3.Революційний рух

На рубежі 50-60-х рр. XIX ст. в Білорусії пожвавлюється суспільно-політичний та революційний рух. Це співпало в часі з національно-визвольним повстанням, що охопило в 1863-1964 рр. всю Польщу. На чолі його виявилися так звані різночинці, вихідці з різних соціальних груп, виховані на революційно-демократичних ідеях. Це були молоді уродженці Білорусі, які навчалися в другій половині 50-х рр. у цивільних та військових навчальних закладах центральної Росії. Вони об’єднувалися в підпільних гуртках, загальне керівництво якими здійснювали офіцери російського Генерального штабу 3. Сераковський і Я. Домбровський. Політична суть їх поглядів полягала в необхідності повалення самодержавства, установлення народовладдя на основі вільного волевиявлення, ліквідації поміщицького землеволодіння, передачі землі селянам, створення нового справедливого суспільного ладу на основі реформованої селянської громади. Шляхи досягнення цих цілей бачилися революціонерам у селянській революції, за допомогою якої й повинні були здійснитися всі ці завдання.

З кінця 1862 р. керівництво підготовкою, а потім і ходом повстання на території Білорусії очолив К. Калиновський, шляхтич за походженням, що народився неподалік Гродно. Після закінчення юридичного факультету Петербурзького університету в березні 1861 р., він вернувся на батьківщину й почав створювати революційну організацію. Влітку 1862 р. К. Калиновський став членом, а в жовтні цього ж року - головою литовського провінційного комітету у Вільно - своєрідного центра в Білорусі й Литві по підготовці збройного повстання.

Литовський провінційний комітет працював у взаємодії з Варшавським Центральним національним комітетом, у якому йшла боротьба між так званими “білими” і “червоними”. “Білі”, що представляли інтереси великої й середньої шляхти, сподівалися домогтися лише незалежності або автономії Польщі при дипломатичній допомозі західноєвропейських держав. Демократичний напрям, що одержав назву “червоних”, об’єднував представників ремісників і селян, дрібних чиновників, нижчого духовенства, малоземельної й безземельної шляхти. Він поділявся на два крила. Праве крило стояло за те, щоб шляхом загального повстання створити незалежну Польщу в кордонах 1772 р., передати у власність селян ту землю, якою вони користувалися, а поміщиків винагородити з державної скарбниці за землі, що відійшли до селян. Представники правих виступали за повагу національних прав білорусів, українців, литовців, за оголошення всіх рівними перед законом. Ліве крило виражало інтереси селянських мас. Його представники виступали за безоплатну ліквідацію поміщицького землеволодіння, за спільний виступ всіх народів проти царського самодержавства, за право національного самовизначення народів. Цих позицій дотримувався й К. Калиновський.

До літа 1862 р. він разом з В. Врублевським і Ф. Рожанським створили підпільну друкарню й почали видавати першу в Білорусії революційно-демократичну газету «Мужицька правда». Видавалася вона білоруською мовою. В 1862 р. вийшло шість номерів цієї газети, які поширювалися переважно в Гродненській, а також у Віленській, Мінській і Вітебській губерніях. Останній, сьомий номер вийшов в 1863 р. уже під час повстання.

Повстання почалося з публікації 10 січня 1863 р. Тимчасовим національним урядом Польщі Маніфесту й аграрних декретів. Було оприлюднено також і спеціальне звернення до населення Литви й Білорусі із закликом підтримати повстання в Польщі. Однак у ньому нічого не говорилося про їхнє право на самовизначення, Литва й Білорусь розглядалися як частини Речі Посполитої. Литовський провінційний комітет, проголосивши себе Тимчасовим урядом Литви й Білорусі на чолі з К. Калиновським. 20 січня 1863 р. також видав Маніфест, у якому населення краю закликалося до активної підтримки повстання в Польщі.

Перші військові дії на території Білорусії почали повстанські загони, що прибули з Польщі. Самим чисельним з них командував Р. Рогинський. Через Пружанський повіт він, переслідуваний російськими військами, дійшов до Слуцького повіту, де й був розбитий. На Гродненщині повстання очолив О. Духинський, на Пінщині - Р. Траунгутт. Їх невеликі загони були відрізані від Вільно й незабаром розгромлені.

Відносний успіх супроводжував загін Л. Звеждовського. За допомогою студентів Гори-Горецького землеробського інституту йому вдалося 24 квітня 1863 р. захопити повітове місто Горки. Але незабаром і цей загін був розбитий. Навіть талановитому офіцерові Генерального штабу 3. Сераковському не вдалося домогтися відчутних результатів у військових діях. Під Борисовом його загін зазнав поразки, а сам він був узятий у полон і страчений у Вільно.

У Гродненській губернії навесні 1863 р. діяло 5 повстанських загонів, у яких налічувалося близько 1700 чоловік. Як воєводський комісар тут діяв К. Калиновський. У травні 1863 р. повстанці провели більше 20 боїв з російськими військами. Самим значним з них був бій біля містечка Миловиди Слонимського повіту. У ньому брали участь понад 800 повстанців і 5 рот російської армії, підкріплених артилерією. Повстанці зазнали важкої поразки.

