Міністерство освіти і науки, молоді і спорту України

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича

Кафедра історії української літератури

Виконала студентка ІІІ курсу

303 групи

Прокопишин Любов

Особистість і середовище в малій прозі Степана Васильченка

(курсова робота)

Науковий керівник

Кирилюк С.Д.

Чернівці

2012

План

1. Вступ

2. Розділ І. Діти і суспільство у дитячих оповіданнях С.Васильченка

3. Розділ іі. Вчитель і середовище в оповіданнях с.Васильченка

4. Висновки.

5. Список використаної літератури.

Вступ

Степан Васильченко — видатний український педагог, письменник, журналіст, громадський діяч. Його творчість стала феноменальним явищем для української літератури кінця ХІХ- початку ХХ століття. Художні твори С.Васильченка, які стали відомі читачам у 1910 році, позначені яскравою майстерністю, оригінальністю. Вони свід­чать про тонкий художній смак автора. 3а порівняно короткий час ім'я Степана Васильченка стало до­сить популярним. Найкращі його твори з учительського життя, про селян та їхніх дітей здобули визнання серед широких читацьких кіл.

Розмірковуючи над джерелами своєї творчості, Степан Васильченко виділив два: природний нахил і впливи попередників. Коментуючи перший чинник, він відзначав потяг до мистецтва усього свого роду. Три його брати так само бралися за літературу, старанно це приховуючи від інших [2, с. 8]. Творчість С.Васильченка наділена виразними художніми ознаками модернізму.

Дослідження життя і творчості Степана Васильченка розпочалось ще з початку ХХ століття. Вже в 1911 році, після виходу першої збірки оповідань «Ескізи», літературознавець Сергій Єфремов у своїй знаменитій праці «Історія українського письменства» відзначив, що в українську літературу в особі Степана Васильченка ввійшла «великонадійна сила» [2, с. 5].

На твори письменника у 50-70 роках ХХ століття звертали увагу такі літературознавці як Б.Деркач, В.Костюченко, Н.Шумило. Але у своїх дослідженнях вони розглядали твору через призму радянської ідеології, засуджуючи царизм і імперську владу. Такі науковці як Г.Логвин і Л. Косян, досліджуючи творчість С.Васильченка, велику увагу приділяють зіставленню її з творчістю А.Чехова.

Досліджуючи проблему «Особистість і середовище у творчості Степана Васильченка», потрібно звернути увагу і на монографію Лідії Голомб «Особа і суспільство в українській ліриці кінця ХІХ- початку ХХ століття». У цій праці науковець розглядає такі питання, як становлення ліричного героя, його духовне зростання в процесі змін в суспільстві, ліричний герой як виразник творчих пошуків митця. У центрі уваги Л.Голомб — питання про сутність і форми зв’язку особи з суспільством [4, с. 3].

Актуальність теми. Людина як об’єкт і суб’єкт суспільних відносин не може існувати ізольовано від зовнішнього світу. Люди та обставини, що оточують індивіда становлять середовище, в якому відбувається розвиток та формування особистості. Як середовище впливає на особистість, так і особистість впливає на зміни у середовищі, яке її оточує. Ці два поняття потрібно розглядати разом, як взаємопов’язані і взаємодоповнюючі. Актуальність даної роботи полягає в тому, що на прикладі творчості С.Васильченка ми намагаємось дослідити синтез особистості і середовища та довести, що зовнішні явища стихійно діють на людину і значною мірою впливають на її розвиток.

Новизна роботи в тому, що на сьогоднішній час проблема «Особистості і середовища» досліджувалася на прикладі творів С.Васильченка.

Об'єктом дослідження є особистість, тобто становлення людини, як соціальної істоти внаслідок впливу середовища і виховання. А також — середовище, як один із чинників, під впливом якого здійснюється розвиток та формування особистості.

Предмет дослідження — це творчість С.Васильченка, зокрема його мала прозова спадщина.

