра Могили на церковній та освітянській ниві.

Петро Симеонович Могила (рум. Petru Movil; 1596— †11 січня 1647) — святий; політичний, церковний і освітній діяч України, з 1633 року митрополит Київський і Галицький. Петро Могила докладав усіх зусиль, щоб за час його архімандритства Києво-Печерська друкарня посіла визначне місце як серед інших друкарень України та Білорусії, так і в суспільному житті загалом. За п'ять з половиною років його настоятельства з лаврської друкарні вийшло 15 назв видань. Серед них були і книги самого Петра Могили. В 1628 році в Лаврі були видрукувані перекладені Петром Могилою з грецької «Агапита діакона главизны поучительны» і «Тредь цветная», в яких пояснювалися важливість і значення церковних гімнів. Петро Могила, перебуваючи на посаді архімандрита, згуртовує довкола освічених людей і утворює гурток. А восени 1631 року на території Києво-Печерської лаври відкривається перша школа. Викладання у Лаврській школі велося латинською та польською мовами, і створювалася вона за зразком польських шкіл вищого типу — колеґій. Всього в ній навчалося понад 100 учнів. Петро Могила добре усвідомовлював значення освіти в розвитку суспільства і прагнув заснувати в Києві такі школи, які відповідали б потребам часу і ні в чому не поступалися б подібним європейським навчальним закладам. Ще задовго до відкриття школи, турбуючись про досвідчених викладачів, Петро Могила добирав здібних молодих людей і за свої кошти відправляв за кордон на навчання. Школа стала справою життя Петра Могили. На утримання колеґії і монастиря Могила записав дві лаврські волості і подарував власне село Позняківку, крім того, надавав грошову допомогу як колеґії, так і вчителям та учням. Під його невтомним і подвижницьким патронатом колеґія інтенсивно розвивалася й за десятирічний період піднялася до рівня, що перевершував найкращі показники уніатських та католицьких шкіл. З огляду на швидке зростання кількості учнів в 1634 року була відкрита філія колеґії у Вінниці (яку пізніше перенесли до Гощі на Волинь, де вона проіснувала до кінця XVII ст.), а 1636 Могилою була заснована колеґія в Кременці. З іменем Петра Могили пов'язане розгортання системи вищої і середньої освіти в Україні, яка не просто копіювала західно-європейські школи, а й могла реально конкурувати з ними.

Петро Могила залишив майже 20 творів церковно-теологічного, полемічного, просвітницького, філософського та моралізаторського характеру. Він автор книг «Євангеліє» (1616), «Анфологіон» (1636), «Ефхологіон» (1646) та ін.

35. Охарактеризуйте зміни в статусі Києва як релігійного та ідеологічного центра українських земель у XVIІ ст.

Протягом XVII ст. чисельність київського населення зазнавала різких коливань, що обумовлювалися історичними подіями: визвольною війною, Руїною, масовими епідеміями. Якщо у 20-і роки XVII ст. воно досягло 20 тис, то в 60-і роки в киян було не більше 10 тис, а у 80-і - близько 15 тис. У середині XVII ст. Київ увійшов до складу Московської держави. Паралельно з магістратським управлінням впроваджувалось російське воєводське і козацьке сотенне управління. Київські воєводи координували діяльність воєвод в інших українських містах, стежили за судовими процесами, які зачіпали інтереси Московської держави, контролювали ситуацію в Україні, інформуючи з усіх питань Малоросійський приказ. Засобом зв'язку київських воєвод з урядом була кінна пошта. На них покладався також ряд інших обов'язків: нагляд за станом укріплень, командування російським гарнізоном, контроль за збиранням хліба і стягненням податку на утримання російських військ. 5-тисячний російський гарнізон був розквартирований на території Верхнього міста. В 90-і pp. для його потреб розпочато спорудження житлових будинків. У результаті виросли Стрілецька і Рейтарська слободи, про які нагадують назви сучасних вулиць.  В 1654 р. у Верхньому місті, по лінії оборонних укріплень XI ст., зведено нову фортецю. Для забезпечення будівництва необхідними матеріалами вирубували ліси, що примикали до міста з південного заходу. Укріплення були оточені підземними ходами, заповненими порохом. Ці галереї - потерни споруджувалися з фортифікаційною метою,через них під час облоги можна було вийти з ворожого кола оточення. Печери розкидані по всій території стародавнього Києва - від Кирилівських висот на півночі до урочища Церковщина на півдні. Виявлено близько 300 підземних, порожнин штучного походження. В середні віки вони обростали легендами, формуючи у киян уявлення, що міські підземні галереї тягнуться на сотні кілометрів, з'єднуючи Київ з іншими руськими містами.

36. Виділіть та охарактеризуйте основні риси архітектурного стилю “українського бароко”.

Українська архітектура та образотворче мистецтво другої половини XVII — XVIII ст. розвивалися під потужним впливом мистецтва бароко. Бароко в перекладі з італійської означає химерний, чудернацький. Так називають мистецький стиль, який панував у Європі від кінця XVI майже до кінця XVIII ст. Найяскравіше він утілювався в архітектурі: бароковим спорудам притаманні нагромадження розкішних оздоб, підкреслена декоративність, грандіозність.

Визначальними рисами бароко були:

- посилення ролі церкви і держави, поєднання релігійних і світських мотивів, образів;

- мінливість, поліфонічність, ускладнена форма;

- тяжіння до різких контрастів, складної метафоричності, алегоризму;

- прагнення вразити читача пишним, барвистим стилем, риторичним оздобленням твору;

- трагічна напруженість і трагічне світосприймання;

Українське бароко можна розділити на дві архітектурні школи[2]: західну і східну. Західна школа бароко включає в себе західне римо-католицьке бароко (на землях України) і західне українське бароко (в якому поєднались традиції західноєвропейського католицького бароко і національні традиції). Східна школа бароко включає в себе чотири регіональні школи: правобережно-наддніпрянську (так звану “київську”), чернігівську, полтавську і слобожанську.Справжніми шедеврами світової архітектури є українські барокові споруди — Софійський та Михайлівський Золотоверхий собор в Києві, Хрестоздвиженський у Полтаві (1709 р.), Покровський у Харкові (1689 р.). Георгіївський собор Видубицького монастиря в Києві (1696—1701 рр.), церква Всіх святих над Економічною брамою Києво-Печерської лаври (1696—1698 рр.), церква Катерини в Чернігові (1716 р.), Преображенська церква у Великих Сорочинцях (1732р.),собор св. Юра у Львові (1747-1762 рр.). Найвідоміший архітектор українського бароко — Іван Григорович-Барський. Він спорудив, зокрема, дзвіницю Кирилівського монастиря, Покровську церкву й церкву Миколи Набережного на Подолі в Києві. Іншим визначним будівничим доби бароко був Степан Ковнір. Одна з найкращих споруд Ковніра — корпус на території Києво-Печерської лаври, названий його ім'ям.

37. Змалюйте в цілому основні риси української культури в період бароко (кінець XVІІ – XVIІІ ст.)

Бароко – це стилістичний напрям в європейському мистецтві XVI-XVIII сторіч, започаткований в Італії. Основні його риси: підкреслена урочистість, пишна декоративність, динамічність композиції.В Україні під впливом козацтва, його визвольного руху та союзу з православною церквою, яку воно взяло під свій захист, наприкінці XVI-початку XVII сторіч народжується українське бароко. Визначною його рисою є використання традицій народного мистецтва та широка демократизація сюжетів.Українське бароко відбилося в архітектурі, живописі, літературі та музиці України того часу. Серед того, що дійшло до нас у стилі українського бароко, слід відзначити архітектуру Духовної академії у Києві (Й. Шедель), Ковнірського корпусу в Києво-Печерській лаврі (С. Ковнір), надбрамної церкви Кирилівського монастиря у Києві (І. Григорович-Барський); церкви Св. Юра у Львові (Б. Меретин); картини художників І. Рутковича, Й. Кодзлевича, Г. Левицького, А. Голика, ікони та розписи невідомих художників у церквах та монастирях; літературні твори К. Саковича, І. Величковського, М. Смотрицького, І. Галятовського, А. Радивиловського, Г. Кониського, Т. Прокоповича, Д. Туптала, Г. Сковороди, М. Довгалевського та інші; музичні твори вже згадуваних українських композиторів М. Ділецького, М. Березовського, А. Веделя. В умовах Запорізької Січі українське бароко поєднується з аскетизмом козацького життя, з військово-оборонними функціями споруд, набирає стриманої урочистості і одержує назву „козацького бароко”. Запорізька старшина фундувала, або, іншими словами, фінансувала, будівництво деяких споруд і за межами Запоріжжя. Переважно це були будівлі монастирів та церков. Так, наприклад, 1764 року у місті Ромни на кошти кошового отамана М. Калнишевського було побудовано величну споруду церкви Покрови, багато коштів запорожці витрачали на розбудування Братського і Микільського монастирів у Києві, а також найбільш шанованого на Запоріжжі Межигірського монастиря під Києвом. Усі Гетьмани славного Війська Запорізького, в першу чергу Іван Мазепа, були фундаторами монастирів, чимало коштів втрачали на їх розбудову. Серед цих монастирів Гадяцький, Густинський, Мгарський, Рихловський та деякі інші. З ім’ям козацького полковника Якова Лизогуба, великого землевласника, пов’язане будівництво збереженої до сьогодні полкової канцелярії у Чернігові.[11] Звичайно, фундуючи монастирі, церкви, будуючи адміністративні приміщення, козацька старшина мала на увазі перш за все досягнення своїх особистих або станових цілей, та збережений у цих пам’ятках дух народу, дійшовши до нас, промовляє про речі загальнолюдські, про велику силу мистецтва. Промовляє він також про талант народу, що втілився в галузі архітектури у високий стиль козацького бароко.

