11.5. Громадські організації та об’єднання, їх класифікація, місце та функції в політичній системі суспільства

Громадські організації та об’єднання – це добровільні об’єднання громадян, які виникають згідно з видами діяльності, соціальної активності й самодіяльності для задоволення потреб членів цих організацій відповідно до їх статутів.

Діяльність об'єднань громадян має найрізноманітніший ха­рактер. Вона може бути спрямована на участь у розробленні держав­ної політики, розвиток науки, культури, відродження духовних цін­ностей, розв'язання конкретних соціальних проблем окремих кате­горій та груп громадян, здійснення благодійної діяльності, охорону навколишнього природного середовища, обумовлюватися спіль­ністю професійних та інших інтересів громадян тощо.

Громадські організації являють собою масові об'єднання громадян, котрі виникають за їхньою ініціативою для реалізації довгостроко­вих цілей, мають свій статут і харак­теризуються чіткою структурою. Найбільш поширеними різновида­ми громадських організацій в сучасному світі є: профспілки; організації інвалідів; вете­ранські, жіночі, молодіжні, дитячі організації; наукові, технічні, культур­но-просвітницькі, фізкультурно-спортивні та ін. добровільні т-ва; творчі спілки; різноманітні земляц­тва; фонди, асоціації, товариства та ін.

Виділяють дві основні групи функцій громадських організацій: 1) функції, які вони виконують стосовно забезпе­чення захисту інтересів своїх чле­нів (захисна, допоміжна фун­кція); 2) функції, які громадські організації виконують стосовно системи влади в державі, розвитку суспільства в цілому (операційна і творча функції).

Громадські організації відіграють важливу роль у забезпеченні сталого та демократичного розвитку суспільства. Вони виконують такі важливі функції:

• структурування суспільства за групами інтересів та представлення і захист інтересів соціальних груп;

• формулювання вимог щодо бажаної для різних груп інтересів державної політики;

• здійснення громадського контролю за діями влади та діяльністю політичних партій;

• здійснення впливу на процес прийняття урядом політичних рішень, легальне лобіювання необхідних для суспільних груп рішень;

• забезпечення громадського контролю за прозорістю та чесністю виборів.

Найбільш поширеними видами діяльності, що їх здійснюють громадські організації, є:

1. інформаційно-мобілізаційні акції – інформування громадян щодо різних аспектів суспільного життя та мобілізація й активізація їх участі в громадському житті;

2. правозахисна діяльність – консультування громадян стосовно методів захисту їх прав;

3. моніторингова діяльність – стеження, спостереження за суспільно-політичними процесами, проведення різноманітних соціологічних досліджень;

4. просвітницька діяльність.

Відносна відстороненість громадських організацій від політики пов'язана насампе­ред з тим, що держава безпосередньо не втручається в їхню діяльність, а лише регулює її відповідно до дію­чого законодавства. До того ж громадські організації, на відміну від державних інститутів, не наділені владними повноваження­ми. Відрізняються вони й від політичних партій, оскільки вони не ставлять за мету ово­лодіння державною владою. Відмінність їх від усіх інших суспільних угруповань пов'язана з притаманними їм особ­ливостями функціонування (ви­никнення за ініціативою знизу, фак­тична єдність, забезпечення інтере­сів своїх членів та прихильників, не­залежно від мети та характеру об'єд­нання, нетрадиційність) та принци­пами їхньої діяльності (добровіль­ність, поєднання особистих і суспільних інтересів, самоврядування, рівноправність, законність, гласність). Отже, за своєю природою і характером діяльності громадські організації не є політичними організаціями. Однак сама по собі їхня діяльність почасти набуває політичного ха­рактеру, оскільки вони, по-перше, об'єд­нують людей, котрі входять до спек­тра політичних сил (патріотичні сили, націо­нально зорієнтовані групи, прихиль­ники реформування суспільства та ін.), і по-друге, – вони становлять собою потенційну базу для виникнення на їхній основі нових політичних партій.