Мета роботи дослідити проблему «Особистість і середовище у творчості Степана Васильченка». Розкрити особливості зображення особистості у малій прозі письменника, та виявити закономірності розвитку особистості і середовища, що її оточує.

Завдання роботи:

• Прослідкувати процес становлення особистості у творах С.Васильченка.

• Виявити залежність формування особистості від середовища, яке її оточує.

• Дослідити, як суспільні процеси впливають на особистість та її розвиток.

• Визначити ставлення автора до проблем, порушених в творі та дослідити, які герої є виразниками ідеалів самого письменника.

• Розглянути, як потенційні можливості навколишнього середовища можна використати в процесі виховання особистості.

• Дослідити в яких умовах формування особистості є ефективне, а в яких ─ особистість деградує.

Практичне значення. Робота може бути використана у середніх та вищих навчальних закладах при вивченні творчості Степана Васильченка, а також як матеріал для подальших наукових досліджень життя і творчості письменника.

Розділ І

Діти і суспільство у дитячих оповіданнях С.Васильченка

Середовище — комплекс зовнішніх явищ, які стихійно діють на лю­дину і значною мірою впливають на її розвиток. Середовище, що оточує людську особистість, можна умовно поділити на природне (географічне), соціальне і до­машнє, кожне з яких відіграє певну роль у розвитку лю­дини. Соціальне середовище як сукупність суспільних і психо­логічних умов, у яких людина живе і з якими постійно стикається, позначається на її розвитку найбільшою мі­рою.

«Головна справа виховання якраз у тому й полягає, — вважав відомий психолог С. Рубінштейн, — щоб тисяча­ми ниток зв'язати людину з життям — так, щоб з усіх бо­ків перед нею поставали завдання, для неї значущі, для неї привабливі, які вона вважає своїми, до вирішення яких вона залучається. Це важливо тому, що головне дже­рело всіх моральних негараздів, усіх відхилень у поведін­ці — це та душевна порожнеча, яка утворюється в людей, коли вони стають байдужими до життя, що їх оточує, від­ходять убік, відчувають себе в ньому сторонніми спостері­гачами, готовими на все махнути рукою, — тоді все їм стає ні до чого» [ 35].

У середовищі людина соціалізується. Соціалізація — процес двобічний: з одного боку, індивід засвоює соціаль­ний досвід, цінності, норми, установки, властиві суспіль­ству й соціальним групам, до яких він належить, а з ін­шого — активно залучається до системи соціальних зв'яз­ків і набуває соціального досвіду.

Досліджуючи проблему «Особистість і середовище у малій прозі Степана Васильченка», потрібно звернути увагу на ті умови в яких жив і працював автор, як відбувалося його становлення як письменника, яких суспільних зрушень зазнала в той час Україна.

Степан Васильченко (справжнє прізвище Панасенко) був сином простих українських селян і дивився на життя очима сільського інтелігента. Він народився в містечку Ічні на Чернігівщині у родині шевця. Батько не мав власної землі, тому єдиний заробіток — це його ремесло. У цій праці батькові допомагали сини.

Родина Панасенків була великою і дружньою. Атмосфера повсякденної праці і високого народного слова, в якій зростав Степан, прищепила хлопцеві добрі естетичні смаки.

Батько дбав, щоб діти вчилися, бо у спадщину ніякого достатку він їм не міг лишити. П'ять років ходив Степан до початкової школи в Ічні. І закінчив її найкращим учнем. Його залишили при школі, щоб готувався до вчительської семінарії. Минуло два роки напруженої праці. За цей час хлопець добре опанував програму, перечитав багато книжок російського і світового письменства (при школі була як для того ча­су багата бібліотека). В шістнадцять років Степан їде вчитися до Коростишівської учи­тельської семінарії [2, с.3].

Його шлях у літературу почався ще в сільській школі, коли складав свої перші вірші, наслідуючи Т.Г.Шевченка, О.С.Пушкіна, О.В.Кольцова. Інтернатське життя в семінарії мало сприяло літературним занят­тям. Правда, його класні твори, часто писані в художній формі, до сліз зворушували викладача словесності.

