20. Русь доби феодальної роздробленості.

11-13 ст- це період характерний безперервною міжусобною боротьбою князів і нападами кочових племен. Сепаратизм (політика і практика відокремлення, відділення частини території держави з метою створення нового самостійного держави або отримання статусу дуже широкої автономії) став однією з головних причин розпаду єдності Київської Русі, виникнення безлічі політично незалежних князівств. У той же час продовжувався процес зміцнення феодальної власності на землю. Старші дружинники-бояри, що складали опору київського князя, ставши землевласниками – вотчинниками, переймалися власними інтересами, борючись за незалежність від центральної влади статус своїх володінь.

Політична, економічна та культурна єдність Київської Русі існувала недовго. Вже князь Ярослав Мудрий поділив країну між п'ятьма своїми синами, що підривало саму ідею єдності земель. Перші ознаки роздрібнення з'явилися ще в останні роки князювання Ярослава Мудрого, коли між його синами появились суперечки за великокнязівський престол. Серед головних причин феодальної роздрібненості Русі слід виділити соціально-економічні й політичні: розвиток продуктивних сил, зростання нових міст — центрів ремесла і торгівлі, розвиток феодальних відносин, про що свідчить поява могутньої боярської аристократії.

3 другої половини XI ст. князівські міжусобиці посилились і набули спустошливого, загрозливого характеру. Утвердження феодальної роздрібненості на Русі було закономірним наслідком розвитку феодального способу виробництва. Посилюються процеси зростання великого феодального землеволодіння й особливо його вотчинної форми. Це зумовило порушення державної і територіальної єдності Київської держави. У міру того, як феодальна верхівка задовольняла свій попит на землю, її зацікавленість у сильній владі великого князя київського зменшувалася. Останню спробу об'єднати всі землі Київської держави зробив Володимир Мономах, що правив у Києві з 1113 по 1125 рік. Він зумів стримати спроби місцевої земельної знаті відокремитися від влади київського центру. Авторитет і популярність Володимира Мономаха дали змогу посісти київський престол його сину — Мстиславу, недовге княжіння якого (1125—1132) було продовженням політики Мономаха. Завдяки батьківській славі місцеві князі ставились до Мстислава з повагою. Мстислав втручався в справи периферійних князів, а також намагався не допустити між ними ворожнечі. По смерті Мстислава Володимировича завершився період об'єднування земель навколо єдиного центру — Києва. З другої третини XII ст. посилилась боротьба між князями за перевагу та найкращий уділ. Особливо сперечалися князі за право володіти Києвом і прилеглими до нього землями. У період, коли Київ відстоював своє існування як політичний та економічний центр і водночас втрачав своє значення основної торговельної артерії шлях із варяг у греки, на північному сході Русі з'явився і набирав вагу новий центр — Суздаль.

Прагнення удільних князівств відокремитися від Києва і створити власні держави закріпив з’їзд князів у Любечі в 1097 році, на якому було прийняте рішення «кожен нехай тримає вотчину свою». Реальна державна влада перейшла до земельних князівств, що відмовилися визнавати владу великого Київського князя.

Київська Русь поступово перетворилася на державу з багатьма центрами, зв’язаними релігійними, культурними, династичними традиціями. Однак, як вважають вчені, вона все ж продовжувала існувати як держава. Змінилася лише форма державного устрою: монархія централізована переросла у федеративну. Київ залишився столицею, керованою найбільш сильним князем, який спирався на силу своєї дружини і союзників. Найважливіші питання зовнішньої та внутрішньої політики вирішували з’їзди князів. Усього в сер 12 ст було15 князівств, а на початку 13 (напередодні навали Батия) їх нараховувалося вже близько 50. Київ у 2 пол 12 ст перестав відігравати роль політичного центру.

Розорення Києва монголо-татарами в 1240 році ознаменувало собою кінець Київського періоду Стародавньої Русі.