70

ЗМІСТ 1

ВСТУП 2

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ПОДАТКОВОЇ СИСТЕМИ В УКРАЇНІ. 3

1.1. Основні етапи становлення податкової системи в Україні, історичні аспекти 3

1.2. Характеристика основних елементів податкової системи та принципи

побудови 9

1.3. Зарубіжний досвід побудови податкових систем 17

1.4. Головні проблеми податкової системи в незалежній Україні 27

Висновки до першого розділу 33

РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ ВПЛИВУ ПОДАТКОВОЇ СИСТЕМИ НА ДОХОДИ

БЮДЖЕТУ УКРАЇНИ. 36

2.1.Аналіз співвідношення прямих та непрямих податків в становленні податкової системи 36

2.2. Податкова політика, як метод державного регулювання системи

оподаткування 41

Висновки до другого розділу 51

РОЗДІЛ 3. НАПРЯМИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ПОДАТКОВОЇ СИСТЕМИ В НЕЗАЛЕЖНІЙ УКРАЇНІ 52

3.1. Податковий кодекс як основа модернізації податкової системи України 52

3.2. Пропозиції щодо вдосконалення діючої системи оподаткування в Україні 56

Висновки до третього розділу 64

Список використаної літератури 66

ВСТУП

Текст 70 стор.; 6 таблиць; 61 джерел.

Етапи становлення податкової системи в Україні, її історичні аспекти, характеристика основних елементів, принципи побудови податкової системи, зарубіжний досвід та головні проблеми, співвідношення прямих і непрямих податків, пропозиції та модернізація податкової системи України.

У науково-дослідній роботі розглянуто основні етапи становлення податкової системи, основні елементи та принципи побудови, також розглянуто проблеми податкової системи в незалежній Україні.

Проаналізовано вплив податкової системи і її роль в доході бюджету держави. Досліджено співвідношення прямих і непрямих податків в становленні податкової системи. Розглянуто податкову політику, як метод державного регулювання системи оподаткування.

Запропоновано напрями вдосконалення податкової системи в незалежній Україні, модернізацію податкового кодексу і діючої системи оподаткування в Україні.

Розділ 1. Теоретичні засади податкової системи в україні.

1.1. Основні етапи становлення податкової системи в Україні, історичні аспекти.

Перш ніж розглядати самі етапи, пропоную дати визначення терміну «етап».

Термін «етап» має наступні визначення: [57, с. 1118] 1) шлях прямування ув'язнених до місця ув’язнення або посилання; 2) окремий момент, стадія якого-небудь процесу. У даній курсовій роботі цей термін використовується у другому значенні.

Існує безліч варіантів трактування поняття «суспільство» та всі вони зводяться до наступних висновків [57, с. 509]: 1) сукупність людей, об’єднаних історично обумовленими соціальними формами спільного життя та діяльності; 2) коло людей, об’єднаних спільністю положення, походження, інтересів.

3) Об’єднання громадян, підприємств для здійснення спільної господарської діяльності; 4) об’єднання осіб, громадян за інтересами; суспільна організація, що утворюється з ціллю допомоги у будь-якій справі [46, с. 258].

Економічний розвиток [11, с. 793] – економічний процес, що включає періоди економічного росту та економічного спаду в часі. В якості елементів економічного розвитку виступають [11, с. 793]: а) економічне зростання, що здійснюється шляхом структурної перебудови в економіці через індустріалізацію та збільшення ВНП і доходів на душу населення; б) економічний спад. Якщо економічне зростання представляє з себе позитивний компонент економічної динаміки, то економічний спад – негативний.

Загальновідомий факт, що скільки людей – стільки думок. Тому в даному розділі курсової роботи пропоную розглянути класифікації етапів економічного розвитку суспільства запропоновані Фрідріхом Лістом, Бруно Гільденбрантом і Карлом Бюхером [6], класифікацію запропоновану К. Марксом, а згодом затверджену Й. Сталіним, а також інституційно-технологічний та історико-хронологічний підходи.

