1.4. Експериментальний етап у розвитку соціальної психології

Програму перетворення соціальної психології на експе­риментальну науку пов'язують з іменами американського психолога Ф.Олпорта, російського психолога В.М.Бехтерєва та німецького психолога В.Меде. Саме вони започат­кували експериментальні дослідження з вивчення впливу групи на своїх членів у процесі виконання якоїсь діяльнос­ті. Ця проблема визначається в соціальній психології як до­слідження соціальної фасилітації та соціальної взаємодії.

Поняття «соціальна фасилітація» (від англ. ґасіїііаіе — полегшувати) введене до наукового вжитку для характерис­тики впливу присутності однієї особи (чи кількох осіб) на поведінку чи діяльність іншої, а також для того, щоб роз­вести його з поняттями «наслідування», «змагання», «спів­робітництво».

Під час експериментальних досліджень виявилось покращення результатів чи продуктивності діяльності ін­дивіда в присутності інших людей. Це власне і є ефектом фасилітації. В інших випадках реальна чи уявна присутність інших людей призводить до погіршення результатів діяльності індивіда. Це явище одержало наз­ву соціальної інгибіції (від лат. — стримування, придушення). В.Меде наводить приклад, коли під впливом групи поріг чутливості до електричного струму зни­жувався в кількох осіб від 21 до 57%.

У подальших дослідженнях було встановлено, що ви­никнення ефекту соціальної фасилітації залежить від характеру завдань, які виконує людина. Присутність інших людей (спостерігачів, суперників) позитивно впливає на кількісні характеристики діяльності й негативно — на якісні. Крім того, в присутності інших підвищується ре­зультативність простих різновидів діяльності й знижується — складних.

Для конкретизації характеру стосунків між індивідом і групою під час вивчення ефекту соціальної фасилітації виокремлюють два різновиди ситуацій, які суттєво відрізняються.

Ситуація, в якій зміна поведінки індивіда відбуваєть­ся в присутності інших людей, що поводять себе пасив­но, як глядачі, одержала назву публічного ефекту. Коли поведінка індивіда змінюється в присутності інших, які беруть активну участь у цій діяльності, говорять про коакціний ефект. Коакцію як спільну дію, в свою чергу, відрізняють від інтеракції — взаємодії, що включає безпо­середню взаємодопомогу і співробітництво.

Ефект впливу одного індивіда на іншого, індивіда на групу або групи на індивіда було тією проблемою, яка на тривалий час визначила характер експериментальних до­сліджень у соціальній психології, особливо західній. Ви­значення предмета соціальної психології як науки про вплив на людину інших індивідів привело до вибору го­ловної одиниці аналізу — індивіда, а точніше — його поведінки та змін, що відбуваються внаслідок впливу на нього інших людей.

Відповідно до предмета і основної одиниці аналізу найзручнішим методом дослідження став лабораторний експеримент. Цьому сприяла також позитивістська спря­мованість американських наукових досліджень. Позити­візм як філософська течія виходив із того, що наука по­винна не пояснювати, а лише описувати явища, відпові­дати на запитання «як?», а не «чому?».

Стандартом для соціальної психології було обрано фі­зику з її розвиненою технікою експерименту і математичною обробкою даних. Вимоги до експерименту передбачали: 1) зведення до мінімуму сторонніх подразників аби виявити чіткий зв'язок між залежними та незалежними змінними; 2) можливість експериментатора контролювати поведінкові реакції піддослідного та впливати на них; 3) точне вимірювання цих реакцій та перевірку їх у повторних експериментах; обов'язкове застосування методів математичної статистики. Організація експерименту підпорядковувалася жорстким процедурним стандартам. Згідно з ними мала чітко формулюватися гіпотеза, на перевірку якої спрямована процедура експерименту. Гіпотеза, як правило, запози­чувалася з інших галузей психології, отже експеримент потрібен не стільки для її перевірки, скільки для її підтвердження. Сам експеримент у цьому випадку е ситуацією міжособистісної взаємодії двох людей: експериментатора і піддослідного. Така побудова експерименту приводить до появи цілого шерегу ефектів. Один із них відомий як «ефект експериментатора» (його очікування, знайомство з піддослідним, стать) і може безпосередньо впливати на одержання тих чи інших результатів. Наслідком цього може бути ефект передбачуваної оцінки, який виникає у піддос­лідного щодо експериментатора і змушує його певною мірою «підігравати» експериментатору.

За умов, коли експериментування стало масовим процесом, особливо в університетських центрах, склалася своєрідна «лабораторна культура» — комплекс недекларованих правил поведінки експериментатора і піддослідного під час експерименту. Доповненням «ефекту експериментатора» є «ефект піддослідного», він адаптує свою поведінку до норм, які йому здаються прийнятними. Поширення методу лабораторного експерименту в США пов'язують із науковою діяльністю КЛевіна, засновника напрямку в соціальній психології, який набув назви «групової динаміки». Він почав її в Німеччині, а після еміграції продовжив її у США. Саме в його школі більшість соціально-психологічних проблем стала предметом експериментального дослідження (ефективність групової взаємодії, стиль лідерства, прийняття групового рішення, групова згуртованість, конформізм, психоло­гічний клімат).

КЛевін вважав, що саме лабораторний експеримент є суто науковим методом, який дає змогу глибше про­никнути в таємниці людської поведінки. Для нього цей метод був не самоціллю, а лише засобом практичного розв'язання значно ширших соціальних проблем. Особ­ливістю практичних досліджень КЛевіна є те, що вони були об'єднані єдиною теоретичною концепцією. І хоча розроблена ним «теорія поля» або «топологічна психо­логія» викликає у багатьох учених заперечення, після йо­го смерті західна психологія взагалі не мала якоїсь за­гальної теорії.

Безліч експериментальних досліджень виконуються на підставі так званих теорій середнього рівня, які не шу­кають загальних закономірностей соціальної поведінки людини, а лише пояснюють деякі її боки чи аспекти. Та­ке становище західної, особливо американської, соціаль­ної психології поставило два важливих питання.

Перше з них стосується практичної значущості при­кладних досліджень, здійснюваних за допомогою методу лабораторного експерименту. Йдеться про валідність одержаних таким чином даних, можливість їх екстра­поляції на соціальну дійсність, тобто, знову ж, про соціальну релевантність соціальної психології. Починаючи з 70-х років, американські, а особливо європейські со­ціальні психологи дедалі більше піддають критиці вис­новки, отримані в ході лабораторних досліджень, під­креслюють їх відірваність від реального життя. Це пи­тання зумовлене і залежне від того, які теоретичні кон­цепції покладеш в основу експериментальних та при­кладних досліджень; наскільки вони адекватні завдан­ням, які ставить перед собою не тільки конкретний до­слідник, а й суспільство загалом.

Друге питання пов'язане з аналізом тих теоретичних орієнтацій, в річищі яких існує сучасна західна соціальна психологія.