38. Виділіть специфічні риси світогляду доби бароко на прикладі літературної творчості авторів цієї доби.

Бароко — літературний і загально-мистецький напрям, що зародився в Італії та Іспанії в середині XVI століття, поширився на інші європейські країни, де існував упродовж XVI—XVIII століть. Поетика літературного бароко поєднує різнорідні, протилежні елементи й форми. Бароко гармонійно сполучає трагічне з комічним, піднесене з вульгарним, жахливе з кумедним. Примхливо синтезуються в ньому християнські та язичницькі елементи. Таке поєднання «непоєднанного» і стає однією з найхарактерніших барокових рис. Типовими рисами бароко є також інакомовність і ускладненість. До того ж, від твору вимагалася багатоплановість щодо можливості різних його тлумачень.

Бароко поширюється в усіх жанрах тодішньої літератури. В поезії українського бароко виникає силабічний вірш, поряд з яким існує також вірш народний. Найвідомішим жанром барокової поезії була духовна пісня. Різноманітні жанрові форми існують і всередині поезії світської: філософська й еротична лірика, панегірик та епіграма, пейзажні та емблематичні вірші тощо. Чи не найбільш оригінальними творами українського бароко були так звані «віршові іграшки»: акростих, мізостих, кабалістичні вірші, фігурні вірші та ін. Розвивається й українська барокова проза: повісті й оповідання як релігійного характеру, так і світські. Поширюється в Україні демонологічна повість і авантюрне оповідання. Набув розквіту український бароковий театр. Народжується принесена із Заходу шкільна драма, у творах якої використані мотиви та образи як християнства, так і античності. У XVIII ст. з'являються світські драматичні твори на сюжети з української та всесвітньої історії (наприклад, «Володимир» Ф. Прокоповича). Бароко в українській літературі XVII—XVIII ст. мало велике значення: воно взяло на себе важливі функції гуманізації духовної культури, зокрема літератури. Адже в Україні (як, до речі, і в Росії) доби Відродження не існувало. Письменники барокового напряму брали теми для своїх творів із сучасного їм життя. В основу цих творів лягали трагічні події, страждання людей від урядових утисків, беззаконня чиновників, невлаштованості побуту, різних невдач тощо. Особливостями композиції цих творів було те, що в них поєднувалося непоєднанне — добро і зло, прекрасне й потворне, високе й низьке. Серед визначних представників українського Бароко чільне місце займає постать Івана Вишенського — видатного письменника-полеміста, автора низки трактатів і послань. Творчість Івана Вишенського тісно пов'язана із церковним життям. У полеміці між католицькою і православною церквами він виступав як послідовний прихильник збереження давніх традицій українського православ'я. Крім Івана Вишенського, в історію літератури барокового напряму ввійшов полеміст Мелетій Смотрицький, а також представники проповідницької прози Іоанникій Галятович, Лазар Баранович, Дмитро Туптало та інші. Слід відзначити, що бароковий стиль був характерним для віршів Григорія Сковороди. Серед найвизначніших набутків бароко вирізняється виражена в літературній формі заглибленість у внутрішній світ людини, нетерпимість до зла в будь-яких його проявах і гуманізм, поширення можливостей зображувально-виражальних засобів. Українське Бароко мало значний вплив на подальший розвиток української літератури: урізноманітнення літературних жанрів, гуманізація духовної культури, розвиток драматургії.

39. Дайте оцінку рівня розвитку освіти на Україні в кінці XVІІ – XVIІІ ст.

Існування української автономної державності в кінці XVII ст. створило сприятливі умови для розвитку національної культури. Розширення зв'язків із Західною Європою, розбудова держави вимагали освічених людей, урядовців, канцеляристів, що викликало поширення освіти, писемності, політичної думки.

Вищу школу України із середини XVII ст. репрезентував заснований 1632 р. Києво-Могилянський колегіум, що за гетьманства Івана Мазепи у 1701 р. дістав статус академії. Ввібравши кращий досвід наукової і навчальної діяльності, Києво-Могилянська академія досягла високого рівня освіти. Особливо піднісся її авторитет за часів I. Мазепи, який багато дбав про неї: виділяв чимало власних коштів на будівництво приміщень і обладнання, сприяв набору вихованців. Кількість студентів при ньому зросла до 2 тисяч чоловік.

Ректор і педагоги колегіуму створили струнку систему навчання, що непоступалася рівню європейських університетів. Навчання у 8 класах тривало 12 років. Учнями могли стати лише діти, які вже вміли читати й писати, вони вступали у підготовчий клас. Три наступні класи вивчали грецьку, старослов'янську, латинську і польську мови. Навчання у двох середніх класах зосереджувалося на вивченні піїтики і риторики. Учні складали вірші, літературні твори, опановували теорію й практику ораторського мистецтва. У двох вищих класах вивчалися філософія та богослов'я: спочатку два роки - філософія, а потім чотири роки - богослов'я. До програми входили також математика, історія, географія, архітектура, астрономія.

Освіту в Академії одержували діти шляхти, козацької старшини, купецтва, заможного міщанства та козацтва. Проте потрапляли туди і здібні учні з міської та селянської бідноти.

Академія славилася талановитими й високоосвіченими педагогами, науковцями, серед яких відомі вчені та письменники: професор філософії Інокентій Гізель, письменник-полеміст професор Стефан Яворський, професор риторики Іоаникій Галятовський, письменник і церковний діяч Лазар Баранович, радник Петра I та ідеолог його реформ Феофан Прокопович, архієпископ Білоруський Георгій Кониський. Академія здобула славу не лише в Україні, а й у Московії. Українське суспільство часів Мазепи було передовим, модернішим порівняно з Москвою і стало для неї зразком запозичень. Уже тоді цар забирав до себе освічених людей з України для піднесення культури. Зокрема, українські вчені Артемій Сатановський та Єпіфаній Славинецький стали провідниками культурно-освітніх і церковних реформ у Московщині в другій половині XVII ст.

Вишкіл в Академії діставали також білоруси, поляки, молдавани, болгари, греки, серби. її випускники ставали просвітителями, викладачами поважних навчальних закладів Польщі, Угорщини, Білорусії, Литви, Сербії, Молдавії, Болгарії, Далмації. Серед вихованців, які уславили Академію, були філософ Г. Сковорода, письменник В. Григорович-Барський, державні діячі О. Безбородько та Г. Полетика, історик М. Бантиш-Каменський, культурно-освітній діяч і письменник П. Гулак-Артемовський.

Разом з Києво-Могилянською академією освітній престиж України підносили також Чернігівський, Харківський і Переяславський колегіуми, відкриті відповідно у 1700 p., 1727 p. та 1738 p. Вони виступали своєрідними філіями Академії.

Передова громадськість України прагнула піднесення освіти в краї. Гетьман К. Розумовський хотів відкрити університет у Батурині, що зробив своєю столицею. Пропонували заснувати університети у Києві, Чернігові, Катеринославі, Харкові. Але царський уряд не дав згоди, а розпорядженням від 1783 р. запровадив викладання в Київській Академії лише російською мовою, а згодом перетворив її на звичайну духовну академію. Сільські школи теж перевели на російську мову навчання.

Австрійський уряд запровадив навчання українців чужою для них німецькою і польською мовами. Центрами вищої освіти і культури Західної України були відкритий у 1661 р. Львівський університет у Галичині та Мукачівська семінарія в Закарпатті.

Початкову освіту в міських школах здобували діти шляхти, купецтва, духівництва, міщан, ремісників, селян, козаків. З'являлися школи й у селах. У них навчалися переважно діти козаків та вільних поселян. Поширенню освіти серед простого народу України на зламі XVII-XVIII ст. дивувалися проїжджі іноземці. Як свідчать документи, у 1748 р. в семи полках Гетьманщини працювало 866 шкіл. Це орієнтовно одна школа на тисячу жителів. Школу будувала громада, вона ж запрошувала й утримувала вчителів. На хуторах навчання вели «мандрівні дяки». Вчителями, яких тоді називали бакалярами, здебільшого ставали теж попи і дяки. Сотники і полковники наймали мандрівних приватних учителів.

Методи й прийоми навчання були досить простими. Учнів заохочували навчатися, викликаючи інтерес до знань, а також примусом і побоями. Зміст навчання у школах для народу обмежувався вивченням Закону Божого, граматики й арифметики. Вчили і навичкам діловодства - копіювати документи, писати прохання, скарги. Навчання велося староукраїнською книжною мовою. Деякі учні, частіш усього сироти, жили при школах і звалися «школьниками». Вони заробляли на хліб працею в господарстві вчителя, допомагаючи відправляти церковну службу.

Поступово навчання вдосконалювалося, особливо у братських школах, поширених у польській частині України. Братства мали достатньо коштів, щоб будувати школи, забезпечувати їх усім необхідним. Це «Букварі», видані у друкарнях Києво-Печерської Лаври та Львівського братства, неодноразово перевидана «Граматика словенська» Мелетія Смотрицького. Користувались у школах рукописними посібниками, в яких висвітлювалися питання історії, техніки, ремесел, торгівлі. У школах Галичини і Правобережжя вивчалися польська, грецька та латинська мови. Привілейованими були уніатські та єзуїтські школи.

Тісно пов'язане з освітою, широкого поширення набуло в Україні книгодрукування. Українські друкарні досягли високої майстерності. Книги, друковані на папері, прикрашали великими заставними літерами, заголовними вставками. Кожна книжка відкривалася розкішно і вміло виконаною гравюрою. Особливої досконалості досягли майстри-друкарі львівської, київської й чернігівської друкарень. Уже наприкінці XVII ст. всі великі міста України мали власні друкарні та майстрів.

