4.Національно-визвольний рух. Формування білоруської нації.

Зміни, що відбувалися в другій половині XIX ст. у соціально-економічній і культурній сферах, сприяли розвитку білоруського національно руху. Організаторами якого були письменники, публіцисти, історики та етнографи, які цікавилися білоруським етносом, вивчали його походження, побут, фольклор. Найвідомішими їх представниками були - Я. Борщевський, Я. Чечет, А. Рипинський, В. Дунін-Марцинкевич та ін. Разом з цим в Мінську, Вільно, Вітебську, Москві й Петербурзі виникали гуртки по вивченню білоруських національних проблем і пошуку шляхів їх рішення.

Придушення повстання 1863-1864 рр., та репресії стосовно його учасників, фактична заборона друку білоруською мовою надовго затримали розвиток національно-просвітницького руху. Він активізувався тільки наприкінці 70-х рр., коли в боротьбу вступило нове покоління. Саме в цей час у вищих навчальних закладах Москви й Петербурга студентами-білорусами були створені гуртки революційно-демократичного й ліберально-просвітницького напрямків. Вони видали ряд публіцистичних брошур, звернень і листів: “До білоруської молоді”, “Листи про Білорусь. Лист перший”, “До білоруської інтелігенції”, “Послання до земляків-білорусів”. Були видані також і два номери журналу “Гомін”. Ці видання поширювалися на території Білорусії.

У цих публікаціях констатувалося існування самостійного білоруського етносу як “окремої галузі слов'янського плем'я”, давалося науково-теоретичне обґрунтування цього положення. Про білоруський народ говорилося як про самостійний і рівноправний народ член загальної слов'янської родини”. Автори їх протестували проти обмеження самостійності білорусів, закликали білоруську інтелігенцію стати ближче до народу й всіма силами сприяти підйому його економічного становища та пробудженню самосвідомості. Із середини 80-х рр. у національному русі Білорусі з’являються більш радикальні тенденції та заклики до боротьби з абсолютизмом.

Значним був внесок у розробку завдань білоруського національного руху й редакції журналу “Гомін”. Вирішення національного питання передбачалося нею на принципах перетворення Російської імперії у федерацію вільних націй. Ставилися завдання створення самостійної білоруської революційної організації – “Білоруської громади”, солідарності білоруських організацій із загальноросійською партією “Народна воля”. Причому співробітництво із цією партією, на думку авторів, повинно було бути не тільки з метою спільної боротьби з деспотизмом. Соціалісти-білоруси хотіли переконати “Народну волю” у практичній можливості самостійності Білорусі. Це було викликано тим, що один з лідерів “Народної волі” Л. Тихомиров заявив про непотрібність штучного створення нових національних утворень, маючи на увазі і білоруський народ.

Це була типова позиція прихильника так званого “західно русизму” - теорії, яку офіційна російська суспільна й наукова думка почала формувати ще в першій половині XIX ст. Вона зводилася до обґрунтування історичного права Російської імперії на володіння всіма білоруськими землями. Історико-політологічну школу “західнорусизму” у другій половині XIX ст. очолив професор Петербурзької духовної академії білорус за походженням М. Коялович. В численних наукових і публіцистичних працях він обгрунтував необхідність єднання Білорусії з православною Росією.

Наприкінці 50-х - початку 60-х рр., коли серед білорусів стала усе відчутніше утверджуватися ідея самобутності, заявила про себе група місцевої інтелігенції, що хоча й пов'язувала майбутнє краю з відродженою Польщею, але національно, етнографічно виділяла себе із усього польського. Це були вихованці Віленського університету, близькі по настроях і думкам до професорів І.. Даниловича. М. Бобровського, І. Єрошевича. Ця група називала себе “сарматами”, “кривичами”, але найчастіше “литвинами”. У групу, що об'єдналася навколо редакції “Віленського вісника”, входили А. Кіркор, В. Сирокомля, А. Верига-Даревський, та ін.