У перші роки вчителювання (1898—1901) Васильченко веде щоденник — «За­писки вчителя», нотуючи туди все пережите й бачене. В ньому подибуємо цікаві епізоди, які згодом письменник розгорнув у но­вели, повісті.

В Ічні Васильченко по-справжньому взявся до літературної твор­чості. Життя сільської бідноти, сільських інтелігентів (насамперед, учителів), дітей, підлітків — ось що стало об'єктом його письмен­ницьких інтересів. Улюблений жанр письменника — оповідання. Над кожним з них він довго працює, до блиску шліфуючи кожне слово. Одважився надіслати написане до української газети «Рада», яка виходила в Києві (1906—1914 рр.). Там і з'явилися друком його перші твори — оповідання «Роман», «Голодному й опеньки — м'ясо» (згодом перейменоване на «Мужицьку арихметику»), «Пацанок», «Вова», «В темряві», «У панів», «На чужину», «З самого початку». У педагогічному журналі «Світло», одночасно друкуються оповідан­ня «Вечеря», «Над Россю». Усі ці твори одразу привернули увагу читачів соціальною заго­стреністю, актуальністю тематики і художньою досконалістю.

Васильченко завжди був невибагливий у побуті. Він дбав про найсвятіше — творчість, любу серцеві літературну працю. Письмен­ник наполегливо працює. У літературу він прийшов з багатим жит­тєвим досвідом. Роки вчителювання по селах Київщини та Полтав­щини, революційні вихори 1905 року, поневіряння в тюрмі, зустрічі з безліччю людських доль і характерів — усе це визначило тема­тичний діапазон письменника [1, с.5].

У творчості Васильченка виразно відчувається її співзвучність з народно-пісенною поетикою. Ця співзвучність виявилась у мові й стилі, у принципах побудови художніх образів. Уся його творчість наскрізь перейнята мотивами народних казок, пісень, народно-пое­тичною фантастикою.

Матеріалом Васильченкової творчості була сучасна йому дій­сність; народна пісня «озвучувала» роздуми його героїв, створювала у читача настрій, який відповідав ідеї твору. Народнопоетичні традиції у творчості Васильченка органічно поєднувалися з традиціями української і російської літератури. Не випадково саме ті письменники, які близько стояли до народнопое­тичних джерел (О.В.Кольцов, М.В.Гоголь, І.С.Нечуй-Левицький, В.Г.Короленко і особливо Т.Г.Шевченко) справили на молодого літератора найсильніше враження. Першорядне значення у творчому зростанні Васильченка мав Т. Шевченко, який, по суті, визначив його літературно-естетичний ідеал молодого письменника.

Степан Васильченко писав про народ і для народу. В багатьох його творах яскраво зображено колорит епохи, побут та звичаї українців. Письменник виводить на перший план не панів чи інтелігенцію, а простих селян, багатих морально, духовно.

Дуже часто героями Васильченка є малі діти, які вступають у боротьбу за виживання в несправедливому суспільстві. Характерною з цього погляду є новела «Дощ», написана 1912 року. У творі йде мова про маленьких дітей, яких мама залишила вдома самих. Вона пішла прибирати «горниці» панів, залишивши дітям кусок хліба. Бідолашні з’їли його і чекають вечора, щоб прийшла мати. Письменник нічого не згадує про батька дітей, отже, можливо, вони сироти. Після дощу діти вибігли на двір і почали просити хліба у перехожих.

У новелі бачимо різкий контраст між описом природи і умовами, в яких живе сім’я. «Маленька хатка-землянка» зовсім не вписується у чудову українську природу, є зайвою поміж «столітніми дубами» у хуторському парку. Так само є несумісними щедра злива і голод дітей. Все в цьому чудовому світі створено для життя, для радості, і тільки важкі соціальні умови знищують цю ідилію.