Головним чином друкували книги релігійного змісту, але виходили і наукові видання. Це - підручники з мов, граматики, історії, географії, математики. Книги стали дешевшими, доступнішими для народу, що також сприяло поширенню знань і освіти.

40. Сформулюйте основні принципи, на яких ґрунтувалось навчання у Києво-Могилянській академії.

Побудована за суворими правилами 12-річна програма навчання в академії користувалася таким високим авторитетом, що російські правителі заповзято вербували її викладачів і випускників, пропонуючи їм найвищі в імперії церковні та урядові посади. Навчання було поставлене добре, кількість учнів зростала. викладання проводилось латинською мовою.

Києво-Могилянська академія за змістом навчальних програм і рівнем викладання відповідала вимогам європейської вищої освіти. Тут викладалися “сім вільних мистецтв”, які складалися з предметів “тривіума” – граматики, риторики, діалектики та “квадріума” – арифметики, геометрії, астрономії, музики. Студенти діставали ґрунтовну підготовку з класичної літератури, історії, географії, математики, медицини і філософії. Значна увага приділялася вивченню мов, зокрема старослов’янської, грецької, латинської, польської, а згодом французької та староєврейської. Усю систему навчання можна поділити на три групи: нижчу – граматика з трьома класами (інфіма, граматика, синтакса); середню – риторика з двома класами (піїтика й риторика) й вища – філософія (з діалектикою та логікою). Після загальноосвітньої підготовки починалося вивчення богослов’я та юридичних наук. Правда, богословські науки в академії викладалися з великими перервами, оскільки польські панівні кола їх забороняли, побоюючись, щоб навчальний заклад не став ідеологічною опорою православ’я.

Києво-Могилянська академія була вищою школою загальноосвітнього характеру. Очолювали її ректор, що був водночас і ігуменом Братського монастиря, і префект, які підлягали безпосередньо митрополитові. митрополит дбав про належний рівень навчання, кваліфікацію професорів, побутові обставини школи, її матеріальне забезпечення. До академії вступала молодь всіх станів українського суспільства, починаючи від шляхти й козацької старшини і закінчуючи міщанами й селянами. Крім українців та білорусів, до академії вступали росіяни, румуни, болгари, серби, а потім греки, араби. Однак, після історії з Мазепою, який щедро підтримував грошима діяльність академії, внаслідок репресій царату загальне число студентів скоротилося до менше ніж двох сотень. У 1740-х роках завдяки самовідданому керівництву Рафаїла Заборовського це число знову сягнуло за тисячу й академія вступила в період свого останнього розквіту. Вона сама великою мірою породила причини свого остаточного занепаду. Тісно пов'язана з церквою й укомплектована представниками духовенства, академія, як і раніше, робила наголос на таких традиційних предметах, як філософія, теологія, риторика та мови. її схоластичні методи навчання застаріли, а спроби засвоїти раціоналістські наукові течії, що проникали з Європи, були млявими та малоефективними. Релігійна орієнтованість і традиціоналізм стояли на перешкоді залученню до академії молоді, зацікавленої сучасними знаннями. У 1790 р. понад 90 % із 426 її студентів були синами священиків. Зрештою славетний учбовий заклад у 1819 (1817 р.) році перетворився на богословську семінарію (Київську духовну академію). .

Києво-Могилянська академія була єдиним вищим навчальним закладом Східної Європи, де готувались кадри для всього православного світу. Академія відіграла значну роль у розвитку освіти, науки і культури в Україні XVII-XVIII ст.

41. Дайте оцінку діяльності Києво-Могилянської академії, як вищого навчального закладу XVIІІ ст.

Протягом усієї своєї історії укр. народ не мав іншої інституції, яка б справила більший вплив на розвиток його освіти, науки, культури, аніж КМА. Вона завжди була і залишається носієм специфічних рис духовності укр. народу, чинником формування його самосвідомості, джерелом ідей боротьби за православну віру і національну свободу. КМА поширювала ідею значення освіти та науки серед місцевого населення. Вона була першим вищим навчальним закладом, що відповідав потребам укр. народу в період радикальних суспільно-політичних змін та народно-визвольної боротьби. Ще перший ректор – Іов Борецький – свою діяльність підпорядкував вирішенню найголовніших тогочасних проблем – пробудженню національної свідомості, захисту православної церкви та визволенню вітчизни від іноземного гніту. Академія не лише навчала молодь, але й поширювала освіту та знання, адже її вихованці відкривали школи, бібліотеки, сприяли розвитку культури, мистецтва, літератури, музики. Саме в КМА зародився і став професійним театр. Студенти самі готували інтермедії, драми, розучували пісні та канти. КМА також була центром філософської думки в Україні. Особливе місце належало Гізелю, Яворському, Прокоповичу, який започаткував в Академії (і в усій тодішній Російській імперії) вищу математику. З КМА вийшло чимало відомих поетів: Касіян Сакович, Лазар Баранович, Іоан Максмович, Феофан Прокопович, Григорій Сковорода. Тут також формувалась історична наука. Літописці Роман Ракушка Романовський (Самовидець), Самійло Величко та Григорій Граб’янка навчались в Академії. Могилянка дала й таких відомих істориків, як Рубан, Симоновський, Бантиш-Каменський та Берлинський. Серед вихованців Академії були й визначні іконописці монументального й портретного живопису. Художня школа Києва впливала на весь православний світ від Москви до Балканських країн. Неабиякого розвитку досягло музичне мистецтво. Неабиякого розвитку в Академії досягло музичне мистецтво. З середини XVII ст. в Академії існує хорова школа. Хори, академічний та Братського монастиря, нараховували часом до 300 і більше чоловік. Академія дала багатьох професійних композиторів. Найбільш талановитими серед них були Максим Березовський й Артемій Ведель. В Академії студентів навчали різним прийомам малювання, графіки й живопису. Саме тут складається одна з найбільших художніх та граверних шкіл в Україні. Визначними граверами України, які навчались в Академії, були Іван Митура, Іван Мирський, Леонтій Тарасевич, Григорій Левицький, широко відомі малюнки братів Івана та Василя Григоровичів-Барських. Вихованцями Києво-Могилянської академії були майбутні гетьмани Юрій Хмельницький, Іван Виговський, Петро Дорошенко, Павло Тетеря, Іван Брюховецький, Михайло Ханенко, Іван Самойлович, Іван Мазепа, Пилип Орлик, Данило Апостол, Іван Скоропадський, наказний гетьман Павло Полуботок. Могилянці були засновниками ряду шкіл в Росії й Білорусі. Це Є. Славинський, який відкрив в Чудовому монастирі першу в Москві греко-латинську школу; С. Полоцький, а відкрита ним у Спаському монастирі школа стала попередницею Слов'яно-греко-латинської академії. Поширення Академією освіти, ідей гуманізму і просвітництва сприяло загальному суспільному прогресові, вихованню в народі почуття людяності, національної гідності, духовності й поваги до інших народів, їх культури, історії.

42. Наведіть періодизацію барокової доби та охарактеризуйте кожний період.

У стилі козацького бароко створено справжні шедеври національної архітектури; його зразки не мають аналогів у світі.

Пам'ятки цієї школи можна поділити на три основні періоди бароко:

1) раннє, або геометричне бароко найчастіше датоване 1648—1680 pp.; 2) високе, або середнє бароко 1680-х — початку 1740-х pp.; 3) пізнє бароко, перехідне до класицизму — початок 1740-х — кінець 1770-х pp. На перший період припадає будівництво Іллінської церкви в Суботові (1653) та Миколаївського собору в Ніжині (1655—1658).

На межі першого і другого періодів були зведені собор Троїцького монастиря в Чернігові (бл. 1679 p.) та Преображенський собор Мгарського монастиря (1684—1692). Перший період нерозривно пов'язаний з іменами зодчих І. Баптиста та М. Томашевського.

Серед пам'яток періоду високого бароко варто насамперед згадати Микільський собор у Києві (1689), Хрестовоздвиженський у Полтаві (1709), Покровський у Харкові (1689), Спасо-Преображенський в Ізюмі (1684), Георгіївський собор Видубецького монастиря (1696—1701), церкву Катерини в Чернігові (1715), Преображенську церкву у Великих Сорочинцях (1732) та ін. У цей жеперіод було збудовано й шедеври західної школи українського бароко згадані собори Святого Юра у Львові (1746—1762) та Успенський Почаївської лаври (60-ті — 70-ті pp. XVIII ст.) Серед відомих архітекторів того часу назвемо Й. Старцева, І. Зарудного, Я. де Вітта, Г. Гофмана, Ф. Кульчицького, П. і М. Полейовських, Д. Аксамитова; на стику високого й пізнього бароко працював А. Квасов.

Саме в період високого бароко церковна архітектура набуває найбільш характерних для цього стилю рис з притаманними йому оригінальною формою бань, плавністю й мальовничістю ліній,

пишністю й насиченістю декору. На відміну від високого пізнє бароко відзначається більшою лаконічністю й переходом від вибагливих силуетів до простих геометризованих з використанням чистого класичного ордеру і стінами, позбавленими пишного орнаменту.

Помітно змінюється й характерна угнута форма бань, у верхах зникає "перехват" — "ковнір". Період панування пізнього бароко на Україні— це часи О. Розумовського і Малоросійської колегії. Найвідоміший архітектор пізнього бароко — І. Григорович-Барський, найвідоміші храми і дзвіниці — церква Різдва Пречистої в Козельці (1752—1764), дзвіниця на Дальніх печерах у Лаврі (1754—1761), дзвіницяна Ближніх печерах (1759—1762) та ін.

