Життєвий і творчий шлях Бориса Щавурського

Борис Богданович Щавурський народився 3 жовтня 1963 року у селі Кип’ячка Тернопільського району. Борис Щавурський – поет, літературознавець, редактор. З 1994 року він член НСПУ. Премія імені Степана Будного (1994). Закінчив філологічний факультет Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Від 1986 року він працює вчителем української мови та літератури в селах Багатківці та Трудове ( нині Могильниця), Козівка Тернопільського району. Від 1989 року – асистент кафедри української літератури Тернопільського педагогічного університету. Із 1997 року Борис Щавурський працює редактором видавництва « Навчальна книга – Богдан». За свого життя був членом літературного гурту « Західний вітер» 1992 року. До його літературного доробку належать збірки: « Мідяки» (1992), « Правий берег сумної ріки» (1994), « Мідяки, спроба вибраного» (2000), « Вірші срібні та золоті» (2003). Уклав такі книги: « Улюблені афоризми для розуму і серця» (2006), « Улюблені вірші про кохання» ( у 2 – ох книгах; 2007) та інші книги; співредактор енциклопедичного довідника « Зарубіжні письменники».

У всьому шукати подібність – риса, що передбачає здатність до порівнянь, але це також здатність оприсутнити у слові вияви зовнішнього та внутрішнього світу. Борис Щавурський схожий на Беккета, однак це нічого не скаже невтаємниченому, бо бути аж схожим не означає бути подібним. Так само і польське прізвище Бориса аж ніяк не відсилає нас до якихось значних топосів польскості у його творчості. Він вийшов із кип’яцького простору, перетворивши простір тернопільський в універсальний код своєї творчості, перемігши у собі приналежність до рустикального топосу, бо затишним місцем перебування та роздумування були і є для нього топоси світової культури:

Чий ти син? – питали. – Пощо

Варяту талант такий?

На яких подільських площах,

На яких

Небесах обітованих

Пропивався він?... Хоча

Я в поезії був паном,

А мовчав.

Один із його друзів розповідав, що я міг би вдатися до спогадів, бо знаю про Бориса, можливо, найбільше, бо значна частина нашої юності та молодості минали поруч, часто перетинаючись, а деколи – і розводячи нас у різні боки; з часом ми обростали іншими людьми та різними компаніями, але це ніколи не заважало нам посидіти у якійсь тернопільській кнайпі утрьох з найкращою подружкою поетів усіх часів і народів, яка ніколи не зраджувала, але мала здатність швидко порожніти, і якої – як правило – ніколи не вистачало.

Борис Щавурський – маломовний, він нечасто читає вірші навіть у колі найближчих друзів. Лише кілька разів, та й то з великим клопотом, мені вдалося затягнути його на гостину до моїх приятелів – художників, у підземельних майстернях яких я так полюбляв посидіти, - андеґраунд такого штибу Бориса не приваблював.

Перші свої зрілі вірші він написав ще у студентські роки. То був період абсолютного несприйняття офіціозу. Нас було двоє - і ми читали один одному, і писали один для одного. Потім, під кінець 80 – х, хвиля загального абсурду винесла нас на поверхню і ми опинилися на площах і біля пам’ятників, а одночасно – і в кав’ярнях, які слугували нам мистецькими салонами. Тоді ж до нас приєдналися Гордій Безкоровайний та Віталій Гайда - разом ми створили Західний вітер, який дещо полоскотав нерви місцевим літераторам старшого покоління. Борис – на мій погляд – один із найважливіших ліричних поетів 90-х років 20 ст., і хоча про це мало пишуть, однак це нічого не змінює у шаховій партії сучасного літературного процесу в Україні. Всьому свій час.

Його перша книжка Мідяки видрукувана 1993 року в Дубному, у часи, коли економічний хаос в Україні досягнув апогею, тож можна сказати,що Борисів поетичнтй дебют був майже випадковим. З-поміж його тодішніх віршів, які перетривали час, є добрий десяток важливих текстів, що й досі не втратили мистецької привабливості.

Друга збірка – «Правий берег сумної ріки» – побачила світ у спільній книжці Західний вітер (1994). ЇЇ вдалося видрукувати завдяки Тернопільській Лілеї, яка сама запропонувала це зробити. Тоді це видавництво шукало якогось виходу із заціпеніння в культурному житті і поставило на нас – молодих богемників і «богохульників», «руйнівників» усього «святого», як це уявлялося й уявляється декому з тих, що вважає, що література – то храм, а традиція – панацея збереження тяглості національної естетичної ідеї.

Третю книгу – Мідяки. Спроба вибраного – 2000 року видала львівська «Кальварія» у престижній серії «Ковчег». У будь – якому разі – поки що це найбільш вагома книжка у Борисовому доробку, в ній – його особистісний погляд на світ і непрості перебіги його життя.

Борис Щавурський виріс із традиції, колись для нього суттєвими були проза японців ( Акутагава Рюноске, Кобо Абе, Кендзабуро Ос), французькі символісти та модерністи, чилієць Неруда та іспанець Лорка, українські та російські модерністи 20 століття: Тичина, Бажан, Драч, Пастернак, Цвєтаєва, Вознесенський.

Замолоду Борис писав багато – принаймі два чи три грубезних зшитки, списані різнокольоровими кульковими ручками, лежали під його ліжком у студентському гуртожитку. Якось їх навіть поцупили, - мабуть, «куратори» від мистецтва «ознайомлювались» із його творчістю. Але через деякий час зшитки підкинули авторові.

Якийсь період свого життя Борис Щавурський був богемником, і про це можна було б написати величезну есею, яка б читалася незгірш « крутого» детективу. У Борисовій творчості цей період означений кількома віршами та поемою « Плач за грішним ангелом» - єдиною у його доробку.

Ліризм поетичного вислову Бориса Щавурського замішаний на добротному модернізмові, який не позбавлений емоційного чуття та напруги, і це цілковито відрізняє його від сучасних адептів постмодерністичних шукань і вправлянь:

Парою крил доля мигне,

Плоть спалахне, а там, за вогнем, -

Смерть, і життя, і поезія вічна.

Борисова творчість побутує у чітко окреслених топосах, що можуть розглядатися у площині мета просторів духовного дозрівання, яке позбувається «комплексів» національного стереотипу, обстоює право на індивідуалізований погляд на світ і речі, право митця на внутрішню свободу. Ця свобода дається не багатьом, але від неї залежить поетична структура мислення й опредметнення станів духовності.

Принаймі, для мене вірші Бориса Щавурського « живуть» у площині вічних питань людського буття. Мабуть, саме тому такі важливі для нього стихії Ероса і Танатоса, слова, поезії, відчуття проминальності часу, біблійні мотиви, інтертекстуальні парафрази з поетами давніми та сучасними. Якби мені довелося відповідати на запитання, про що пише Богдан Щавурський , то легше, видається, відповісти на питання, для чого він це пише. Про що – це не про Борисову творчість, як, зрештою, і для чого. Його поезія витворюється із бажання перевести емоційні стани в інтелектуальні схеми епохи завершеного модернізму, бо постмодернізм – це не його площина.

Коли прощаємось з ілюзіями, хочеться якогось нетривкого, але дуже суттєвого, стану переходу – можливо, що цим станом є поезія. У тому підземному переході абсурду побачите Бориса Щавурського, схожого на Бек кета, він прочитає вам кілька текстів, якщо захоче. Спробуйте їх віднайти у повітрі часу, вони не полегшать вам життя, але покажуть напрям вітру.