Модель Ліста. Німецький економіст Фрідріх Ліст [6, с. 12] розділив історію економічного розвитку суспільства на п’ять етапів:

а) перший – етап дикості, який тривав декілька тисячоріч і завершився приблизно у Х-ХІІ столітті до н. е. з переходом до осілого життя, хазяйство в цей період носило привласнюючий характер – полювання, збір, риболовля; організація суспільства характеризувалась стадно-колективними формами;

б) другий – етап пастуший, приблизно з Х до V століття до н. е.: основний вид діяльності – скотарство, а землеробство – городництво грає допоміжну роль; організація суспільства – родо-племенна;

в) третій – етап землеробства, з V тисячоліття до н. е. по середину XІII століття вже нашої ери; основні види діяльності – сільське господарство і ремесло; організація суспільства – сімейно-сословно-державна;

г) четвертий – етап землеробсько-мануфактурний, з середини ХІІІ по середину XVII століття; основні види діяльності – сільське господарство, ремесло; організація суспільства – сословно-державна;

д) п’ятий - етап землеробсько-мануфактурно-комерційний, з середини XVII по середину ХІХ століття; основні види діяльності – землеробство, ремесло-промисловість, торгівля; організація суспільства – сословно-державна.

Сьогодні, до цього розподілу слід прибавити шостий етап – фінансово-промисловий, з середини ХІХ століття і до нині.

Модель Гільденбранта-Бюхера [6, с. 14]. Німецькі економісти і історики – Бруно Гільденбрант і Карл Бюхер, виділили всього три стадії у історії господарства. При цьому в основу розподілу історичних епох була покладена довжина шляху, який долає товар-продукт, направляючись з виробничого господарства в споживаюче:

1) «натуральне» (або домашнє) господарство, з прадавніх часів – до середини ХІІІ століття. Шлях у середньому не більше милі – з поля чи городу землероба через млин і ковальню в його і панський дім;

2) «грошове» (або міське) господарство, до кінця XVIII століття. Шлях від кількох миль до декількох десятків миль, з поля селянина чи майстерні ремісника, через міський ринок або ярмарок за допомогою купця в дома споживачів;

3)«кредитне» (або народне) господарство, починаючи з ХІХ століття. Шлях у сотні і тисячі миль.

Формаційний підхід Маркса-Сталіна [6, с. 15]. У нашій країні єдино вірним 75 років вважався так званий «політичний» (або марксистський) підхід, запропонований у другій половині ХІХ століття Карлом Марксом, який потім перекочував у праці Леніна і офіційно затверджений Сталіним у 1933 році. Відповідно до цього підходу виділяють п’ять суспільно-політичних формацій, в залежності від господарюючого виду власності на основні засоби виробництва:

а) общинний (або первіснообщинний) стрій с Х тисячоліття по VІ століття до н. е. Рівень економічного розвитку низький, який забезпечує споживання на межі фізичного виживання. Відсутня приватна власність на землю – основного засобу виробництва, а отже, відсутня експлуатація. Основні суспільні відносини мають внутрішньо общинний дарообмін. Примушення до праці носить об’єктивно-фізиологічний характер – хто не добуває собі їжу, помирає з голоду. Класів не існує;

б) рабовласницький стрій – з V століття до н. е. до V століття н. е. З’являється і поширюється приватна власність, у тому числі і на людей (рабів), експлуатація яких приносить рабовласникам прибавочний продукт. Примушення до праці носить суб’єктивно-терористичний характер – полонених, котрі відмовлялися бути рабами, вбивають; так само поступають з «поганими» рабами. Основні суспільні відносини – рабство. Основні суспільні класи – раби і рабовласники. Протиліття між ними не можуть бути вирішені і рано чи пізно призведуть до зміни формації;

в) феодальний стрій – VІ-ХVІІІ століття. Земля стає головним об’єктом приватної власності, джерелом прибавочного продукту і експлуатації. Примушення до праці носить суб’єктивно-економічний характер – власник землі відстоює своє право на прибавочний продукт силою зброї і сам вирішує, кому надати право оренди цього основного засобу виробництва необхідного продукту. Основні суспільні відносини – рента. Основні суспільні класи з антагоністичними інтересами – селяни і феодали;

г) капіталістичний стрій – ХІХ століття. Головним об’єктом приватної власності стають засоби виробництва в промисловості. Примушення до праці носить об’єктивно-економічний характер – той, хто не має власності або інших засобів існування, змушений продавати свою робочу силу (труд) на ринку і підвергається експлуатації. Основні суспільні відносини – прибавочна вартість (капітал). Основні суспільні класи з антагоністичними інтересами – робочі і капіталісти;

д) комуністичний стрій - настає з перемогою робочих над буржуазією. Засоби виробництва переходять у колективну (суспільну) власність, а отже, зникає експлуатація. Примусовий, «тяжкий» характер праці змінюється добровільним, творчим. На базі чого досягається найвищий рівень виробництва і задовольняти потреби всіх членів суспільства.

