Іv. Кодифікація законодавства
Одну із важливих, складних та змістовних форм систематизації являє собою кодифікація законодавства. Це вид правотворчості, при якому забезпечується системне нормативне регламентування певного виду суспільних відносин шляхом видання єдиного, юридично і логічно цілісного, внутрішньо узгодженого нормативного акта (основ, кодексу), що відображає зміст і юридичну специфіку структурно відокремленого підрозділу системи права.
Сутність цього виду діяльності вдало обґрунтовує Н.М. Марченко: «В процесі кодифікації автор намагається об’єднати і систематизувати виправдані діючі норми, а також переробити їх зміст, викласти нормативні положення внутрішньо узгоджено, забезпечити максимальні повноту регулювання відповідної сфери відносин. Кодифікація націлена на те, щоб критично переосмислити діючі норми, ліквідувати протиріччя та неузгодженість між ними».
На відміну від інших форм систематизації кодифікацію відрізняє більш складний характер її діяльності, що полягає в правотворчій природі її здійснення, адже вона не лише забезпечує та надає впорядкованого характеру діючим нормативно-правовим актам, а й їх оновлює та вдосконалює шляхом формування нових та ліквідації норм права, що втратили свою регулятивну актуальність. Виходячи із зазначеного кодифікація здійснює зміну не лише форми нормативно-правового акта, а й націлена на зміну змісту положень норм права; в кінцевому результаті приймається новий кодифікаційний акт.
Отже, кодифікація являє собою діяльність уповноважених суб’єктів в створення нового нормативно-правого акта (кодексу) шляхом створення, зміни, перероблення та зведення правових норм, що містяться в різноманітних нормативних актах у єдиний, юридично-логічний та внутрішньо узгоджений нормативний акт, що ефективно, досконало регулюватиме певну (окрему чи однорідну) сферу суспільних відносин.
Зважаючи на складний сутнісний та комплексний характер кодифікації в юридичній літературі виокремлюють окремі види цієї діяльності в залежності від наступних критеріїв поділу:
І. За обсягом розрізняють наступні види кодифікації:
1. Загальна, що полягає в створенні та прийнятті ряду кодифікованих актів за всіма галузями права, що в подальшому полягатиме в створення єдиної та узгодженої системи відповідних актів у вигляді Кодексу кодексів;
2. Галузева, сутність якої полягає в здійсненні кодифікаційної діяльності в межах окремої галузі чи підгалузі законодавства (наприклад кримінальне право, цивільне право, сімейне право, господарське право, фінансове право).
3. Спеціальна, що охоплює нормативно-правові акти, які спрямовані на врегулювання певного правого інституту у межах окремої галузі чи підгалузі законодавства (наприклад Бюджетний кодекс України, Митний кодекс України, Водний кодекс України та Лісовий кодекс України).
В результаті кодифікаційної діяльності формується та видається новий кодифікаційний акт, основними формами прояву якого можуть бути: основи законодавства, кодекс, статут, положення.
Основи законодавства – акт законодавства, що включає загальні норми права та принципові положення, спрямовані на правове регулювання окремої сфери суспільних відносин. Цей вид,як правило, застосовується в державах з федеративним устроєм, оскільки містить загальні та єдині принципи для всіх суб’єктів федерації. В Україні, на сьогодні, існують основи законодавства про охорону здоров’я, про культуру та інші.
Кодекс є одним із найпоширеніших видів кодифікаційного акта, оскільки є єдиним, внутрішньо узгодженим та цілісним актом, який детально і точно регулює окрему сферу суспільних відносин у певній галузі чи підгалузі законодавства. В Україні всі галузі законодавства забезпечуються регулятивною спрямованістю, а саме: Кримінального кодексу України, Цивільного кодексу України, Сімейного кодексу України, Господарського кодексу України, Кримінально-виконавчого кодексу України та Цивільно-процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства. Саме це вказує на оптимальний та результативний фактор регулювання суспільних відносин саме цим видом кодифікаційного акта (кодексу), який забезпечує повне та детальне регулювання суспільних відносин в кожній галузі чи підгалузі законодавства та є гарантом існування стабільної, ефективної національної правової системи.
