87.Економічні реформи середини 60-х років та наростання кризових явищ в економіці

України.

Послідовники Сталіна надавали великого значення підвищенню економічної ефективності радянської системи. Від успіху в цій галузі залежало багато, оскільки, випередивши Захід в економічному відношенні, Радянський Союз тим самим зміцнив би своє внутрішнє становище й разом з тим показав світові, що комунізм є справ¬ді передовою системою.

Найширшою підтримкою на Україні користувалася реформа (власне, саме українці виступили з ініціативою її проведення), що стосувалася машинно-трактор¬них станцій, які забезпечували колгоспи технікою (й політичним наглядом). Через постійні сутички між МТС і колгоспами навколо того, як обробляти землю, україн¬ці переконали уряд ліквідувати МТС, а техніку продати колгоспам. На початку 50-х років промисловість України, як і всього

Радянського Союзу, розвивалася дуже успішно. По суті для неї наставав золотий вік. На початку 60-х років у державних крамницях стали з'являтися телевізори, пилососи, холодильники й навіть автомобілі. Але вони надходили в дуже обмежених кількостях і були страшенно низької якості.

В 1957 p., щоб розв'язати проблему спаду продуктивності промислового вироб-ництва, Хрущов розгорнув свою суперечливу економічну реформу на основі раднар-госпів (рад народного господарства), що стала однією з найрадикальніших органі¬заційних змін у радянській економіці починаючи з 20-х років. Спроба перемістити центр планування економіки від московських міністерств до обласних органів мала за мету обминути вузькі місця бюрократичної організації та чиновництво в центрі. Під контроль раднаргоспів України було передано понад 10 тис. промислових під¬приємств, і під кінець 1957 р. вони наглядали за 97 % заводів у республіці (порів¬няно з 34 % в 1953 p.). Не дивно, що українські планувальники економіки й госпо¬дарські керівники заговорили насамперед про потреби та інтереси своєї республіки, а не Радянського Союзу в цілому. На початок 60-х років, коли Україна та інші рес¬публіки стали проводити виразно незалежну економічну політику, Москва занепоко¬їлася, звинувачуючи їх у «місництві». Очевидно, що й тут хрущовські реформи при¬звели до несподіваних ускладнень. Як і належало чекати, «флірт» України з економічним самоствердженням виявився швидкоминучим. Хоч хрущовські реформи не виправдали пов'язаних з ними сподівань, гідне подиву зростання валового національного продукту СРСР, що аж до 70-х років пе¬ревищував показники Сполучених Штатів Америки, сприяло піднесенню життєвого рівня й різко контрастувало з періодом сталінського правління. Завдяки тому, що в сільськогосподарське виробництво було включено мільйони гектарів додаткових земель, зросли кількість і асортимент продуктів харчування. Нарешті раціон середньої радянської сім'ї, що звичайно складався з таких основних продуктів, як хліб і картопля, розширився до більш-менш регулярного споживання овочів і м'яса. В крамницях з'явилися навіть такі екзотичні делікатеси, як цитрусові. В далекі села проклали дороги, підвели електрику. Виснажливу працю радянської господарки, яка звичайно працювала повний робочий день на підприємстві, дещо полегшила поява відносно сучасних побутових пристроїв. А телевізор, цей чу¬довий засіб пропаганди та розваг, став звичайним предметом обстановки. В містах основною проблемою залишався брак житла, головним чином через щорічний при¬плив до них 2,5 млн. чоловік. Проте хоча життєвий рівень ще далеко відставав від західного, для радянських людей, які не мали великих сподівань і порівнювали свій сучасний стан з недавнім і жахливим минулим, ці зміни були значним кроком упе¬ред. За Хрущова люди мали менше підстав, ніж у сталінський період, скаржитися на радянську систему.

88 Опозиційний рух в Україні у другій половині 60-х першій половині 80-х років.Наростання

негараздів у радянському суспільстві викликало незадоволення різних верств населення, створюючи сприятливу атмосферу для діяльності дисидентів (дисидент - інакомислячий, не згідний з існуючим режимом. Диссидентство складалося з трьох основних течій: > правозахисне, або демократичне, представлене у Росії академіком А. Сахаровим та письменником О. Соложеніциним, а в Україні - Петром Григоренком, Левком Лук'яненком, Олесем Бердником та іншими; > релігійне дисидентство мало на меті боротьбу за фактичне, а не декларативне визнання свободи совісті. В Україні, зокрема, воно вело боротьбу за відновлення Української греко-католицької церкви та Української автокефальної православної церкви, за свободу діяльності протестантських релігійних громад. Найвідомішими представниками релігійного дисидентства були Г. Вінс, І. Гель, В. Романюк, Й. Тереля. л Національне орієнтоване дисидентство, яке рішуче засуджувало російський шовінізм, імперську політику центру, форсовану русифікацію, виступало на захист прав і свобод усіх народів та їхню співпрацю у бо¬ротьбі їй уміти ікиніі, іідні цивілізованого світу. До цього напряму належкли 1 ДішОч, (' Кііраванський, В. Мороз, В. Чорновіл та ін. Репресіями середини 60-х років влада сподівалась зупинити наростання опозиційних настроїв у суспільстві. Частково цей розрахунок виправдався. Але придушення рилянсі.кими танками «Празької весни» 1968 р. викликало протести свідомого українства, нову хвилю опору . Опозиційні настрої тих років талановито відобразив журналіст В'ячеслав Чорновіл у книзі «Правосуддя чи рецидиви терору?». За її написання його засудили 8 липня 1966 р. на три місяці примусової праці. Однак уже у квітні наступного року він підготував збірку документів «Лихо з розуму» про двадцятьох засуджених дисидентів. Обидві книги вийшли за кордоном. З серпня 1967 р. В. Чорновола заарештували, а 15 листопада засудили на 3 роки таборів. У січні 1969 р. у Києві відбувся процес трьох робітників, що працювали на будівництві Київської ГЕС, - Валентина Карпенка, Василя Кондрюкова та Олександра Назаренка, звинувачених у зберіганні й розповсюдженні літератури проти русифікації, книжок, виданих у Західній Україні у 20-30-х роках та праці В. Чорновола. Переслідували віруючих «свідків Єгови», баптистів, адвентистів, прихильників греко-католицької церкви у західних областях України. В СРСР починався рух, який згодом одержав назву правозахисного й охопив переважно інтелігенцію. Метою правозахисного руху було: захист прав людини і прав народів СРСР, боротьба проти русифікації, боротьба за незалежну Україну та національне відродження. Нова хвиля репресій другої половини 60-х pp. (судові процеси 1967-1968 pp. над представниками української інтелігенції в Києві, Львові, Івано-Франківську, Тернополі) породила так звану петиційну кампанію, яка стала однією з форм правозахисного руху. Першою в СРСР легальною організацією, що виступила на захист прав людини, була ініціативна група захисту прав людини в СРСР, до якої належав харків'янин Г. Алтунян та киянин О. Плющ. У 70-80-ті роки арештам і переслідуванням піддавались члени української Гельсінської спілки та інші дисиденти. Особливістю руху опору 60-х - першої половини 80-х років було прагнення уникати утворення формальних організацій, які легко викривав і знищував КДБ. Українська опозиція зуміла обійти цю загрозу, перетворивши опір режимові на широкий рух.