Б.Деркач у передмові до збірника творів Степана Васильченка писав: «Протиприродно, щоб дитина мала думати тільки про шматок хліба » [1, с. 17]. І, звичайно, з цим важко не погодитися. Світлим «ангелом Божим» [2, с. 11] стає для малят бабуся, яка зустріла їх на шляху. Старенька не мала грошей чи гостинців, але обдарувала діток добротою, співчуттям, пестощами. Ласка і ніжність стали поживою для щирої дитячої душі.

За словами Ігоря Михайлина, «цей твір не про страждання соціального дна, а про богоприсутність у їхньому світі»[2, с. 10].

Ще одним цікавим для роздумів є оповідання Васильченка «Роман». В оповіданні розповідається про маленького семилітнього хлопчика. Дитина мала веселу і жваву вдачу. Завжди і всюди встигав Роман, був він «хлопець сміливий, бідовий» [ 2, с. 19 ]. Невгамовна жага знань жене його до школи. Дитина любила заглядати до класу через вікно, мріяв і сам сидіти за шкільною партою. Роман самостійно записується до школи, заради неї готовий попрощатися зі своєю свободою. Але тут почалися важкі для нього часи. «Він помалу став розуміти, що школа — не своя хата, а вчителька не тітка», ─ пише автор [2, с. 22]. З класу невільно виходити, коли заманеться, хлопчик не може вимовити слово «перепелята», коли його український язик вимовляє лише «перепелинята». Згодом Роман розчаровується у науці і починає пропускати школу, а пізніше взагалі відмовляється до неї ходити.

Степан Васильченко у цьому творі показує нам щасливий світ дитинства. Роман — маленький мрійник, який вміє насолоджуватися життям. Він цікавиться школою, хоче вчитися, але на перешкоді цьому стає вчителька, яка не вміє зацікавити дитину, знайти до неї правильний підхід. Жінка ставилась до хлопчика, як до «болвана», висміювала і соромила його, цим самим, зародивши у дитячій душі ненависть до навчання.

У цьому творі яскраво бачимо проблему особи і середовища. Дитина, яка потрапляє в нове середовище, намагається пристосуватися до нього. Вона розчаровується, коли на шляху до мрії їй зустрічаються непосильні перешкоди. Тут маємо ще одну важливу проблему, висвітлену у багатьох оповіданнях Васильченка: проблема руйнування людських надій і сподівань.

У душі Романа йде важка боротьба між бажанням вчитися і любов'ю до свободи. Уже таку малу дитину С.Васильченко зумів поставити перед складним вибором, тим самим показуючи, що ми змалку самі вибираємо свій шлях.

Продовжуючи дитячу тему у творчості Степана Васильченка, слід звернути увагу на оповідання «Відьма». Як і аналогічні твори М.Коцюбинського («Що записано в книгу життя») та В.Стефаника («Новина»), воно розкриває одну з численних трагедій життя бідняків, викликану нелюдським соціальним ладом. Правда, в трактуванні порушеної цими письменниками теми є певні відмінності. У В.Стефаника і М.Коцюбинського страхітливі вчинки батька чи сина дістають своєрідне психологічне виправдання, то зображений Васильченком антигуманний акт викидання дітей на мороз, вирішений у морально-етичному плані, характерному для казки, гостро засуджується через протиставляння беззахисних малят грубій нещадній силі. У «Новині » Стефаника батько хоче позбутися дітей через бідність, у Васильченка — з моральних причин, бо діти заважають його безтурботному життю з молодою дружиною; у Стефаника менша донечка гине, лише старшій вдається вижити, а у Васильченка всіх дітей вдається врятувати.

У новелі «Відьма» Степан Васильченко подає страхітливу картину розправи батька над своїми дітьми. Зла мачуха примушує чоловіка відвести своїх дітей в ліс і залишити на морозі. Рятує дітей їхній хрещений батько Максим.