Із середини травня 1863 р. придушення повстання взяв у свої руки новий віленський генерал-губернатор М. Муравйов, який отримав від Олександра II надзвичайні повноваження. Прибігаючи до жорстоких мір, М. Муравйов змусив поміщиків і вище католицьке духівництво відмовитися від підтримки повстання. Повстанські лідери були арештовані, а значна їх частина - страчені.

Одночасно генерал-губернатор приділив велику увагу реорганізації цивільного управління, домагався, щоб волосні й сільські збори реалізували свої права на самоврядування й самі вирішували внутрішні проблеми, у тому числі по нагляду за місцевою шляхтою та орендарями.

М. Муравйов прагнув підвищити значення волосних судів. Йому вдалося домогтися того, що призначені ним з числа росіян мирові посередники стали дійсними захисниками прав селян. Була знайдена можливість збільшити селянські наділи. При цьому передача землі учасників повстання в руки білоруських селян проходила привселюдно й швидко.

На допомогу військам генерал-губернатор організував спеціальні селянські варти, які повинні були боротися з повстанцями або повідомляти про них владі. У повіти були призначені військові начальники. Всі ці міри виявилися більше діючими, чим судові й адміністративні покарання учасників повстання.

Передбачаючи неминучу поразку, місцеві поміщики перестали надавати повстанцям зброю та продовольство. У цих умовах комісар Центрального національного уряду М. Дюлеран запропонував К. Калиновському повернутися у Вільно, щоб очолити повстання. З 31 липня К. Калиновський став головою Віленського відділу, а 22 серпня йому були передані й повноваження комісара Варшавського уряду у Вільно, тобто в його руках виявилася вся повнота революційної влади.

Однак ці міри вже не могли повернути розвиток подій на користь повсталих. До початку вересня 1863 р. повстання було практично придушене. За видачу повстанців видавалися нагороди. Села, що підтримували їх, спалювалися, а жителі виселялися у внутрішні губернії Росії. Всього в боях загинуло 6 тис. повстанців, кількість засуджених учасників повстання склало 4,5 тис. чоловік, 128 з них були страчені, інші заслані на каторгу, на поселення в Сибір, спрямовані в арештантські роти. Крім того, близько 13 тис. чоловік було переселено у віддалені губернії імперії.

У багатьох місцях селяни допомагали владі арештовувати повстанців, громили маєтки польських поміщиків. У січні 1864 р. поліції вдалося арештувати К.Калиновського. З в'язниці йому вдалося передати на волю послання “До білоруського народу”. У ньому говорилося також про насильницьку русифікацію поляків, литовців і білорусів, про заборону цим народам одержувати освіту рідною мовою. Воєнно-польовий суд присудив його до розстрілу, однак М. Муравйов замінив його повішенням. 10 березня 1864 р. на Торговельному майдані у Вільно вирок було виконано.

Політика російської влади стосовно Білорусії після придушення повстання була спрямована на зміну соціально-політичної ситуації в цілому, посилення російського впливу на білоруських землях. Володіння поміщиків, що мали відношення до повстання, конфісковували на користь скарбниці й на пільгових умовах продавалися вихідцям із центральних губерній. Закривалися або перетворювалися в православні церкви багато костьолів. Було закрито єдиний в Білорусії вищий навчальний заклад - Гори-Горецький землеробський інститут. Велика кількість учителів, лікарів, землевпорядників, так чи інакше причетних до повстання, переводилися на роботу в глиб Росії. Їх місця заповнювали кадрами із центральних губерній. Поміщикам-полякам заборонялося купувати в Білорусії землю. Селяни-католики не могли володіти більш ніж 60 десятинами землі. У той же час заохочувалося російське землеволодіння, особливо поміщицьке.

Повстання 1863-1864 рр. потерпіло поразку однак змусило царський уряд піти на більш вигідні умови проведення селянської реформи в Білорусії. Повстання справило значний вплив на посилення революційного руху в Російській імперії, сприяло зростанню національної самосвідомості білоруського народу.

Із середини 70-х рр. в Білорусії посилюється революційний рух спрямований на ліквідацію пережитків кріпосницького ладу. Серед білоруської інтелігенції з’являються прихильники теорії селянського соціалізму, розробленої О. Герценом і М. Чернишевським. Центральне місце в революційному русі 70-80-х рр. XIX ст. зайняв рух народників, представники якого закликали до утвердження соціалізму шляхом селянської революції.