Суспільні рухи – це добровільні, самоврядні угруповання, які створюються за ініціативою громадян, що об’єднуються на основі спільності інтересів для здійснення спільних цілей. Рухи, як правило, структурно не оформлені. Мета та завдання суспільно-політичних рухів мають тенденцію до змін, часто не є конкретними та постійно видозмінюються і розширюються. В рухах присутній широкий, масовий та змінний склад учасників, утворений на основі широкої соціальної бази. В рухах немає фіксованого членства.

Причин появи суспільних рухів надзвичайно багато, але основними з них є:

- погіршення матеріального становища людей;

- незадоволеність цілями суспільного розвитку та політичним ладом в країні;

- крах старого світобачення та поява нових ідеалів суспільства, корінні зміни в духовній сфері;

- деградація природи;

- погіршення умов та оплати праці.

В політичній науці існує цілий ряд типологізації рухів, одну з яких запропонував Е.Гідденс:

1. трансформативні рухи – спрямовані на радикальні зміни в суспільстві, нерідко насильницьким шляхом;

2. реформаторські рухи – спрямовані не на зміну всього існуючого ладу, а лише на зміни окремих сторін суспільного життя, пов’язані з модифікацією існуючих порядків;

3. рухи порятунків – наприклад: релігійні, екологічні і т.д.;

4. альтернативні рухи – зосереджуються на усуненні негативних рис, звичок – наприклад: рух за здоровий спосіб життя, рух проти наркоманії тощо.

На запитання „Для чого створюються ті чи інші рухи?” можна відповісти, з’ясувавши їх функції:

• представницька, коли рух представляє свої інтереси у владних структурах суспільства;

• соціального контролю, коли довіра до влади падає, тоді виникає потреба в контролі;

• функція опозиції офіційним органам і установам;

• соціокультурна функція, коли учасники рухів долучаються до політичної культури, до політичного життя як активні громадяни своєї країни.

Суспільні рухи, як і будь-яке інше явище, мають свій життєвий цикл: вони зароджуються, розвиваються, функціонують, а потім припиняють своє існування. В зв’язку з цим, політолог Є. В’ятр сформулював п’ять стадій, або етапів їх розвитку:

1. Створення передумов появи руху. Якщо рух утворюється самовільно, знизу, то найбільш активні громадяни встановлюють між собою контакти, створюють ініціативну групу та кристалізують загальні погляди про необхідність формування суспільного руху. Якщо рух створюється зверху, тобто владою, то в такому випадку передумови майбутнього руху створюються шляхом пропаганди і рекрутування прихильників.

2. Стадія артикуляції прагнень, тобто створення ідейних й організаційних основ руху. На цій стадії формулюються цілі, програма та принципи діяльності.

3. Стадія агітації. За допомогою агітації відбувається залучення можливих прихильників та учасників.

4. Стадія розвиненої політичної діяльності. На цій стадії рух концентрує свої зусилля на втілення своєї програми в життя.

5. Стадія затухання суспільного руху. Рухи, цілі яких досягнуто, чи навпаки, цілі яких виявилися нездійсненими, входять в стадію затухання та зникають. Вони можуть перетворитися (організуватися) в партію чи в яку-небудь іншу структуру, але як рухи – припиняють своє існування.

Право громадян на свободу передбачено і гарантовано Конституцією та законодавством України, Загальною декларацією прав людини, Міжнародним пактом про громадянські і політичні права, Конвенцією Міжнародної організації праці №87 «Про свободу асоціацій і захист права на організацію».

Відповідно до цих документів свобода асоціацій включає право громадян створювати їх за своїм вибором без попереднього на те дозволу; право вступати до таких організацій і право організацій самостійно визначати свої статути; організовувати свій апарат, мати широкі контакти з міжнародними організаціями тощо.

Стаття 36 Конституції України закріплює право громадян Украї­ни на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політич­них, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів. При цьому ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об'єд­нання громадян чи обмежений у правах за належність чи неналежність до політичних партій або громадських організацій.