Епоху бароко в музиціумовно розділяють на три періоди - ранній, зрілий і пізній. Раннє бароко починається від появи жанру опери, цьому періоду властиве становлення барокових жанрів і поступовий перехід від модальної гармонії до тональної. Зріле бароко характеризується повсюдним поширенням стилю і розгалуженням музичних жанрів. Пізнє бароко характеризується остаточним ствердженням тональної системи

43. Виділіть риси, які на Вашу думку, є найбільш характерними для українського мистецтва доби бароко.

Нові умови життя та соціального устрою з вищою верствою заможної козацької старшини створювали інші потреби, ставили нові вимоги до мистецтва, — так само як це було і в цілій Європі. Спокійні, зрівноважені, логічні форми ренесансу, що взорувалися на чисті форми античності, вже не задовольняли сучасного смаку. Для розкішного, гучного життя доби бароко потрібні були більш пишні, багатші, показніші форми архітектури, просякнуті пафосом, надприродністю, спіритуалізмом. Замість колишньої краси відтепер протиставляють силу, проти спокою — рух, замість гармонії — боротьбу. Саме ці потреби міг задовольнити новий мистецький напрямок – бароко. Хоч зразки бароко приходили до нас із Західної Європи, головно з Італії й Німеччини(італійські майстри барокко прибували в Україну двома шляхами: головно через землі австрійської корони з Італії суходолом, але також і морським шляхом через Крим і бувші генуезькі колонії), власною творчістю українського народу, що відтепер був пробуджени й до нового вільного життя, бароковий стиль прибирає своєрідних та оригінальних форм, що має у світовій літературі заслужену назву осібного українського бароко.

Визначальними рисами бароко були:

- посилення ролі церкви і держави, поєднання релігійних і світських мотивів, образів;

- мінливість, поліфонічність, ускладнена форма;

- тяжіння до різких контрастів, складної метафоричності, алегоризму;

- прагнення вразити читача пишним, барвистим стилем, риторичним оздобленням твору;

- трагічна напруженість і трагічне світосприймання

Українське бароко об'єднало багате європейське мистецтво, з власними естетичними засадами. Внутрішнє напруження і рух, динаміку, контрастність воно органічно сполучило з народним замилуванням у взористості, зберігши при цьому логіку, відбиту в чіткій тектонічній структурі споруди. Прикметою раннього етапу українського бароко була складна композиція об'ємів архітектурних споруд.

44. Охарактеризуйте напрямки розвитку образотворчого мистецтва у добу бароко.

Твори образотворчого та декоративно-ужиткового мистецтва, стародруки, що належать до одного з найцікавіших періодів в історії культури українського народу — другої половини XVII — XVIII століть — часу становлення та розвитку в українському мистецтві загальноєвропейського стилю бароко. Характерною особливістю бароко є проникнення світського світогляду в усі сфери художньої діяльності. Монументальність форм, експресивність, введення алегорій та символів, пишна декоративність орнаментики, парадність та урочистість, що притаманні бароко, знайшли відтворення в мистецтві України цього періоду. Злиття принципів бароко з національною народною традицією визначило своєрідність його українського варіанту. Специфічно національні риси бароко, які виявилися в усіх видах мистецтва — архітектурі, живописі та графіці, скульптурі, художньому металі та гаптуванні, сформувалися у містах Придніпров'я та Києві, який у XVII столітті стає центром художнього життя України. Розвиткові мистецтва сприяло піднесення філософської думки, науки, літератури, пов'язане з діяльністю Києво-Могилянської академії. Особливе місце в українському мистецтві доби бароко належало художній школі та друкарні Києво-Печерської лаври.

Сміливістю смаків відрізняються і тогочасні українські меценати з середовища духовенства чи світські.

Митрополит Петро Могила (православний ієрарх) запросив для реставрації і зміцнення мурів Софії Київської - італійського архітектора католика Октавіана Манчіні.

Іван Мазепа стає фундатором низки кам'яних церков і замовляє срібні Царські врата для собору Бориса й Гліба ( в Чернігові ) ювелірам протестантської Німеччини.

Голландський гравер протестант В.Гондіус робить портрет Богдана Хмельницького.

В Жовкві недовгий час працює німецький архітектор і скульптор Андреас Шлютер

Микола Василій Потоцький, український магнат і русин за походженням, роками працює з іноземцями архітекторами, художниками і скульпторами, серед яких - Бернард Меретин, Іван Георгій Пінзель, Готфрід Гофман, що посилює виразність українського бароко на західних землях і наближає їх форми і технології до західноєвропейських.

Парадну форму барокового малярства становлять розписи іконостасу — неповторні й високі досягнення староукраїнської культури, що мають світове значення. Вони сповненні розгорнутою символікою, яка прочитується у виразних, театрально піднесених жестах, урочистих постатях, світлових ефектах, лініях драпірування тощо.

Провідне місце у культурному житті тодішнього суспільства посідав жанр портрета, який також відноситься до яскравих і самобутніх явищ національної художньої культури. Художня мова відтворення портретного образу своєрідно використовувала європейські барокові ідеї та національні традиції, яким також були притаманні риси театралізації, умовності, певна символічна система. Вишуканий стиль бароко якнайкраще виражав духовні інтереси української козацької старшини й вищого духовенства, їхні прагнення до рафінованої аристократичності. Значною мірою через портрети сотників і полковників, видатних політичних і культурних діячів епохи козацької автономії ми маємо уявлення про військових і політичних діячів Україні тих часів.

Пам'ятки мистецтва із зібрання Києво-Печерського заповідника в основному, належать, до київської школи, яка в значній мірі визначила стилістичні особливості майстрів на території всієї України. Становлення стилю бароко в різних видах українського мистецтва проходило не одночасно. Нові художні тенденції в середині XVII століття знайшли своє втілення перш за все в книжковій графіці та іконописі, проявляючись у посиленні емоційного звучання релігійних сцен, у конкретизації місця дії та образів, наближення їх до народного типажу, що призвело до зміни засобів їхньої художньої виразності. У ювелірному мистецтві України вже з другої половини XVII ст. помітно ускладнення форм виробів та їхньої орнаментики. Поступово предмети набувають все пишнішого декору з використанням в орнаменті листя аканта, гірлянд з квітів та плодів, стилізованих черепашок.

Нові віяння доби бароко проявилися і в художньому гаптуванні, в якому сильними були старовинні візантійські традиції. Для XVII століття характерна ще статичність композиції та площинний малюнок зображень. Але вже на межі століть відбувається різка зміна техніки гаптування, обумовлена перемогою нового художнього напрямку. Композиції стають вільні та пластичні, майстрині намагаються передати перспективу та об'ємність, широко використовується рослинний орнамент. Синтез мистецтв, притаманний стилю бароко, знайшов в українському мистецтві яскраве відтворення. Насичені за колоритом барочні ікони, разом з соковитим позолоченим різьбленням іконостасів, складали органічний та цілісний ансамбль, що полонив величністю та декоративністю загального звучання. Барочні риси проявляються і в оформленні стародруків, гравюри яких набувають складної композиції та пишних декоративних форм. Творчість українських художників XVIII століття — граверів Олександра та Леонтія Тарасевичів, І. Ширського, Гр. Левицького, майстрів-ювелірів — І. Равича, М. Юревича, І. Атаназевича та інших, що відмічена національною своєрідністю та самобутністю, здобула заслужену славу українському мистецтву. Мистецтво України доби бароко, яке створювалось на основі народної естетики в тісному взаємозв'язку з мистецтвом інших країн, являє важливий етап у розвитку духовної культури українського народу.

45. Охарактеризуйте розвиток української літератури у добу бароко.

Бароко — літературний і загально-мистецький напрям, що зародився в Італії та Іспанії в середині XVI століття, поширився на інші європейські країни, де існував упродовж XVI—XVIII століть. Поетика літературного бароко поєднує різнорідні, протилежні елементи й форми. Бароко гармонійно сполучає трагічне з комічним, піднесене з вульгарним, жахливе з кумедним. Примхливо синтезуються в ньому християнські та язичницькі елементи. Таке поєднання «непоєднанного» і стає однією з найхарактерніших барокових рис. Типовими рисами бароко є також інакомовність і ускладненість. До того ж, від твору вимагалася багатоплановість щодо можливості різних його тлумачень.

Українське бароко виникає на межі XVI—XVII століть і розвивається протягом двох віків. Бароко поширюється в усіх жанрах тодішньої літератури. В поезії українського бароко виникає силабічний вірш, поряд з яким існує також вірш народний.

Найвідомішим жанром барокової поезії була духовна пісня. Різноманітні жанрові форми існують і всередині поезії світської: філософська й еротична лірика, панегірик та епіграма, пейзажні та емблематичні вірші тощо. Чи не найбільш оригінальними творами українського бароко були так звані «віршові іграшки»: акростих, мізостих, кабалістичні вірші, фігурні вірші та ін. Розвивається й українська барокова проза: повісті й оповідання як релігійного характеру, так і світські. Поширюється в Україні демонологічна повість і авантюрне оповідання.

Набув розквіту український бароковий театр. Народжується принесена із Заходу шкільна драма, у творах якої використані мотиви та образи як християнства, так і античності. У XVIII ст. з'являються світські драматичні твори на сюжети з української та всесвітньої історії (наприклад, «Володимир» Ф. Прокоповича).