Інституціонально-технологічний підхід [6, с.16] був запропонований американською інституціональною школою, відповідно до якого історія поділяється на три великі епохи:

1) доіндустріальну – з Х тисячоліття до н. е. до середини XVIII століття н. е. Її особливостями є низький рівень економічного розвитку, широке застосування простого живого (фізичного) труда, переважно в сільському господарстві, де зайнято до 85% працездатного населення і головним робочім органом являються ноги;

2) індустріальну – з останньої треті по останню чверть ХХ століття. Її особливості зводяться до: середнього рівня економічного розвитку, широкого використання кооперації і спеціалізації живого (фізичного) труда з машинами і обладнанням в промисловості, де зайнято до 60% працездатного населення і головним робочим органом являються руки;

3) постіндустріальну – з останньої чверті ХХ століття. Її особливості у високому рівні економічного розвитку, широкому застосуванні електроніки, робототехніки, біотехнологій, дозволяючи замінити живий фізичний труд у промисловості машинним, а основною сферою діяльності стає так званий «третинний» сектор – сфера побутових, соціальних, фінансових послуг і обробки інформації, де зайнято понад 65% працездатного населення і головним робочим органом є голова.

Історіко-хронологічний підхід [6, с.17] налічує вісім періодів:

а) стародавній – ХХХІІІ-VІІІ століття до н. е. Відбувся розподіл праці і сформувалися основні соціальні інститути: сім’я, община, власність, право, держава, релігія;

б) античний – з VІІІ століття до н. е. по V століття до н. е. З’являються ремесла, торгівля, приватна власність на землю і рабів;

в) середньорічний – з VІ до середини ХV століття. Сформувалися основні європейські нації, зросли самостійні города;

г) відродження – з середини ХV до середини ХVІІ століття. Це епоха великих географічних відкриттів і початкового накопичення капіталів;

д) просвітництва – з середини ХVІІ до останньої чверті ХVІІІ століття. Відбувся територіальний розподіл світу;

е) вільної конкуренції – з останньої чверті ХVІІІ до останньої чверті ХІХ століття. Промислова революція;

ж) монополістичної конкуренції – з останньої чверті ХІХ по середину ХХ століття. Концентрація капіталів і боротьба за економічний перерозподіл світу призвели до низки криз і війн;

з) соціального (ринкового) господарства – починаючи з середини ХХ століття. Найбільш розвинуті країни досягли стабільності, сформувався новий середній прошарок і суспільство споживання.

На певному етапі виникла потреба у формуванні податкової системи. Вона виникла і розвивалася разом із державою. Ще в ХІІІ-ХІІ столітті до н. е. є згадка про подушний податок у Вавілоні. Приблизно до цього ж часу відносяться перші вісті про поголовний податок у Китаї і на території Персії [54, с.22]. Ще за часів перших династій фараонів стягувався земельний податок у Єгипті [54, с.22]. У старогрецьких містах – полісах стягувалися податки з громадян у розмірі десятини. Це крім церковної десятини, що стягувалася у формі добровільних жертвопринесень. Були і акцизи у вигляді зборів біля воріт міста. Це дозволяло концентрувати і витрачати кошти на утримання найманих армій, на зведення зміцнень навколо міст – держав, на будівництво храмів, водопроводів, доріг, на організацію свят, роздачу грошей і продуктів біднякам і на інші суспільні цілі. А от у давньоримській державі спочатку в мирний час податків не було. Витрати по управлінню містом були мінімальні, оскільки магістри виконували посади безоплатно, деколи вкладаючи свої кошти. Головну статтю витрат складало будівництво громадських будівель. Головним джерелом доходів у римських провінціях служив поземельний податок [54, с.23].

Пізніше почала складатися податкова система Русі [54, с.22]. Основним джерелом доходу княжої скарбниці була дань з підвладних князю племен і народностей. Після татаро-монгольського нашестя основним податком став «вихід», що стягувався з кожної чоловічої душі і з худоби. Дещо впорядкована фінансова система була в царювання Олексія Михайловича, який у 1655 році створив рахунковий наказ. Епоха Петра І характеризується постійним браком фінансових ресурсів, у результаті чого вводилися нові податки [54, с.24].