Народники Білорусії були ідейно та організаційно пов’язані з російським народництвом. Серед відомих пропагандистів-народників початку 70-х рр були уродженці Білорусії В.Ковалик, М.Судиловський, К.Брешко-Брешковська та ін. З виникненням в Петербурзі у 1876 р. ”Землі і волі” народницький рух в Білорусії розвивався під її впливом. Центром руху народників став Мінськ, де активно діяв гурток М.Веллера. Репресії царизму проти ”Землі і волі” змусили народників переглянути тактику боротьби. В 1879 р. ”Земля і воля” розкололася на дві організації “Чорний переділ” та ”Народну волю”. Розкол відобразився на діяльності народницьких організацій в Білорусії. Спочатку більшість з них підтримали чорнопередільців. Однак арешти членів організації та розгром їх типографії в Мінську призвели до того, що значна їх частина перейшла на позиції ”Народної волі.’’.

Авторитет ”Народної волі” значно зріс після 1 березня 1881 р. коли уродженець Мінської губернії І.Гриневицький здійснив вдалий замах на Олександра II. На початку 1882 р. була створена ”Північно-Західна організація Народної волі.” ЇЇ керівний центр знаходився у Вільно, організація намагалася об'єднати всі народницькі гуртки та групи Білорусії. Проте в кінці 1882 р. керівників організації було арештовано і.вона фактично перестала існувати.

На початку 1884 р.з ініціативою об'єднання всіх гуртків в єдину організацію виступила группа ”Гомін.” Члени групи визнавали программу ”Народної волі,”але вважали за необхідне об’єднати всі революційні сили Росії для знищення самодержавства. Вони вперше заявили про існування окремої білоруської нації, однак створити єдину організацію на території Білорусії вони так і не змогли. Це пояснювалося тим, що в середині 80-х рр.народництво переживало глибоку кризу.

Розвиток капіталізму в сільському господарстві Білорусії в другій половині XIX ст. супроводжувався розоренням дрібних селянських господарств, що сприяло посиленню класової боротьби селян. Протягом 1864-1900 рр. в Білорусії відбулося понад 400 селянських виступів. Селяни відмовлялися платити викупні платежі та багаточисельні податки. Найбільші виступи селян в цей час відбувалися у зв’язку із тим, що місцева влада намагалася відібрати ті поступки які вони отримали в результаті повстання 1863-1864 рр. В багатьох повітах земельні комісії відбирали у селян значні земельні наділи, однак селяни масово відмовлялися віддавати землю. Виступи селян було придушено військовою силою.

Одночасно з розвитком капіталізму в промисловості та сільському господарстві Білорусії відбувався процес формування нових класів-буржуазії та найманих робітників. За даними Всеросійського перепису населення 1897 р. в п’яти білоруських губерніях дрібні буржуа складали 103 тис. чоловік, середні-47 тис., великі промисловці-33 тис.Білоруси складали серед них лише 17 %. В кінці XIX ст. в Білорусії нараховувалося 178 тис.робітників зайнятих у промисловому виробництві, із них у фабрично-заводському-33 тис. У ремеслах та мануфактурах-116 тис. У поміщиків та заможних селян працювали близько 130 тис. найманих сільськогосподарських робітників. Характерною особливістю робітничого классу Білорусії цього періоду був його багатонаціональний склад. Надзвичайно важкі умови праці та низька заробітна плата сприяли зародженню робітничого руху. В Білорусії перші виступи робітників проявилися у масових втечах з будівництва залізниць. У 90-ті рр.страйковий рух помітно зростає. Найбільш організовану силу складали робітники-залізничники. В 1893 р.страйкували робітники пінських залізничних майстерень, в 1895 р.- робітники майстерні Московсько-Брестської залізниці. Однак робітничий рух в Білорусії в цей час був стихійним та неорганізованим.

В середині 70-х рр.XIX ст. в Білорусію проникають ідеї марксизму. Значну роль у його поширенні відіграли польська партія ”Пролетаріат” та російська группа ”Визволення праці.” Під їх впливом виникають перші марксистські гуртки. Поступово керівники гуртків Є.Абрамович, В. Селицький, С. Трусевич і інші, поряд з вивченням марксистської теорії, стали переходити до агітації серед робітників. Першою організаційно та ідейно оформилася польсько-литовсько-білоруська соціал-демократія. На початку травня 1896 р. у Вільно відбувся з’їзд неєврейських соціал-демократичних груп на якому було створено Литовську соціал-демократичну партію.

У вересні 1897 р. також у Вільно відбувся I з’їзд представників єврейських соціал-демократичних організацій Білорусії, Литви та Польщі. З'їзд прийняв рішення про створення Бунду - ”Загального єврейського робітничого союзу в Литві, Польщі та Росії”

Широке поширення соціал-демократичних ідей серед робітників Білорусії призвело до того, що Мінськ став місцем проведення першого з’їзду партії. Таку пропозицію висловили керівники Бунду, ЦК якого в 1897 р.переїхав із Вільно до Мінська. Керівництво Бунду забезпечило його проведення. З'їзд відбувся в березні 1898 р. і проголосив створення Російської соціал-демократичної робітничої партії. Однак фактично партія так і не була створена.

На рубежі XIX-XX ст.посилюється робітничий рух, який все більше набуває політичного характеру. В 1903 р. у Білорусі відбулося вже 20 політичних страйків в яких брали участь понад 7 тис. робітників.