Бароко в українській літературі XVII—XVIII ст. мало велике значення: воно взяло на себе важливі функції гуманізації духовної культури, зокрема літератури. Адже в Україні (як, до речі, і в Росії) доби Відродження не існувало. Письменники барокового напряму брали теми для своїх творів із сучасного їм життя. В основу цих творів лягали трагічні події, страждання людей від урядових утисків, беззаконня чиновників, невлаштованості побуту, різних невдач тощо. Особливостями композиції цих творів було те, що в них поєднувалося непоєднанне — добро і зло, прекрасне й потворне, високе й низьке.

Серед визначних представників українського Бароко чільне місце займає постать Івана Вишенського — видатного письменника-полеміста, автора низки трактатів і послань. Творчість Івана Вишенського тісно пов'язана із церковним життям. У полеміці між католицькою і православною церквами він виступав як послідовний прихильник збереження давніх традицій українського православ'я. Крім Івана Вишенського, в історію літератури барокового напряму ввійшов полеміст Мелетій Смотрицький, а також представники проповідницької прози Іоанникій Галятович, Лазар Баранович, Дмитро Туптало та інші. Слід відзначити, що бароковий стиль був характерним для віршів Григорія Сковороди.

Серед найвизначніших набутків бароко вирізняється виражена в літературній формі заглибленість у внутрішній світ людини, нетерпимість до зла в будь-яких його проявах і гуманізм, поширення можливостей зображувально-виражальних засобів. Українське Бароко мало значний вплив на подальший розвиток української літератури: урізноманітнення літературних жанрів, гуманізація духовної культури, розвиток драматургії

46. Визначте основні риси, притаманні українському іконопису у XVІІ – XVIІІ ст. та охарактеризуйте їх.

Укр. іконопис: Впливи європейського ренесансу. Специфіка українського іконопису поєднання ренесансу з певними середньовічними рисами. Ф. Дзенькович, М. Петрахнович, Йов Конзалевич. Поява світських тенденції в іконописі.

Живопис. Він також увібрав найкращі досягнення бароко — багатий декор, позолоту, складну композицію, поєднавши їх із традиціями народної творчості. Поряд з існуючими культурними центрами — Львовом, Києвом — сформувалися нові художні школи в Чернігові, Новгород-Сіверському, Жовкві. До храмових розписів входять пейзаж, портрет, жанрова картина. Доба бароко залишила велику кількість пам'яток різьбярства, дерев'яної скульптури, дивовижних багатоповерхових іконостасів, що прикрашались особливо пишно. У живопису, графіці, скульптурі спостерігається перехід від середньовічних канонів до реалістичних форм з виразними демократичними елементами. Подальшого розвитку набуває фресковий живопис,формуються головні іконописні школи — волинська, київська, львівська, при Києво-Печерській лаврі, Софійському соборі, у Межигірському й Троїце-Іллінському монастирях та ін. Український іконопис вирізнявся живописною розмаїтістю, світськими мотивами, впливом народного світогляду. В іконописі почали широко використовуватись народні мотиви й образи. Святі стають схожими на українських дідів та молодих парубків. На іконах ми бачимо запорожців на чолі зі своїм гетьманом, студентів Києво-Могилянської академії, міщан і селян України. Найхарактернішими зразками можна вважати розписи Успенського собору та Троїцької надбрамної церкви Києво-Печерської лаври, Густинського та Хрестовоздвиженського монастирів на Полтавщині, Михайлівської церкви в Переяславі.

На живопис дедалі більшою мірою впливає світський жанр. Визвольна війна потребувала від художників нових образів, близьких і зрозумілих широким масам. Наприкінці XVI ст. від іконопису відокремлюється ландшафтний живопис, портретний, історичний та батальний жанри, які, у свою чергу, впливають на розвиток іконопису. Оригінальним національним явищем стали народні ікони — так звані Козацькі Покрови, на яких зображувалися козаки, старшини, гетьмани. Естетичні уявлення українців найповніше виявились у народному малярстві — популярних картинах «Козак Мамай», «Козак-бандурист», що втілюють ідеал вільної людини,яка понад усе цінує свободу. Як елемент народного побуту такі картини зберігалися до початку XX ст.

Характерною складовою храмового живопису стає ктиторський портрет, тобто зображення історичних осіб, які жертвували на будівництво храмів, уславилися благодійними ділами, князів та царів. Наприклад, у вівтарній частині Успенського собору в Києві було зображено 85 видатних діячів — від князів Київської Русі до Петра І; в Покровській церкві Переяслава був зображений Ф. Прокопович із генеральною старшиною та ін. Серед майстрів іконописупочесне місце належить І. Рутковичу (розпис іконостасу П'ятницької церкви в с.Жовква) та И. Кондзелевичу (Богородчанський іконостас у Манявському скиті).Талановитим, вихованим на традиціях українського мистецтва майстром був також І. Бродлакович у Галичині.

Новим явищем у світському мистецтві став парсунний портрет. Він відходить від іконописних традицій. Робиться спроба максимально правдоподібно передати риси людини. Однак під впливом іконопису портрети цього періоду певною мірою ідеалізовані. Перевага надається зображенню визначних політичних, культурних діячів та міщан. Жіночі портрети зустрічаються рідко, серед них, як перлина, сяє портрет львівської міщанки Варвари Лангиш, виконаний Миколою Петрахновичем.У мистецькому середовищі та серед широкого загалу зажили слави портрети гетьманів Б. Хмельницького, І. Самойловича, І. Скоропадського, І. Мазепи, славетних воєначальників Леонтія Свічки, Семена Сулими, видатних учених И. Галятовського, Л. Барановича та ін.

Художникам іноді навіть замовляли картини, які зображували селян. На другу половину XVIII ст. припадає, вже в повному розумінні слова, світський портретний живопис. Але в цей же час проявляється тенденція від'їзду з України талановитої молоді до Петербурга, в Академію мистецтв: так, найвідоміші художники Росії того часу: Дмитро Левицький — родом з Києва, Володимир Боровиковський — з Миргорода. Українцем був творець історичного жанру російського академічного мистецтва Антон Лосенко. У жанрі монументальної та монументально-декоративної скульптури працював виходець з України (м. Ічні) — Іван Мартос.

Активно розвивалося графічне мистецтво. Найвідомішими були школи графіки Києво-Могилянської академії, Києво-Печерської лаври, Чернігівська та Львівська.

У XVII—XVIII ст. в Україні складається декілька шкіл церковного монументального живопису та іконопису. Провідна школа художників сформувалася у XVII ст. в київських монастирях. Художники працювали переважно в жанрах монументального живопису, іконопису, гравюри і графіки. У роботах таких іконописців, як Федір Сенькович, Микола Петрахнович, Іван Руткович, помітною стала відмова від середньовічних естетичних канонів, утверджувалася реалістичність і життєрадісність. Ці ж тенденції присутні у розписах Успенського собору та Троїцької церкви Києво-Печерської лаври, у церквах Полтави, Переяслава та ін.

47. Проаналізуйте основні риси вертепної драми.

Вертикаль староукраїнського духовно-релігійного та інтелектуально-світського простору матеріалізується в інтенсивному храмовому будівництві і трьохярусній скриньці українського вертепу. На 1667 р. припадає перша документальна згадка про вертепне дійство, або різдвяну драму, яка влаштовувалась на щорічне свято народження Ісуса Христа, тобто на Різдво Христове. (Існують й інші припустимі дати щодо першого вертепу: це 1591 й 1639 рр.) Вертепна гра стала на довший час традиційною різдвяною святковою розвагою українського народу. "Вертепом" називали театр, в якому вистави розігрувались ляльками на паличках (маріонетками) у великій дерев'яній дво- або триповерховій скриньці. Вертеп - це, безперечно, вид народної драми, усної народної поетичної творчості, примхливе поєднання містеріальних і народних мотивів, яке належить до явища площадкового народно-містеріального театру. В українському вертепі - старовинному народному ляльковому театрі, що дуже подібний до польської шопк и або білоруської батлейки, - вистава поділялася відповідно до двох поверхів вертепної шкатулки - на світську та духовну частини. На другому поверсі відбувалися події, пов'язані з народженням Христа. В основі їх сюжетів були релігійно-містеріальні різдвяні тексти. На нижній сцені мешкали персонажі різних національностей: українські селяни - Дід і Баба, Запорожець, Солдат-москаль, Єврей, Поляк, Циган. Усі вони раділи народженню Спасителя і смерті Ірода, танцювали під гру троїстих музик, затівали бійки. (Троїсті музики - це скрипка, бубон і цимбали, які поєднували мелодії різдвяних колядок і популярних народних пісень.) Демонстрування різних епізодів тогочасних соціальних звичаїв відображало в наївних і узагальнених образах, створених за стильовим принципом маски, народне життя та його типи.Звичай колядувати на Різдво із обрядовою зіркою і козою, переодяганням і масками коріниться в культурі Київської Русі, а практика театралізованого відтворення біблійних сюжетів під час церковної служби стає поширеною в добу середньовіччя. Але спосіб споруджувати статичні різдвяні ясла з персонажами різдвяної драми має очевидне західноєвропейське походження, пов'язане з обрядом католицької церкви, яка дозволяє фігуративне зображення святих. Таким чином, доходимо висновку, що аутентичний національний наратив, поєднаний із західними впливами і пов'язаний із літературною і фольклорною традицією, породжує унікальне явище українського вертепу. Відомі варіанти "живого" і "лялькового" вертепу, залежні від того, хто виконує ролі вертепної вистави: люди чи ляльки, але в будь-якому разі людський характер зображується відповідно до постановочних принципів площадкового театру, як маска. Найчастіше канонічно-релігійну частину сценічного тексту грали ляльки під орудою ляльковода, а світську - люди. Монтаж здійснюється на двох рівнях: вертикальному і горизонтальному, тобто монтаж одномоментний як поєднання непоєднуваного в один і той самий час, та монтаж, розгорнутий у часі і просторі вертепної вистави. Мається на увазі, що полістилістизм стає багаторівневим, багатошаровим, а не зводиться лише до співвідношення сакрального і профанного.Побутові сценки вертепу переважно самодостатні за своєю фабульною побудовою. Жанрово-комедійне звучання інтермедійних епізодів пов'язується не лише із соціальною критикою існуючої дійсності і побутовим гумором, а й історичними подіями далекої минувшини, з фольклорними мотивами. Народно-музикальна основа вертепного видовища виявляє себе в піснях хору, в колядках, в танцювальних номерах.Демократизм вертепу полягає також в інтерпретативній природі не лише світської, а й канонічної частин вистави, завжди зорієнтованій на глядача. Мовні характеристики персонажів вертепної вистави дуже яскраві й надзвичайно виразні. Російською мовою говорять воїни і солдати-москалі, цар Ірод - відповідно до російськомовного експансіонізму тогочасного політичного соціуму.За своєю стилістикою вертепна драма також належить до площадкового або народно-містеріального театру, який, як відомо, дотримується стилю маски в змалюванні людського характеру і методу імпровізації в акторському виконанні. Для постановочних прийомів цього типу театру характерна амбівалентна контрастність виражальних засобів, в якій виявляє себе ігровий полістичний архетип української свідомості.