Найбільший інтерес викликає періодизація розвитку податкових платежів, запропонована Е. Салігменом [54, с.12]:

1 етап – панує ідея дару (індивідуум робить подарунок державі);

2 етап – проведення паралелі між податком і проханням держави до народу про підтримку;

3 етап – закріплюється ідея допомоги, яка виявляється державі;

4 етап – розповсюджується ідея про жертву, яка приноситься громадянином на користь державі, при якій він відмовляється від чогось на користь суспільного блага;

5 етап – навіювання почуття обов’язку;

6 етап – ідея примушення з боку держави;

7 етап – ідея певної частки або окладу, встановлених урядом поза всякою залежністю від волі платника.

Що стосується етапів формування податкових механізмів, то дореволюційні видання виділяють п’ять основних етапів [54, с.27]:

1) податки Східних держав: появу схожих на податкові механізмів можна виявити в найбільш ранньому різновиди соціальних норм – звичаях. Фінансові переконання в східних державах ґрунтувалися в основному на релігійних уявленнях;

2) податки Древньої Греції та Риму: особливостями державних доходів і витрат було те, що на цьому етапі надзвичайні потреби негайно розподілялися на громадян, тоді як уже до ХХ століття вони задовольнялися за рахунок державних позик, які виплачувалися поступово;

3) податки в умовах феодалізму: особливістю цього періоду є мінливість важелів насичення доходів держави. Були відсутні постійні податки, а діючі дуже часто набували надзвичайного характеру, задовольняючи яку-небудь конкретну потребу правителя, що виникла в даний момент;

4) податки в період абсолютизму: цей період характеризується подоланням феодальної роздробленості і зміцнення центральної влади. У основу державного і фінансового устрою лягають ідеї, запозичені з теорій Макіавеллі, Бодена, Гоббса та ін..;

5) податки в період конституціоналізму: у області податків все давно було випробувано. Особливо багато проектів впровадження нових податків з висвітлюванням благотворної дії податків на практиці було запроваджено в XVII-XVIII столітті в Англії.

Отже, разом з економічним розвитком суспільства та збільшенням ролі держави у суспільному житті з’являється потреба у виникненні податків, за рахунок яких би держава виконувала свої функції. З виникненням податків з’являється необхідність регулювання податкових стягнень, яка призводить до формування податкової політики.

1.2. Характеристика основних елементів податкової системи та принципи побудови.

Податкова система України [12] - сукупність загальнодержавних та місцевих податків та зборів, що справляються в установленому Податковим Кодексом [43] порядку, становить податкову систему України.

Податкова система [39] – сукупність урегульованих нормами права податків, зборів та обов'язкових платежів, котрі стягуються юридичними і фізичними особами на території певної країни, а також форми та методи її побудови, дії, які забезпечують їхню сплату, контроль і відповідальність за порушення податкового законодавства.

Економічна сутність податків характеризується грошовими відносинами, які складаються у держави з юридичними та фізичними особами. Податки - це обов’язкові платежі юридичних та фізичних осіб до бюджету. Податки як економічна категорія мають свої функції - фіскальну і регулюючу. Розглянемо конкретно кожну з них.

Фіскальна функція податків характеризується тим, що саме податки сприяють централізації Валового Національного Продукту у бюджеті. Треба відмітити, що саме ця функція визначає суспільне призначення податків і тому є головна.

Постійність означає надходження податків до бюджету рівномірно, в чітко встановлені законодавством терміни. Стабільність - гарантію того, що передбачені доходи будуть надходити в бюджет в повному обсязі. Для забезпечення необхідними надходженнями бюджети різних ланок бюджетної системи існує рівномірність розподілу податків.

Іншою функцією податків є регулююча. Ця функція необхідна для того, щоб здійснювати вплив на різні сторони діяльності платників податків. Об’єктивно кожний платник зацікавлений в тому, щоб сплатити якомога меншу суму. Це може домогтися, наприклад, за рахунок зменшення обсягів об"єкта оподаткування або якщо платник здійснює діяльність, яка передбачає пільги щодо оподаткування. Таким чином регулююча функція податків є в кожному з них [5, c.15].