Важливе місце в суперечках про політичний та національно-культурний розвиток Білорусії в другій половині XIX ст. займало відношення до її історичного минулого. Офіційна історична російська школа вважала, що після кількох уній з Польщею ісконно російські землі потрапили під іноземне католицьке гноблення, і подальший їхній історичний розвиток проходив під знаком всепоглинаючого прагнення до об'єднання із православною Росією. Вважалося, що Люблінська й Брестська унії - два найважчих етапи білоруської історії, що обумовили початок державного й культурно-національного занепаду Білорусії.

В 1892 р. у Петербурзі діяв інтернаціональний “Гурток молоді польської, литовської і білоруської” під керівництвом білоруського поета А. Гуриновича. Члени гуртка були пов'язані зі створеною Г. Плехановим у Женеві групою “Звільнення праці”, вивчали праці Маркса, Энгельса, Плеханова. Вони вели активну пропаганду не тільки в студентському й інтелігентському середовищі, але серед робітників фабрик і заводів Петербурга. Паралельно діяла московська польсько-литовсько-білоруська студентська організація, що також перебувала під впливом марксизму. У її складі були М. Абрамович, А. Левицький, Н. Черноцький і ін. Вирішення національних проблем Білорусії вони пов’язували зі створенням вільної федерації слов'янських народів. Обидві організації були розгромлені. Наприкінці 90-х рр. у Мінську з ініціативи гімназистів Івана й Антона Луцкевичів був створений гурток по вивченню історії та етнографії Білорусії. У бібліотеці гуртка були праці В. Дуніна-Марцинкевича, Ф. Богушевича, історична, етнографічна література, матеріали білоруського фольклору. Переїхавши в Петербург, брати Луцкевичі створили там в 1902 р. легальний гурток білоруської народної освіти.

Взимку 1902-1903 р. на основі національно-культурних гуртків Мінська, Вільно, Петербурга була створена “Білоруська революційна громада”. До неї входили Антон і Іван Луцкевичі, А. Пашкевич (Тітка), А. Бурбис, В. Іванівський. Всі вони були вихідцями з ополяченої дрібної білоруської шляхти. Своєю кінцевою метою БРГ проголосила знищення капіталістичного ладу, найближчим завданням - повалення самодержавства в Росії. Кращою формою забезпечення національної волі громадівці вважали незалежну демократичну республіку із прямим, загальним, рівним виборчим правом при таємному голосуванні. Детально була розроблена й політична система республіки, вищим її законодавчим органом проголошувалися Конституційні збори. Постійна армія замінялася загальним народним ополченням. Висувалися й такі загальнодемократичні вимоги, як рівність всіх людей незалежно від національності, віросповідання, виборність суддів; демократичні свободи, 8-годинний робочий день та безкоштовна медична допомога.

Програма Білоруської революційної громади передбачала знищення приватної власності на землю, заборону найманої праці та наступним переходом її у власність кооперативних товариств. Нелегальні видання Громади поширювалися по всій території Білорусії.

Значні зміни в розвитку економіки, утвердження капіталістичних відносин у другій половині XIX ст. призвели до відповідних змін у соціально-класовій структурі суспільства. Наприкінці століття соціальний склад населення Білорусії характеризувався такими даними: велика буржуазія, поміщики та чиновники становили 2,3%, середня буржуазія - 10,4%, дрібні господарі -30,8%, наймані робітники - 56,5%.

Зміни в економічній, суспільно-політичній і духовній сферах життя суспільства в другій половині XIX ст. позитивно позначилися на процесі національної консолідації білоруського етносу. Усього на етнічних білоруських землях наприкінці XIX ст. проживало 5710 тис. білорусів. Абсолютна більшість їх проживали в сільській місцевості і належали до селянського стану. У складі міського населення частка білорусів становила в середньому 14,5%. Відповідно до перепису населення 1897 р., білоруси в Могильовській губернії становили 82,4%, у Мінській - 76%, у Віленській - 56%, у Вітебській - 52% і в Гродненській - 44% усього населення. Білоруси становили 26% населення Білостокського повіту, 90% - Краснинського повіту Смоленської губернії, близько 70% - Суражського повіту Чернігівської губернії.