48. Наведіть та охарактеризуйте основні засади та принципи, якими користувався у своїй творчості Григорій Сковорода.

Біографія: Народився Григорій Савович на Полтавщині у козацько-селянській родині, навчався КМА, служив співаком придворної капели у Петербурзі, мандрував по Австрії, Словенії, Польщі, Італії, частково Німеччині (можливо, слухав І. Канта). Повернувшись в 1753 р. на батьківщину, викладав у Переяславському та Харківському колегіумах. 25 років свого життя присвятив мандрівкам по селам Лівобережної України, обравши життя мандрівного філософа-проповідника. Саме в цей час він пише свої філософські діалоги, усно і письмово розповсюджує просвітницькі ідеї. Помер Г. Сковорода 29 жовтня 1794 р. в с. Іванівка (на його могилі напис: "Світ ловив мене, та не спіймав"). Його називали українським Сократом, степовим Ломоносовим, нашим Піфагором, Лейбніцем. мораліст.

У своїх поглядах великий вільнодумець виходив з визначення пізнаваності реального світу і намагання до пізнання в першу чергу самого себе. Основне питання філософських роздумів Сковороди спрямовувалось на розкриття проблеми людини, її життя і щастя. Сковорода поділяв прагнення народу до волі, до щасливого життя. Він проголошував, що тільки там люди житимуть щасливо, де всі працюватимуть на волі й за покликанням.

У трактатах, байках, піснях, поемах філософ висміював багатих, співчував бідним, оспівував героїчне минуле рідного народу, прославляв його лицарів-вождів, зокрема Богдана Хмельницького. Hi багатство, ні слава, ні влада не спокусили мандрівного філософа. Церковні ієрархи запропонували йому кар'єру, щоб згодом зробити його одним із стовпів церкви. «Досить і вас, стовпів неотесаних!» - відповів Сковорода. Він проголосив життєве кредо: «Мені сопілка і вівця дорожчі царського вінця». Коли великий філософ помер, на могильній плиті, за його заповітом, викарбували слова: «Світ ловив мене, та не спіймав».

Пропагуючи гуманістичні просвітницькі ідеї та демократичні погляди, Сковорода філософськими творами обстоював історичні права народу, викривав існуючі кріпосницькі порядки. Виявом гнівного протесту проти них стали популярні серед простолюду збірки віршів і байок.

Творчість: Спадщина Сковороди велика: складається вона з філософських творів, збірки віршів «Сад божественних піснень», збірки байок під назвою «Басні харьковскія», а також віршів і притч. У його творах піднесена ідея народолюбства, він болісно відчуваючи трагізм життя покріпачених народних мас, засуджував кріпосницький лад як «людоїдство» і прославив волю. В поезії «Dе Ііbertatе» («Про волю») він оспівує Богдана Хмельницького як захисника «вольності»; вважає, що воля є найбільша цінність на світі, більша, ніж «злато», ніж багатство. Сатира має народний характер і спрямована проти тиранії, насильства кріпосників, проти розкішного і розпутного життя, зловживань чиновників тощо (наприклад, пісня «Всякому городу нрав и права», яка була поширена в народних масах і ввійшла до репертуару кобзарів та лірників). У його творах піднесена ідея совісті;щастя він вбачає в тому, щоб жити відповідно до своєї природи, до свого стану. Через те критика феодального ладу, незважаючи на її гостроту, має у Сковороди пасивний характер. Сковорода підніс вимогу самовдосконалення і «сродної праці» (байка «Пчєла и Шершень»). Великий філософ взагалі вчив, що труд є основою всієї «машини» життя і прославляв людей праці як «трудолюб-ствующих», чистих серцем і т.п.

Значення: Найвидатніший український письменник XVIII століття підніс у своїх творах ідеї демократизму, гуманізму, ненависті до гнобителів, любові до батьківщини. В його творчості відбились прагнення трудящих до волі, до кращого життя, ненависть селянства до поміщиків. Сковорода – просвітитель. Письменник гостро критикує верхівку феодального суспільства. Правда, сатира Сковороди ослаблюється тим, що, критикуючи кріпосників, він водночас закликає до тихої мирної праці і близького до природи життя, а не до боротьби проти кріпосницького суспільного ладу. Характерне для Сковороди прагнення до народності виявлялося в тому, що він, несучи свою науку й свої пісні в народні маси, використовував народну поезію. Проте в мові його творів поєднані старослов'янські, українські та російські елементи, що утруднює розуміння його творів для читачів нашого часу.Та одна з найбільших заслуг митця полягає в тому, що він перший у літературному процесі почав користуватися живою українською мовою.

49. Охарактеризуйте в цілому філософський доробок Г.Сковороди.

Григорій Саввич Сковорода – український філософ, містик, поет. На його світогляд великий вплив мала творчість Феофана Прокоповича та Ломоносова. Пропагував геліоцентричне вчення Коперника. Етичні проповіді Сковороди мали релігійну форму, пов’язані з пошуками релігії “любви и добродетели”. Усе своє життя присвятив Григорій Сковорода пошуку і знаходженню світла духу, пошукам істини. Народившись у бідній родині, він стає одним з найосвідченіших людей свого часу, мислителем, письменником, педагогом та музикантом, знавцем античності і середньовіччя.

Його філософське вчення виникало під впливом багатьох джерел і тому має досить складний характер. Найчастіше Сковорода звертається у своїх міркуваннях до висловлень представників таких шкіл, як піфагорійці, кініки, кіренаїки, стоїки, скептики. В поглядах на проблеми моралі й етики авторитетами для Сковороди є Піфагор, Діоген, Сократ, а сама його філософська система сформувалася під впливом Платона і неоплатоніків. Широко використовував Сковорода також ідеї вітчизняних просвітителів С.Полоцкого, Ф.Прокоповича, П.Могили, Д.Туптала та народну творчість: міфи, казки, прислів'я.

У своїх працях Григорій Сковорода вчив, що існують три світи: один великий і два малих. Великий світ - Всесвіт - Макрокосмос, що складається з безлічі світів. Другий - Мікрокосмос - мирок чи людина. І третій - світ символів - чи Біблія. Ідеї, запозичені Сковородою з Біблії, проглядються у всій його філософській системі.

Сковорода визнає, що “Библия есть наисовершеннеший и наимудрейший орган”, “она — аптека, наполненная божьей премудростью для лечения душевного мира, не исцеленного никакими земными лекарствами”. У символічному світі Біблії зібрані фігури всіх небесних, земних і підземних речей, що ведуть людську думку до поняття вічного.

Кожний з цих трьох світів має дві натури: матеріальну - видиму - розрізнену, минаючу - і невидиму - вічну, єдину, духовну. “Эта невидимая натура или Бог, все живое пронизывает и поддерживает, везде всегда есть, был и будет.” Первинною є невидима, духовна натура, видима ж натура є тільки вічною тінню Бога.

Властиві всім людям пошуки щастя привели Сковороду до розуміння, що дійсне блаженство людини не в погоні за минаючими благами зовнішнього світу, а в пізнанні себе, знаходженні божественної мудрості й у срідній праці. Саме праця до душі гармонізує відносини людини з Всесвітом “Нет горшей муки, чем болеть мыслями, а болеют мысли, лишаясь врожденного дела”.

Той, хто пізнав себе (тобто образ Бога у своїй душі), хто відрікся від егоїстичної власної волі, хто зробив себе провідником волі Божественної, стає Сином Божим - Вічною Людиною не підвладною ні гріху, ні стражданню, людиною, у якої совість, як чистий кришталь.

50. Виділіть основні тенденції, що характеризують зміни в українській народній культурі в XVІІ – XVIІІ ст.

Культура України другої пол. XVII - XVIII ст. розвивалася в умовах боротьби українського народу за свою незалежність і державність. Повалення польсько-шляхетської влади, утворення козацької республіки з демократичною формою правління, вільним населенням сприяло піднесенню національно-культурних процесів.

З іншого боку, наступ Росії та Польщі на українську автономію супроводжувався утисками української культури.