Інша функція податків – стимулююча. За допомогою податків, пільг та санкцій держава стимулює технічний прогрес, збільшення робочих місць, капітальні вкладення та розширення виробництва тощо.

З метою зниження цін на науково-технічну продукцію українським законодавством передбачено звільнення її від оподаткування податком на додану вартість.

Наступна функція податків – перерозподільна. Ця функція податків виражає їх сутність як особливого централізованого інструменту розподільчих відносин. За допомогою податків здійснюється перерозподіл розподілених частин сукупного доходу суспільства.

За допомогою податків держава перерозподіляє частину прибутку підприємств та підприємців, доходів громадян, спрямовуючи її на розвиток виробництва та спеціальної інфраструктури, на інвестиції в капіталомісткі та фондомісткі галузі з тривалими термінами окупності проведених витрат: залізниці та автостради, електростанції тощо. В сучасних умовах значні кошти з бюджету повинні бути спрямовані на розвиток сільськогосподарського виробництва, відставання якого найбільш суттєво відображається на всьому стані економіки країни та життєвому рівні населення країни.

Перерозподільна функція податкової системи носить яскраво виражений соціальний характер. Побудована відповідним чином система оподаткування дозволяє надати ринковій економіці соціальну спрямованість, як це зроблено, наприклад, в Німеччині, Швеції та багатьох інших країнах світу.

Нарешті, остання функція податків - контрольна. Вона, як економічна категорія, заключається в тому, що з’являється можливість кількісного відображення податкових надходжень та їх співставлення з потребами держави в фінансових ресурсах.

Сутність контрольної функції податків заключається в тому , щоб платники податків , зборів та інших обов’язкових платежів своєчасно і в повному обсязі сплачували їх відповідно до чинного законодавства.

Вказане відмежування функцій системи оподаткування носить умовний характер, оскільки всі вони пов’язані і здійснюються одночасно. Чим стабільніше буде система оподаткування, тим впевненіше почуватиме себе підприємець: він може заздалегідь та досить точно розрахувати, який буде ефект від виконання заключених ним угод, вирішення господарських проблем, проведення фінансових операцій. Адже невизначеність – це самий головний ворог підприємництва. Ця діяльність завжди пов’язана з ризиком, але ступень ризику принаймні подвоюється, якщо до нестійкої ринкової кон’юнктури додається нестабільність податкової системи, нескінченні зміни ставок та умов оподаткування [5, c.15].

Для того, щоб найбільш повно і досконало зрозуміти поняття і суть податків треба розібратися в основних елементах податків.

Суб’єкт оподаткування [58] - це фізична чи юридична особа, яка безпосередньо сплачує податки. Однак, суб’єкт є тільки безпосередньою, транзитною ланкою надходження доходів. Реальним платником, або носієм кожного податку є споживач.

Об’єкт оподаткування [58] - це те, що саме оподатковується. Треба чітко встановити об’єкт оподаткування, він має бути стабільним, піддаватися чіткому обліку.

Одиниця оподаткування [58] - це фізичний чи грошовий вимір оподатковуваного об"єкту. Грошовий вимір має бути безпосереднім при оцінці доходи і опосередкованим - при оцінці тієї ж, наприклад, земельної ділянки чи майна.

Джерело сплати податку - це доход платника, з якого він сплачує податок. Джерело сплати може бути безпосередньо пов’язаним з об’єктом оподаткування, а може й не мати ніякого відношення до нього. Але правомірним є пов’язування джерела сплати податку із об"єктом оподаткування. Таке оподаткування є справедливішим, оскільки тільки доход є джерелом сплати податків.

Податкова ставка [58] - це законодавче встановлений розмір податку на одиницю оподаткування. Існують два підходи до встановлення ставок - універсальний і диференційований. При універсальному для всіх платників встановлюється єдина ставка. Диференціація ставок може проводитись при розмежуванні ставок між окремими платниками, або у розрізі оцінки об’єкта оподаткування.

Саме встановлення податкових ставок може базуватися на окремих методах: емпіричному та економіко-математичному. Емпіричний метод встановлення ставок податків має своєю основною ціллю виконувати фіскальну функцію податків, він базується на існуючому досвіді в сфері оподаткування. Метод економіко-математичного моделювання робить акцент на виконанні регулюючої функції податків і здійснюється шляхом розробки математичної моделі, яка враховує як інтереси платника, так і фактори, що діють у сфері стягнення податків.

