Початок державотворчих процесів

• Особливості розбудови законодавчої, виконавчої та судової влади в Україні.

Українська революція початку 90-х років здійснювалася мирним шляхом, і одночасна руйнація всіх державних структур могла лише поглибити економічний, політичний та правовий хаос у республіці. Тому законодавчі інститути тимчасово було залишено без змін, а виконавчі зазнали реорганізації.

Указом Президента України Л. Кравчука від 25 лютого 1992 р. "Про зміни в системі центральних органів державної виконавчої влади в Україні" був скасований інститут державних міністрів України як такий, що не виправдав себе. В результаті реорганізації та ліквідації окремих міністерств до системи центральних органів державної влади було введено 26 міністерств, позбавлених права безпосереднього управління трудовими колективами, але наділених відповідальністю за проведення державної політики у відповідних сферах і галузях народного господарства.

З метою визначення стратегії державної політики, основних напрямів і принципів діяльності органів виконавчої влади Указом Президента від 28 лютого 1992 р. "Про Державну Думу України" було утворено новий постійно діючий орган, який очолив Президент республіки. Заступником Голови Думи став Прем'єр-міністр. 62 члени думи увійшли до чотирьох колегій, сформованих за професійним принципом: з питань економічної, науково-технічної, гуманітарної та правової політики. Керівниками колегій були призначені державні радники України, відповідно О. Ємельянов, І. Юхновський, М. Жулинський та О. Ємець. Державна Дума проіснувала до кінця року, але так і не стала ефективним органом управління.

Концепція реорганізації державного управління передбачала розмежування законодавчої та виконавчої влад. Отже, виникла необхідність вилучити у Рад виконавчі функції, зокрема, на рівнях області і району, тобто ліквідувати їх виконавчі комітети. Натомість Законом України від 5 березня 1992 р. було утворено інститут представників Президента як найвищих посадових осіб виконавчої влади — голів місцевої державної адміністрації, сформованої на базі колишніх виконкомів, їх відділів та управлінь. Представники Президента набули досить широких повноважень. У Республіці Крим (таку назву у лютому 1992 р. дістала Кримська АРСР) Президент України встановив своє представництво.

Однак усі ці реорганізації стосувалися лише форми, залишаючи незмінним зміст. При владі перебувала та ж сама державно-управлінська еліта, що й до серпня 1991 р., дещо поповнена вихідцями з демократичного табору. З одного боку, це забезпечувало еволюційний характер змін, а з другого — гальмувало реформи, які давно назріли.

Головні проблеми державного будівництва розв'язувалися вкрай повільно. Верховна Рада скликання 1990 р. так і не спромоглася прийняти нову конституцію, хоч проект її не раз перероблявся і виносився на всенародне обговорення. Тому залишилися відкритими питання, чи буде Україна президентською чи парламентською республікою, унітарною чи федеративною державою, як розподілятимуться повноваження між законодавчою і виконавчою владою. Невирішеність цих питань не раз викликала тертя між центром і регіонами.

Невпорядкованість системи державного управління була однією з причин того, що влада часто виявлялась безсилою перед проблемами, що постали перед українським суспільством у перші роки незалежності.

• Загальна характеристика державотворчого процесу в Україні