Іван Крупка, батько сиріт, виступає в оповіданні як слабка і нерозсудлива особистість. Він не може протистояти важким соціальним умовам і впливу молодої дружини. Іван є зразком особи, яка втрачає людяність, батьківські почуття, під впливом матеріальної скрути. Його жінка Катря — жорстока і егоїстична «відьма». Вона прагне власного щастя і заради цього здатна на все. Вихована у сім’ї, яка не знала слів «людяність» і «доброта», Катря намагається зробити таким і чоловіка. Вона змушує Івана позбутися дітей, говорить про них з відразою, ненавистю. Покійну дружину Івана звинувачує у тому, що та померла, залишивши їй дітей.

Антиподом до образу Катрі виступають Максим Чичуйка і його дружина. Максим — хороший сім’янин, чудова людина, яка дбає не тільки про своїх дітей, але й про хрещених. Серед ночі він збирається і їде до Івана, бо відчуває, що може статися біда.

У оповідання «Відьма» ми бачимо деградацію людської особистості в важких соціальних умовах та в умовах психологічного тиску. В.А.Костюченко свого часу так висловлювався про цей твір: «Нестерпні матеріальні умови накладають відбиток на характер людини, роблять її дражливою, егоїстичною, жорстокою. Злидні призводять до злочину. Такий висновок можна зробити, читаючи новелу «Відьма» [13, с. 40 ].

Великого значення у творі надано пейзажам. В новелі описано Різдвяну ніч. Автор персоніфікує сили природи, оживлює їх. Віхола у Васильченка віщує біду, а темна безпросвітна ніч є символом лиха. З описом природи автор намагається передати нам настрій твору. «І зашумів люто вітер із степу, загув, ─ із свистом, із диким гуком метнулась на хутір разом із ним темна сторожа, подула холодом, війнула снігом, накинула темне рядно. Стало порожньо й сумно. Тільки сила ворожа гасає, лютує в темряві», ─ пише Степан Васильченко [2, с. 62]. Цей пейзаж з перших хвилин твору змушує нас насторожитись, чекати чогось поганого. Автор ніби асоціює такий опис природи із душею Катрі, мачухи дітей. Зовнішній світ відбиває її внутрішнє зло.

Новела закінчується оптимістично: батько розкаюється і повертається по дітей, а молоду дружину було вигнано назад до родичів. За словами Ігоря Михайлина, саме це і є головною рисою письменницької філософії Васильченка — «оптимізм, віра в людину, у її здатність захистити свою людську тотожність і справжність» [ 2, с. 16]. Кінець твору видається нереальним, і саме це зближує оповідання з народною казкою. Але на нашу думку, С.Васильченко просто не міг звершити новелу трагічно, оскільки оповідання написано для дітей. Не можна травмувати дитячу душу жорстокими картинами смерті, потрібно показати, добро завжди перемагає зло, щоб виховувати дітей гуманними і доброзичливими.

Дитячі твори Степана Васильченка зводяться до одного: автор намагається показати нам хиби того суспільства, у якому діти змушені боротися за виживання, у якому вони втрачають найщасливіші дні свого дитинства, бо змушені протистояти несправедливим соціальним умовам.

У малій прозі письменника ми маємо маленьких героїв, які завчасно подорослішали, зрозуміли всю гіркоту людського життя, але все одно зуміли залишитися хорошими людьми, зуміли відрізнити добро від зла, правду від брехні. У деяких творах ці маленькі люди постають перед нами більш морально стійкими, ніж дорослі, вони вміють боротися за власні мрії, не бояться виступити проти несправедливості, знають ціну простого людського щастя, вірять у свої сили.

Як зазначає Наталя Шумило, герої Васильченка є мрійливими натурами. Всі вони мають багату уяву, щирі емоції, вразливу душу. Вони ─ романтики [32, с.114 ]. З цього приводу варто розглянути новелу «Волошки».