За побудовою проводиться розподіл податкових ставок наступним чином. До твердих податкових ставок відносяться фіксовані та відносні ставки, а до процентних - пропорційні, прогресивні та регресивні податкові ставки.

Визначивши основні елементи податків, необхідно відмітити, що побудова податкової системи базується на податках різних видів. Класифікація податків, як основних видів доходів бюджетів, здійснюється за різними ознаками, такими як форма і методи їх стягнення та віднесення до вартості продукції платника, об’єкти оподаткування, галузь, відомство, їх значення та відповідно рівень бюджету, в який вони надходять. В залежності від форми стягнення розрізняють прямі і непрямі податки. Непрямі податки збільшують ціну товару (робіт, послуг), оскільки включаються саме в її величину. Як правило, вони надходять в бюджет від підприємств, організацій, інших ланок господарства, хоча реальним платником залишаються споживачі цінностей та послуг. Особливо поширені податок на додану вартість, акцизи.

Непрямі податки мають головним чином фіскальне значення, так як дозволяють постійно стягувати в бюджет частину загального грошового обігу від реалізації товарів, робіт, послуг. Вони є стабільними видами доходів державного бюджету, так як не залежать від кількісних показників діяльності товаровиробників та термінів їх сплати.

Прямі податки саме зменшують доходи фізичних чи юридичних осіб, оскільки ними оподатковуються доходи (прибуток, заробітна плата), а також окремі види майна (земля, природні ресурси, транспорт). Прямі податки можуть бути віднесені на збитки виробництва (обігу) або прямо утримуватись з доходів, але в кожному з цих правил вони знижують реальні доходи платників шляхом зменшення частки чистого доходу, який залишається в їх розпорядженні.

Другий принцип, за яким розділяються податки - це суб’єкти, які сплачують податки в бюджет. Податки в залежності від платників поділяються на дві великі групи: податки з населення і податки з різних ланок господарювання, тобто, з фізичних і юридичних осіб [39, c. 7].

До першої групи відносяться категорії платників в залежності від видів їх заробітка, діяльності соціальних груп (доходи громадян за виконання ними трудових обов’язків, дивідендів по акціях, авторським винагородам, підприємців інше).

Податки з юридичних осіб можна класифікувати за галузевими та відомчими признаками, формам підприємств в залежності від власності (державна, акціонерна, приватна інші), їх типу (великі, середні, малі), а також виду діяльності (виробничі, комерційні інші).

Всі ці ознаки грають значну роль при визначенні величини податків та одержанні пільг. Однак, основним при встановленні порядку обчислення конкретного виду податку є об’єкти оподаткування. Об’єктами оподаткування прямими податками можуть бути всі види ресурсів, доходів, майно, а непрямими - грошовий обіг (або його частина) від реалізації окремих товарів, послуг.

Ще однією ознакою класифікації податків є їх значення, тобто, за напрямом надходження податки розділяються на загальнодержавні та місцеві. Загальнодержавні податки надходять в бюджет центральних органів влади (республіканський, федеральний), а місцеві надходять повністю до місцевих бюджетів. Загальнодержавні податки можуть використовуватись також для збалансування місцевих бюджетів у вигляді відрахувань, тоді вони відносяться до регулюючих доходів.

Податкові системи різних країн відрізняються одна від одної, але в будь-якому випадку вони представляють собою сукупність непрямих і прямих податків, які встановлені законодавством і надходять в бюджет держави.

Отже кожна податкова система відображає рівень розвитку економіки, фінансової науки, основні напрямки фінансової політики уряду. Її ефективність досягається в тому випадку, якщо дотримуються такі принципи:

1. Рівномірність оподаткування незалежно від форми власності суб’єктів господарювання і соціальних груп населення пропорційно групам доходів.

2. Раціональне сполучення фіскальної та стимулюючої функції податків, забезпечуючи формування стабільної бази доходів бюджету на базі розширення виробництва, збільшення його ефективності.

3. Множина податків, що мають можливість розширити джерела надходження до бюджету, встановлення невисоких податкових ставок.

При цьому необхідно забезпечити тісний взаємозв’язок між всіма податками, виключивши багаторазове оподаткування об’єктів, високий рівень податків, оскільки це не дає розвиватися економічним стимулам, робить гіршими відношення до праці і збільшення доходності [39, c.17].