Устави, являють собою комплексні нормативні акти, що регулюють правове положення певних органів чи організацій або певну сферу державної діяльності.
Положення забезпечують правове регулювання діяльності певного органу державної влади, підприємства, установи. Статут та положення – кодифікаційні акти спеціальної дії, які приймаються не лише законодавчими, а й правотворчими органами.
VІІ. Проблема взаємодії міжнародного та національного права має свою історію. Як правило, визначають 3 етапи розвитку ідей про співвідношення цих систем, що вплинули на становлення сучасної теорії міжнародного права.
І. Характеризується невизнанням можливості впливу міжнародного права на національне. Проголошується верховенство національного права як більш розвинутого та досконалого. Саме концепція верховенства національного права була сформульована в кінці ХІХ ст. на підставі ідей Гегеля німецькими юристами. В цей же період започаткувалася нігілістська концепція стосовно міжнародного права, яка повністю відкидає можливість існування міжнародного права як самостійної категорії.
ІІ. Характеризується як зародження дуалістичної концепції, що припадає на початок ХХ ст. ЇЇ змістом є теза про те, що міжнародне та національне право діють в різноманітних сферах, являють собою різноманітні правові системи, що мають самостійний характер, не взаємодіють і не суперечать одна одній.
ІІІ. Моністична теорія, що виникла після І Світової війни на основі сформульованої Кельзеном концепції верховенства міжнародного права. Саме міжнародне право є верховним правопорядком, що визначає сферу дії права національного.
Сучасне міжнародне право характеризується принципом суверенної рівності. Його змістом є наступні положення:
а) кожна держава повинна виконувати свої міжнародні зобов’язання;
б) у випадку колізій міжнародних зобов’язань та міжнародного права держава не може посилатись в якості виправдання на національне право (виключення складає лише1 випадок – якщо міжнародний договір був укладений з порушенням норм національного права або ж повноважень суб’єктів, що підписали договір);
в) національне право є засобом конкретизації та реалізації права міжнародного.
Сучасна теорія та практика визначають 2 випадки, що надають можливість особливого порядку взаємодії міжнародного та національного права:
наявність інтеграційних правових систем. Діяльність країн – членів ЄС, міжнародні договори, що покладені в основу цієї організації складають особливу правову систему держав, що є членами цієї організації. Після їх ратифікації вони автоматично стають частиною національної системи і мають верховенство перед національним правом;
мирні договори. Наприклад, договори 1947 р. вміщали ряд положень, що зобов’язали держави нести відповідальність, відмінити антидемократичне законодавство та прийняти демократичні закони.
Взаємодія норм національного та міжнародного права на практиці породжує трансформацію норм міжнародного права в національне, що відзначається як імплементація. Вона існує в 4 різновидах:
Загальна, коли держава визнає всю чи частину міжнародних норм як складовою національного права.
Індивідуальна, коли кожна з міжнародних норм вводиться в національне законодавство спеціальним актом.
Пряма, що передбачає запозичення норм міжнародного права шляхом ратифікації.
Опосередкована, що передбачає необхідність прийняття спеціального національного нормативного акту на основі міжнародного договору.
Норми, що імплементовані в національне законодавство, бактеризуються певними особливостями:
а) вони є частиною правової системи держави, а тому застосовуються у відповідності з принципами національного права та у встановленому законодавством держави порядку;
б) вони створюються та змінюються особливими суб’єктами в особливому порядку;
в) зберігають зв'язок з міжнародним правом;
г) тлумачаться з врахуванням принципів та положень міжнародного права.
Пряма дія норм міжнародного права в національній правовій системі можлива трьома способами (шляхами):
ратифікація державою норм міжнародного права;
вступ держави до міжнародних органів та організацій, що тягне прийняття зобов’язань одо виконання норм міжнародного права;
рецепція міжнародно-правових норм шляхом прийняття актів національного законодавства.