Маленька дівчинка Устина назбирала гарних квітів своєму вчителеві. Вона уявляє, як віддасть їх дорогій людині, і як учитель подякує їй за це. Дівчинка дбає про волошки, і навіть вночі піднімається, щоб поставити їх у воду. З вулиці в цей час повертається її сестра Мариня, дівчина аморальна і розпусна. Парубки вистежили її і намагалися постригти косу, але вона вирвалась. Мати потурає старшій дочці. З жахом Устина довідується, що Мариня була у вчителя. Дівчинка вирішує покинути домівку і піти в найми, щоб бути далеко від сестри, матері й учителя.

У цій новелі автор показує нам сильну вольову особистість: маленька дівчинка йде проти матері, але не мириться з ганебними вчинками сестри. Устина не боїться змін, не боїться йти назустріч невідомій долі. Волошки у творі є символом розбитої мрії маленької людини, яка хотіла бути щасливою. Перше кохання до вчителя ранить душу маленької дівчинки.

Новела побудована за принципом гострого психологічного контрасту ─ протиставлення світлої мрії і потворної дійсності, дитячої чистоти і дорослої жорстокості. Проникаючи у внутрішній світ дівчинки, С.Васильченко доводить, що дитина дуже гостро реагує на лицемірство дорослих.

У оповіданні письменник засуджує тих матерів, які не просто неправильно виховують своїх дітей, а ще й на власному прикладі показують аморальні вчинки. Мати Устини зруйнувала життя обом своїм дочкам. Вона не зуміла уберегти від лиха Мариню, а потурала їй, та ще й знівечила душу молодшій дочці, позбавила її дитинства, мрії.

Деякі дитячі оповідання письменника пронизані добродушним гумором. Він стає одним із художніх засобів характеристики персонажів у багатьох творах. Цим ніжним гумором пройняте оповідання «Оксана».

На різдвяні свята учні з учительської семінарії порозходились. Молодий Щур збирається на перше побачення до панянки, а товариш настановляє його. Але зустріч не привела ні до чого хорошого, бо панянка була «німа як стіна» [2, с. 44 ] і Щур у розпачі втік. Хлопець давно вимріяв собі у думках дівчину і назвав її Оксана. І ось серед гурту дівчат Щур побачив свою мрію. Та зустріч перебив директор і дівчина загубилась. Уся семінарія вирушила на пошуки Оксани. Щур віднайшов її на заріччі, а зранку вже сама Оксана прийшла колядувати до семінарії.

Закохані нарешті зустрілися. Навіть скривджені семінаристами каменотеси, що прийшли до директора скаржитись, відмовились від звинувачень. Та і сам директор, який був налаштований на розправу, не зміг без посмішки дивитися на засоромленого і закоханого Щура.

Оповідання «Оксана» стало гімном дівочої краси. Змальовуючи красу дівчини, письменник подає враження, яке вона справила на літніх людей. Служник Яківець, дивлячись на Оксану, завмер з розкритим ротом, а семінарська куховарка, заздрила, що не їй така краса дісталася. С.Васильченко так описує дівчину: «Як стеблиночку, тонку та високу, обгорнуло сиве та шнурком мережане сукно стрункий її стан […]; з-під чорного шовку на голові вибивається дівоча пиха ─ краща од шовку, темніша од ночі дівоча дівоча коса; а що вже теє личко, то хто знає, які малярі 1ого малювали! Брови вишнурували, очі скарували, а на тому личкові білому-білявому та як калина достигає»[2, с. 45-46]. У цьому описі відчувається любов автора до своєї героїні, його захоплення простотою і, водночас, вишуканістю, чарівністю і ніжністю юної красуні.

Краса Оксани обеззброїла всіх, перед нею не змогли встояти ні каменотеси, які прагнули помсти, ні суворий директор, який хотів покарати винуватців. І якщо Достоєвський лише говорив, що краса врятує світ, то С.Васильченко в цьому оповіданні показує цей порятунок [2, с. 12]. Але у цьому творі автор показує нам і внутрішню красу, адже Оксана ще й духовно красива. Вона добра, ніжна, чуйна. Ця внутрішня краса притаманна всім селянським дівчатам, які були веселі, привітні, життєрадісні. Вони протиставляються самовпевненій і пихатій панночці Марії Василівні, яка навіть розмовляти з семінаристом не хотіла.