Розвиток освіти. Наука

Центром культурно-освітнього життя України цього періоду була Києво-Могилянська академія. За часів І. Мазепи вона досягла найбільшого розквіту. На поч. XVIII ст. у ній навчалося дві тисячі студентів, у тому числі й з інших православних країн. В академії працювали видатні вчені, митці Лазар Баранович, Дмитро Туптало, Феофан Прокопович, Симеон Полоцький та інші. Викладачі і студенти запрошувалися в слов'янські країни, перш за все в Росію, де стали організаторами майже всіх духовних училищ. Вихованець академії Стефан Яворський відкрив у Москві Слов'яно-греко-латинську академію - перший вищий навчальний заклад у Росії. Розквіт Києво-Могилянської академії тривав до 60-х рр. XVIII ст., згодом у ній було запроваджено навчання російською мовою, а у 1798 р. їй було надано статус духовного закладу.

На західноукраїнських землях вищим навчальним закладом став Львівський університет, відкритий у 1661 р. Після загарбання Східної Галичини Австрією викладання в університеті велося німецькою мовою.

Середню освіту в Україні давали колегіуми, засновані у Чернігові, Ніжині, Переяславі, Харкові.

Ревізійні полкові книги показують, що в 1740-1748 рр. на території Гетьманщини було 866 шкіл, тобто на кожну тисячу душ населення припадало по одній школі. З ліквідацією Гетьманщини кількість шкіл поступово зменшилася. Засновані ж Катериною II так звані народні училища започаткували насадження чужих за духом навчальних закладів.

У Східній Галичині освіта зазнавала всіляких утисків з боку австрійського уряду. Національно-культурний осередок Галичини - Успенське ставропігійське братство в 1788 р. було ліквідоване; тоді ж, у 80-х роках, припинила своє існування і братська школа. У розвитку початкового і середнього шкільництва певну роль відіграли реформи Иосифа II, який у 1781 р. наказав заснувати школи німецького зразка скрізь, де було близько сотні дітей.

Відбуваються суттєві зрушення в розвитку історичних знань. У 1674 р. Лаврська друкарня видала приписуваний Інокентію Гізелю "Синопсис" - перший короткий нарис історії України від найдавніших часів до останньої чверті XVII ст, який і протягом наступного століття використовувався як офіційний підручник, багато разів перевидавався. Набуває розквіту історико-мемуарна проза - козацькі літописи. Так, цінним джерелом для дослідження історії України є "Літопис Самовидця", автором якого вважають генерального підскарбія Р.Ракушку-Романовського (зображує події 1648-1702 рр), літописи Григорія Грабянки та Самійла Величка, у яких головна увага приділяється історії козацтва, Б.Хмельницькому як полководцеві і державному діячеві. Наприкінці XVIII - на поч. XIX ст. з'явилася анонімна "История Руссов или Малой праця справила великий вплив на подальший розвиток української історичної науки.

Видатним явищем у розвитку вітчизняної філософії стала творчість Григорія Сковороди (1722-1794 рр.). Після навчання у Київській академії він шість років працював домашнім учителем у поміщика на Переяславщині, в 1759-1768 рр. викладав поетику й етику в Харківському колегіумі. Переслідуваний церковниками і кріпосниками, залишив педагогічну діяльність й останні 25 років вів мандрівне життя. Найвидатнішими творами з філософської спадщини - Г. Сковороди є "Начальная дверь ко христіанскому добронравию", "Симфонія, нареченная Книга Асхань - познания самого себе", "Разговор, называемый алфавит, или букварь мира" та інші. У своїх творах мислитель розкривав філософські, суспільно-політичні й етичні проблеми, центральне місце серед них належало питанню про щастя людини.

Література

У другій пол. XVII ст. провідною темою дум та історичних пісень була визвольна війна XVII ст., її герої та поводирі. Саме в цей час створені відомі народні пісні "Розлилися круті бережечки", "Не дивуйтеся, добрії люди", "За світ стали козаченьки" та багато інших.

Великого розвитку набув український театр, зокрема шкільна драма. Викладач Києво-Могилянської академії Ф. Прокопович склав теорію трагедії, комедії і трагікомедії. Цікавим явищем в історії українського театру був ляльковий народний театр - вертеп (вертепом називалася печера, де народився Ісус Христос). Для лялькової вистави використовувалася скринька у вигляді двоповерхового будиночка: у верхній частині будиночка розігрувалися сцени на біблійні сюжети, у нижній - народно-побутові.

У XVIII ст. виникає таке цікаве літературне явище, як творчість мандрівних дяків - учнів духовних шкіл, вірші яких носили бурлескний характер: сміх і гумор поєднувалися у них з серйозною соціальною тематикою.

Набуває поширення громадянська та любовна лірика - романси, сентиментальні пісні, в які вводилися образи, запозичені з народної поезії. Багато таких творів приписують Марусі Чурай - легендарній українській народній співачці і поетесі, яка нібито жила у Полтаві; документальних свідчень про неї немає.

На розвитку української літератури негативно позначилася політика зросійщення, яку проводив царський уряд. Ця політика вплинула і на становище поліграфічної справи в Україні. Так, у 1721 р. при московському синоді було засновано Друкарську контору, яка послідовно переслідувала українську книгу та українське слово. Українським архієреям було наказано відбирати по всій Україні церковні книги, які колись видавалися в українських друкарнях, і заміняти їх московськими. З 1766 р. київській друкарні було наказано випускати тільки ті книги, які виходили у московській друкарні за погодженням синоду.

Характерною особливістю української літератури кінця XVII - початку XVIII ст. стало поєднання релігійної полемічності з християнським проповідництвом. Найвидатнішим твором такого стилю стала чотиритомна збірка «Житія святих» Дмитра Туптала, архієпископа Ростовського. Знаходив літературне втілення й пишномовний стиль бароко. Він поширювався завдяки перекладам західноєвропейських лицарських романів і повістей. Читачам того часу подобалися описи битв, перемог, побутових драматичних сцен, любовних історій та інтриг.

Бурхливі події XVII-XVIII ст. відобразилися й у творах світської літератури - віршах, драмах, поемах, повістях. Героями в них виступають сміливі й відважні козаки, борці з турецько-татарськими та польськими ііі ресорами, хоробрі ватажки і гетьмани Остряниця, Павлюк, Хмельницький, Сагайдачний, Мазепа, Палій. Поряд з оригінальними творами з’явилося багато перекладів з польської і латинської, чимало творів і писалися цими мовами. Спираючись на козацькі й староукраїнські літописи та історичні документи, у кінці XVIII ст. літературний виклад історії України подали представники козацької старшини - Григорій Полетика, Леонтій Боболинський, Василь Рубан.

В Україні поряд з вільнолюбними виступами Г. Сковороди і визвольними ідеями козацьких літописців зростали і поширювались антикріпосницькі й просвітницькі ідеї.

У тяжких умовах колоніально-кріпосного гніту розвивалися таланти народних музикантів - кобзарів, лірників, співців, троїстих музик. Серед цих самородків варто згадати простого козака Климовського, автора широко відомої пісні «Їхав козак за Дунай», що й нині входить до репертуару більшості хорів.

Джерелом натхнення для поетів, письменників, музик була усна творчість українського народу. Вона справила вирішальний вплив на формування духовної культури. Народна поезія України - пісні, думи, казки - апофеоз краси. Український народ проніс через ст. рабства і неволі дорогоцінні багатства свого генію, оспівуючи мужність, кохання, відвагу, героїзм, вірність, любов до Вітчизни. Герої «Енеїди» I. Котляревського говорять: «Любов к Отчизні де героїть - там сила вража не устоїть, там грудь сильніша од гармат!»

До наших днів дійшли згадки про напівлегендарну дівчину Марусю Мурай, народну поетесу з Полтави. Їй належить багато пісень, складених під час Визвольної війни, що й сьогодні на устах у народу.

Прості люди вигадали чимало прислів'їв та приказок, що дотепно і влучно висміювали різні вади: «Від багача не жди калача», «Всяк знає, як багач дбає: не своїм горбом, а чужим трудом». У кінці XVII ст. з'явилася перша збірка фольклору - «Вірші та приповісті посполиті» Климентія Зіновієва. З історичного епосу того часу маємо найкращі пам'ятки кобзарської творчості в думах про «Феська Ганджу Андибера», «Федора Безродного», «Козака Голоту». Кожна з них подає долю окремого козака на широкому історичному і суспільному тлі бурхливої епохи.

Своє житло народ прикрашав вишитими рушниками, килимами з рослинно-квітковим і геометричним орнаментом. Печі обкладали декоративними, майстерно виробленими кахлями, розмальовували квітками. На стінах вішали ікони і народні картини, найчастіше із зображенням козака Мамая, в образі якого народ бачив не лише відважного воїна-патріота, a іі задумливого музику та співака. Тому на численних варіантах народної картини Мамая зображено з кобзою в руках і піснею на устах. Його погляд сповнений глибоких людських почуттів, світлих мрій.

Барвистим і своєрідним став одяг народу - плахти, пояси, намітки, шаровари, свити, кожухи, корсетки тощо. Здавна дійшли до нас згадки про оригінальні свята, весілля, толоки, веснянки, гагілки, розваги. Все це свідчить про невичерпність сил і наснаги українського народу, про його прагнення до світлого, прекрасного. Неповторна оригінальна культура, створена ним, зайняла почесне місце у світовій культурі.

Мистецтво

В українській архітектурі XVIІ ст. утверджується барокко, справжній розквіт якого припадає на добу І.Мазепи. На землях України цей італійський стиль набрав нових мистецьких форм та національного колориту і дістав назву українського, або козацького барокко. Заходами І. Мазепи споруджено Спаську церкву Агарського монастиря біля Лубен на Полтавщині, церкву Всіх Святих у Києво-Печерській Лаврі - справжню перлину між усіма церквами українського барокко.