Податкова система - це сукупність установлених у країні податків. Саме діяльність держави у сфері встановлення і стягнення податків - це податкова політика держави, яка має певні принципи. Головним «девізом» здійснення податкової політики кожної держави можна назвати народним прислів’ям «щоб і вівці були цілі і вовки ситі». Податкова політика спрямована на мобілізацію грошових доходів у бюджеті для того, щоб сформувати фінансову базу держави з одного боку, а також не збільшувати податковий прес для організацій та підприємств з метою підтримки зацікавленості останніх в отриманні прибутку. Принципи оподаткування, що вперше були сформульовані А.Смітом [52] у формі чотирьох положень, чотирьох основоположних, можна сказати, що стали класичними.

Сьогодні в Україні ці принципи розширені та доповнені у відповідності з вимогами сьогодення. Для України і для самих громадян дуже важливим є сам факт існування цих принципів, а також реальні результати від їх дії, такі, як створення сприятливого середовища для вітчизняних товаровиробників, для розвитку їх конкурентоспроможності; відлагоджена та компетентна робота податкових органів тощо.

До принципів побудови податкової системи України належать: [56, c.50-51]

¨ стимулювання підприємницької діяльності й інвестиційної активності;

¨ обов’язковість;

¨ рівнозначність та пропорційність;

¨ рівність, недопущення будь-яких проявів податкової дискримінації;

¨ соціальна справедливість;

¨ стабільність;

¨ економічне обґрунтування;

¨ рівномірність сплати;

¨ компетенція;

¨ єдиний підхід до розробки податкового законодавства;

¨ доступність та зрозумілість норм податкового законодавства;

¨ адміністративна спрощеність;

¨ економічна ефективність;

¨ гнучкість;

¨ інфляційна нейтральність.

Розглянемо деякі більш ретельно.

Принцип соціальної справедливості. Цей принцип базується на соціальних орієнтирах, які виступають первинним явищем по відношенню до податкової політики. Правильно встановлені соціальні орієнтири сприяють справедливій податковій політиці. Основна мета - створення податкової системи, яка б враховувала всі ці фактори.

Принцип рівнонапруженості. Рівнонапруженість означає поєднаність потенційних можливостей і досягнених результатів. Відносно до податкової політики, це означає, що зобов’язання перед державою для всіх платників здійснюється згідно з їхніми можливостями і результатами діяльності.

Принцип економічної ефективності. Цей принцип базується на двох основних функціях податків: фіскальної і регулюючої, тобто на двох аспектах. Перший, відображаючий фіскальну функцію податків, полягає в ефективності їх стягнення: повноти, своєчасності, недопущенні ухилення від сплати податків, мінімальні затрати, пов’язані із мобілізуванням податків в бюджет.

Другий аспект відображає регулюючу функцію податків. Слід зазначити, що в деяких податках закладена регулююча дія, а деякі наділені нею посередньо, тому цей аспект першочергово стосується податків з чітко вираженою регулюючою дії.

Принцип стабільності, що податкова політика повинна дотримуватись певних ознак, орієнтирів, які зазначені державою, а змінюватись - поступово, еволюційно. Це дає змогу, по-перше, суб’єктам фінансових відносин мати сталі інтереси, створювати певні перспективи в своїй діяльності. Тому, по-друге, стабільність податкової політики має велике значення для здійснення податкової роботи. Але треба зазначити, що в економіці кожної країни іноді потрібні зміни, які викликані постійним розвитком соціальних і економічних відносин. Країна потребує реформ, в тому числі і в податковій політиці. Тому, швидке реагування податкової політики на зміни в соціально-економічному житті суспільства визначає принцип гнучкості. Гнучкість податкової політики відображається у двох формах: в здійсненні реформи (ця дія проводиться у випадку негайної необхідності), а також в поступовій зміні еволюційним шляхом (це більш розвинутий засіб реагування і більш ефективний) [56, c.50-51].

Треба сказати, що принцип стабільності та гнучкості знаходяться в протилежних значеннях. Кожна країна повинна знаходити оптимальне співвідношення між ними. З одного боку, не існує ідеальної податкової системи для всіх країн, а з другого - не можна безперервно змінювати податкову політику. Знаходження золотої середини - ось головна мета.

Таким чином, податкова система вважається ефективною згідно виконання двох умов: коли фінансово забезпечується виконання функцій держави і коли достатньо виконується основні принципи оподаткування.