5. Культура білоруського народу в II половині XIX ст.

Реформи 60-70-х рр. XIX ст. визначили основні напрями та зміст культурного життя Російської імперії. Розвиток промисловості, транспорту і торгівлі потребував кадрових робітників. Духовні запити суспільства сприяли збільшенню книговидавництва, розвитку літератури та художнього мистецтва. Вагомий поступ у другій половині XIX ст. зробила національна культура білоруського народу. В літературі та мистецтві Білорусії головною була тема ”мужика”, страдника, годувальника і захисника країни, носія національних традицій і моральних цінностей. На творчість білоруських письменників та діячів мистецтва помітно впливали культурні традиції російського, польського, українського та литовського народів.

У другій половині XIX ст. значного розвитку набула освіта, хоча після придушення повстання 1863-1864 рр. політика царизму в галузі освіти у Білорусії носила репресивний характер. Крім закриття Гори-горецького землеробського інституту, перестали працювати Молодечненська, Новогрудська, Свіслочська гімназії, а також всі школи із польською мовою навчання. Від роботи усувалися викладачі-католики, серед яких було чимало й білорусів. У навчальних закладах заборонялося користуватися польською й білоруською мовами.

Відповідно до правил 1864 р. початкові школи були віддані під контроль православного духовенства. При цьому повсюдно насаджувалася теорія офіційної народності Російської імперії: самодержавства, православ'я й народності. Із цих позицій викладалася й історія рідного краю в підручниках, що видавалися у Білорусії.

Матеріальна база шкільної освіти була слабкою, на утримання шкіл державою відпускалися мізерні кошти. В 1868 р. у Білорусії налічувався 1391 навчальний заклад, в 1881 р. кількість навчальних закладів зросла до 2185, у них навчалося 63,5 тис. учнів та студентів. У 1198 сільських початкових школах навчалося 49,2 тис. учнів. Одна школа доводилася на 8-12 сіл. Розміщалися школи в більшості випадків у селянських хатах.

Школи відчували гостру потребу кваліфікованих учителів. В другій половині XIX ст. учителями часто працювали священики, псаломщики, писарі. Нерідко селяни спільно наймали грамотного учня, що навчав їхніх дітей грамоті вдома по черзі. Багато шкіл утримувалися за кошти самого населення, в офіційних документах вони називалися ”громадськими”. Щоб виправити таке становище, в 1864-1876 рр. у Молодечно, Несвіжі, Полоцьку та Свіслочі були відкриті вчительські семінарії.

З початку 80-х рр., коли політична ситуація в Росії змінилася убік посилення реакції, відповідні зміни відбулися й у сфері народної освіти. В 1884 р. було видано положення про церковнопарафіяльні школи, відповідно до якого народні початкові школи, засновані реформою 1864 р., закривалися. Їх місце займали церковнопарафіяльні школи, що перебували у підпорядкуванні синоду й управлялися місцевим духовенством. До 1889 р. число таких шкіл у Білорусії досягло 5814.

Так само повільно розвивалася й середня освіта. В 1868 р. у Білорусі було 18 середніх навчальних закладів: 6 чоловічих і 4 жіночі гімназії, 2 прогімназії, 4 духовні семінарії й землеробське училище. У Полоцьку працював кадетський корпус. Усього в середніх навчальних закладах навчалося 3265 учнів, переважно дітей привілейованих станів. В 1898 р., наприклад, серед гімназистів було 60% дітей дворян і чиновників, 28% - купців і міщан, 3,5% - духовенства й 6,5% - селян. В 1899 р. число середніх навчальних закладів збільшилося тільки на два, однак число учнів у них досягло майже 5 тис. Крім того, відповідно до вимог часу в Мінську, Могильові та Пінську були відкриті реальні училища, у яких основна увага приділялася вивченню точних наук та іноземних мов.

У цілому існуюча система освіти не забезпечувала необхідного загальноосвітнього рівня населення. В 1897 р. грамотними були лише 25,7% жителів Білорусії.