За наказом І.Мазепи було перебудовано Софійський собор, Успенську церкву Лаври та Михайлівську церкву Видубицького монастиря. Крім того, по всій Лівобережній Україні у другій пол. XVII - на поч. XVIII ст. було споруджено ряд монастирів з храмами, дзвіницями, оборонними мурами і баштами.

Найвизначнішим архітектором на західноукраїнських землях був Бернард Меретин. Найбільша пам'ятка його творчості - Львівський собор св. Юра (споруджений у 1744-1764 рр.), в архітектурі якого західноєвропейські риси гармонійно поєднані з національними.

Українське барокко знайшло відображення і у творчості видатного київського архітектора І.Григоровича-Барського. Прикладом цього може бути здійснена ним реставрація Кирилівської церкви. Подальша діяльність І.Григоровича-Барського характеризується підготовкою архітектури класицизму. Цей архітектурний стиль поширюється з кін. XVIII ст. Провідне місце посідає містобудування.

В українському образотворчому мистецтві другої пол. XVII ст. значне місце посідає іконопис, що розвивається в ренесансно-бароккових формах. Велику роль у збагаченні української культури відіграла діяльність Лаврської іконописної майстерні.

Портрет як жанр світського мистецтва мав національну особливість: він зберіг тісний зв'язок з іконописом. Монументальними були портрети Б. Хмельницького і визначних козацьких старшин. Західноукраїнські митці малювали львівських братчиків у представницьких позах, із жезлом, гербами та іншими атрибутами.

Друкарні розвивали графічне мистецтво, сформувалася художня школа українського граверства, основоположником якої вважають Олександра Тарасовича. Його майстерність не поступалася перед мистецтвом кращих західноєвропейських граверів того часу.

Наприкінці XVIII ст. з поширенням в українському мистецтві ідей просвітництва церковно-релігійна тематика відходить на другий план. Живопис поступово звільняється від середньовічних канонів та набуває світського характеру. Великими майстрами живопису були В.Боровиковський, Д.Левицький, А.Лосенко.

У Західній Україні особливо славились художні полотна Луки Долинського (1750-1824 pp.), який здобув мистецьку освіту у Відні і згодом працював у Львові. Він виконав ікони для собору св. Юра, церков П'ятницької, св. Онуфрія, очолював роботи з оформлення Успенського собору в Почаєві.

Помітних успіхів досягла українська музична культура. Важливою подією в музичному житті стало відкриття Глухівської співацької школи, з якої вийшли видатні композитори, творці української музики Максим Берсзовський, Дмитро Бортнянський, Артем Ведель. Д.Бортнянський написав 35 концертів на чотири голоси, 10 концертів на два хори, співи до служби Божої, які й досі виконуються церковними хорами. У Глухові існувала найбільша в Європі нотна бібліотека.

При кафедральному храмі св. Юра у Львові існували хор і оркестр, які брали участь у церковних відправах. Осередком музики був і Перемишль. Тут єпископ І.Снігурський заснував перший постійний церковний хор.

Висновки

У ході Національно-визвольної війни, що розпочалася в 1648 р., постала козацько-гетьманська держава. Б.Хмельницький, виходячи із реальних потреб української політики, в 1654 р. уклав союз із Московщиною, сподіваючись завдяки йому розбудувати Українську державу та здобути перемогу у війні з Річчю Посполитою.

Смерть Б.Хмельницького в 1657 р. поклала початок періоду глибокої кризи української державності, фактичної громадянської війни - періоду Руїни. За Андрусівським перемир'ям 1667 р. Польща і Московщина розділили Україну по Дніпру.

Відновивши своє панування на всій території Правобережної України, уряд Польщі ліквідував козацький устрій, посилив соціальне і національне гноблення.

Автономія в Лівобережній Україні (Гетьманщина) зберігалася ще певний час. Гетьман І.Мазепа спробував відновити боротьбу за самостійну державу, спираючись на допомогу Швеції. Петро І розгорнув широкий наступ на українську автономію, а Катерина II в 60-80-ті рр. XVIII ст. остаточно зруйнувала Гетьманщину.

Під кін. XVIII ст. відбулися важливі зміни в геополітичному становищі України: всі українські землі опинилися у складі двох імперій-Російської та Австрійської.

51. Охарактеризуйте зміни, що розпочалися в українській культурі після приєднання українських земель до Російської імперії.

Термін «українське відродження» першими стали використовувати знані історики Володимир Антонович, Михайло Грушевський, Дмитро Багалій, Дмитро Дорошенко, Іван Крип’якевич. Змістом цього поняття вони вважали комплекс подій і явищ, пов’язаних із поширенням масової національної самосвідомості, розвитком усіх сфер культурного життя українського народу. Процес українського націотворення вони розглядали як два паралельні потоки – однакові за змістом, синхронні у певних хронологічних рамках, але розмежовані територіально. Один потік мав місце у Наддніпрянській Україні, другий – на західноукраїнських землях. За змістом і стадіями процес українського національного відродження відповідав аналогічним європейським процесам.

Після ліквідації Гетьманщини на Лівобережжі швидко зростала кількість російських чиновників і військових, які переважно селилися у містах. Внаслідок цього міське населення на Лівобережжі поступово втрачало український характер і ставало російськомовним.

Зміни, здійснювані імперською владою, спричинили становлення нової соціальної структури:

   вільні селяни стали кріпаками. Хоча кріпацтво на Лівобережжі не набуло таких масштабів, як у Росії, кріпаки селяни складали 40–45% населення;

   козакам було надано статус державних селян. Вони мали можливість вести власне господарство, віддаючи чверть своїх прибутків як податок державі;

   міщани дедалі більше зазнавали утисків імперської адміністрації. Права міського самоврядування формально зберігалися до 1831 р., але фактично ігнорувалися;

52. Проаналізуйте ситуацію в освіті на українських землях, що входили до Росії та Австро-Угорщини на початку ХІХ ст..

Розвиток освіти у Наддніпрянській Україні

Перехід українських земель під владу Російської імперії значно погіршив освітній рівень українців. За часів Гетьманщини одна школа припадала в середньому на 700–800 жителів. Утримувалися вони коштом місцевого населення. Під імперською владою школи масово закривалися, бо селяни-крі­паки зовсім зубожіли, а уряд ними не опікувався.

З 1803 р. в Наддніпрянщині стали поширювати нову загальноімперську систему освіти. Встановлювалися такі типи загальноосвітніх навчальних закладів: початкові парафіяльні училища, повітові училища та гімназії. Офіційно закріплювався становий характер права здобуття освіти. Парафіяльні училища призначалися для дітей «нижчих станів» і навчали у них лише закону Божому, арифметиці та грамоті. Повітові училища призначалися для дітей «купців, ремісників та інших міських обивателів». У гімназіях навчалися діти дворян, чиновників, багатих купців. За змістом нова система освіти була спрямована на виховання «вірнопідданих» у проімперському стилі. У 1850 р. в усіх початкових школах Наддніпрянщини навчалося лише 67 тис. учнів. Переважна більшість населення залишалася неписьменною.

Середню освіту давали гімназії, навчання в яких було платним. Після закінчення чотирьох класів гімназії випускники діставали право на вступ до університету або на державну службу. Спеціальним імперським розпорядженням було заборонено приймати до гімназій та вищих навчальних закладів вихідців із кріпосних селян. Протягом першої половини ХІХ ст. у Наддніпрянщині було відкрито 19 гімназій із 4 тис. учнів.

Особливий характер мала система освіти на Правобережжі. Остерігаючись невдоволення шляхти, імперський уряд не втручався в діяльність тамтешніх польських шкіл. Освітою українських селян поляки взагалі не цікавилися. Навчання у школах здійснювалося у пропольському патріотичному дусі. Ситуація в краї змінилася після придушення польського повстання 1831 р. Русифікація системи освіти стала складовою приведення Правобережжя у відповідність до інших губерній імперії.

На початку ХІХ ст. в Наддніпрянській Україні з'явилися перші професійні школи – ремісничі училища, фельдшерські школи, училища торговельного мореплавства, садівництва, виноробства, бджільництва тощо. Поява їх була викликана потребами економічного розвитку, але в цілому їх не вистачало.

Єдиним вищим позастановим навчальним закладом на українських землях на початку ХІХ ст. залишалася Києво-Могилянська академія. Імперський уряд у 1817 р. спеціальним рішенням ліквідував її та створив замість неї Духовну академію, де здобували виключно богословську освіту діти духівництва.

Представники української еліти впродовж тривалого часу вели боротьбу за відкриття в Наддніпрянщині університету. У 1805 р., як уже зазначалося, у Харкові було відкрито університет, що складався зі словесного (історико-філологічного), юридичного, математичного і медичного факультетів. Протягом 1805–1851 рр. у ньому здобули вищу освіту 2800 осіб.

У 1834 р. було відкрито Київський університет, який мав філософський та юридичний факультети. Контингент студентів університету поступово змінювався: спершу переважала польська шляхта, потім – українське і російське дворянство, а з 60-х рр.– українська молодь із різних соціальних верств.

Проміжну ланку між середніми та вищими навчальними закладами становили ліцеї, які у своєму дев’ятирічному курсі поєднували гімназичну та університетську програми: Волинський ліцей у Кременці (1805 р.), Рішельєвський ліцей в Одесі (1818 р.), гімназія вищих наук у Ніжині (1820 р.). Створювані з дозволу російського уряду в Наддніпрянщині середні та вищі навчальні заклади готували за його задумом кадри для поповнення імперської адміністрації різного рівня. Можливість здобути освіту залежала від заможності людини, а тому вона була доступною вихідцям із привілейованих станів. Українську мову використовувати у навчальних закладах було заборонено.