3. Виробничо-технологічний та науково-технічний потенціали України

Виробничо-технологічний потенціал - сукупність засобів виробництва (будинків, споруджень, обладнання та устаткування), а також існуючих технологічних способів (технологій) їх використання в економічній діяльності.

Роль і значення виробничо-ресурсного потенціалу виявляються в тому, що він:

• прямо пов’язаний з темпами, масш­табами і якістю економічного зростання;

• є матеріальною базою прискорення науково-технічного прогресу;

• акумулює велику частину інвестиційних ресурсів та визначає рівень наукомісткості виробництва;

• є передумовою створення матеріальних благ та поточною можливістю задовольняти потреби суспільства, що зростають, у товарах і послугах.

Він характеризується передусім:

• вартістю основних виробничих фондів,

• виробничими потужнос­тями,

• парком машин та устаткування,

• технологіями виробни­цтва,

• підприємницькими здібностями.

З а функціональними ознаками виробничо-технологічний по­тенціал національної економіки включає такі основні елементи: структуру виробництва, застосовувані технології, ресурси вироб­ництва та інституціональні умови (рис. 11.4).

Рис. 11.4. Основні складові виробничо-технологічного потенціалу

Виробничий потенціал національної економіки України майже повністю сформувався у складі народногосподарського комплексу колишнього СРСР. Завдяки великим запасам залізної руди, вугілля і багатим чорноземом земельним угіддям, сприятливим кліматичним умовам і зручному географічному розташуванню в Україні розвинулись переважно промисловість, особливо важка, і сільське господарство.

Характерні риси виробничого потенціалу:

• високий ступінь зносу, вивільнення виробничих потужностей;

• нецільове використання амортизаційного фонду, вимивання обігових коштів, незбалансованість економічної системи, наявність диспропорцій в основних економічних балансах;

• висока собівартість продукції через матеріало-, енергоємність, фондомісткість виробництва;

• переважно низькотехнологічне виробництво;

• кадрова проблема - нестача кваліфікованих менеджерів середньої та вищої ланок.

Найбільш уніфікованим вимірником виробничо-технологіч­ного потенціалу є вартісна оцінка його ресурсних елементів.

Індикаторами ефективності використання виробничо-технологічного потенціалу на рівні підприємств (мікрорівні) є:

• фондо­віддача, фондомісткість;

• фондооснащеність,

• матеріаломісткість,

• енергоємність,

• конкурентоспроможність продукції і виробницт­ва,

• продуктивність праці.

Технічне переоснащення та реконст­рукція підприємств є основними напрямами нарощування їхньо­го виробничого потенціалу, його інтенсивного розвитку.

Науково-технічний потенціал – досягнення фундаментальної та прикладної науки, нові технології, дослідно-експериментальна база, а також науково-технічні та конструкторські кадри високої кваліфікації.

Його невід’ємними частинами є науковий та інноваційний потенціал.

Науковий потенціал визначається сукупністю ресурсів і можливостей сфери науки будь-якої системи (країни, території, галузі, підприємства) за наявних форм організації та управління ефективно вирішувати виробничі завдання.

Складовими наукового потенціалу є:

• кадри;

• фінансування;

• матеріально-технічна база;

• інформаційне забезпечення.

У 1990 р. в Україні було зосереджено 6,5% світового науково-технічного потенціалу при чисельності населення близько 0,1% світового рівня. З кожної 1000 зайнятих 11 осіб працювали в науково-технічній сфері. У 2000 р. таке співвідношення становило вже 6 осіб на 1000 зайнятих, а у 2005 р. — 5 осіб.

Найважливішою складовою науково-технічного потенціалу є наукові кадри. Україна традиційно вважається державою з вагомим науковим потенціалом, визнаними у світі науковими школами, розвинутою системою підготовки кадрів.

Негативні тенденції:

• відсутність належного державного фінансування наукових і науково-технічних робіт;

• відсутність дієвого механізму впровадження технологій і технологічних рішень;

• спостерігається погіршення вікової структури наукових кадрів. Частка науковців із вченими ступенями до 40 років становить лише 14,1 %, пенсійного віку - 57,1 %;

• зростання сумісництва основної (наукової) діяльності з іншими видами діяльності, на жаль, не завжди наукової чи науково-педагогічної;

• триває процес еміграції наукових кадрів, зокрема спеціалістів вищої кваліфікації.

Інноваційний потенціал є продуктом реалізації науково-технічно­го потенціалу і одночасно підсистемою системи економічного по­тенціалу.

Джерелами інноваційного потенціалу є:

• інформаційні ресурси,

• результати фундаментальних досліджень, наукових відкриттів, винаходів, наукових та дослідно-конструкторських розробок.

Інноваційний потенціал країни — це здатність фунда­ментальної і прикладної науки забезпечити впровадження нова­цій у процес виробництва та оновлення продукції.

Форми реалізації інноваційних процесів:

• регіони високого науково-технічного розвитку (Силіконова долина, Каліфорнія);

• технополіси;

• технопарки - науково-виробничий комплекс, до якого входять дослідний центр і компактна виробнича зона, що прилягає до нього, де на орендних чи інших умовах розташовані малі наукоємні фірми, які виконують завдання зі створення та впровадження нових розробок, виготовлення сучасного обладнання та приладів. В Україні зареєстровано 16 технопарків, з яких працює 8;

• бізнес-інкубатори - інноваційну структуру, головним завданням якої є створення локального сприятливого для діяльності малих ризикових фірм підприємницького середовища. В Україні налічується близько 50 бізнес-інкубаторів.

Дві перші форми найвищого рівня організації та ефективності інноваційної діяльності в Україні, на жаль, ще не сформувалися.

Інноваційні процеси в Україні пов'язані з використанням науково-технічних надбань минулих років, що пов'язано з відсутністю інвестиційного підкріплення їх розвитку.

Узагальнюючими показниками розвитку та оцінки науково-технічного потенціалу України є:

• обсяги фінансування наукових та науково-технічних робіт. Питома вага видатків на науково-дослідницькі та дослідно-конструкторські розробки у ВВП складають у Швеції — 3 %, Японії — 2,97 %, Швейцарії — 2,86 %, США — 2,62 %, Німеччині — 2,53 %, Україна – 0,95%;

• розвиток різних джерел інновацій­ного фінансування;

• динаміка частки фінансування наукових розробок з державного бюджету;

• обсяги виконаних наукових і науково-технічних робіт та темпи їхнього зростання;

• мережа на­укових та науково-дослідних закладів, їхня динаміка;

• чисель­ність працівників наукових та науково-дослідних закладів, їхній якісний склад;

• частка науково місткої (інноваційної) продукції в загальних обсягах промислового виробництва.