Білоруське друковане художнє слово в другій половині XIX ст. поширювалося дуже повільно. Досить сказати, що за чверть століття після повстання 1863-1864 рр. не з'явилося жодного друкованого білоруського художнього твору. Поширювалися лише анонімні рукописні праці. Більшість із них за формою носили характер “бесід”, близьких за своїми художніми прийомами і мові до фольклору. Вони присвячувалися скасуванню кріпосного права, тим соціальним змінам, які відбувалися в білоруському селі. Тільки наприкінці 80-х рр. у підцензурній пресі стали з'являтися білоруськомовні видання не тільки публіцистичного характеру, але й художні літературні твори.

Видатними представниками білоруської художньої літератури другої половини XIX ст. були Ф. Богушевич (1840-1900рр.) та Я. Скіпа (1851-1897рр.). Їхня творчість заклала нові демократичні традиції розвитку білоруської літератури. Основною темою їх творів були соціальні конфлікти на селі, захист інтересів сільської бідноти. Білоруські поети-демократи з повагою й любов'ю ставилися до селянина-трудівника, засуджували всі форми гноблення. Важливими проблемами для них було право білоруського народу на самостійний історичний і культурний розвиток, захист білоруської мови.

Ф. Богушевич був першим національним білоруським поетом. Глибоким проникненням у життя свого народу відрізнялися його збірники віршів “Дудка білоруська” (1891р.) і “Смик білоруський” (1894р.).

Послідовниками Ф.Богушевича були білоруські поети Я.Лучина та А.Гуринович. Літературний доробок Я.Лучини публікувався в газеті ”Минский листок”, серед них поезії ”Весенней порой” та ”Горсть пшенищы”. Крім поетичної творчості А.Гуринович перекладав білоруською мовою твори О.Пушкіна, Л Толстого, інших російських поетів та письменників.

У Москві за редакцією М. Довнар-Запольського був виданий ”Календар Північно-Західного краю на 1889 р.”, у якому майже повністю була надрукована поема В. Дуніна-Марцинкевича “Гапон”, два вірші білоруською мовою, записи народних пісень. В.Дунін-Марцинкевич(1807-1884рр.) став першим значним представником нової білоруської літератури. Син небагатого шляхтича, своїм ідеалом він бачив соціальну єдність верхів і низів народу на підставі усвідомлення національної і духовної єдності. Проблеми взаємин шляхти і селян він висловив у романтичному двомовному творі ”Эдилия”, де, як і в житті, пани говорили польською, а селяни- білоруською мовою. Своїми творами, написаними білоруською мовою, він сприяв зацікавленню народною культурою.

В 1892 і 1893 р. в “Північно-Західному календарі”, що виходив у Мінську, побачили світ кілька творів і перекладів Я. Скіпи. Тричі, в 1896, 1898 і 1904 р., у Вітебську видавалася його поема “Тарас на Парнасі”. В 1903 р. у Петербурзі був надрукований збірник Я. Скіпи “В'язка”, а в 1904 р. – “Казки”. У цей же час вийшла книга “Переклади деяких байок Крилова на білоруську мову”.

Наприкінці XIX - початку XX ст. білоруською мовою було видано кілька праць за рубежем. Це були переважно агітаційно-пропагандистські видання. В 1881 р. у Женеві була надрукована брошура С. Подолинського “Про багатство й бідність”. В 1892 р. у Тільзіті вийшла брошура “Дядько Антон, або бесіда про усе, що болить, а чому болить - не знаємо”. В 1903 р. у Лондоні побачили світ брошури: “Хто правдивий приятель бідного народу”, “Як зробити, щоб людям стало добре на світі”. Всі вони адресувалися білоруському селянинові й переконували його в антинародному характері самодержавства та закликали селян до боротьби.

Лише у 1886 р. У Мінську почала видаватися перша легальна неофіційна газета ”Минский листок”. Газета притримувалася ліберальних поглядів.

В другій половині XIX ст. почалося наукове вивчення Білорусії. Цьому в значній мірі сприяло створення в 1867 р. у Вільно Північно-Західного відділу Російського географічного товариства, що зміцнило зв’язки Білорусії з російською наукою. Вчені почали проявляти інтерес до історії білоруського народу. Багато було зроблено по виявленню та виданню історичних документів. Це, зокрема ”Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России”, ”Акты, издаваемые Виленской археографической комиссией” та ін. В цей час були написані перші праці з історії Білорусії ”Очерк истории Великого княжества Литовского до половины XV ст.” відомого українського історика В.Антоновича, ”Хрестоматия по истории Западной России” О.Турцевича.