У білоруських губерніях проживало більше 3100 тис. росіян, поляків, українців, євреїв, литовців, латишів та ін. Польське й литовське населення проживало переважно в західній частині Віленської і Гродненської губерній, російське - у північних повітах Вітебської губернії. Євреї, що становили 13,8% усього населення Білорусі, в основному проживали в містечках і містах. Вони складали 53,5% всіх городян.

Як і в попередні кілька століть білоруський етнос наприкінці XIX на початку XX ст. був розділений на православних і католиків. Перші в 1897 р. у Білорусі склали абсолютну більшість - 81,2%, другі - 18,8% населення, у тому числі у Віленській губернії - 58,5%.

Однак поділ населення за релігійною ознакою не перешкоджав становленню спільності економічного й культурно-духовного життя білоруського етносу. Століттями вироблялися характер трудової діяльності білорусів, їх матеріальна й духовна культура, складалася й розвивалася мова, формувалися особливості побуту, звичаїв, традицій і норм моралі. У білорусів незалежно від їхніх державно-політичних відносин із сусідніми народами складався свій, відмінний від інших народів історичний менталітет. Все це разом узяте було основою для виникнення й розвитку національної самосвідомості білоруського народу. Етнографічні дослідження на території Білорусі, проведені Північно-західним відділенням Російського географічного товариства, що проводилися з 1867 р. у Вільно, а також написані на її базі та з інших джерел наукові праці І. Носовича, М. Дмитрієва, Ю. Кречковського, А. Сементовського; М. Никифоровського, Є Карського, Є. Романова й інших об'єктивно засвідчили факт існування самостійного білоруського етносу, його мови й культури.

До кінця XIX ст. під впливом всеросійського й світового ринків на території Білорусії сформувався єдиний національний ринок, утверджувалася спільність економічного життя, що зіграло вирішальну роль у формуванні білоруської нації, хоча на заключному етапі її формування цей процес гальмувався такими факторами. По-перше, білоруська національна буржуазія в другій половині XIX ст. складала лише невеликий прошарок у місцевій багатонаціональній буржуазії. Земельні, торговельні, промислові та банківські капітали в основному перебували у власності не білоруських, а польських, російських, єврейських промисловців і купців. По-друге, міжособистісні й міжнаціональні контакти в процесі соціально-політичного, економічного й культурного життя в містах, за рідкісним винятком, здійснювалися не білоруською мовою. Після приєднання до Росії офіційне становище державної зайняла російська мова, однак практично до повстання 1863-1864 рр. у суспільно-культурному житті панувала польська мова. По-третє, білоруська аграрна буржуазія, розділена по віросповіданню на православних і католиків, не усвідомлювала своєї національної належності, найчастіше байдуже і навіть вороже ставилася до проявів національного руху, утвердження білоруської мови й культури.

Як відомо, одним з найважливіших ознак націй є наявність єдиної мови, за допомогою якої забезпечується політичне, економічне й культурне життя народу. Створення економічної спільності й розвиток господарських зв'язків призвело до поступового стирання відмінностей місцевих діалектів, появі єдиної, зрозумілої для всіх регіонів мови. Удосконалювалася білоруська літературна мова. В цілому у другій половині XIX ст. цей процес ішов повільно, тому що білоруською мовою не користувалися в школах, державно-адміністративному діловодстві, нею рідко друкувалися твори публіцистики й художньої літератури. Практично тільки на початку XX ст. з'явилася білоруська періодична преса. Бурхливий розвиток білоруської мови, його фонетичних, лексичних і граматичних норм відбувся із приходом у літературу Ф. Богушевича, Я. Скіпи, А. Гуриновича, Я. Купали, Я. Коласа, Тітки та ін. І все-таки, всупереч несприятливим політико-історичним умовам, до початку XX ст. сформувалися основні ознаки білоруської націй.