Досить яскравим у творі є образ директора. Це доброзичлива і гуманна людина. Він серйозно ставиться до своїх семінаристів, хоче зробити з них справді хороших людей. Але директор розуміє юнацьку натуру, з почуттям гумору сприймає звістку про те, що причиною конфлікту між бурсаками і каменотесами стало кохання Щура до Оксани. Автор показує нам людину, не байдужу до своєї роботи, він «пишався своїм виноградником, що в ньому зібраний з України найкращий цвіт народних шкіл» [2, с. 58]. Та не чужі йому й людські почуття, такі як кохання, дружба. І «візьмуться іскрою старі очі», «а голос оддається вже щиро і тепло» [2, с. 59].

Образ Щура теж змальований з симпатією. Він показаний нам ще зовсім юним хлопцем, якому проте, вже відкриваються двері у широкий світ. Це мрійник, який у думках вимріяв собі ідеальну дівчину і таки зустрів її. С.Васильченко підводить нас до думки, що мрії збуваються, і якщо вірити в те, чого хочеш, то обов’язково дочекаєшся цього. Хлопець виявляє свою нерішучість, наївність і дитячість, коли боїться зізнатися директорові, а ховається за шафу, але автор не засуджує його, а навпаки виправдовує тим, що Щур ще зовсім юний і не може, тай не вміє мислити як доросла людина.

Оповідання чимось схоже до народної казки. Опис різдвяної ночі має казкове забарвлення. Навіть місяць в небі ніби в змові з молоддю, бігає за ними, слідкує, допомагає шукати Оксану. Тополі, мов дівчата, взялися за руки, а навкруги насувають білі сади. Ніч на ніч не схожа .

В літературознавстві дослідженню цього твору відведено мало місця. Він сприймався як «легкий», тобто такий, що не порушує складних проблем, не має ідейного навантаження [11, с. 39]. Але з цим не можна згодитися. Оповідання «Оксана» утверджує такі загальнолюдські цінності, як любов, дружба, побратимство, справедливість, людяність. І носіями цих цінностей є прості юнаки і дівчата, які вміють цінувати те духовне, що в них є і не цураються свого рідного.

Життя дітей і дорослих, домашній побут − клопітливий, трудівничий, веселий і затишний − все це часто давало поштовх для створення С.Васильченком цікавих творів. Його нелукаві оповідання часто побудовані на народних мотивах.

Світ дитинства у творах С.Васильченка часто відтворено через призму шкільного життя: у зв’язках з учителями, школярами. Сільська школа змальована ним у творах «Волошки», «Роман», «Оксана», «Під школою», «У темряві» та багатьох інших [19, с. 151] . Така позиція письменника цілком зрозуміла. Сучасні психологи одним з основних шляхів розвитку особистості вважають навчання в школі. Процес розвитку школяра передбачає в собі формування високих інтелектуальних сил, формування моралі на засадах позитивних загальнолюдських якостей, підготовку до творчої праці в суспільстві.

У своїх творах С.Васильченко прагне розкрити соціальні коріння життя і побуту школярів та вчителів. Молодь, як показує письменник, талановита, здібна, вона, незважаючи на нестатки, вчиться краще, ніж сини панків [19, с. 151].

      Діти, герої Васильченкових оповідань, жваві, дотепні, сповнені енергії, кмітливі, допитливі. Життя бідняцьких дітей ─ безхлібне й невеселе, від недоїдання вони худі, аж світяться, стають сумними й зажуреними, але досить їм ласкаве слово сказати, приголубити, і вони щиро, по-дитячому втішаються. Та це лише початок шляху, на якому їх чекатимуть розчарування, зіткнення з соціальною кривдою і боротьба за людську гідність.