Друга половина XIX ст. була часом активного етнографічного вивчення Білорусії. Одним із перших відомих дослідників Білорусії був учитель І.Носович(1788-1877рр.). В 1852-1876 рр. було опубліковано кілька його збірників народних пісень, поговірок та загадок. Найважливішою працею І.Носовича став ”Словарь белорусского наречия”, в якому зібрано понад 30 тис.слів та науковий коментар до них. Значний внесок в розвиток білоруської етнографії зробили П.Безсонов, Є.Романов та Є.Карський. В 1874 р. було видано збірник П.Шейна”Белорусские народные песни”. В 70-ті рр. почалася багатогранна наукова діяльність Є.Романова, який у 1886-1912 рр. опублікував багатотомний ”Белорусский сборник”.

Як і раніше, в другій половині XIX ст. важливу роль у духовному житті білоруського народу відігравав фольклор. Популярністю в народі користувалися обрядова поезія, особливо весільна, а також ліричні, сімейні, батрацькі та солдатські пісні. У народі існували пісні про селянські повстання, що засуджували державні порядки та містили заклики до радикальних дій.

У другій половині XIX ст. більш реалістичним, наближеним до народу стало мистецтво. Життя й побут селян, стали важливою темою білоруського живопису. Відомим майстром побутового жанру був художник М.Силиванович(1830-1918). До найбільш відомих його полотен належать жанрові картини, пейзажі та портрети:”Дети во дворе”,”В школу”,”Пастух”. В жанрі пейзажу працював також О.Горавський(1833-1900рр.).Під час подорожі по Білорусії ним було створено його відомі твори:”Пинские болота”,”Вид реки Березины перед бурей” та ін. І Хруцький(1810-1885рр.)увійшов в історію білоруського живопису як видатний портретист. Відомими стали його роботи ”Портрет сына”, ”В комнатах”. Представником романтизму у білоруському живописі кінця XIX-початку XX ст. був К. Альхимович(1840-1916рр.). З 1878 р.він жив у Варшаві де писав картини на історичні теми. Найбільш відомими є такі твори художника як ”Похороны Гедымина”, ”Смерть Глинского в тюрьме”, та ”После битвы”. Художник П. Струков(1834-1893рр.), подорожуючи по Білорусі, зробив багато замальовок з натури пам'ятників історії й культури.

Значні зміни відбувалися в цей час в архітектурі Білорусії. Якщо в першій половині XIX ст. головними об’єктами будівництва були палаци та культові споруди, то у другій половині століття головного значення набуло будівництво громадських будівель. До них відносяться театри в Мінську та Могильові, будинок купця О.Муравйова у Гродно. Найкращим зразком культового будівництва другої половини XIX ст.є собор Петра і Павла в Мінську. В історії архітектури Росії XIX ст. особливе місце належить білорусу за походженням М. Микешину(1835-1896рр.). Він став переможцем конкурсу на створення пам'ятника ”Тисячоліття Росії”. Під керівництвом М.Микешина у роботі над пам'ятником брала участь числена група митців. Було вилито 129 скульптурних фігур-царів,полководців,поетів та письменників. Його звели у Новгороді 1862 р на ознаменування тисячоліття від часу приходу Рюрика. Згодом за проектом М.Микешина було збудовано пам’ятник Катерині II у Петербурзі. Зовсім в іншому стилі, відмовившись від багатофігурних композицій він створив у 1888 р. надзвичайно динамічний пам'ятник Б. Хмельницькому в Києві.

Розвивався народний театр, насамперед у формі народної драми, де актори зображували життя як простих людей, так і представників соціальних верхів. Великою популярністю користувалася батлейка- народний театр, де висміювалися, як правило, поміщики, чиновники та священники. Друга половина XIX ст. булла часом формування професійного білоруського театру. В його зародженні велику роль відіграла тетральна культура сусідніх народів- російського, українського та польського. В цей час у Мінську та інших містах Білорусії гастролювали театральні групи з Москви і Петербурга, а також український театр М.Старицького. В 1890 р. у Мінську був відкритий постійний професійний театр, а також “Товариство шанувальників образотворчих мистецтв”, що пропагувало мистецтво серед білоруського народу.

Процеси що активно розпочалися в галузі культури білоруського народу другої половини XIX ст. знайшли своє продовження на початку XX ст.